14 березня 2024 р. Справа № 440/17674/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.04.2022, головуючий суддя І інстанції: А.О. Чеснокова, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 25.04.22 по справі № 440/17674/21
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У грудні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач, в/ч НОМЕР_1 ) в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати позивачу середнього розміру грошового забезпечення, встановленого станом на день звільнення його з військової служби (13.11.2018) за весь час затримки розрахунку при звільненні з 14.11.2018 по 30.11.2021;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток, встановлений станом на день звільнення з військової служби (13.11.2018), за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.11.2018 по 30.11.2021.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 25.04.2022 позов задоволено частково.
Стягнуто з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 40150,46 грн.
В іншій частині вимог позов залишено без задоволення.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.04.2022 в адміністративній справі №440/17674/21.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому позивачеві сум, стягнення з в/ч НОМЕР_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю Україні (далі - КЗпП України) є безпідставними.
Вважає, що вирішуючи спір по даній справі, суд першої інстанції не врахував позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 щодо дотримання судом принципів розумності, справедливості та пропорційності суми відшкодування та зменшення за певних умов розміру відшкодування. Передбаченого ст. 117 КЗпП України.
Зазначив, що позивач звільнений з військової служби 13.11.2018, до суду першої інстанції позивач звернувся більше ніж через 24 місяці після фактичного звільнення з військової служби, хоча про порушення своїх прав в частині, що стосується повного розрахунку при звільнені позивачу стало відомо в день звільнення. Це підтверджується тим фактом, що в день звільнення з військової служби, кадровим підрозділом в/ч НОМЕР_1 позивачу надано витяг з наказу із зазначенням інформації про розмір сум виплат при звільненні належних до видачі.
Крім цього звернув увагу, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (40150,46 грн.) в 2,89 разів перевищує розмір суми грошової компенсації невикористаних календарних днів додаткової відпустки як учасника бойових дії за період 2016-2018 роки, яка 30.11.2021 у добровільному порядку була перерахована на картковий рахунок ОСОБА_1 в розмірі 13 887,36 грн. (40150,46/13887,36).
Позивач правом на подання відзиву не скористався.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в її межах, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції, при прийнятті оскаржуваного судового рішення, норм процесуального та матеріального права, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено обставини, які не оспорено сторонами.
До 14.11.2018 позивач проходив службу у в/ч НОМЕР_1 .
13.05.2015 позивач отримав статус учасника бойових дій, що підтверджено копією посвідчення серії НОМЕР_2 .
13.11.2018 наказом командира в/ч НОМЕР_1 від № 264 (по стройовій частині) припинено (розірвано) контракт про проходження громадянами України військової служби у Національній гвардії України та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення прапорщика ОСОБА_1 , начальника військового наряду 3-го відділення спеціального патрульного взводу 1-ї патрульної роти, звільненого за п.п. "й" п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" з військової служби наказом командира в/ч НОМЕР_1 Національної гвардії України від 01.11.2018 № 69 о/с у запас без права носіння військової форми одягу, 13.11.2018 та направлено на військовий облік до Лубенсько-Оржицького ОМВК Полтавської області.
Право на виплату під час звільнення зі служби компенсації за невикористані дні відпустки за 2016-2018 роки позивач захищав у судовому порядку.
07.10.2021 рішенням Полтавського окружного адміністративного суду у справі № 440/8868/21 визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2016-2018, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 13.11.2018; зобов'язано в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2016-2018, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 13.11.2018; в іншій частині позовних вимог відмовлено.
30.11.2021 на виконання вищевказаного судового акту позивачу виплачена грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2016-2018 у розмірі 13 887,36 грн.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не виплаті середнього заробітку за весь час затримки виплати належної при звільненні суми (грошової компенсації за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2016-2018 роки) по день фактичного розрахунку, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що з урахуванням середньоденної заробітної плати, сума середнього заробітку за час затримки у 762 дні становить 230 352,60 грн, а відтак, враховуючи принцип співмірності, підлягають стягненню кошти саме в сумі 40 150,46 грн (17,43 % від суми середнього заробітку за час затримки розрахунку).
Колегія суддів частково погоджується з висновком суду першої інстанції та зазначає.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані КЗпП України.
Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені ст. 116 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною 1 ст.117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу наведених приписів норм законодавства вбачається, що умовами застосування ч. 1 ст. 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Разом з тим ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/17.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звільнився зі служби 14.11.2018.
30.11.2021 позивачу перераховано на картковий рахунок грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2016-2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 13.11.2018, в розмірі 13 887,36 грн
Середньоденна заробітна плата позивача складала 302,30 грн., що підтверджується довідкою, наявною в матеріалах справи.
Загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 79 674, 90 грн (60423,60 грн одноразова грошова допомога + 5363,94 грн грошове забезпечення за листопад 2018 року + 13 887, 36 грн компенсація невикористаної відпустки), з яких компенсація невикористаної відпустки - 13 887,36 грн, що становить 17,43% від загального розміру належних при звільненні позивачеві виплат.
З дати звільнення позивача зі служби по дату фактичного повного розрахунку з ним минуло 762 робочі дні (з 14.11.2018 по 30.11.2021).
Колегія суддів звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (п. 71 постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (п. 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Враховуючи обставини справи суд може застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, з огляду на співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника при обрахунку середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19.
Колегія суддів зазначає, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов'язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.
Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, при розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, хоча й обґрунтовано виходив з принципу пропорційності розміру простроченої заборгованості роботодавця до розміру належних до виплати працівнику при звільненні сум, проте, як слушно вказав апелянт, безпідставно не врахував того факту, що позивач звернувся до суду з первинним позовом про ненарахування та невиплату йому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2016-2018 років лише у серпні 2021 року, тобто більше ніж через два роки та вісім місяців після звільнення, у зв'язку з чим колегія суддів зазначає.
З дати звернення ОСОБА_1 з позовом про визнання протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_1 щодо невиплати, як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористану у 2016-2018 роках додаткову відпустку та зобов'язання здійснити нарахування і виплату такої компенсації (05.08.2021) по день фактичної виплати компенсації за рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 07.10.2021 у справі №440/8868/21 (30.11.2021) минуло 116 календарних днів.
Середньоденна заробітна плата позивача складала 302,30 грн.
Загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 79 674,90 грн., з яких компенсація невикористаної відпустки - 13 887,36 грн, що становить 17,43% від загального розміру належних при звільненні позивачеві виплат.
Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100, сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки становить 35 066,80 грн. (302,30 грн. середньоденне грошове забезпечення на день звільнення Х 116 календарних днів).
Враховуючи принцип співмірності, а також обставини вище зазначені, колегія суддів вважає, що стягненню підлягають кошти в сумі 6 112,14 грн. (17,43 % від суми середнього заробітку за несвоєчасну виплату компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки.
При визначенні зазначеної суми колегія суддів також керується засадами розумності, справедливості та пропорційності, враховує тривалість періоду з моменту звернення працівника з вимогою про стягнення відповідних сум (в судовому порядку) і до моменту її виплати.
Як наслідок в цій частині доводи апеляційної скарги в/ч НОМЕР_1 є слушними та підлягають задоволенню, а рішення суду підлягає скасуванню в частині стягнення з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 40 150,46 грн.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 315, п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення, у разі неправильного застосування норм матеріального права.
Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене частково з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог апеляційної скарги, та скасування рішення суду першої інстанції в частині.
Керуючись ст. 242, 243, 311, 315, 316, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України - задовольнити частково.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2022 року по справі № 440/17674/21 - скасувати в частині стягнення з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 40 150,46 грн.
Ухвалити в цій частині постанову, якою стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , рнокпп НОМЕР_4 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 6 112 (шість тисяч сто дванадцять) грн. 14 коп.
В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2022 року по справі №440/17674/21 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк