14 березня 2024 року Справа № 280/964/24 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Артоуз О.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) представник адвокат Сідєльникова Олена Леонідівна (69063, м. Запоріжжя, вул. Троїцька, буд. 27, РНОКПП НОМЕР_2 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (69035, м. Запоріжжя, пр. Соборний, 168, ЄДРПОУ 26316700), третя особа Державна судова адміністрація України (01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5, ЄДРПОУ 26255795) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
30 січня 2024 року до Запорізького окружного адміністративного суду засобами системи «Електронний суд» надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (далі - відповідач), третя особа Державна судова адміністрація України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, відповідно до якої позивач просить суд:
визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди, починаючи з листопада 2023 року по день звернення до суду, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з в розмірі 2102 гривні;
зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (ідентифікаційний код юридичної особи 26316700) провести нарахування та виплату позивачу недонарахованої та невиплаченої суддівської винагороди з листопада 2023 року по день звернення до суду, виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2023 року - 2684 грн, на 1 січня 2024 року - 3028 грн, з врахуванням виплачених сум та утриманням передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.
зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (ідентифікаційний код юридичної особи 26316700) в подальшому обчислювати позивачу розмір суддівської винагороди виходячи з прожиткового мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня відповідного календарного року.
Позовну заяву мотивовано тим, що позивач працює на посаді судді Шевченківського районного суду міста Запоріжжя. В 2021, 2022, 2023 роках відповідач нараховував позивачу суддівську винагороду, для визначення суми якої використовувалася величина під назвою розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн. Рішенням суду у справі № 280/8670/23 зобов'язано відповідача нарахувати і виплатити за період з 01.01.2021 по 31.10.2023, невиплачену позивачу суддівську винагороду на підставі ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи із базового розміру посадового окладу судді - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2021 року - 2 270,00 грн., на 1 січня 2022 року - 2 481,00 грн., на 01 січня 2023 року - 2 684,00 грн. Незважаючи на наявність судового рішення відносно позивача у справі 280/8670/23 і численну судову практику у подібних спорах Відповідач рішення суду не виконав. Всупереч вимогам діючого законодавства відповідач не враховував показники прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений Закону України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік - за листопад 2023 року і по день звернення до суду позивачу нараховується суддівська винагорода виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102,00 грн. Враховуючи, що виплата суддівської винагороди з листопада 2023 року по день звернення до суду виплачується без врахування даних показників прожиткового мінімуму для працездатних осіб (01.01.2023 - 2684,00 грн.; 01.01.2024 - 3028,00 грн.), позивач звернувся до суду з даним позовом. Позивач просить суд задовольнити позов у повному обсязі.
Ухвалою суду від 05.02.2024 відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі та призначено підготовче судове засідання на 06.03.2024 об 11:00 год.
21 лютого 2024 року на адресу суду надійшов відзив Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області на позовну заяву. Так, відповідач заперечує проти доводів позивача, викладених у позовній заяві, з огляду на наступне. Частина 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є бланкетною нормою, оскільки визначає лише кількість прожиткових мінімумів для працездатних осіб для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який необхідний для обчислення посадового окладу судді. У той же час, розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, як і розмір мінімальної заробітної плати щорічно встановлюється Законом України «Про Державний бюджет України». Оскільки для обчислення посадового окладу судді Законами України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», «Про Державний бюджет України на 2024 рік» встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, у розмірі 2 102, 00 грн., а не 2 684 грн. (у 2023 році) та 3 028 грн. (у 2024 році), територіальне управління під час визначення базового посадового окладу судді мало застосовувати лише визначені законами для зазначеної мети розміри прожиткового мінімуму. Також відповідач вважає, що виконання рішення суду має здійснюватися за рахунок коштів бюджетної програми для забезпечення виконання рішень судів - КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів». Відповідач просить позовну заяву залишити без задоволення.
Також, відповідачем 21.02.2024 надано до суду витребувану довідку від 16.02.2024 №08-02/199 про нараховану та фактично виплачену суддівську винагороду за період з 01.01.2021 по 31.01.2024 судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя Наумова О.О.
29 лютого 2024 року представником позивача подано до суду відповідь на відзив та вказано, що дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди, починаючи з січня 2021 року по день звернення до суду, обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді з 1 січня 2021 року в розмірі 2102 гривні є протиправними. Належним способом захисту порушеного права позивач вважає зобов'язання відповідача провести нарахування та виплату позивачу недонарахованої та невиплаченої суддівської винагороди за спірний період на підставі частин 2, 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII, виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Просить позов задовольнити.
Третя особа своїм правом на надання пояснень в установлений судом строк не скористалася.
Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення копію ухвали суду про відкриття загального позовного провадження у справі від 05.02.2024 отримано Державної судовою адміністрацією України 13.02.2024.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 06.03.2024 закінчено підготовче провадження у справі № 280/964/24 та призначено справу до розгляду по суті у порядку письмового провадження.
Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.
Указом Президента України від 27.06.2013 № 352/2013 ОСОБА_1 призначено строком на п'ять років на посаду судді Енергодарського міського суду Запорізької області.
Указом Президента України від 17.06.2014 № 534/2014 ОСОБА_1 переведено у межах п'ятирічного строку на роботу на посаду судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя.
Відповідно до наказу голови Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 14.07.2014 № 5-К ОСОБА_1 зараховано по переводу до складу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя.
Згідно довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області від 16.02.2024 №08-02/199 про нараховану та фактично виплачену суддівську винагороду за період з 01.01.2021 по 31.01.2024 судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя Наумова О.О. прожитковий мінімум, який застосовувався при визначенні базового розміру посадового окладу судді у 2023-2024 роках становив 2102,00 грн.
Вказані обставини підтверджені відповідними доказами і не є спірними.
Суд, оцінивши повідомлені сторонами справи обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, встановив наявність достатніх підстав для прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У преамбулі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII) зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
За частиною першою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 2 ст. 4 Закону № 1402-VIII).
Відповідно до вимог частин 1, 2 ст. 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно п. 1 ч. 3, ч.ч. 4, 5 ст. 135 Закону № 1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Отже, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, на пряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 № 966-XIV (далі - Закон № 966-XIV), відповідно до статті 1 якого прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.
У змісті наведеної норми Закону № 966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум.
Судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.
Водночас, статтею 7 Закону «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 03.11.2022 № 2710-IX з 1 січня 2023 року встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2 589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення:
дітей віком до 6 років - 2272 гривні;
дітей віком від 6 до 18 років - 2833 гривні;
працездатних осіб - 2684 гривні;
працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні;
працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів - 2102 гривні;
працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури, - 1600 гривень;
осіб, які втратили працездатність, - 2093 гривні.
Статтею 7 Закону «Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09.11.2023 № 3460-IX з 1 січня 2023 року встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2920 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення:
дітей віком до 6 років - 2563 гривні;
дітей віком від 6 до 18 років - 3196 гривень;
працездатних осіб - 3028 гривень;
працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні;
працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів, - 2102 гривні;
працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури, - 1600 гривень;
осіб, які втратили працездатність, - 2361 гривня.
Суд зазначає, що статтями 7 Законів України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» та «Про Державний бюджет України на 2024 рік» разом із встановленням на 1 січня прожиткових мінімумів, у тому числі, для працездатних осіб в розмірі 2684 грн. (станом на 01.01.2023) та в розмірі 3028 грн. (станом на 01.01.2024) введений такий вид прожиткового мінімуму, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, розмір якого визначено в сумі 2102,00 грн. в той час, коли ані до Закону №1402-VIII в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди, ані до Закону №966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму відповідні зміни не вносилися.
Разом з цим, Закони про Державний бюджет України на відповідний рік фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді.
Однак, Закон про Державний бюджет України не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні норми.
Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
На такі аспекти законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
Суд також враховує, що Верховний Суд у постановах від 10.11.2021 у справі № 00/2031/21, від 30.11.2021 у справі № 360/503/21 вже сформував правовий висновок у подібних правовідносинах щодо застосування положень статті 135 Закону №1402-VIII та статті 7 Закону № 1082-IX при обчисленні суддівської винагороди, які у подальшому були підтримані Верховним Судом у постановах від 02.06.2023 у справі № 400/4904/21, від 24.07.2023 у справі № 280/9563/21, від 25.07.2023 у справі № 120/2006/22-а, від 26.07.2023 у справі № 240/2978/22, від 27.07.2023 у справі № 240/3795/22, від 13.09.2023 у справі №240/44080/21, від 21.09.2023 у справі № 380/25627/21.
Практика Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах є сталою та послідовною, а висновки, наведені у вищевказаних справах, є релевантними до обставин цієї справи.
Згідно із позицією Верховного Суду у цій категорії спорів, Законом № 1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом № 1402-VIII.
Зокрема, у постанові від 13 вересня 2023 року у справі № 240/44080/21 Верховний Суд сформулював такі правові висновки у спірних правовідносинах:
- Законом України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;
- суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом України «Про судоустрій і статус суддів»;
- зміна Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» складової для визначення базового розміру посадового окладу судді, є порушенням гарантії незалежності суддів.
Таким чином, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2023 року - 2 684,00 грн. та на 01 січня 2024 року - 3 028,00 грн., на іншу розрахункову величину, яка Законом № 1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102 грн), на підставі статті 7 Закону Державний бюджет України на відповідний рік є неправомірною.
Суд наголошує, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII й норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
Конституційний Суд України в п.4.1 рішення від 11.03.2020 у справі №4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24.06.1999 №6-рп/99, від 20.03.2002 №5-рп/2002, від 01.12.2004 №19-рп/2004, від 11.10.2005 №8-рп/2005, від 18.06.2007 №4-рп/2007, від 22.05.2008 №10-рп/2008, від 03.06.2013 №3-рп/2013, від 19.11.2013 №10-рп/2013, від 08.06.2016 №4-рп/2016, від 04.12.2018 №11-р/2018, від 18.02.2020 №2-р/2020).
Конституційний Суд України послідовно зазначав, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виці матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24.06.1999 №6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 03.06.2013 № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 04.12.2018 №11-р/2018).
Відповідно до п. 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року №1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 09.12.2019 №969/2019 (надалі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч.1 ст.124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Разом з тим, суд враховує доводи відповідача стосовно того, що він не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату у вищому розмірі, але наголошує, що необхідність виконання відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, вимог чинного законодавства, не змінює правової природи таких дій, що за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії незалежності суддів.
При цьому, суд з огляду на положення ч. 4 ст.148 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», якою передбачено, що функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України, вважає, що відповідач, як розпорядник бюджетних коштів, мав першочергово забезпечити виплату суддівської винагороди у повному обсязі за рахунок видатків Державного бюджету України на 2023 - 2024 роки на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними судами та функціонування органів і установ системи правосуддя, оскільки такий обов'язок виплати суддівської винагороди випливає також із особливого статусу судді, необхідності неухильного дотримання гарантій його незалежності, а відповідачем зазначений обов'язок не був виконаний через застосування до спірних правовідносин норм Законів України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» та «Про Державний бюджет України на 2024 рік», а не через відсутність відповідних бюджетних призначень.
Положеннями ч.2 ст.6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У відповідності до ст.1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006р. №3477-IV суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях неодноразово констатував, що органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Окрім того, відповідно до рішень ЄСПЛ «Кечко проти України» (заява №63134/00, пункти 23, 26) та «Ромашов проти України» (заява №67534/01, пункт 43), реалізація особою права, яке пов'язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є безпідставними.
Зокрема, у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) ЄСПЛ зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплати з державного бюджету, однак свідома відмова від цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). У пункті 26 цього рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
У рішеннях ЄСПЛ у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (заява №70297/01) та у справі «Бакалов проти України» (заява №14201/02) також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно).
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх певним шляхом. При цьому, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суд при вирішенні справи, відповідно до ст. 6 КАС України, керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Аналіз положень ст. 245 КАС України дає можливість зробити висновок про те, що захист прав у сфері публічно-правових відносин можливий у спосіб зобов'язання відповідача прийняти певне рішення чи зобов'язання вчинити певні дії.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Положеннями ст.13 Конвенції встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов'язань. Суд визнав, що вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавством (пункт 145 рішення).
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідач зобов'язаний був при визначенні розміру суддівської винагороди позивача у період з 01 листопада 2023 року по 30 січня 2024 року (дату подання позовної заяви) діяти відповідно до Закону №1402-VIII та обчислювати розмір суддівської винагороди, виходячи з показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого Законами України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» (2684,00 грн.) та «Про Державний бюджет України на 2024 рік» (3028,00 грн), а не 2102 грн., але протиправно цього не робив.
Щодо вимог позивача про зобов'язання відповідача в подальшому обчислювати позивачу розмір суддівської винагороди виходячи з прожиткового мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня відповідного календарного року, то вони задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. (ч. 1ст. 5 КАС України)
Право на захист - це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оскарження останнього.
З аналізу викладеного вбачається, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи в публічно-правових відносинах. При цьому захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
У зв'язку із викладеним, у порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені права. Суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє.
Так, суд наголошує, що права позивача щодо визначення розміру суддівської винагороди в майбутньому не були порушені, а тому суд приходить висновку, що наведені позовні вимоги є передчасними та такими, що не підлягають задоволенню.
З приводу доводів відповідача щодо того, що виконання рішення суду має здійснюватися за рахунок коштів бюджетної програми для забезпечення виконання рішень судів - КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», суд зазначає наступне.
За правилами пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №845 від 03.08.2011, у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.
Враховуючи приписи частини першої статті 2, частини першої статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 №4901-VI, списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів.
Тобто, списання коштів матиме місце саме у випадку звернення до суду з позовом про стягнення суми суддівської винагороди, та у разі задоволення такого позову.
Водночас, стягнення певної суми з відповідача як спосіб захисту порушеного права позивача можливий у тому випадку, коли певні суми нараховувались позивачу, утім, з тих чи інших підстав не були виплачені.
З огляду ж на матеріали справи судом встановлено, що у межах спірних правовідносин відповідач не здійснював нарахування позивачу суддівської винагороди у необхідному розмірі.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (стаття 90 КАС України).
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (частина 1 статті 143 КАС України).
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору у відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", судові витрати з сплати судового збору відсутні.
Доказів понесення позивачем інших судових витрат матеріали справи не містять.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) представник адвокат Сідєльникова Олена Леонідівна (69063, м. Запоріжжя, вул. Троїцька, буд. 27, РНОКПП НОМЕР_2 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (69035, м. Запоріжжя, пр. Соборний, 168, ЄДРПОУ 26316700), третя особа Державна судова адміністрація України (01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5, ЄДРПОУ 26255795) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, починаючи з листопада 2023 року по 30.01.2024 (день звернення до суду), обчисленої виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді в розмірі 2102 гривні.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (ідентифікаційний код юридичної особи 26316700) провести нарахування та виплату ОСОБА_1 недонарахованої та невиплаченої суддівської винагороди з листопада 2023 року по 30.01.2024 (день звернення до суду), виходячи з базового розміру посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня 2023 року - 2684 грн, на 1 січня 2024 року - 3028 грн, з врахуванням виплачених сум та утриманням передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Розподіл витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення
Рішення у повному обсязі складено та підписано 14 березня 2024 року.
Суддя О.О. Артоуз