18 березня 2024 року м. Житомир справа №240/40188/21
категорія 111060000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Черняхович І.Е., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Житомирській області про визнання протиправною та скасування вимоги,
встановив:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Житомирській області (далі - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Житомирській області про сплату боргу (недоїмки) від 24.02.2021 №Ф-198358-51, якою визначено суму боргу з єдиного внеску в розмірі 37788,74 гривень.
На обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що був зареєстрований суб'єктом підприємницької діяльності до 01.07.2004 - до набрання чинності Законом України від 15.05.2003 № 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", та відповідно до вимог цього закону реєстраційної картки для включення відомостей щодо нього в ЄДР та зміни свідоцтва про державну реєстрацію на свідоцтво єдиного зразка до державного реєстратора не подавав. Таким чином фактично мала місце відмова від набуття статусу фізичної-особи підприємця шляхом не подання реєстраційної картки, що за змістом "Прикінцевих положень" Закону України від 15.05.2003 № 755-IV мало наслідком внесення до ЄДР відмітки про те, що його свідоцтво про державну реєстрацію, яке було оформлене з використання бланку старого зразка, виданого до 01.07.2004, вважається недійсним. Вказані обставини виключають можливість законного здійснення ним підприємницької діяльності та отримання доходу від неї. З огляду на зазначене позивач заперечує наявність у себе статусу платника єдиного внеску в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України від 08.07.2010 № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" та, відповідно, заперечує наявність у нього обов'язку зі сплати єдиного внеску у мінімальному розмірі за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності, а тому вважає, що вимога Головного управління ДПС у Житомирській області від 24.02.2021 №Ф-198358-51 про сплату ним боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 37788,74 грн, нарахованого за 2017-2020 роки, є протиправною та винесеною безпідставно.
Ухвалою суду провадження в адміністративній справі №240/40188/21 за позовом ОСОБА_1 було відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Головне управління ДПС у Житомирській області подало до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечувало проти заявлених позовних вимог. Аргументуючи свою позицію відповідач зазначив, що відповідно до інтегрованої картки платника за кодом бюджетної класифікації 71040000 «Для фізичних осіб-підприємців, у т.ч. які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність» за ОСОБА_1 обліковувалась недоїмка зі сплати єдиного внеску в розмірі 37788,74 грн, який був нарахований йому за 2017-2020 роки, виходячи з мінімального страхового внеску. При цьому, відповідач зауважив, що відповідно до вимог законодавства, чинного з 01.01.2017, фактичне не здійснення фізичними особами-підприємцями підприємницької діяльності не звільняє від обов'язку сплати єдиного внеску. З огляду на вказане, Головне управління ДПС у Житомирській області вважає, що ним правомірно було винесено вимогу від 24.02.2021 №Ф-198358-51 про сплату ОСОБА_1 боргу (недоїмки) з єдиного внеску.
Крім того, у відзиві Головне управління ДПС у Житомирській області зауважило, що на підставі Закону України від 13.05.2020 №592-ІХ та Закону України від 04.12.2020 №1072-ІХ позивач мав можливість списати наявний у нього борг з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 01.01.2017 по 31.05.2021. Для цього він повинен був у строк до 01 березня 2021 року подати до податкового органу за місцем його реєстрації відповідну заяву. Однак, таким правом позивач не скористався, з відповідною заяву не звернувся, а отже втратив право на списання боргу з ЄСВ.
Враховуючи вищевказане, Головне управління ДПС у Житомирській області просило відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до норм ст.ст. 257, 262 КАС України дана адміністративна справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено та не заперечується сторонами, що з 20.10.2001 ОСОБА_1 був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності та взятий на облік в контролюючих органах, як фізична особа-підприємець.
З наявного у справі витягу з інтегрованої картки платника податків вбачається, що за ОСОБА_1 обліковується недоїмка зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 37788,74 гривень (а.с.35).
Вказана недоїмка в розмірі 37788,74 гривень утворилася у зв'язку із самостійним нарахуванням позивачу контролюючим органом єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за 2017-2019 роки та за січень-листопад 2020 року, виходячи з розміру мінімального страхового внеску, який в 2017 році становив 704,00 грн на місяць, в 2018 році - 819,06 грн на місяць, в 2019 році - 918,06 грн на місяць, а в 2020 році - 1039,06 грн.
У зв'язку з наявністю вищезазначеної недоїмки Головне управління ДПС у Житомирській області сформувало та скерувало ОСОБА_1 вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 24.02.2021 №Ф-19835851, у якій повідомило позивача про наявність у нього заборгованості зі сплати єдиного внеску в розмірі 37788,74 гривень, яка підлягає сплаті протягом 10 календарних днів, що настають за днем одержання цієї вимоги (а.с.4).
Не погоджуючись із вказаною вимогою про сплату боргу (недоїмки) від 24.02.2021 №Ф-19835851 та вважаючи її протиправною, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені в Законі України від 08.07.2010 №2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон №2464-VI).
Відповідно до частини 4 статті 8 Закону №2464-VI порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається цим Законом, а в частині адміністрування - Податковим кодексом України, та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
За визначенням наданим у пункті 2 частини 1 статті 1 єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI передбачено, що фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, є платниками єдиного внеску.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 6 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Обов'язки, передбачені частиною другою цієї статті, поширюються на платників, зазначених у пунктах 1, 4, 5, 5-1 та 16 частини першої статті 4 цього Закону, тобто й на фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування (частина 3 статті 6 Закону №2464-VI).
Частиною 5 статті 8 Закону №2464-VI встановлено, що єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
Згідно з пунктами 2 та 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI (в редакції Закону України від 28.12.2014 №77-VIII, яка була чинною до 01.01.2017) для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць, у якому отримано дохід (прибуток).
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник має право самостійно визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Зі змісту вищезазначених норм вбачається, що до 01.01.2017 сплата єдиного внеску в розмірі не меншому розміру мінімального страхового внеску була правом, а не обов'язком фізичної особи-підприємця, який не отримав дохід від підприємницької діяльності у звітному періоді, а тому така сплата здійснювалась фізичною особою-підприємцем добровільно за власним бажанням.
З 01 січня 2017 року набули чинності зміни до Закону №2464-VI, внесені Законом України від 06.12.2016 №1774-VIІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України".
Так, пунктами 2 та 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI (в редакції Закону України від 06.12.2016 №1774-VIІІ) передбачено, що для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Таким чином, приписи пунктів 2 та 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI (в редакції Закону України від 06.12.2016 №1774-VIІІ) встановили, що з 01.01.2017 фізичні особи-підприємці, не залежно від того отримали вони дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року від такої діяльності чи ні, зобов'язані сплатити за такий період єдиний внесок в розмірі не меншому за розмір мінімального страхового внеску.
За визначенням, наведеним в пункті 5 частини 1 статті 1 Закону №2464-VI, мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Відповідно до ч. 12 ст. 9 Закону №2464-VI єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (ч. 12 ст. 9 Закону №2464-VI).
Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 14 Закону №2464-VI на органи доходів і зборів покладено обов'язок здійснювати контроль за дотриманням платниками єдиного внеску вимог цього Закону.
Відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону №2464-VI обчислення єдиного внеску податковими органами у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до податкових органів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
При цьому, податкові органи мають право стягувати з платників несплачені суми єдиного внеску (п. 7 ч. 1 ст. 13 Закону №2464-VI).
Розділом VI Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 № 449, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07.05.2015 за № 508/26953 (далі - Інструкція № 449), врегульований порядок стягнення заборгованості з платників.
Пунктом 1 розділу VI Інструкції № 449 передбачено, що до платників, які не виконали визначені Законом обов'язки щодо нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, застосовуються заходи впливу та стягнення.
Згідно з пунктом 2 розділу VI Інструкції № 449 у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції. Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена в строки, встановлені Законом, обчислена органами доходів і зборів у випадках, передбачених Законом, є недоїмкою.
Частиною 4 статті 25 Закону №2464-VI передбачено, що податковий орган у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, надсилає в паперовій та/або електронній формі платникам єдиного внеску вимогу про сплату недоїмки з єдиного внеску.
Вимога про сплату недоїмки з єдиного внеску, винесена з метою стягнення недоїмки з єдиного внеску у разі його несплати платником у визначені цим Законом строки, надсилається податковим органом платнику в паперовій та/або електронній формі у порядку, визначеному статтею 42 Податкового кодексу України.
Дослідивши під час розгляду справи витяг з інтегрованої картки платника податків, суд встановив, що у ОСОБА_1 обліковується недоїмка з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 37788,74 гривень, яка утворилася у зв'язку із нарахуванням йому контролюючим органом єдиного внеску за період з січня 2017 року - по листопад 2020 року, виходячи з розміру мінімального страхового внеску. Вказана недоїмка стала підставою для прийняття оскаржуваної в даній справі вимоги від 24.02.2021 №Ф-198358-51.
Однак, звертаючись з даним позовом до суду ОСОБА_1 вказує, що не є фізичною особою-підприємцем та платником єдиного внеску в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України від 08.07.2010 № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", так після набрання чинності Законом України від 15.05.2003 № 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" не подавав реєстраційної картки для включення відомостей щодо нього в ЄДР та зміни його свідоцтва про державну реєстрацію на свідоцтво єдиного зразка до державного реєстратора не подавав, а тому його свідоцтво про державну реєстрацію, яке було оформлене з використання бланку старого зразка, виданого до 01.07.2004, вважається недійсним.
Таким чином, спірним у даній справі є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону №2464-VІ, оскільки саме це впливає на наявність чи відсутність у нього обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі, за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності.
Надаючи оцінку вказаним спірним правовідносинам, суд враховує наступне.
Під час розгляду справи судом встановлено, що статусу суб'єкта підприємницької - фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 набув 02.10.2001, тобто до набрання чинності Закону України від 15.05.2003 №755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань".
Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Згідно з ч. 2 ст. 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Частиною 1 статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
01 липня 2004 року набрав чинності Закон України від 15.05.2003 №755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (далі - Закон №755-IV), яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Відповідно до ч. 1 ст. 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону №755-IV державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом №755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев'ятий частини першої статті 1 Закону №755-IV).
03 березня 2011 року набрав чинності Закон України від 01.07.2010 №2390-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання" (далі - Закон №2390-VI), яким було внесено зміни до Закону №755-IV.
Пунктами 2-4 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Крім того, пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI було визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року №1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII).
Цим Законом пункт 2 розділу VIII "Прикінцеві положення" Закону №755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР. До того ж Законом №1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI.
З пояснювальної записки до проекту Закону № 1155-VII вбачається, що основною метою проекту Закону № 1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості. Для досягнення цієї мети Законом №1155-VII внесені зміни до розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання», які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
У постанові від 01.07.2020 у справі №260/81/19 (провадження №1-118апп20) Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок щодо застосування норм Закону №755-IV у правовідносинах, які виникли у зв'язку із набуттям фізичною особою статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 1 липня 2004 року, та зазначила наступне:
"Статус фізична особа-підприємець є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження у особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі такої особи у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом".
Дослідивши витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, суд встановив, що 05.06.2007 державним реєстратором виконавчого комітету Житомирської міської ради Дідківською Н.М. було вчинено реєстраційну дію №23050170000015873 щодо включення відомостей про фізичну-особу підприємця ОСОБА_1 до вказаного реєстру. При цьому, вказана реєстраційна дія щодо включення відомостей про позивача до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань була вчинена державним реєстратором на підставі поданої фізичною-особою підприємцем ОСОБА_1 реєстраційної картки від 17.05.2007 (форма №15).
Суд зауважує, що подання позивачем зазначеної реєстраційної картки від 17.05.2007 є підтвердженням реалізації ним конституційного права на підприємницьку діяльність та офіційним підтвердженням його статусу як фізичної особи-підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом №755-IV та є свідченням законного здійснення ним у спірний період підприємницької діяльності.
Згідно з ч. 9 ст. 4 Закону №755-IV фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою. В свою чергу, згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань на даний час позивач продовжує мати статус фізичної особи - підприємця, відомостей про припинення ним підприємницької діяльності у витягу не зазначено.
Таким чином, у спірний період з січня 2017 року - по листопад 2020 року, за який позивачу нараховано недоїмку з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 37788,74 гривень, ОСОБА_1 мав статус фізичної особи-підприємця, а тому в розумінні Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" був платником єдиного внеску та на підставі пунктів 2 та 3 частини 1 статті 7 цього Закону (в редакції Закону України від 06.12.2016 №1774-VIІІ) зобов'язаний був сплачувати єдиний внесок в розмірі не меншому за розмір мінімального страхового внеску, не залежно від того отримав він дохід від підприємницької діяльності чи ні.
Підсумовуючи наведене, суд дійшов до висновку про правомірність оскаржуваної вимоги Головного управління ДПС у Житомирській області від 24.02.2021 №Ф-198358-51 про сплату фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з січня 2017 року - по листопад 2020 року в розмірі 37788,74 гривень та відсутність правових підстав для її скасування.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3)обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відтак, суд повно і всебічно з'ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, перевіривши їх наявними в матеріалах справи і дослідженими доказами, дійшов висновку, що відповідачем доведено та підтверджено наявною у матеріалах справи сукупністю належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів правомірність вимоги від 24.02.2021 №Ф-198358-51, а тому заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги є безпідставними та не підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 77, 90, 242-246, 250, 255, 258-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Житомирській області (вул. Юрка Тютюнника, 7, м. Житомир, 10003; код ЄДРПОУ 44096781) про визнання протиправною та скасування вимоги - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.Е.Черняхович