15 березня 2024 року № 320/17213/23
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу у місті Києві за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Головного управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_3 , ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту також відповідач, ЦМУ ДМС, ідентифікаційний код: 42552598, адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Головного управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області (далі по тексту також третя особа, ГУ СБУ; ідентифікаційний код: 20001792, адреса: 01010, м. Київ, пров. Аскольдів, 3А), в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення ЦМУ ДМС від 23.02.2023 №80114300018422/218 про відмову у наданні дозволу на імміграцію позивачу;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути раніше подану заяву позивача від 23.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.
В обґрунтування вимог позивач зазначає, що оскаржуване рішення прийняте відповідачем формально та необґрунтовано, з порушенням процедури, зокрема, дослідження доказів, та за відсутності фактичних і правових підстав, оскільки відповідачем не здійснено належної оцінки інформації, викладеної в листі ГУ СБУ про те, що дії позивача можуть загрожувати національній безпеці України.
На переконання позивача, відповідачем ні у спірному рішенні, ні у висновку за результатами розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну, не наведено прямої норми закону, яка передбачає інший випадок, при якому дозвіл на імміграцію не надається, тому таке рішення не може вважатися правомірним та обґрунтованим.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.05.2023 відкрито провадження у справі №320/17213/23 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що він, діючи на підставі п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцію», отриманої інформації, викладеної у поданні ГУ СБУ правомірно прийняло спірне рішення про відмову у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну.
Відповідач зазначив, що позовна вимога про зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну заявлена безпідставно, адже законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкта владних повноважень до правомірної поведінки, а не до вирішення питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
У свою чергу, позивач подав відповідь на відзив, в якій, зокрема, додатково зазначив, що відповідач безпідставно посилається на те, що задоволення позовної вимоги про зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву не буде мати наслідок втручання у дискреційні повноваження відповідача, оскільки позивач не просить суд зобов'язати відповідача прийняти рішення про надання їй та її сину дозволу на імміграцію в Україну, тому відсутнє втручання в дискреційні повноваження відповідача.
Позивач вважає, що зобов'язання повторно розглянути його заяву є ефективним та достатнім способом відновлення її прав, оскільки у разі визнання судом протиправної відмови у відповідача буде лише один правомірний варіант поведінки - прийняти рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу та її сину.
Третьою особою пояснень на позовну заяву не подано.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає таке.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач є громадянином Республіки Білорусь, перебуваючи в Україні на законних підставах (посвідка на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_2 від 23.11.2021 строком дії до 22.11.2022), 23.11.2021 звернувся із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як висококваліфікований спеціаліст і робітник.
За результатами розгляду запиту ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від ГУ СБУ отримано відповідь від 20.02.2023 за № 51/1-11/121-39, в якій зазначено, що дії позивача можуть загрожувати національній безпеці України, а тому вважає за доцільне відмовити у прийнятті рішення щодо надання дозволу на імміграцію.
23 лютого 2023 року начальником ЦМУ ДМС затверджено висновок за результатами розгляду заяви громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_4 про надання дозволу на імміграцію в України, яким запропоновано відмовити у наданні позивачу дозволу на імміграцію у зв'язку з отриманням листа від ГУ СБУ від20.02.2023 за № 51/1-11/121-39, в якому зазначено, що дії позивача можуть загрожувати національній безпеці України, а тому вважає за доцільне відмовити у прийнятті рішення щодо надання дозволу на імміграцію.
23 лютого 2023 року рішенням ЦМУ ДМС №80114300018422/218 позивачу відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Підставою для відмови слугував пункт 6 частини першої статті Закону України «Про імміграцію», а саме: «в інших випадках, передбачених законами України». Також рішення обґрунтовується з посиланням на лист ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 20.02.2023 № 51/1-11/121-39.
Не погоджуючись з правомірністю прийнятого відповідачем спірного рішення, позивач звернувся з даним позовом до суду про визнання його протиправними та скасування, з приводу чого суд зазначає таке.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VІ (далі - Закон № 3773-VІ) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 3773-VІ іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Частиною 1 ст. 4 Закону № 3773-VІ передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Умови та порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства, регулюється Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-ІІІ (далі - Закон № 2491-III), в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У розумінні положень ст. 1 Закону № 2491-III, імміграцією є прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрантом - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квотою імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозволом на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до ст. 4 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені ст. 9 Закону № 2491-III.
Згідно зі ст. 9 Закону № 2491-III заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:
1) три фотокартки;
2) копія документа, що посвідчує особу;
3) документ про місце проживання особи;
4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі);
5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію встановлені статтею 10 цього Закону.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 10 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію не надається особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію не надається в інших випадках, передбачених законами України.
Також Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 затверджено Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок № 1983), який визначає процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію.
Пунктом 14 Порядку № 1983 передбачено, що територіальні органи і територіальні підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби.
МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.
Пунктом 9 Порядку № 1983 передбачено, що МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію"; до встановлення відомостей, що можуть бути підставою для скасування дозволу на імміграцію згідно із статтею 12 Закону України "Про імміграцію".
Відповідно до п. п. 3, 6, 10 ч. 1 ст. 1 Закону України від 21.06.2018 № 2469- VIII «Про національну безпеку України» (надалі - Закон № 2469-VIII) громадська безпека і порядок - захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина, забезпечення яких є пріоритетним завданням діяльності сил безпеки, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадськості, які здійснюють узгоджені заходи щодо реалізації і захисту національних інтересів від впливу загроз; загрози національній безпеці України - явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України; національні інтереси України - життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону № 2469-VІІІ державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист: людини і громадянина - їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності; суспільства - його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку; держави - її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності; території, навколишнього природного середовища - від надзвичайних ситуацій.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону № 2469-VІІІ до складу сектору безпеки і оборони входять, зокрема, Державна міграційна служба України, Служба безпеки України.
Згідно з. 1 ст. 19 Закону № 2469-VІІІ Служба безпеки України є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, що забезпечує державну безпеку, здійснюючи з неухильним дотриманням прав і свобод людини і громадянина.
Предметом позовних вимог у цій справі є визнання протиправним та скасування рішення ЦМУ ДМС від 28.02.2023 №80114300018422/218 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну позивачу .
Як вбачається з матеріалів справи, єдиною підставою для прийняття спірного рішення слугував лист ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 20.02.2023 № 51/1-11/121-39 про те, що дії позивача можуть загрожувати національній безпеці України.
Суд, дослідивши спірне рішення ЦМУ ДМС, зазначає таке.
Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію визначені статтею 10 Закону України «Про імміграцію».
Спірне рішення прийнято на підставі пункту 6 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію», тобто, «в інших випадках, передбачених законами України».
Суд зазначає, що правомірною відмова у наданні дозволу на імміграцію з підстав, передбачених пункту 6 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію», може бути визнана лише за умови, якщо іншими законами України визначено випадки, за наявності яких орган міграційної служби може відмовити особі, у наданні, дозволу на імміграцію в Україну.
Проте, у спірному рішенні не зазначено, який «інший випадок, передбачений законами України» став підставою для висновку про необхідність відмови у задоволенні заяви позивача, також відсутнє посилання на будь-яку норму іншого закону, яка передбачає такий випадок.
Верховний Суд у постанові від 30.01.2020 у справі №2340/2851/18, дійшов висновку, що «…при прийнятті оскаржуваного рішення від 21.05.2018 № 21 про відмову у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україні відповідач керувався пунктом 6 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію», відповідно до якого дозвіл на імміграцію не надається в інших випадках, передбачених законами України, проте не зазначив відповідної норми Закону, яка передбачає інші підстави для відмови у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україні..».
Отже, відповідачем в спірному рішенні не наведено відповідної норми Закону, яка передбачає інші підстави для відмови у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україні на підставі пункту 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію».
Суд наголошує, що будь-яка інформація (в тому числі органів Служби безпеки України) може бути підставою для проведення міграційною службою перевірки та збору доказів щодо конкретної особи.
У свою чергу, така перевірка та обґрунтованість висновку про наявність в діях позивача можливої загрози національній безпеці України є обов'язком для міграційної служби.
Без проведення відповідної перевірки вказаних обставин, прийняття ДМС відповідних рішень є лише формальністю та суперечить як діючому законодавству у цій сфері, так і вимогам статті 19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладена у постановах від 13.05.2021 у справі № 815/1063/18, від 11.12.2019 у справі №240/6247/18.
Матеріали справи свідчать, що відповідач не звертався до ГУ СБУ з метою отримання уточненої, конкретної інформації, щодо позивача, що свідчить про формальний підхід до розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію.
Будь-яких доказів щодо дій позивача, які можуть вказувати на загрозу національній безпеці України матеріали справи не містять.
Тож, рішення про відмову в наданні дозволу в імміграцію за відсутності конкретних фактів та відомостей, а також доказів, які підтверджують, що дії позивача загрожують національній безпеці України, не може вважатися законним та обґрунтованим.
З огляду на викладене, спірне рішення відповідача прийняте формально, за відсутності фактичних та правових підстав, необґрунтовано та непропорційно, тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо позовної вимог про зобов'язання ЦМУ ДМС повторно розглянути заяву позивача від 23.11.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну, суд зазначає наступне.
Зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, вбачається, що під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.
Враховуючи те, що повноваження щодо прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну позивача належить до виключної компетенції відповідача, то адміністративний суд позбавлений можливості підміняти інших суб'єктів владних повноважень.
Разом з тим, позивачем заявлена вимога про зобов'язання повторно розглянути заяву про надання дозволу на імміграцію, що свідчить відсутність втручання суду в дискреційні повноваження відповідача щодо прийняття відповідного рішення у разі задоволення такої позовної вимоги.
Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Суд наголошує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Отже, враховуючи, що спірне рішення ЦМУ ДМС про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну позивача є протиправним та підлягає скасуванню, то ефективним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 23.11.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно із частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
За подання даного адміністративного позову до суду позивачем було сплачено за реквізитами Київського окружного адміністративного суду судовий збір в сумі 1073,60 грн згідно квитанції про сплату від 11.05.2023 №СВ07373160/1, який в силу положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області від 23.02.2023 №80114300018422/218 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в ОСОБА_5 .
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у сумі 1073,60 грн (одна тисяча сімдесят три грн 00 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (ідентифікаційний код: 42552598, адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А)/
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 15.03.2024
Суддя Панченко Н.Д.