П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
12 березня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/25601/23
Перша інстанція: суддя Левчук О.А.,
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Шляхтицького О.І.,
суддів: Семенюка Г.В., Домусчі С.Д.,
секретар - Афанасенко Ю.М.,
за участю: позивача- ОСОБА_1
представника позивача - адвоката Соколова Д.С.
представника відповідача - Білоконь Н.О.,
перекладача - Нікішова О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2023 року у справі № 420/25601/23 за адміністративним позовом Мірпоччоєва Махмудчона в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
Короткий зміст позовних вимог.
У вересні 2023 року позивач звернувся до суду з вищевказаним адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 № 118-23, яким ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що він є громадянином Таджикистану, за віросповіданням - мусульманин-сунніт та неодноразово зазнавав погроз співробітників поліції через сповідування релігії та просвітницьку діяльність батька, який був муаззіном та був ув'язнений. Рідний дядько, двоюрідний брат позивача також ув'язнені через релігійні переконання. У зв'язку з чим він побоюється повертатися до Таджикістану. У разі повернення в країну походження позивач може стати жертвою свавільного насилля та жорсткого поводження, оскільки до якого батька під час затримання з метою подальшого ув'язнення застосовувалось фізичне насилля. Заява позивача відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, рішення ДМСУ є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Представник відповідача проти задоволення позову заперечував, надав до суду першої інстанції відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що оскаржуване рішення прийнято лише щодо ОСОБА_1 , оскільки діти шукача захисту проходять за особою справою матері дітей. При цьому, співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, перевіркою підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивач звернувся за міжнародним захистом через 6 років після потрапляння на територію України, що свідчить про його звернення не обумовлене потребою захисту, а пов'язане з бажанням власного перебування. Він не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття захисту в контексті наявних у нього ознак, передбачених п. 1, 13 ст. 1 Закона України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Ним не надано жодні документальні докази власного ймовірного переслідування та не навів конкретних фактів або доказів, які б вказували на загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Після проведення аналізу особової справи ДМС дійшов висновку, що визначені елементи мають загальний характер, проте інформація щодо країни походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця. Таким чином, рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 20.07.2023 року № 118-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 26 грудня 2023 року у задоволенні адміністративного позову відмовив.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, у зв'язку з чим просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.
Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення:
- суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не врахував загальні рекомендації УВКБ ООН щодо покращення якості аналізу справ у регіонах (доступ за посиланням: https://www.refworld.org.ru/pdfid/56bbl9fe4.pdf);
- суд першої інстанції залишив поза увагою, що у позивача наявна сторінка в соціальній мережі «Фейсбук», на якій він публікує та поширює інформацію на релігійну тематику, про що зазначав в протоколі співбесіди від 11.04.2023;
- твердження суду першої інстанції щодо відсутності переслідування родичів позивача в країні походження є передчасними. Відхилення судом доказів лише на підставі того, що вони не були надані до міграційної служби, не позбавляє суд обов'язку надати їм належну оцінку в контексті дослідження доказів із співставленням їх з інформацією по країні походження;
- суд першої інстанції не врахував правову позицію викладену у постанові Верховного Суду у справі № 520/7064/19 від 12.03.2020;
- інші доводи апеляційної скарги відтворюють зміст відзиву до позову.
Обставини справи.
Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Таджикистан, місце народження - Таджикистан, смт. Гафуров, національність - узбек, віросповідання - іслам (суніт).
Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_6 покинув країну походження у вересні 2009 року, авіарейсом Худжанд - Москва, в росії проживав до середини 2013 року, переїхав до м. Сімферополь. Перетнув кордон України 07.07.2016 автомобільним транспортом, нелегально.
19.09.2022 ОСОБА_6 звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 68-70).
16.06.2023 управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 (а.с. 49-64, т.1).
20.07.2023 Державною міграційною службою України прийнято рішення № 118-23, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 (а.с. 48, т.1).
14.09.2023 ОСОБА_6 отримав повідомлення № 152 від 31.07.2023 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 44, т.1).
Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими.
Висновок суду першої інстанції.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що після прибуття в Україну та за весь термін знаходження на її території до 18.09.2022 ОСОБА_6 не звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Також суд першої інстанції акцентував увагу, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 № 118-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято лише щодо позивача ОСОБА_1 , а не щодо його неповнолітніх дітей. У свою чергу відомості про неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 внесені до заяви ОСОБА_7 , матері дітей та дружини позивача, що не заперечується учасниками справи.
Отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України.
Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду.
За змістом частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Згідно із пунктом 4 частини 1 статті 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Отже, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Як встановлено під час розгляду справи та підтверджено матеріалами справи, що позивач причинами виїзду з країни походження зазначив, що в 2007 році батько вийшов з в'язниці та виїхав в росію. В 2009 році він разом з матір'ю виїхав в росію до батька, згодом в 2013 році виїхав до Криму та після окупації Криму зазнав переслідувань, у зв'язку з чим в 2016 році виїхав до Одеси (а.с. 68-70,т.1).
Під час проведення анкетування, причинами виїзду до України ОСОБА_6 вказав, що працював в РФ та мав дискомфорт через сповідування мусульманської релігії та перевірку документів, та у зв'язку з тим, що в Криму багато мусульман поїхав до України в 2013 році. Причинами виїзду з країни походження зазначив переїзд до батька, який жив в росії.
Тобто, виїзд позивача ОСОБА_1 з Республіки Таджикистан не був вимушений.
Під час проведення співбесіди ОСОБА_6 зазначив, що не бажає повертатися до Таджикистану, оскільки коли живеш ісламськими звичаями чи релігією хочеш відвідувати мечеть, носити бороду - однак одразу штрафують, потім ув'язнюють. Крім того, в Таджикистані немає нікого з родичів, домівки та немає до кого повертатися.
При цьому, метою звернення до міграційного органу під час співбесіди 30.09.2022, ОСОБА_6 вказав: “хоче залишитися тут”.
Крім того, під час анкетування та співбесіди 30.09.2022 ОСОБА_6 вказав, що до нього не застосовувалось насильство на батьківщині, він не зазнавав переслідувань за ознаками раси чи національності, як і не зазнавав переслідувань за ознакою віросповідання чи належності до певної соціальної групи, до нього не застосовувались адміністративні заходи (затримання, арешт).
При цьому, ані під час звернення із заявою про отримання захисту, ані під час анкетування, ані під час співбесіди 30.09.2022 позивач не повідомляв про погрози йому та членам сім'ї, як і не зазначив про їх переховування.
В той же час, під час співбесід 11.04.2023, 01.05.2023 ОСОБА_6 зазначив нові відомості, які не узгоджуються з раніше повідомленими, зокрема щодо переслідування матері, її переховування та оголошення в розшук, та, як наслідок, загрози позивачу у разі повернення до Республіки Таджикистан, а також щодо погроз з боку правоохоронних органів та його затримання.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції погодився із відповідачем, що надана позивачем, ОСОБА_6 , інформація про причини виїзду з країни проживання та підстави звернення за захистом є непослідовною.
В той же час, позивач ані під час звернення за захистом, ані під апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції не навів конкретних випадків застосування насилля чи погрози за ознаками віросповідання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.
Також, матеріалами справи підтверджено, що під час співбесід ОСОБА_6 зазначив, що не мав жодних проблем з виїздом за межі країни громадянської належності, як і не мав проблем на території РФ та під час проживання в АР Крим.
Відповідно до особової справи ОСОБА_1 він вибув з Республіки Таджикистан у вересні 2009 року авіарейсом Худжанд - Москва, де проживав до середини 2013 року.
Тобто, суд першої інстанції слушно зауважив, що позивач безперешкодно пройшов митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні його громадянської належності.
З аналізу особової справи вбачається, що переїзд ОСОБА_6 не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини. До прибуття в Україну позивач тривалий час перебував на території РФ та не звертався там за міжнародним захистом, працював та проживав із сім'єю. Крім того, після переїзду до України систематично повертався до РФ.
Крім того, у відповідності до абзаца 6 частини 1 статті 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно пункту 22 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
До того ж, слід наголосити, що у 2019 році ОСОБА_6 безперешкодно отримав паспорт Республіки Таджикистан, строк дії якого до 05.09.2029, що свідчить про те, що він вільно користується захистом країни своєї громадянської приналежності, а також те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, він користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно приймає захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту.
В аспекті наведеного колегія суддів також враховує, що пунктами 99-100 глави ІІ Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати, як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Підсумовуючи наведене можна дійти висновку, що обставина безперешкодного отримання позивачем паспортного документа свідчить про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадської належності відносно нього.
Вагомим є і той факт, що ОСОБА_6 прибув до України у 2013 році, проте із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 19 вересня 2022 року.
Отже, після прибуття в Україну та за весь термін знаходження на її території протягом 9 років до 18.09.2022 ОСОБА_6 не звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду в постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18.
Колегія суддів констатує, що з обсягу встановлених судом першої інстанції обставин випливає, що позивач порушив вимоги частини 5 статті 5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме “особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, - повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України”.
Водночас, згідно інформації по країні походження населення Республіки Таджикистан в переважній відсотковій кількості сповідує іслам, в країні відкриті мечеті та функціонує державний ісламський університет для бажаючих здобути релігійну освіту.
Контраргументів з цього приводу апеляційна скарга не містить.
Як підтверджується обставинами, з'ясованими судами першої та апеляційної інстанцій, під час прийняття оскаржуваного рішення від 20.07.2023 № 118-23 відповідачем досліджено актуальну інформацію по країні походження позивача. Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та проаналізовано належним чином інформацію, повідомлену позивачем.
Водночас, в постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 по справі № 815/1190/17, від 15.10.2019 по справі № 420/5266/18.
Колегія суддів також погоджується із висновками суду першої інстанції, що заявлені позовні вимоги в інтересах неповнолітніх дітей позивача є безпідставними, з урахуванням вимог частини 1 статті 10 Закона України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Так, згідно частини 1 статті 10 Закона України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку.
В той же час, відомості про неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 внесені до заяви ОСОБА_7 , матері дітей та дружини позивача, що не заперечується учасниками справи.
При цьому, як вбачається з матеріалів справи оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 № 118-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято лише щодо позивача ОСОБА_1 , а не щодо його неповнолітніх дітей.
До того ж , під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції з'ясовано, що П'ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 15.02.2024 у справі № 420/25859/23 залишив без задоволення апеляційну скаргу дружини позивача - ОСОБА_7 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та оскаржувала рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2023 року яким було відмовлено їй у задоволенні позову про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 № 119-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту , стосовно ОСОБА_7 та неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
Оцінюючи наведені сторонами аргументи, апеляційний суд погоджується із судом першої інстанції, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.
Доречно зауважити, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Республіці Таджикистан жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених підпунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
На підставі викладеного суд першої інстанції правильно дійшов висновку про те, що рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 № 118-23 відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В ході розгляду справи позивач не довів суду ті обставини, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову.
Доводи апеляційної скарги.
Колегія суддів вказує, що апеляційна скарга не містить суттєво інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені у позовній заяві, з урахуванням яких, суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи.
Колегія суддів відхиляє посилання представника апелянта на те, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не врахував загальні рекомендації УВКБ ООН щодо покращення якості аналізу справ у регіонах (доступ за посиланням: https://www.refworld.org.ru/pdfid/56bbl9fe4.pdf), з огляду на таке.
Відповідно до інформації по країні походження, етнічні узбеки становлять майже 20 відсотків населення Таджикистану у Согдійській області (додаток № 1 до висновку, за посиланням: https://media.tj/etnicheskie-uzbeki-v- tadzhikistane-izuchayut-mediagramotnost-na-rodnom-yazyke/).
Щодо віросповідання, відповідно до слів позивача, він сповідує Іслам, відносить себе до мусульман-сунітів, які становлять релігійну більшість населення на території Таджикистану (арк. 1 анкети від 22.09.2022), зазначене підтверджується ІКП (додаток № 2 до висновку, за посиланнями: https: //www. ecoi. net/en/document/2074046.html; ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ІНФОРМАЦІЯ_3 ).
В матеріалах особової справи не виявлені елементи, що вказують на об'єктивні елементи побоювання чи переслідування за ознаками раси, громадянства, національності або політичних переконань, позивач також не відносить себе до відокремленої соціальної групи (арк. 5 протоколу співбесіди від 30.09.2022).
Отже, посилання апелянта на те, що суд першої інстанції не дослідив у повній мірі ситуацію, що склалася в країні походження, колегія суддів вважає безпідставними.
Водночас слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього конфлікту.
Принагідно слід наголосити, що позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.
Так, згідно правової позиції ЄСПЛ, викладеної у п. 66 рішення CASE OF NUNEZ v. NORWAY (заява № 55597/09), звертаючись до питання про дотримання вимог Конвенції, Суд наголошує, що держава має право згідно усталеної практики міжнародного права та як суб'єкт договірних зобов'язань контролювати в'їзд іноземців на свою територію та їх перебування на своїй території (див. між іншим, Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom, рішення від 28 травня 1985, Series A no. 94, p. 34, § 67, Boujlifa v. France, рішення від 21 October 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997 VI, p. 2264, § 42). Конвенція не гарантує право іноземця в'їздити або проживати на території конкретної країни.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта, що у нього наявна сторінка в соціальній мережі «Фейсбук», на якій він публікує та поширює інформацію на релігійну тематику, оскільки як правильно зазначив суд першої інстанції відомості викладені на них в більшій мірі датовані пізніше, аніж прийнято оскаржуване рішення, та не свідчать про наявність певної загрози для позивача у разі повернення до країни походження (а.с. 199-203,т.1).
Інших доказів на підтвердження публічної діяльності позивача, яка може стати підставою для переслідувань через віросповідання, до суду не надано.
Щодо доводів апелянта про необхідність врахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 12.03.2020 у справі № 520/7064/19, колегія суддів зазначає, що такі не можуть бути враховані, оскільки вказана постанова винесена за інших фактичних обставин справи, у якій на відміну від цієї справи, суд першої інстанції не досліджував та не надавав оцінку посиланням позивача на інформацію по країні походження, що слугувало підставою для направлення справи на продовження розгляду до суду першої інстанції.
Натомість релевантими до цієї справи є висновки Верховного Суду викладені у постанові від 10 червня 2020 року по справі № 420/3127/19 у якій зазначено, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення враховано факт відсутності у позивача будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в країні своєї громадянської належності. При перевірці об'єктивної та суб'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними. Таким чином, ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Інші доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині постанови, ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Отже, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26 грудня 2023 року у справі № 420/25601/23 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складення та підписання повного тексту судового рішення - 15 березня 2024 року.
Суддя-доповідач О.І. Шляхтицький
Судді С.Д. Домусчі Г.В. Семенюк