13 березня 2024 року
м. Київ
cправа № 8/471-23/1(917/713/23)
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Жукова С.В. - головуючого, Картере В.І., Огородніка К.М.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник"
на рішення Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.02.2024
у справі
за позовом Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник"
до ОСОБА_1
про стягнення 144 711,42 грн, -
До Господарського суду Полтавської області надійшла позовна заява Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" до ОСОБА_1 про стягнення 142 419,80 грн безпідставно збережених коштів, 8 800,00 грн витрат на оплату послуг адвоката та 2 681,00 грн судового збору (у межах справи про банкрутство Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник"). Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач, ОСОБА_1 з 21.07.1999 (дати реєстрації місця проживання) договір найму житлового приміщення (квартири гуртожитку АДРЕСА_1 ) не укладала, але тривалий час ним безоплатно користується.
Позовна заява подана ліквідатором комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" в межах справи про банкрутство на підставі ст.7 Кодексу України з процедур банкрутства.
Місцевим господарським судом прийнято заяву позивача про збільшення позовних вимог до 144 711,42 грн.
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 у справі №8/471-23/1(917/713/23), ухваленим у порядку спрощеного позовного провадження, у позові відмовлено повністю. Рішення обґрунтовано тим, що станом на час звернення до суду вимоги позивача були передчасними, оскільки відповідач не отримував договір найму (оренди) житлового приміщення, питання щодо розміру плати за користування житлом між сторонами не врегульовано, розмір боргу не доведено.
Не погодившись із рішенням, позивач звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 у справі №8/471-23/1(917/713/23) та ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача збережені кошти від безпідставно набутого майна в розмірі 144 711,42 грн та 8 800,00 грн понесених позивачем витрат з отримання правничої допомоги.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 рішення Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 у справі №8/471-23/1 (917/713/23) залишено без змін.
До Верховного Суду від Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" надійшла касаційна скарга, у якій скаржник просить суд скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 у справі №8/471-23/1(917/713/23) повністю та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 8/471-23/1(917/713/23) визначено колегію суддів у складі: Жуков С.В. (головуючий), Картере В.І., Огороднік К.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.03.2024.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, зважаючи на таке.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
За приписами пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Отже, перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
У пункті 1 частини першої статті 163 ГПК України зазначено, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Відповідно до статті 7 Закону України "Про державний бюджет на 2023 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня було встановлено у сумі 2684, 00 грн.
Предметом позову у справі є вимога про стягнення 144 711,42 грн, що є менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2023 (268 400,00 грн).
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.
Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Державне комунальне житлово-експлуатаційне підприємство "Будівельник" у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження посилається на підпункти «а», «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Скаржник зазначає, що вказана касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки відсутній висновок Верховного Суду про застосування у подібних правовідносинах (у справах за позовами про стягнення безпідставно збережених коштів внаслідок позадоговірного користування квартирою) вказаних норм права, а саме щодо необхідності дослідження виникнення обов'язку по оплаті та розміру щомісячної оплати за фактичне проживання у випадку, якщо відповідач заперечує щодо обов'язку та розміру такого зобов'язання, заперечуючи проти позову. Вказує, що має місце різне застосування господарськими судами одних і тих самих норм матеріального права у подібній категорії справ, при наявності схожих правових висновків, на які йдеться посилання у касаційній скарзі, що сприяє невизначеності у правовідносинах між власниками/управітелями житлових фондів та їх мешканцями щодо розміру орендної плати за весь час проживання в позадоговірних відносинах.
Скаржник також вважає, що вказана справа має виняткове значення для позивача, оскільки існує необхідність отримання гарантованого доходу від здачі в найом/оренду власного житлового фонду з метою необхідного утримання такого житлового фонду, що тягне за собою вагому соціальну та матеріальну відповідальність як перед мешканцями так і працівниками.
Суд зауважує, що використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваного судового рішення у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Верховний Суд наголошує, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень у справі №8/471-23/1(917/713/23) фактично зводяться до незгоди позивача з висновками попередніх судових інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для задоволення позову.
Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що ця справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Доводи скаржника не містять аргументованих і переконливих обґрунтувань про те, що вказана справа є винятковою для позивача, а зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду цієї справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.
Розглянувши наведені міркування у контексті наявності/відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», вказану категорію справ.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.
Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа малозначна, а відтак застосування наявності/відсутності критерію малозначності у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був прередбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами попередніх інстанцій, то Верховний Суд відзначає те, що можливість реалізувати свої процесуальні права залежить від суб'єктивної волі скаржника.
Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.
Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" на рішення Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 у справі №8/471-23/1(917/713/23) на підставі пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд,
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник", яка подана на рішення Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.02.2024 у справі №8/471-23/1(917/713/23).
2. Копію цієї ухвали, оригінал касаційної скарги із доданими до скарги матеріалами надіслати скаржнику.
3. Копію касаційної скарги залишити в суді касаційної інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.
Головуючий С.В. Жуков
Судді В.І. Картере
К.М. Огороднік