Справа № 341/1635/23
Провадження № 22-ц/4808/215/24
Головуючий у 1 інстанції МЕРГЕЛЬ М. Р.
Суддя-доповідач Мальцева Є.Є.
12 березня 2024 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої судді Мальцевої Є.Є.,
суддів: Баркова В.М., Девляшевського В.А.,
секретар Струтинська Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Івано-Франківського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Павликівської Галини Миколаївни на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) про визнання права власності на частку в нерухомому майні,
В липні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 до видачі 18.03.2016 року свідоцтва про зміну імені) про визнання права власності на частину незавершеного будівництва - об'єкта нерухомого майна - будинковолодіння АДРЕСА_1 , збудованого за час шлюбу за спільні кошти подружжя; на частину земельної ділянки площею 0,122 га, кадастровий номер: 2621285501:01:001:1047, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Позов обґрунтований тим, що позивач з відповідачем перебували у шлюбі з 1991 року. Під час перебування у шлюбі у 1992 році ними отримано земельну ділянку, на якій сторони до кінця 1995 року побудували житловий будинок з господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому дозвільні документи на земельну ділянку та будинковолодіння були видані ОСОБА_3 , який не оформив здачу об'єкта нерухомості в експлуатацію. Земельна ділянка площею 0,122 га була виділена йому в 1992 році для будівництва індивідуального будинку та господарських споруд Право власності на земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_3 в 2014 році. Отже, будинковолодіння є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, фактично готово до експлуатації, але не оформлено з вини відповідача, тому позивач претендує на частку будинковолодіння, а у зв'язку із набуттям права власності на частину нерухомого майна, позивач має право на відповідну частину земельної ділянки, на якій воно розташовано.
Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності задоволений частково: визнано за ОСОБА_1 право власності на частину земельної ділянки площею 0,122 га, кадастровий номер: 2621285501:01:001:1047, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), вартістю 91964,0 грн.
Відмовлено в задоволенні позовних вимог про визнання права власності на частину незавершеного будівництва - об'єкта нерухомого майна: будинковолодіння АДРЕСА_1 , вартістю 447163,0 грн.
Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 919,81 грн.
В апеляційній скарзі представник позивача адвокат Павликівська Г.М. просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові, ухвалити нове рішення про задоволення таких вимог. Судові витрати покласти на відповідача.
Посилається на те, що суд порушив норми матеріального права, і не застосував відповідні норми матеріального права, зокрема, норми КпШС України.
Так, суд не дав належної оцінки наданим доказам і встановленим обставинам, які свідчать, що спірне домоволодіння побудоване в 1995 році, тому суд не мав застосовувати нормативні акти, які встановлюють новий порядок прийняття в експлуатацію самовільно збудовані будинки, оскільки Інструкцією про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої 24.05.2001 року, вказано, що самовільно збудовані будинки підлягають технічній інвентаризаціїї з включенням їх у планові матеріали. У технічному паспорті спірного домоволодіння немає відміток про самочинне будівництво.
Висновки суду про те, що позивач не надала дозвільних документів на будівництво нової будівлі гаражу, літньої кухні, сараю чи дозвільних документів на реконструкцію, суперечать фактичним обставинам справи.
Апелянт вважає, що є правові підстави для поділу незакінченого будівництвом будинку, оскільки можливо визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво.
Крім того, при розгляді даної справи головуючий суддя з порушенням вимог процесуального права розглянув справу, не задовольнив заяви про його відвід. Так, в 2020 році позивач ОСОБА_1 вже зверталася до суду про поділ будинку, що є предметом спору і в даній справі. Рішенням Галицького районного суду 09.02.2023 року в позові відмовлено. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду вказане рішення скасовано, ухвалено нове рішення. Позивач вважає, що суддя, ухвалюючи рішення між тими ж самими сторонами з приводу того ж об'єкту нерухомості вже висловив свою думку і не міг розглядати спір об'єктивно.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Відповідач ОСОБА_2 до суду не явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 та її представника - адвоката Павликівську Г.М., які підтримали доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві.
Із змісту апеляційної скарги вбачається, що позивачем рішення суду по суті оскаржується в частині відмови у задоволенні вимог про визнання спільною сумісною власністю садового будинку та порядок поділу спільного сумісного майна подружжя.
Судом встановлено, що сторони зареєстрували шлюб 26.08.1991 року.
Згідно з свідоцтвом про зміну імені від 18.03.2016 року відповідач змінив прізвище та ім'я з « ОСОБА_3 » на « ОСОБА_4 ».
Як вбачається з витягу з рішення виконавчого комітету Мединської сільської ради від 12 лютого 1992 року № 8-4 «Про будівництво індивідуального житлового будинку», виконком Мединської сільської ради народних депутатів вирішив виділити земельну ділянку площею 0,12 га ОСОБА_3 для будівництва індивідуального житлового будинку в с. Мединя.
Відповідно до копії рішення одинадцятої сесії двадцять першого скликання Мединської сільської ради народних депутатів Галицького району Івано-Франківської області від 23 грудня 1993 року про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок, підтверджується що Рада народних депутатів на підставі положень статей 56, 67 ЗК України та Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 вирішила передати громадянам села безоплатно земельні ділянки в розмірі 171,16 га згідно з поданими заявами.
Відповідно до списку громадян, яким передано земельні ділянки, ОСОБА_3 (номер за списком 457) передано земельну ділянку площею 0,12 га.
Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 23 травня 2014 року, індексний номер: 22037420, підтверджується, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,122 га, кадастровий номер: 2621285501:01:001:1047, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірна земельна ділянка).
На вищевказаній земельній ділянці побудовано спірне будинковолодіння.
05.12.2013 на замовлення відповідача виготовлений технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до копії характеристики з технічного паспорта на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за вищевказаною адресою, підтверджується факт побудови вказаного будинку з господарськими спорудами, а саме: з літньою кухнею «Б», гаражем літера «В», сараєм «Г», криницею «N», воротами «N 1», огорожею «N 2», огорожею «N 3».
З погосподарської книги за період з 1991 по 1995 рік встановлено, що особовий рахунок за адресою спірного будинку відкритий з 01.06.1992, по господарству значиться лише земельна ділянка площею 0,12 га, відомості про наявність будинку відсутні. У виписці з погосподарської книги за період з 1996 по 2000 рік зазначено, що житловий будинок побудований в 1995 року.
Згідно з даними проекту забудови земельної ділянки, затвердженого та погодженого архітектором 17.03.1992, схемою виносу в натуру меж земельної ділянки і розбивки будівель, складеною 17.03.1992, передбачалось і було погоджено одне господарське приміщення - сарай (а.с. 17-18). При цьому дані плану відводу земельної ділянки під будівництво індивідуального житлового будинку свідчать про те, що площа забудови сараю повинна становити 43,616 кв. м (а.с. 14). Контур сараю, його розміщення і співвідношення із житловим будинком на вказаному плані відповідають контурам, розміщенню і співвідношенню із житловим будинком, які відображені у проекті забудови земельної ділянки, затвердженому та погодженому архітектором 17.03.1992, схемі виносу в натуру меж земельної ділянки і розбивки будівель, складеній 17.03.1992.
З технічного паспорта будинковолодіння АДРЕСА_1 (а.с. 29-33), виготовленого у 2013 році, вбачається, що будинковолодіння фактично складається із житлового будинку і господарських приміщень, а саме: літньої кухні (52,8 кв.м), сараю (28,4 кв.м), гаража (31,5 кв.м), які є однією будівлею у формі літери «Г», загальною площею 112,7 кв.м. Конфігурація і розміри господарської будівлі відрізняються від тих, які відображені у проекті забудови земельної ділянки, схемі виносу в натуру меж земельної ділянки і розбивки будівель, плані відводу земельної ділянки під будівництво індивідуального житлового будинку.
Судом допитані свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , які підтвердили факт початку будівництва спірного будинковолодіння з 1992 року після отримання плану на його будівництво, початок проживання у ньому сім'ї з кінця 1995 року.
На підставі досліджених у справі доказів та ураховуючи зміст постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 13.06.2023 року у справі № 341/857/20, суд установив, що спірну земельну ділянку, кадастровий номер: 2621285501:01:001:1047, відповідач одержав під час перебування у шлюбі з позивачем, і за час перебування у шлюбі сторони побудували спірний будинок та господарські будівлі (будинковолодіння).
На цей час право власності на спірне будинковолодіння АДРЕСА_1 , тобто, на будівлі, не зареєстроване.
Суд першої інстанцій керувався наступними нормами права.
За вимогами частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (стаття 190 цього Кодексу).
До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень статті 181 ЦК України належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України, зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.
До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Статтею 22 КпШС України передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Подібна норма закріплена у статті 57 СК України.
Статтею 16 Закону України «Про власність», чинного на час будівництва спірного будинку, визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України.
Вказані норми, що діяли під час будівництва спірного будинковолодіння і одержання спірної земельної ділянки узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України.
Відповідно до статті 60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
Таким чином, ураховуючи, що земельну ділянку для будівництва житлового будинку відповідач набув у 1992 році, спірний будинок та господарські будівлі були побудовані під час перебування сторін у шлюбі, суд дійшов висновку про те, що ці об'єкти є спільною сумісною власністю подружжя - сторін.
На підставі викладеного суд вважав обгрунтованими і доведеними вимоги позивача про визнання за нею права власності на частину земельної ділянки площею 0,122 га, кадастровий номер 2621285501:01:001:1047, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).
Рішення суду в цій частині ніким не оспорюється.
Разом з тим суд відмовив у задоволенні позову в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на частину незавершеного будівництва - об'єкта нерухомого майна: будинковолодіння АДРЕСА_1 .
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів, одним з яких, зокрема, є визнання права .
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд вважав, що позивач не надала доказів законності будівництва цілісної господарської споруди площею 112,7 кв. м, яка містить спірні господарські приміщення (літня кухня, сарай, гараж). При цьому не має значення, чи створено це господарське приміщення внаслідок реконструкції сараю площею 43,616 кв. м, під будівництва якого, в тому числі, видано земельну ділянку, або є новоствореним об'єктом нерухомого майна.
Відповідно, суд виходив з того, що спірна цілісна господарська споруда площею 112,7 кв. м, яка містить спірні господарські приміщення (літня кухня, сарай, гараж), є об'єктом самочинного будівництва, і позивач не надала суду доказів того, що спірний будинок введено в експлуатацію.
Судом правильно зазначено, що набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва визначено у статті 331 ЦК України. За змістом частини другої цієї статті право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
ЦК України у частині першій статті 376 визначає поняття самочинного будівництва. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга зазначеної статті).
Інструкція щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна, затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 18 червня 2007 року № 55, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 06 липня 2007 року за № 774/14041, визначає порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна, крім земельних ділянок, та застосовується суб'єктами господарювання, які здійснюють технічну інвентаризацію об'єктів нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна.
Згідно з пунктом 2.3 зазначеної Інструкції не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.
Висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об'єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу зробив Верховний Суд від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21), від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21 (провадження № 61-9283св22).
Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
За змістом зазначених вище норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.
Суд установив, що спірний будинок і господарські приміщення побудовані, однак в експлуатацію не прийняті, право власності на них не зареєстроване.
За таких обставин, беручи до уваги, що до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, як і не виникає такого права на об'єкт самочинного будівництва, що унеможливлює його поділ та визнання за кожним із подружжя права власності на цього майна, а з вимогами про визнання права за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або про присудження компенсації в межах цієї справи позивач не зверталась, то суд вказує про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на частину незавершеного будівництва - об'єкта нерухомого майна: будинковолодіння АДРЕСА_1 .
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13.06.2023 року у справі № 341/857/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 ( ОСОБА_9 ) про поділ майна подружжя, предметом спору у якій був поділ того самого майна подружжя - земельної ділянки № 2621285501:01:001:1047 та будинковолодіння АДРЕСА_1 , встановлено, що будинковолодіння збудовано під час шлюбу сторін, фактично експлуатується, але не здано в експлуатацію належним чином.
Отже, зі справи встановлено, що спірний об'єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об'єктом спільної сумісної власності подружжя; згідно з технічного паспорту на зазначене нерухоме майно будинок станом на грудень 2013 року був фактично готовий, а відповідач разом з позивачем проживає в указаному будинку, який забезпечений електро-, газо- й водопостачанням та іншими необхідними побутовими умовами, тобто будівництво його фактично закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не прийнятий в експлуатацію і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача, а позивач позбавлена можливості оформити право власності, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу майна.
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».
Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування презумпції спільності майна, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
У справі № 341/857/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_10 про поділ майна подружжя - будинковолодіння АДРЕСА_1 була проведена технічна експертиза, в якій експерт визначив можливість поділу спірного будинковолодіння.
Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.
Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 та у постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц (провадження № 61-32375св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 158/2404/13-ц (провадження № 61-21466св18).
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За правилами частин четвертої, сьомої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Установлені постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 червня 2023 року в справі № 341/857/20 і не підлягають доказуванню при розгляді справи, що переглядається, такі обставини: 1) сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 26 серпня 1991 року ; 2) сторони побудували спіре майно під час шлюбу і воно є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; 3) будівництво спірного будинку завершено, проте, будинок не прийнятий в експлуатацію і не зареєстрований як об'єкт права власності.
У справі, що переглядається, на підставі складеного ОКП «Івано-Франківське БТІ» станом на 05 грудня 2013 року технічного паспорту на житловий будинок можно встановити, що будинок та господарські споруди, ворота, огорожа готові.
Відповідач не скористався правом на заперечення проти позову ані в суді першої інстанції, ані в апеляційному суді.
Виходячи з того, що об'єкт незавершеного будівництва - житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 130,5 м2, фактично готовий до експлуатації, будівництво його фактично закінчене, він експлуатується за своїм функціональним призначенням, не приймається в експлуатацію і право власності на нього не оформлюється з волі відповідача, що позбавляє позивача можливості реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу майна, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для визнання спірного об'єкта незавершеного будівництва спільною сумісною власністю сторін із визначенням їх часток у праві спільної сумісної власності.
Аналогічний правовий висновок висловлений в постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 359/3859/17 провадження № 61-437св20.
Відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Перевіривши справу, колегія суддів прийшла до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про визнання права власності на частину в незавершеному будівництві необхідно скасувати, задовольнити такі вимоги, ухвалити рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину незавершеного будівництва об'єкту нерухомого майна: будинковолодіння, що складається з будинку літ А площею 130,5 кв.м, літної кухні літ Б площею 52,8 кв.м, гаражу літ В площею 31,5 кв.м., сараю літ Г площею 28,4 кв.м., криниці N, воріт N1, огорожі N2, огорожі N3 за адресою АДРЕСА_1 . У зв'язку із тим, що рішення скасовано на підставі вищенаведених висновків за результатом перегляду справи по суті, колегія суддів зауважує, що доводи апеляційної скарги про незаконність розгляду даного спору судом після заявленого позивачем відводу, не знайшли свого підтвердження.
Згідно з положеннями статті 141 ЦПК України, у зв'язку із повним задоволенням позовних вимог ОСОБА_1 , апеляційни суд, відповідно, змінює порядок поділу судових витрат. Судовим рішенням першої інстанції задоволена частина позовних вимог, стягнуто з відповідача на користь позивача 919,81 грн., в цій частині рішення не оскаржено, колегією суддів не переглядається.
Апеляційний суд прийшов до висновку про скасування оскарженого рішення в частині відмови в позовних вимогах про визнання права власності на інше нерухоме майно, тому з відповідача на користь позивача за розгляд справи в суді першої інстанції в частині оскаржених вимог і за апеляційне оскарження підлягає сума 8879,98 грн.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, Івано-Франківський апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Павликівської Галини Миколаївни задовольнити.
Заочне рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 22 листопада 2023 року скасувати в частині відмови у задовленні вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на частину нерухомого майна.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) про визнання права власності на частку в нерухомому майні задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину незавершеного будівництва об'єкту нерухомого майна: будинковолодіння, що складається з будинку літ А площею 130,5 кв.м, літної кухні літ Б площею 52,8 кв.м, гаражу літ В площею 31,5 кв.м., сараю літ Г площе. 28,4 кв.м., криниці N, воріт N1, огорожі N2, огорожі N3 за адресою АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у відшкодування судових витрат 8879,98 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 18 березня 2024 року.
Судді Є.Є.Мальцева
В.А. Девляшевський
В.М.Барков