Справа № 320/9598/23 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Дудін С.О.,
Суддя-доповідач Кобаль М.І.
12 березня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О.,
при секретарі Литвин С.В.
за участю:
позивачки: ОСОБА_1
представника позивача: Романюка А.В.
представника відповідача: Кислицької Ю.О., Дяк Ю.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 04 вересня 2023 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров'я України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Національне агентство з питань запобігання корупції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду із адміністративним позовом до Міністерства охорони здоров'я України (далі - відповідач, МОЗ України) у якому просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ МОЗ України від 27.12.2022 №495-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста Сектору з питань запобігання та виявлення корупції МОЗ України;
- стягнути з МОЗ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 04 вересня 2023 року в задоволенні зазначеного адміністративного позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити даний позов повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Заслухавши суддю-доповідача, позивачку та представників сторін, які з'явилися у призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 (дублікат), працювала на наступних посадах в МОЗ України:
- з 17.08.2008 - головний спеціаліст відділу запобігання корупційним і злочинним проявам Департаменту кадрової політики, освіти і науки;
- з 20.04.2010 - головний спеціаліст відділу запобігання та протидії корупції Департаменту кадрової політики та запобігання корупції;
- з 18.05.2011 - головний спеціаліст відділу запобігання та протидії корупції Департаменту кадрової політики, освіти, науки та запобігання корупції;
- з 15.11.2011 - головний спеціаліст відділу з питань запобігання та виявлення корупції Департаменту кадрової політики, освіти, науки та запобігання корупції;
- з 01.10.2012 - головний спеціаліст відділу моніторингу та супроводу державних цільових програм Управління моніторингу державних цільових програм та державних закупівель;
- з 25.10.2012 - головний спеціаліст Сектору з питань запобігання та виявлення корупції;
- з 18.04.2014 - завідувач сектору з питань запобігання та виявлення корупції;
- з 08.07.2015 - головний спеціаліст сектору оцінки та усунення корупційних ризиків;
- з 15.02.2016 - головний спеціаліст Відділу внутрішньої безпеки, оцінки та усунення корупційних ризиків;
- з 16.06.2016 - головний спеціаліст Сектору оцінки та усунення корупційних ризиків;
- з 06.06.2019 - головний спеціаліст Сектору з питань запобігання та виявлення корупції.
01.12.2022 року ОСОБА_1 вручено попередження про наступне звільнення із займаної посади, у зв'язку із затвердженням структури та введенням в дію штатного розпису МОЗ України на 2022 рік внаслідок зміни структури та штатного розпису МОЗ України, внаслідок чого посаду головного спеціаліста Сектору з питань запобігання та виявлення корупції, яку обіймає позивачка, скорочено.
08.12.2022 року ОСОБА_1 подано державному секретарю МОЗ України заяву про звільнення її із займаної посади за угодою сторін, починаючи з 28.12.2022.
На вказаній заяві позивачки, зроблено резолюцію від 08.12.2022 «Можливо звільнити за угодою сторін відповідно до ст. 86 ч. 2 ЗУ «Про державну службу».
21.12.2022 року у МОЗ України зареєстровано заяву ОСОБА_1 від 19 грудня 2022 року, адресовану Державному секретарю МОЗ України ОСОБА_5 (далі по тексту - заява ОСОБА_1 ).
У вказаній заяві позивачка просила залишити без розгляду її заяву про звільнення за угодою сторін від 08.12.2022 як таку, що була написана під тиском. Також, ОСОБА_1 зазначила, що добровільної згоди не могла надати на звільнення, у зв'язку з тим, що при звільненні у неї немає можливості працевлаштуватися.
Також, ОСОБА_1 зазначила, що відповідно до частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» одночасно з попередженням про звільнення, на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, МОЗ України було зобов'язано запропонувати їй, як державному службовцю, іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби, відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Проте, зазначеного відповідачем здійснено не було, незважаючи на те, що ОСОБА_1 має 4 вищі освіти та14 років стажу державної служби.
За результатами розгляду заяви ОСОБА_1 , листом МОЗ України від 27.12.2022 року №11.1-29/Л-13041//12950-зв повідомлено позивачці, що відповідно до тексту заяви між сторонами трудового договору досягнуто згоди щодо дати звільнення, згідно з частиною 1 статті 36 КЗпП України. Звернуто увагу, що після досягнення вищезазначеної згоди, у КЗпП України відсутні обов'язкові вимоги для власника або уповноваженого ним органу для погодження бажання працівника відкликати свою заяву про звільнення за угодою сторін, а анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника, що підтверджується практикою Верховного Суду.
Також, МОЗ України проінформувало позивачку про відсутність такої згоди на відкликання заяви від 08.12.2022, наслідком чого є залишення без задоволення заяви від 19.12.2022.
Наказом МОЗ України від 27.12.2022 №495-к ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста Сектору з питань запобігання та виявлення корупції, з 28.12.2022 року, за угодою сторін, згідно з частиною 2 статті 86 Закону України «Про державну службу», з компенсацією за невикористані дні відпустки (далі по тексту - оскаржуваний наказ).
Оскаржуваний наказ містить відмітку ОСОБА_1 про її незгоду з наказом, оскільки заява від 08.12.2022 була написана під тиском державного секретаря ОСОБА_5., і вказана заява від 08.12.2022 була відкликана заявою ОСОБА_1 від 21.12.2022, а означений наказ не погоджений Сектором з питань запобігання та виявлення корупції.
Вважаючи оскаржуваний наказ протиправним, позивачка звернулася до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що існування домовленості між позивачкою та відповідачем про припинення трудового договору за взаємною згодою, шляхом написання власноручно заяви від 08.12.2022 року про звільнення за угодою сторін, проставлення на ній резолюції відповідачем про можливість такого звільнення та винесення ним оскаржуваного наказу, наявності волевиявлення позивачки на припинення трудового договору, відсутності в матеріалах справи належних та допустимих доказів вчинення тиску з боку відповідача, як то звернення позивачки до правоохоронних органів, медичних установ, пояснення свідків тощо, виключає наявність підстав вважати, що звільнення позивачки, на підставі ч. 2 статті 86 Закону №889-VIII, відбулося з порушенням вимог трудового законодавства.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Вчинення державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначає Закон України «Про державну службу» №889-VIII від 10.12.2015 (далі по тексту також Закон №889-VIII)(у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).
Відповідно до частин 2-3 статті 5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Частиною 1 статті 83 Закону №889-VIII визначено, що державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).
Відповідно до статті 86 Закону №889-VIII державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Таким чином, положеннями статті 86 Закону №889-VIII, встановлено як правила припинення державної служби за ініціативою державного службовця, так і правила припинення державної служби за угодою сторін.
У свою чергу, норма частини 2 статті 86 Закону №889-VIII в повній мірі відповідає положенню пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, за вимогами якої угода сторін є підставою для припинення трудового договору, з тією лише відмінністю, що для припинення державної служби встановлена додаткова умова, а саме, припинення трудових відносин з певним державним службовцем не повинно перешкоджати належному виконанню державним органом своїх обов'язків.
Так, п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору, за пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (за угодою сторін), договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника.
Тобто, основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди є підстава припинення трудового договору та строк з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).
Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов'язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що припинення трудового договору за угодою сторін відрізняється від розірвання такого договору з ініціативи працівника або адміністрації, насамперед, волевиявленням обох сторін та домовленістю про його припинення.
Таким чином, передбачена пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.
Пленумом Верховного Суду України зазначено, що розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з'ясувати:
- чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою;
- чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення;
- чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін до припинення договору за угодою сторін;
- чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.
Подібні правові висновки викладено в постановах Верховного Суду, зокрема, від 27 березня 2019 року у справі №524/3490/17-ц, від 24 березня 2020 року у справі №553/629/18, від 31 серпня 2020 року у справі №359/5905/18, від 19 жовтня 2022 року у справі №461/4315/18, від 26 жовтня 2022 року у справі №761/35483/20 тощо.
У даному випадку, доводи апелянта ґрунтуються на тому, що заява про звільнення була написана нею при відсутності власного внутрішнього волевиявлення за вказівкою посадової особи відповідача під впливом психологічного тиску.
Так, ОСОБА_1 стверджує, що після виявлення низки фактів, що містили корупційні ризики та могли призвести до вчинення (або свідчили про можливе вчинення) корупційних або правопорушень, пов'язаних з корупцією, про які було поінформовано керівництво МОЗ шляхом направлення відповідних службових записок та письмових зауважень у системі документообігу МОЗ, стосовно неї з боку МОЗ України почали вживатися заходи тиску, метою яких було примушування до звільнення із займаної посади. Зокрема, ОСОБА_1 посилається на обмеження у розмірі заробітної плати, невиплату матеріальної допомоги на оздоровлення, невиплату премії, відмову у наданні відпусток, а також вжиття заходів не лише щодо скорочення посади позивачки, але й взагалі структурного підрозділу, в якому вона працювала.
Отже, апелянт зазначила, що саме внаслідок постійного психологічного тиску, який полягав, як у вчиненні посадовими особами відповідача цих дій, так і у неодноразових розмовах з керівництвом МОЗ України, нею 08.12.2022 була написана за вказівкою керівництва заява про звільнення за угодою сторін, починаючи з 28.12.2022.
Обґрунтовуючи обставини, які, за твердженням позивачки, свідчили про вчинення на неї психологічного та економічного тиску з боку відповідача та передували написанню нею заяви про звільнення, ОСОБА_1 зазначила, що виконуючи свої посадові обов'язки, вона мала надавати висновки до Інформацій до закупівель, які розробляються групами експертів та фахівців, що залучаються до роботи Постійної робочої групи МОЗ України з питань профільного супроводу закупівель (голова групи - заступник Міністра ОСОБА_2 ). Оскільки у зазначених Інформаціях не зазначалися конкретні джерела формування орієнтовних цін закупівель, позивачка на постійній основі надавала письмові зауваження, що зазначене може призвести до встановлення завищеної орієнтовної вартості предметів закупівлі та, як наслідок, перевитрат бюджетних коштів.
Також, доводи ОСОБА_1 полягали у тому, що за результатами опрацювання документів щодо закупівель ендопротезів колінного суглоба та встановлення значного затягування таких закупівель внаслідок дій певних експертів МОЗ, що призводило до несвоєчасного надання медичної допомоги хворим, які потребують ендопротезування та могло завдати значної шкоди їхньому здоров'ю, нею були надіслані службові записки голові профільної групи експертів та фахівців ОСОБА_3 від 01.08.2022 № 35/0/92-22 та ОСОБА_4 від 08.08.2022 №39/0/92-22 з пропозиціями, зокрема щодо направлення матеріалів перевірки до Національної поліції України для розгляду та вжиття відповідних заходів реагування згідно із законодавством.
Зі слів позивачки, пропозиції не були враховані, проте викликали незадоволення заступника Міністра ОСОБА_4 , про що неодноразово зауважувала державний секретар МОЗ ОСОБА_5 .
Також, позивачка зазначила, що виконуючи свої посадові обов'язки, 26.08.2022 останньою було надано державному секретарю МОЗ України ОСОБА_5 службову записку, у якій, зокрема, повідомлялося про те, що окремим співробітникам однієї із підпорядкованих відповідачу установ з початку збройної агресії рф проти України встановлювалися та виплачувалися премії у розмірах майже 90 тис. грн. на місяць, що викликало сумніви щодо їх обґрунтованості, з огляду на наявність ознак кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК України.
У зв'язку з цим позивачкою було запропоновано передати матеріали перевірки до Національної поліції України для вжиття відповідних заходів реагування згідно із законодавством, а також доручити відділу внутрішнього аудиту МОЗ здійснити комісійну перевірку діяльності Установи.
30.08.2022 ОСОБА_1 викликали на нараду до державного секретаря МОЗ ОСОБА_5. спільно з представниками Установи, де були виявлені порушення, які намагались переконати, що порушень з їх боку не було, а копії відповідних документів позивачці взагалі не повинні були надавати. Після зазначеної наради представники Установи ухилялись від виконання вимог наказу МОЗ щодо надання необхідних для перевірки документів, незважаючи на що позивачка продовжила доопрацьовувати документи, пов'язані з перевіркою Установи.
Крім того, ОСОБА_1 повідомила, що під час виконання своїх посадових обов'язків, 05.10.2022 нею було погоджено із зауваженнями проєкт наказу МОЗ України «Про затвердження зміни до Державних санітарних норм і правил захисту населення від впливу електромагнітних випромінювань», яким пропонувалось збільшити гранично допустимий рівень електромагнітних випромінювань (ЕМВ) для радіотехнічних об'єктів (РТО) у діапазонах дуже високих, ультрависоких, надзвичайно високих частот зі 100 мкВт/кв.см до 450 мкВт/кв.см, з огляду на надходження до МОЗ ще у 2020 році листа Державної установи «Інститут громадського здоров'я ім. О.М. Марзєєва НАМН» від 06.08.2020 №23/2065, у якому, зокрема, зазначено, що «змінювати ці рівні шляхом прямого запозичення гігієнічних нормативів інших країн без будь-якого наукового обґрунтування безпеки для здоров'я означає ставити під загрозу здоров'я населення всієї України» та запропоновано «доручити Інституту проведення науково-дослідної роботи з гігієнічної оцінки нових радіотехнічних засобів, зокрема четвертого покоління, запланованих до використання в Україні, з експериментальними і натуральними епідеміологічними дослідженнями».
Як зазначає позивачка, через деякий час після надання нею вищезазначених зауважень їй стало відомо, що заступник Міністра - головний державний лікар України ОСОБА_6 , який був відповідальним за розробку вищезазначеного проекту наказу МОЗ, доручив своїм співробітникам зібрати щодо позивачки компрометуючу інформацію задля подальшого її звільнення.
Незважаючи на це, 19.12.2022 ОСОБА_1 було направлено доопрацьовану службову записку Міністру щодо фактів, виявлених за результатами перевірки копій документів, наданих керівництвом Установи, після отримання якої 24.12.2022 було видано наказ МОЗ №118-Адм «Про проведення комісійної перевірки».
Крім того, 20.12.2022 ОСОБА_1 було надіслано повідомлення до НАЗК про можливі факти корупційних правопорушень з боку посадових осіб відповідача та його підпорядкованої Установи, у якому повідомлено про виявлені нею факти, які можуть свідчити про вчинення корупційних правопорушень та інших порушень законодавства, про обставини надання службової записки з повідомленням про деякі з цих фактів державному секретарю МОЗ ОСОБА_5 та про тиск, який почав на неї чинитися з її боку після надання такої службової записки.
Листом НАЗК від 03.01.2022 №30-06/104-23 позивачці було надано відповідь, що її повідомлення для розгляду та вжиття заходів, згідно із законодавством направлено до Національної поліції України, а з метою перевірки інформації щодо можливих фактів перешкоджання її діяльності як в.о. завідувача Сектору з питань запобігання та виявлення корупції МОЗ НАЗК направило запит до Міністерства охорони здоров'я України.
На переконання позивачки, усі вищезазначені доводи є свідченням того, що саме її діяльність на посаді головного спеціаліста Сектору з питань запобігання та виявлення корупції слугувала підставою для вжиття відповідачем заходів тиску з метою її звільнення.
Позивачка зауважила щодо вжиття до неї заходів економічного (фінансового) тиску у вигляді зменшення розміру заробітної плати, зокрема, за листопад та грудень 2022 року їй було повністю знято надбавку за інтенсивність праці, а за результатами роботи за 2022 рік не була призначена та виплачена премія, яку отримали решта працівників МОЗ.
Також, апелянтом зазначено, що МОЗ України безпідставно поверталися без розгляду заяви останньої про відпустку та виплату матеріальної допомоги на оздоровлення (від 22.07.2022, від 11.10.2022 та від 31.10.2022).
В якості заходів тиску, вжитих задля примушування позивачки до звільненні, позивачка стверджувала про намір відповідача скоротити посаду, яку вона обіймала.
Так, 01.12.2022 позивачці було вручено попередження за підписом ОСОБА_5 про те, що у зв'язку із затвердженням нової структури та введенням в дію нового штатного розпису МОЗ України, на 2022 рік, наказами відповідача від 01.12.2022 року №2178 та від 01.12.2022 року № 42-Б, посаду головного спеціаліста Сектору з питань запобігання та виявлення корупції скорочено, внаслідок чого ОСОБА_1 попереджено про наступне звільнення із займаної посади раніше ніж через 30 календарних днів з дня ознайомлення з цим попередженням.
При цьому, за твердженням позивачки, останній не запропоновано ані іншої рівнозначної посади державної служби, ані нижчої посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, ані враховано переважне права на залишення на роботі.
Дослідивши вищезазначені обставини справи та доводи апелянта, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вони не заслуговують на увагу суду, оскільки не є предметом спору.
У даному випадку спірним питанням є дотримання відповідачем порядку під час винесення оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади за угодою сторін, згідно з частиною 2 статті 86 Закону України «Про державну службу».
Оцінивши вказані обставини, суд апеляційної інстанції зазначає, що ОСОБА_1 не надано ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, доказів примушення (тиску) з боку відповідача на позивачку до написання заяви про звільнення та його безпосереднього зв'язку саме з виявленням позивачкою можливих фактів корупційних складових у діяльності МОЗ України.
Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що заява про звільнення, яка за твердженням позивачки була написана під тиском, датована 08.12.2022, а заява про залишення без розгляду цієї заяви лише 19.12.2022, тобто за спливом 11 днів, а не в найближчий час після припинення подій та тиску з боку посадових осіб відповідача, які мали місце 08.12.2022, та були розцінені позивачкою як психологічний тиск.
Крім того, згідно з поясненнями ОСОБА_1 , остання не зверталася ані до органів Національної поліції України із заявою щодо вчинення на неї тиску (мобінгу, цькування), ані до закладів охорони здоров'я (виклик швидкої тощо) стосовно фізичного чи психологічного стану, пов'язаного з тиском відповідача на неї.
Зазначене спростовує доводи ОСОБА_1 про наявність тиску з боку посадових осіб відповідача, під час написання заяви про звільнення за угодою сторін, і необгрунтованість звільнення в цілому.
У свою чергу, про необхідність надання таких доказів зазначено у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі №461/4315/18.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що підставою для прийняття оскаржуваного наказу стала особиста письмова заява ОСОБА_1 , що містила прохання звільнити її із займаної посади за угодою сторін.
При цьому, зі змісту заяви, датованої 08.12.2022 року, яка міститься в матеріалах справи видно, що позивачка власноручно написала заяву про звільнення її з посади за угодою сторін, починаючи з 28.12.2022.
Слід зазначити, що припинення державної служби за частиною другою статті 86 Закону №889-VIII застосовується у випадку взаємної згоди сторін, а пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від державного службовця, так і від уповноваженої особи відповідного державного органу.
Водночас припинення державної служби за угодою сторін не передбачає попередження про звільнення ні від державного службовця, ні від державного органу, а день закінчення державної служби визначається сторонами виключно за взаємною згодою.
Таким чином, ОСОБА_1 , як державний службовець, та уповноважена особа відповідного державного органу домовилися про певну дату припинення трудового договору і, відповідно, правовідносин державної служби. Така угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав. Анулювати таку домовленість можна також лише за взаємною згодою про це сторін.
Тобто, звільнення за угодою сторін передбачає, що державним службовцем та відповідним державним органом досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк.
Отже, суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що відкликання 21.12.2022 ОСОБА_1 раніше поданої заяви від 08.12.2022 про звільнення за угодою сторін могло б мати місце лише у випадку надання на це згоди МОЗ України, проте відповідачем така згода не надавалася до моменту винесення оскаржуваного наказу, тобто до 27.12.2022 року.
Таким чином, існування домовленості між позивачкою та відповідачем про припинення трудового договору за взаємною згодою шляхом написання власноручно заяви від 08.12.2022 про звільнення за угодою сторін, проставлення на ній резолюції відповідачем про можливість такого звільнення та винесення ним спірного наказу, наявності волевиявлення позивачки на припинення трудового договору, відсутності в матеріалах справи належних та допустимих доказів вчинення тиску з боку відповідача, дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що звільнення ОСОБА_1 , на підставі частини другої статті 86 Закону №889-VIII, відбулося без порушень вимог чинного законодавства.
Водночас, подальша зміна власного рішення позивачкою за відсутності згоди відповідача на анулювання цієї домовленості не впливає на чинність угоди сторін про припинення трудових відносин.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.10.2022 у справі №461/4315/18.
Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права,
Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, оскільки оскаржуваний наказ є правомірним та не підлягає скасуванню, відповідно всі інші позовні вимоги є похідними та не підлягають задоволенню.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Аналізуючи оскаржувані рішення, суд вказує, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року, яке, відповідно до ч. 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію, яка висвітлена в п. 9 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 30.01.2003 р. N 3-рп/2003, а саме: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)».
Щодо інших доводів апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 04 вересня 2023 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Л.О. Костюк
Повний текст виготовлено 18.03.2024 року