14 березня 2024 р. Справа № 520/32614/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Ральченка І.М. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.12.2023, головуючий суддя І інстанції: Котеньов О.Г., м. Харків, повний текст складено 25.12.23 по справі № 520/32614/23
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому, з урахуванням уточнень, просить суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не повідомлення про результати розгляду рапорту на звільнення позивача від 20.10.2023 року та не звільнення ОСОБА_1 за сімейними обставинами за ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та такою, що порушує законні права та інтереси ОСОБА_1 ; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути направлений пакет документів, включаючи рапорт на звільнення ОСОБА_1 від 20.10.2023 та прийняти рішення про звільнення ОСОБА_2 за ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
В обґрунтування позову позивач зазначив, що відмова у звільненні позивача за сімейними обставинами є неправомірною та такою, що порушує законні права та інтереси позивача. Вказав, що виявив своє небажання продовжувати проходити військову службу та надав всі документи, що підтверджують наявність підстав для звільнення. Таким чином, на думку позивача, він має всі встановлені законодавством підстави для звільнення з військової служби.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 25.12.2023 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не повідомлення про результати розгляду рапорту на звільнення ОСОБА_1 від 20.10.2023 та не звільнення ОСОБА_1 за сімейними обставинами за ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт на звільнення ОСОБА_1 від 20.10.2023 з доданими документами та прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 за ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з урахуванням висновків суду у цій справі.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.12.2023 року та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що у провадженні Харківського окружного адміністративного суду перебувала з тим самим предметом та з однакових підстав справа №520/31352/23, і на момент звернення позивача до суду щодо такої позовної заяви не прийнято рішення про залишення її без розгляду. Вказане, на думку апелянта, свідчить про зловживання позивачем своїми процесуальними правами, метою чого є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями. Зазначає, що подальше подання позивачем заяви про зміну предмету та підстав позову у справі №520/32614/23 (уточненої позовної заяви, у якій позивач вже визначив позовні вимоги так, як це було у справі №520/31352/23) ще раз підтверджує наявність ознак зловживання процесуальними правами позивачем з метою маніпуляції автоматизованим розподілом справ. Стверджує, що прийняття судом заяви позивача про зміну предмету та підстав позову грубо та прямо порушує норми статті 47 КАС України, якими унормовано, що одночасна зміна предмету та підстав позову не допускається. Вказує, що у пакеті документів, наданих позивачем, відсутня довідка медико-соціальної комісії про необхідність постійного стороннього догляду за матір'ю позивача. Звертає увагу, що подання такої довідки передбачено приписами постанови Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 №413 «Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу», яка є підзаконним нормативно-правовим актом. Зауважує, що нормативно-правові приписи Постанови №413 не суперечать Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а лише деталізують його положення, з огляду на специфіку регулювання спірних правовідносин в контексті співвідношення діяльності закладів охорони здоров'я та проходження такого особливого виду служби як військова. Наголошує, що позивачем подано рапорт від 20.10.2023, який надіслано засобами поштового зв'язку Командиру Військової частини через Міністерство оборони України з посиланням на дотриманням режиму таємності у зв'язку із введенням воєнного стану. Зазначає, що рапорт подається тільки послідовно по вертикалі керівництва (спочатку командиру взводу, роти, потім командиру батальйону і т.д.). Вказує, що позивачем не було дотримано визначеного порядку подання рапорту на звільнення, а судом не було надано належної оцінки цим обставинам при розгляді питання обґрунтованості заявлених позовних вимог.
ОСОБА_1 подав до суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.12.2023 року без змін. Зазначає, що посилання відповідача на зловживання позивачем своїми процесуальними правами є лише необґрунтованим припущенням. Вказує, що норми ст.47 КАС України, на яку посилається відповідач, не передбачає заборони під час розгляду справи змінювати як предмет позову, так і підстави позову. Стверджує, що додані до рапорту документи підтверджують наявність у матері позивача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 інвалідності ІІ групи, необхідність постійного стороннього догляду та встановлення факту здійснення такого догляду позивачем. Зауважує, що пункт 3 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» доповнено підпунктом «г» згідно із Законом №2169-ІХ від 01.04.2022, при цьому зміни до Постанови Кабміну №413 носились востаннє Постановою Кабміну №477 від 27.07.2016. Звертає увагу, що норма пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» застосовується під час дії воєнного стану, у той час як Постанова №413 таких застережень не містить.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідно до ч.2 ст.12 КАС України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Статтею 257 КАС України встановлено, що за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує, у тому числі значення справи для сторін, категорію та складність справи, кількість сторін та інших учасників справи та чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес.
Враховуючи характер спірних відносин, склад учасників, предмет доказування та той факт, що розгляд справи не становить значний суспільний інтерес, дана справа відноситься до справ незначної складності.
З огляду на те, що справа відноситься до категорії незначних, не підпадає під перелік справ, які розглядаються виключно за правилами загального позовного провадження, суд першої інстанції розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (тобто в порядку письмового провадження у відповідності до п.10 ч.1 ст.4 КАС України), характер спірних відносин і предмет доказування не є складними і не вимагають проведення судового засідання, колегія суддів вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Учасникам по даній справі було направлено судом апеляційної інстанції та отримано останніми копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, у т.ч. копію апеляційної скарги, що підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленням про доставку поштового відправлення та розпискою про отримання зазначених документів.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_2 призваний до лав Збройних Сил України відповідно до Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 25.02.2022 №69/2022.
Позивач проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді оперативного чергового командного пункту штабу військової частини НОМЕР_1 .
Як зазначає позивач, у нього є необхідність здійснення постійного догляду за своєю матір'ю, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом II групи, інвалідність встановлена безстроково. Інші особи, які можуть здійснювати догляд за матір'ю позивача - відсутні.
У зв'язку з такими обставинами, позивач 13.09.2023 звернувся до відповідача з рапортом, в якому просив звільнити його з лав Збройних Сил України на підставі частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», до якого додав копії паспорту, свідоцтва про народження ОСОБА_1 , паспорту ОСОБА_3 , довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, довідки до акту огляду МСЕК №702265 серія 12 ААВ від 26.06.2023, висновку про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та обслуговуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на професійний основі, виданий 07.08.2023 року КНП «Міська поліклініка №24», медичного висновку лікарсько-консультативної комісії №1033 від 07.08.2023, Акту встановлення факту здійснення догляду від 11.08.2023 року №23, виданого Управлінням соціального захисту населення Адміністрації Холодногірського району Харківської міської ради.
Листом в/ч НОМЕР_1 від 06.10.2023 у в задоволенні рапорту про звільнення ОСОБА_1 відмовлено, оскільки в наданому на розгляд пакеті документів відсутня довідка медико-соціальної комісії про необхідність постійного стороннього догляду за його матір'ю, а було надано до розгляду лише висновок №1033 від 07.08.2023 лікарсько - консультативної комісії, який, до речі, призначений лише для надання до структурних підрозділів з питань соціального захисту населення місцевих органів державної влади за місцем проживання/перебування особи, якій надаються соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, або до структурного підрозділу, що визначений договором про співробітництво територіальних громад для вирішення питання призначення особі соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі.
Позивач в уточненому позові вказав, що з листа в/ч НОМЕР_1 від 06.10.2023 йому стало відомо, що він проходить службу за контрактом.
Позивач повторно направив до в/ч НОМЕР_1 рапорт від 20.10.2023 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами з посиланням на п.3 ч.5 ст.26 «Про військовий обов'язок і військову службу» з тих самих підстав - необхідність здійснювати постійний догляд за своєю матір'ю, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом II групи, так як відсутні інші особи, які можуть здійснювати такий догляд.
Як вказав позивач, на момент подання уточненого позову його не повідомлено про результати розгляду рапорту на звільнення від 20.10.2023, надісланого на адресу відповідача 21.10.2023 та 24.10.2023.
Вважаючи, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не розгляду його рапорту та не звільнення з військової служби, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що наданий пакет документів підтверджує право позивача на звільнення з військової служби за пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», оскільки містить медичний висновок лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я №1033 від 07.08.2023.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно зі ст.65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан, який неодноразово продовжувався та діє на даний час.
Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 №65/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України від 03.03.2022 №2105-IX, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом.
Пунктами 4 та 5 цього Указу Президент України постановив призов військовозобов'язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами. Генеральному штабу Збройних Сил України визначити черговість та обсяги призову військовозобов'язаних, резервістів та транспортних засобів національної економіки в межах загального строку мобілізації.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів регулює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року №3543-XII (далі - Закон №3543-XII; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону № 3543-XII:
мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано;
особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Відповідно до ч.2 ст.4 Закону №3543-XII загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Згідно з ч.5 ст.4 Закону №3543-XII вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення.
За змістом ст.2 Закону №3543-XII правовою основою мобілізаційної підготовки та мобілізації є Конституція України, Закон України «Про оборону України», цей та інші закони України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ (далі по тексту - Закон №2232-ХІІ; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з ч.2 ст.1 Закону №2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до ч.2 ст.2 Закону №2232-ХІІ проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та Національної гвардії України.
Згідно з пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону №2232-ХІІ під час проведення мобілізації та дії воєнного стану контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Відповідно до абз.2 пп. 2 п.225 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 (далі по тексту - Положення №1153/2008), звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу": у військових частинах до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Пунктом 233 Положення №1153/2008 встановлено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Матеріалами справи підтверджено, що позивачем подано рапорт від 20.10.2023 про звільнення з лав Збройних Сил України у запас у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір'ю - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , інвалідом II групи, який надіслано засобами поштового зв'язку командиру Військової частини НОМЕР_1 через Міністерство оборони України з посиланням на дотриманням режиму таємності у зв'язку із введенням воєнного стану.
Так, у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально процесуального кодексів України щодо забезпечення протидії несанкціонованому поширенню інформації про направлення, переміщення або розміщення Збройних сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, вчиненому в умовах воєнного або надзвичайного стану» від 24.03.2022 року №2160-ІХ є кримінально караним діяння щодо поширення інформації про розташування Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань.
Суд зазначає, що рапорт позивача відповідає вимогам п.233 Положення, у ньому зазначені підстави для звільнення з військової служби, а також до рапорту додано пакет документів, що підтверджують факт необхідності здійснення постійного догляду за матір'ю позивача, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом ІІ групи, інвалідність встановлена безстроково.
Зокрема, документами, що підтверджують такі обставини, є: довідка до акту огляду МСЕК №702265 серія 12 ААВ від 26.06.2023; висновок про наявність порушення функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та обслуговуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на професійний основі, який виданий ОСОБА_3 07.08.2023 року КНП «Міська поліклініка №24», медичний висновок лікарсько - консультативної комісії №1033 від 07.08.2023; акт встановлення факту здійснення догляду від 11.08.2023 №23, виданого Управлінням соціального захисту населення Адміністрації Холодногірського району Харківської міської ради, відповідно до якого ОСОБА_1 здійснює догляд за ОСОБА_3 ; свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 від 27 листопада 1980 року, відповідно до якого ОСОБА_3 є матір'ю позивача; довідка про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб (довідка про склад сім'ї), відповідно до якої за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані наступні особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Наданий пакет документів підтверджує право позивача на звільнення з військової служби за пп. «г» п.3 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», оскільки містить медичний висновок лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я №1033 від 07.08.2023.
У відзиві на позов та апеляційній скарзі відповідача вказує, що висновок лікарсько-консультативної комісії не може бути визнаний як документ, що відповідає нормативно-правовим актам та не може бути підставою для звільнення позивача зі служби. Натомість, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України №413 від 12.06.2023 «Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу», зауважує, що у пакеті документів відсутня довідка медико-соціальної комісії про необхідність постійного стороннього догляду за матір'ю позивача.
Суд враховує, що у преамбулі Постанови №413 зазначено: «Відповідно до статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», статті 106 Кодексу цивільного захисту України, пункту 35 Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України від 10 серпня 2012 р. №470, пункту 28 Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Збройних Сил України, затвердженого Указом Президента України від 29 жовтня 2012 р. №618, Кабінет Міністрів України постановляє: 1. Затвердити перелік сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу, що додається.»
На момент прийняття Постанови №413, стаття 26 Закону №2232 не містила переліку сімейних обставин, що можуть бути підставою для звільнення, а містила лише посилання на відповідну постанову Кабінету Міністрів України.
Під час дії воєнного стану пункт 3 частини 5 статті 26 «Про військовий обов'язок і військову службу» доповнений підпунктом «г» згідно із Законом №2122-ІХ від 15.03.2022; в редакції Закону №2169-ІХ від 01.04.2022.
Безпосередньо Законом №2169-ІХ від 01.04.2022 підпункт "г" викладений в такій редакції: під час проведення мобілізації та дії воєнного стану контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Станом на момент виникнення спірних правовідносин, стаття 26 Закону №2232 містить виключний перелік сімейних обставин, за якими можливе звільнення військовослужбовця зі служби.
Згідно з п.2 розділу II Прикінцеві положення Закону №2169-ІХ зобов'язано Кабінет Міністрів України протягом одного місяця з дня набрання чинності цим Законом: привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та забезпечити перегляд і приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.
Проте, зміни до Постанови №413 вносились востаннє Постановою Кабінету Міністрів України №477 від 27.07.2016 року.
Оскільки норми ст.26 Закону №2232-ХІІ та перелік поважних причин, затверджених Постановою №413, суперечать одна одній, відтак, правозастосуванню у спірних правовідносинах підлягають приписи закону як акту вищої юридичної сили.
В означеному аспекті також суттєвим є той факт, що норма пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» застосовується під час дії воєнного стану, у той час як Постанова №413 таких застережень не містить.
За цим, посилання відповідача на відсутність документів, передбачених підзаконним нормативно-правовим актом, що не відповідає приписам Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», є проявом надмірного формалізму, що порушує права позивача як військовослужбовця.
Як зазначалось вище, позивачем до рапорту про звільнення від 20.10.2023, серед іншого, додано медичний висновок лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я №1033 від 07.08.2023 року про наявність когнітивних порушень у матері позивача - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до якого вона за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду та допомоги, як особа з когнітивними порушеннями, та не здатна до самообслуговування.
З огляду на лист Міністерства охорони здоров'я України №25-04/15616/2-23 від 08.06.2023 року встановлено, що Міністерством охорони здоров'я України не затверджено форми первинної облікової документації, яка видається для підтвердження потреби постійної сторонньої допомоги в осіб з тяжкими формами захворювання (у тому числі до встановлення інвалідності), які не здатні (частково нездатні) до самообслуговування.
За умови невиконання МОЗ України обов'язку щодо затвердження форми висновку, який підтверджував би потребу особи у постійному догляді через хворобу, висновок ЛКК №1033 від 07.08.2023 року підлягає врахуванню разом з іншими документами.
На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що підстави для відмови у задоволенні рапорту позивача базуються на неправильній оцінці норм діючого законодавства.
За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем до рапорту про звільнення надано достатні докази, що підтверджують підстави для звільнення позивача з військової служби відповідно до ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Відповідачем жодних належних доказів на підтвердження правомірності власних дій (бездіяльності), які є предметом оскарження, надано не було.
Колегія суддів зазначає, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб'єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об'єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»).
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не повідомлення про результати розгляду рапорту на звільнення ОСОБА_1 від 20.10.2023 та не звільнення ОСОБА_1 за сімейними обставинами за ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», та зобов'язання відповідача розглянути рапорт на звільнення ОСОБА_1 від 20.10.2023 з доданими документами та прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 за ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з урахуванням висновків суду у цій справі.
Посилання апеляційної скарги відповідача на те, що суд мав в першу чергу повернути позовну заяву ОСОБА_1 з підстав, визначених ст.ст. 45, 169 КАС України, а також відмовити у прийнятті до розгляду уточненої позовної заяви, оскільки позивач змінив як предмет позову, так і підстави позову, що суперечить ст.47 КАС України, колегія суддів вважає необґрунтованими, з наступних підстав.
Відповідно до п.2 ч.2 ст.45 КАС України з урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню адміністративного судочинства, зокрема, подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями.
Згідно з ч.ч. 3, 4 ст.45 КАС України якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.
Суд зобов'язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання учасником судового процесу його процесуальними правами, суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.
Отже, вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання процесуальними правами віднесене на розсуд суду, що розглядає справу.
Так, ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 21.11.2023 року у даній справі прийнято адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, до розгляду та відкрито спрощене провадження.
По справі №520/31352/23, на яку посилається відповідач, ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 15.11.2023 року, на підставі заяви позивача, що надійшла до суду 14.11.2023 року, позов залишено без розгляду.
Таким чином, на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що розглядається, не було жодного іншого позову до одного й того самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав.
З урахуванням наведеного вище, колегія суддів вважає помилковими доводи відповідача про те, що дії позивача є зловживанням процесуальними правами, в розумінні ст.45 КАС України, а саме спробами маніпуляції автоматизованим розподілом справ між суддями.
Крім того, відповідно до ч.1 ст. 47 КАС України позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п'ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Норми ст.47 КАС України, на яку посилається відповідач, не передбачає заборони під час розгляду справи змінювати як предмет позову, так і підстави позову.
Отже, доводи відповідача щодо порушення судом першої інстанції норм ст.47 КАС України, є необґрунтованими.
Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що при прийнятті рішення, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.
Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.
Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.12.2023 по справі № 520/32614/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло
Судді(підпис) (підпис) І.М. Ральченко О.В. Присяжнюк