18 березня 2024 року Справа № 280/471/24 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Семененко М.О., за участю секретаря судового засідання Тетерюк Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )
до Головного управління ДПС у Запорізькій області (69107, м. Запоріжжя, пр.Соборний, 166; код ЄДРПОУ 44118663)
про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління ДПС у Запорізькій області (далі - відповідач, ГУ ДПС у Запорізькій області), у якій позивач просить суд визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС у Запорізькій області №Ф-4264-49-У від 16.10.2023.
Крім того, просить стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, а саме витрати зі сплати судового збору та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6 000,00 грн.
Позовна заява подана в електронній формі шляхом формування в системі «Електронний суд» представником позивача адвокатом Фещенком М.Л., який діє на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від 12.01.2024 серія СА №1074225.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 08 січня 2024 року позивач дізнався про арешт його банківських рахунків виконавчою службою за вимогою Головного управління ДПС у Запорізькій області про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску за №Ф-4264-49-У від 16.10.2023 на загальну суму 3 715,08 грн. Вказує, що позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець 14.02.2008, але, починаючи з 2015 року не здійснював підприємницьку діяльність взагалі, ніколи не мав боргів з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі також ЄСВ єдиний внесок), працював найманим працівником з 2015 року по 2023 рік, а 22.02.2019 позивач припинив підприємницьку діяльність. З посиланням на норми Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI) та Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої Наказом Міністерства фінансів України №449 від 25.04.2015 (далі - Інструкція №449) зазначає, що у разі наявності у платника на кінець календарного місяця недоїмки зі сплати єдиного внеску фіскальний орган на підставі актів документальної перевірки та облікових даних з інформаційної системи фіскального органу формує та надсилає (вручає) платнику вимогу про сплату боргу (недоїмки) на суму такої недоїмки. Жодних перевірок відповідачем не проводилось, актів не складалось, позивач про проведення перевірки чи борг жодним чином не повідомлявся. Звертає увагу суду на те, що спірна вимога не містить розрахунку боргу, періодів, сум нарахування, не зазначено про наявність нарахованих штрафних санкцій. З квітня 2017 року по 30.11.2019 позивач перебував у трудових відносинах з ТОВ «ОПТІМУСАГРО ТРЕЙД», отже починаючи з 2017 року роботодавцем при нарахуванні заробітної плати сплачувався як страхувальником єдиний соціальний внесок за позивача. З посиланням на постанову Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19 зазначає, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Вважає, що в даному випадку право позивача на володіння своїми грошовими коштами в розумінні положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції є порушеним та підлягає відновленню. Просить позов задовольнити.
Ухвалою суду від 22.01.2024 відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи; встановлено строки для подання заяв по суті справи.
06.02.2024 ГУ ДПС у Запорізькій області подало відзив на позовну заяву, в якому висловлює незгоду із заявленими позовними вимогами та зазначає, що згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, які кореспондуються з інформативно-аналітичною системою податкового органу, позивач перебував на обліку у відповідача як фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування з 14.02.2008 до 22.02.2019. Інформація щодо присвоєння статусу «пенсіонер» або «особа з інвалідністю», яка дає право на пільги зі сплати єдиного соціального внеску, відсутня. Отже, у розумінні Закону №2464-VI позивач як фізична особа-підприємець є платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування з 14.02.2008 по 22.02.2019. Зазначає, що чинним законодавством України не передбачена заборона фізичної особи-підприємця працювати також й за трудовим договором, а тому робота за трудовим договором на підприємстві не виключає можливості здійснення ним підприємницької діяльності. Лише з 01.01.2021 фізичні особи-підприємці, які мають основне місце роботи, звільняються від сплати за себе єдиного внеску у місяці звітного періоду, за які роботодавцем було сплачено страховий внесок за таких осіб. Вказує, що враховуючи часткову сплату недоїмки за період з 2017 по 2019 роки, станом на 30.09.2023 в інтегрованій картці платника обліковується заборгованість з єдиного внеску в загальній сумі 3 715,08 грн, у зв'язку з чим сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 16.10.2023 № Ф-4264-49 на вказану суму. Зауважує, що обчислення єдиного внеску та формування вимоги про сплату боргу здійснюється не лише на підставі актів перевірки, але й на підставі облікових даних з інформаційної системи податкового органу. З огляду на зазначене, облікові дані з інформаційної системи податкового органу, є такою ж самостійної підставою для формування вимог, як і акти перевірки чи податкова звітність. Крім того, зазначає, що вимога про сплату боргу (недоїмки) від 16.10.2023 №Ф-4264-49 була направлена на податкову адресу позивача відповідно до вимог чинного законодавства. Після узгодження суми недоїмки, вимога пред'явлена до виконання органу державної виконавчої служби, при цьому узгоджена вимога направляється платнику тільки внаслідок процедури оскарження, у усіх інших випадках податковий орган надсилає узгоджені вимоги до виконавчої служби для уточнення суми заборгованості на момент відкриття виконавчого провадження. Зважаючи на викладене, узгоджена вимога про сплату боргу (недоїмки) від 16.10.2023 №Ф-4264-49-У на суму 3 715,08 грн направлена до органу примусового виконання. Вважає, що правові підстави для визнання даної вимоги протиправною та її скасування відсутні. Крім того, заперечує проти заявленого розміру судових витрат на професійну правничу допомогу по справі в повному обсязі, оскільки така категорія адміністративних справ є поширеною та не потребує значних зусиль при здійсненні професійної правничої допомоги, тому вартість послуг і робіт правничої допомоги, зазначених представником позивача у розмірі 6000,00 грн. є не співміроною з фактично виконаними послугами та роботами, та заявником документально та нормативно не обґрунтована кількість витраченого часу щодо понесення судових витрат, тому вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу та судового збору задоволенню не підлягають. Просить відмовити в задоволенні позову. 13.02.2024 до суду подано відповідь на відзив, за змістом якої зазначає, що вимога №Ф-4264-49-У від 14.02.2019 на суму 18276,76 грн була оскаржена в суді і постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №280/3852/19 визнана протиправною та скасована, відповідне виконавче провадження завершено, але суми, які були безпідставно стягнуті за протиправною вимогою виконавцем, досі не повернуті контролюючим органом. Враховуючи наведене, зазначає, що позивач не мав боргів зі сплати єдиного внеску, а тому спірна вимога є протиправною.
Протягом строків, встановлених в ухвалі суду від 22.01.2024, заперечення на відповідь на відзив не подано.
На підставі матеріалів справи суд встановив такі обставини.
За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований як фізична особа-підприємець 14.02.2008, номер запису в реєстрі: 21030000000040975, підприємницьку діяльність припинено за власним рішенням 22.02.2019, номер запису: 21030060003040975.
За даними інформаційної системи контролюючого органу, ФОП ОСОБА_1 було нараховано недоїмку зі сплати єдиного внеску за період 2017 рік - IV квартал 2018 року, а саме:
- зі строком сплати до 09.02.2018 в сумі 8 448,00 грн. (за 2017 рік);
- зі строком сплати 19.04.2018 в сумі 2 457,18 грн. (І квартал 2018 року);
- зі строком сплати 19.07.2018 в сумі 2 457,18 грн. (ІІ квартал 2018 року);
- зі строком сплати 19.10.2018 в сумі 2 457,18 грн. (ІІІ квартал 2018 року);
- зі строком сплати 21.01.2019 в сумі 2 457,18 грн. (IV квартал 2018 року).
ГУ ДФС у Запорізькій області 14.02.2019 сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4264-49, відповідно до якої вимагається від позивача сплатити борг з недоїмки по єдиному внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у сумі 18276,72 грн, який виник станом на 31.01.2019.
В межах виконавчого провадження ВП№59447583 здійснювалось примусове виконання узгодженої вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4264-49-У від 14.02.2019.
За даними інтегрованої картки платника, в рахунок погашення недоїмки стягнуто кошти в межах вищевказаного виконавчого провадження 8 187,39 грн відповідно до платіжного доручення № 11616 від 11.12.2019, 2 467,49 грн відповідно до платіжного доручення № 762 від 12.02.2020, 2566,09 грн відповідно до платіжного доручення № 956 від 18.02.2020, 1340,67 грн відповідно до платіжного доручення № 1939 від 20.02.2020, а всього на загальну суму 14 561,64 грн.
Отже, за обліковими даними залишок несплаченої недоїмки становив 3 715,08 грн.
Судом також встановлено, що позивач оскаржив вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4264-49 від 14.02.2019 до суду.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №280/3852/19 визнано протиправною та скасовано винесену ГУ ДФС у Запорізькій області вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4264-49 від 14.02.2019, якою ОСОБА_1 визначено суму недоїмки зі сплати єдиного внеску, штрафів та пені у розмірі 18276,72 грн.
Крім того, 28.01.2022 ГУ ДПС у Запорізькій області прийнято рішення №19942405/827 про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (перерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску, у відповідності до якого на позивача накладено штрафні санкції на загальну суму 12256,74 грн, у тому числі, штраф у розмірі 2912,34 грн, пеня у розмірі 9344,40 грн, за несвоєчасну із порушенням строків, встановлених Закону №2464-VI, у відповідній редакції, сплату єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 10.02.2018 по 29.02.2020.
Позивач оскаржив рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (перерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску від 28.01.2022 №19942405/827 до суду.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 07.06.2023 у справі №280/4542/22 визнано протиправним та скасовано рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску №19942405/827 від 28.01.2022.
ГУ ДПС у Запорізькій області сформовано та направлено на адресу позивача вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4264-49 від 16.10.2023, відповідно до якої вимагає сплатити заборгованість з єдиного внеску в сумі 3 715,08 грн.
Вказана вимога була направлена на податкову адресу позивача, однак повернулась без вручення з причин «за закінченням встановленого терміну зберігання».
Узгоджена вимога про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4264-49-У від 16.10.2023 на суму 3 715,08 грн направлена відповідачем для примусового виконання до органу державної виконавчої служби.
Вважаючи протиправною вимогу про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС у Запорізькій області №Ф-4264-49-У від 16.10.2023, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з того, що правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом 2464-VI.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону №2464-VI (тут і в подальшому в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (єдиний внесок) це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є фізичні особи підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Як зазначено у частині 4 статті 4 Закону №2464-VI, особи, зазначені в пунктах 4 та 5-1 частини 1 цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до абзацу 1 пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI (в редакції відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII, який набув чинності з 01.01.2017) для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - єдиний внесок нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відповідно до частини 5 статті 8 Закону №2464-VI єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону №2464-VI максимальна величина бази нарахування єдиного внеску - максимальна сума доходу застрахованої особи на місяць, що дорівнює двадцяти п'яти розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом, на яку нараховується єдиний внесок;
Пунктом 5 частини 1 статті 1 Закону №2464-VI визначено, що мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Абзацом 3 частини 8 статті 9 Закону №2464-VI визначено, що платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа у місяці, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Таким чином, сплата єдиного внеску фізичною особою-підприємцем на загальній системі оподаткування за 2017 рік мала бути здійснена до 09.02.2018 у розмірі не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску та не менше за розмір мінімального страхового внеску.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03.10.2017 № 2148-VIII внесено зміни, у тому числі до Закону №2464-VI (набули чинності з 01.01.2018).
Відповідно до абзацу 1 пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI (тут і в подальшому в редакції з 01.01.2018) для платників, зазначених в пунктах 4 (крім фізичних осіб підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5, 5-1 частини 1 статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Згідно з абзацом 2 пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI, в разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Пунктом 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI передбачено, що для платників, зазначених в пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, єдиний внесок нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відповідно до абзацу 3 частини 8 статті 9 Закону №2464-VI платники єдиного внеску, зазначені в пунктах 4, 5, 5-1 частини 1 статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Згідно з абзацом 4 частини 8 статті 9 Закону №2464-VI періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених в пунктах 4, 5 частини 1 статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік. В разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця її останнім звітним періодом є період з дня закінчення попереднього звітного періоду до дня державної реєстрації припинення підприємницької діяльності такої фізичної особи.
Частиною 12 статті 9 Закону №2464-VI передбачено, що єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Як зазначено у частині 16 статті 25 Закону №2464-VI, строк давності щодо нарахування, застосування та стягнення недоїмки, штрафів, пені не застосовується.
Аналіз вищенаведених норм права дозволяє дійти висновку, що починаючи з 01.01.2017 встановлений безальтернативний обов'язок фізичної особи-підприємця регулярно сплачувати єдиний внесок з дати державної реєстрації підприємницької діяльності до дати державної реєстрації припинення підприємницької діяльності. При цьому в разі неотримання доходу, за будь яких умов, єдиний внесок має бути сплачений у розмірі не менше розміру мінімального страхового внеску на місяць. Виключення з даного правила стосуються лише фізичних осіб-підприємців, які отримують пенсію або соціальну допомогу. Строк давності щодо нарахування, застосування та стягнення недоїмки, штрафів, пені не застосовується.
Згідно з частиною 4 статті 5 Закону № 2464-VI обов'язки платників єдиного внеску виникають у фізичних осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та фізичних осіб, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) - з дня їх державної реєстрації відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
Отже, фізична особа-підприємець, яка в силу положень статті 50 Цивільного кодексу України визначається як особа, яка здійснює своє право на підприємницьку діяльність, є платником єдиного внеску.
Разом з тим, відповідно до підпункту 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, працівник - фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до статті 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом 2 пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Згідно з абзацом 1 пункту 1, пункту 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця на момент виникнення спірним правовідносин не було врегульовано Законом №2464-VI.
Водночас, Верховний Суд в постанові від 04.12.2019 у справі №440/2149/19 сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в податкових органах і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Відповідно до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
За змістом постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №280/3852/19 (справа щодо оскарження позивачем вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4264-49 від 14.02.2019) встановлено, що позивач працював як найманий працівник з 16.02.2011 на ЗАТ «Запорізький Оліяжиркомбінат», з 01.09.2016 на ТОВ «Оптімус Плюс», з 19.04.2017 на ТОВ «ОПТІМУСАГРО ТРЕЙД», і за результатом дослідження Довідок Пенсійного органу форми ОК-5 та індивідуальних відомостей застрахованих осіб з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування судовою колегією встановлено, що у спірний період вказаними роботодавцями ОСОБА_1 , як найманому працівнику нараховувалася та сплачувалася заробітна плата, а також за нього сплачувався єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за виконання трудових функцій.
Враховуючи наведене, у спірний період, за який нарахована недоїмка, у позивача був відсутній обов'язок зі сплати єдиного внеску у статусі фізичної особи-підприємця.
Крім того, слід зазначити, що первісна вимога №Ф-4264-49 від 16.10.2023 та сформована на її підставі узгоджена вимога вимогу №Ф-4264-49-У від 16.10.2023, яка є спірною у даній справі, виставлена в сумі 3 715,08 грн на залишок несплаченої недоїмки, визначеної позивачу у вимозі про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4264-49 від 14.02.2019, яка в свою чергу визнана судом протиправною та скасована.
Тобто, спірна вимога про сплату боргу (недоїмки) №Ф-4264-49-У від 16.10.2023 та кореспондуюча їй первісна вимога №Ф-4264-49 від 16.10.2023 на суму 3 715,08 грн сформовані на суму недоїмки, протиправність нарахування якої встановлена судовим рішенням, яке набрало законної сили.
Наведене свідчить про порушення відповідачем прав позивача у спірних правовідносинах, оскільки за наявності судового рішення, яке набрало законної сили, і яким нарахована сума недоїмки визнана протиправною, контролюючий орган не мав правових підстав для обліку такої недоїмки та не мав права вимагати її сплату.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що спірна вимога сформована протиправно, а тому підлягає скасуванню.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).и повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).
Інші аргументи сторін не є визначальними для вирішення даної справи з огляду на те, що сума недоїмки, яка увійшла до спірної вимоги, визнана протиправною та скасована судовим рішенням, яке набрало законної сили.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження поданими до матеріалів справи письмовими доказами, є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з того, що відповідно до частини 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач при зверненні до суду поніс обґрунтовані судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви до суду в розмірі 1211,20 грн.
Отже, у зв'язку із задоволенням позову, понесені позивачем обґрунтовані судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1211,20 грн підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
У позові заявлено клопотання про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, розмір яких визначено в сумі 6 000,00 грн. Оскільки позивачем не подано заяву про надання доказів на підтвердження розміру судових витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду відповідно до частини 7 статті 139 КАС України, суд вирішує питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу в рішенні.
У відзиві на позовну заяву відповідач наголосив на тому, що заперечує проти заявленого розміру таких витрат, оскільки така категорія справ є поширеною та не потребує значних зусиль при здійсненні професійної правничої допомоги, а тому вартість послуг 6000,00 грн є неспівмірною з фактично виконаними послугами та роботами, заявником документально та нормативно не обґрунтовано кількість витраченого часу щодо понесення судових витрат.
Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу.
Відповідно до положень статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (частина 1).
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина 2).
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3).
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 4).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5).
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7).
Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Відповідно до положень статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, розмір винагороди адвоката за надання професійної правничої допомоги визначається за погодженням адвоката з клієнтом в договорі про надання правової допомоги.
Згідно з усталеною правовою позицією Верховного Суду (постанови від 17.03.2021 у справі №280/1266/19, від 25.03.2021 у справі №645/3044/17, від 09.03.2021 у справі №200/10535/19-а тощо), при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
При цьому, необхідно враховувати, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
На підтвердження понесених витрат на правову допомогу надано:
- Договір про надання правничої допомоги від 08.01.2024, укладений між позивачем (Клієнт) та адвокатом Фещенко Миколою Леонідовичем (Адвокат), що діє на підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №240, видане на підставі рішення Черкаської обласної КДКА від 13.06.2006 №31, предметом якого є надання Адвокатом усіма законними методами та способами правової допомоги Клієнту у всіх справах, які пов'язані із захистом та відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних його прав та законних інтересів, а Клієнт зобов'язується сплатити гонорар (винагороду) за надану правову допомогу та компенсувати фактичні витрати на її надання в обсязі та на умовах, визначених Договором.
Слід зазначити, що у позовній заяві наголошено на тому, що вказані докази позивач вважає достатніми для підтвердження заявлених витрат на професійну правничу допомогу.
Водночас, дослідивши зміст вищезазначеного документу, суд зазначає, що умови Договору від 08.01.2024 носять загальний характер, не містять посилання на адміністративну справі, в межах якої заявлені витрати до відшкодування, або будь-які інші дані, які б дозволяли ідентифікувати послуги як такі, що надані у зв'язку з розглядом зазначеної справи, не містять умов щодо визначення гонорару адвоката.
Крім того, всупереч частини 4 статті 134 КАС України, не подано детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Верховним Судом неодноразово висловлено правову позицію, відповідно до якої відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також їх розрахунку є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16, постанови Верховного Суду від 10.02.2022 у справі №440/7120/20, від 19.05.2022 у справі №440/4186/19, від.29.11.2022 у справі №640/10091/21 тощо).
Враховуючи наведене, суд зазначає, що на підставі поданих до позовної заяви письмових доказів неможливо встановити обґрунтованість заявленого розміру витрат на професійну правничу допомогу, у зв'язку з чим підстави для відшкодування позивачу такого виду судових витрат відсутні, а відповідне клопотання не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст.2, 5, 9, 77, 139, 143, 243-246, 255, 295 КАС України, суд, -
Позов задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 16 жовтня 2023 року №4264-49-У, сформовану Головним управлінням ДПС у Запорізькій області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Запорізькій області судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 коп.).
У задоволенні клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.
Повне найменування сторін та інших учасників справи:
Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач - Головне управління ДПС у Запорізькій області, місцезнаходження: 69107, м.Запоріжжя, пр.Соборний, 166; код ЄДРПОУ ВП: 44118663.
Повне судове рішення складено 18.03.2024.
Суддя М.О. Семененко