Головуючий І інстанції: Т.С. Канигіна
15 березня 2024 р. Справа № 440/12887/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Катунова В.В.,
Суддів: Чалого І.С. , Ральченка І.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.11.2023, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039 по справі № 440/12887/23
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання дій та бездіяльності протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 ;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 .
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 2015 року по день фактичної виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону "Про відпустки" та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за період з 2015 по 2017 роки.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 29.11.2023 позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки при звільненні з військової служби, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплати ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період за 2015-2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Частково не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу в якій, посилаючись на його прийняття в частині відмови у задоволених позовних вимог з порушенням норм матеріального і процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.11.2023 та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову у спосіб, заявлений у позовній заяві.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги позивач зазначає, що судом першої інстанції було залишено поза увагою, що при непроведенні остаточного розрахунку при звільненні для роботодавця настає відповідність, яка визначена ст.117 КЗпП України. Відтак суд, в рамках розгляду справи, констатувавши порушення права у вигляді непроведення остаточного розрахунку при звільненні, повинен захистити це право у спосіб, передбачений законодавством. Однак, фактично судового захисту у даній частині порушеного права не відбулось.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства, а висновки суду є законними та обґрунтованими.
У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач має статус ветерана війни - учасника бойових дій, що підтверджено посвідченням серії НОМЕР_2 , копія якого наявна у матеріалах справи.
Відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.05.2017 №121 старшого сержанта ОСОБА_1 , заступника начальника обслуги реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дівізіону, звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 12.04.2017 №10-рс з військової служби у запас за пунктом "і" (які в особливий період проходять військову службу за контрактом і строк контракту яких закінчився) частини восьмої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" вважати таким, що справи та посаду здав; про дні додаткової відпустки, а також про виплату компенсації за невикористані дні додаткової відпустки не зазначено.
Листом від 12.07.2023 №1546/32/15/930 Військова частина НОМЕР_1 повідомила, що додаткова відпустка як учаснику бойових дій ОСОБА_1 за 2015-2017 роки військовою частиною НОМЕР_1 не надавалась, грошова компенсація за зазначені відпустки не виплачувалась.
Не погодившись з протиправною бездіяльністю Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що при звільненні з військової служби позивач як учасник бойових дій мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015-2017 роках додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ, а тому в даному випадку має місце протиправна бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати такої компенсації позивачу за вказаний період.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 2015 року по день фактичної виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону "Про відпустки" та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за період з 2015 по 2017 роки, суд першої інстанції виходив з того, що на час розгляду даної справи відсутні відомості щодо виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, а тому вимоги позивача в цій частині є передчасними.
Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції позивачем оскаржується виключно в частині відмови у задоволенні позовних вимог, рішення суду першої інстанції переглядається судом апеляційної інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, у відповідності до ст. 308 КАС України.
Що стосується рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 43 Конституції України проголошено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до приписів частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналізуючи згадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 (справа №21-1765а15) зробив висновок, що передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, за висновком Верховного Суду України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.
Верховним Судом у складі судової палати Касаційного адміністративного суду ухвалено постанову від 30 листопада 2020 року в справі №480/3105/19, в якій сформовано такий правовий висновок: "Синтаксичний розбір текстуального змісту ст. 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.".
Колегія суддів зазначає, що під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Колегія суддів вказує, що приписи ст.ст. 116, 117 КЗпП України вказують на те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 червня 2023 року у справі №380/152/20, Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19.
Колегія суддів зазначає, що у спірних правовідносинах відсутній момент припинення правопорушення - виплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, що, в свою чергу, унеможливлює визначення періоду затримки розрахунку при звільненні та розмір середнього грошового забезпечення за період затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, вимога позивача про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 2015 року по день фактичної виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону "Про відпустки" та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за період з 2015 по 2017 роки наразі є передчасною, оскільки на момент розгляду судом цієї справи ОСОБА_1 не нараховано та не виплачено компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій, що унеможливлює обчислення судом розміру середнього заробітку за затримку розрахунку.
До того ж, суд враховує, що Верховний Суд України у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 дійшов висновку про те, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, відступаючи від висновків Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16, зазначила, що при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3. ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних відносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Враховуючи те, що відповідачем не проведено на даний час із позивачем повного розрахунку та не виплачено компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про передчасність позовних вимог в зазначеній частині, адже до фактичного проведення вказаного розрахунку суд позбавлений можливості достовірно обчислити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку (виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності).
Крім того, колегія суддів зазначає, що право на виплату середнього заробітку виникає після проведення відповідного розрахунку за умови, що відповідачем самостійно не сплачено середній заробіток, у зв'язку з затримкою розрахунку.
Оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, а тому позовної вимоги про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні є передчасними.
Отже, колегія суддів переглянувши рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог, вважає, що при його прийнятті суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарг не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.11.2023 року по справі № 440/12887/23 в частині відмови у задоволення позовних вимог прийнято з дотриманням норм чинного процесуального та матеріального права і підстав для його скасування не виявлено.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.11.2023 по справі № 440/12887/23 в частині відмови у задоволенні позовних вимог залишити без змін .
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач В.В. Катунов
Судді І.С. Чалий І.М. Ральченко