Справа № 320/5372/22 Суддя (судді) першої інстанції: Кушнова А.О.
12 березня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Ключковича В.Ю.,
суддів Беспалова О.О.,
Грибан І.О.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу представника Верховної Ради України - керівника Відділу зв'язків з органами правосуддя Апарату Верховної Ради України Лаптієва Аркадія Миколайовича на рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 липня 2023 року, прийнятого у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, Верховної Ради України, Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення матеріальної шкоди, -
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, Верховної Ради України, Державної казначейської служби України в якому просив суд:
визнати протиправними дії ГУ ПФУ у Київській області щодо відмови позивачу здійснити перерахунок та виплату державної (основної) пенсії, згідно зі статтею 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 01.01.2022;
зобов'язати ГУ ПФУ у Київській області здійснити перерахунок та виплатити позивачу державну (основну) пенсію по інвалідності з розрахунку 8-ми (восьми) мінімальних пенсій за віком, встановленої ч. 1 ст. 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", відповідно до статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 01.01.2022, з урахуванням вже виплачених сум;
стягнути з держави Україна на користь позивача матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої державної (основної) пенсії за період з 02.03. по 30.09.2016 та з 19.10.2017 по 30.06.2021 включно у розмірі 519 511,07 грн, заподіяної прийняттям неконституційного правового акта, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України коштів з відповідного рахунку Державного бюджету;
встановити судовий контроль по виконанню рішення суду, шляхом зобов'язання Державної казначейської служби України подати звіт про виконання судового рішення у даній справі, протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту набрання судовим рішенням законної сили.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 31.07.2023 позов задоволено частково:
стягнуто з Держави Україна на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої державної (основної) пенсії за період з 02 березня 2016 року по 30 вересня 2016 року та з 19 жовтня 2017 року по 30 червня 2021 року включно у розмірі 519 511,07 грн (п'ятсот дев'ятнадцять тисяч п'ятсот одинадцять гривень 07 копійок), заподіяну прийняттям неконституційного правового акту, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України;
у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, відповідач 2 подав апеляційну скаргу, з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, в якій просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 31.07.2023 та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
На думку Верховної Ради України, судом першої інстанції були грубо порушенні вимоги процесуального права, які відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, є обов'язковими та безумовними підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення. Так, у позові відсутні позовні вимоги до Верховної Ради України. Відповідач 2 вважає, що саме тому, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд першої інстанції повинен був, застосовуючи положення статей 160, 169 Кодексу адміністративного судочинства України, залишити позовну заяву ОСОБА_1 без руху та надати строк для усунення недоліків.
Крім того, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Відночас, між Верховною Радою України та позивачем у цій справі відсутній публічно - правовий спір, адже рішення, дії та бездіяльність парламенту у цій справі не оскаржувались.
Отже, відповідач 2 вважає, що позивачем порушено правила об'єднання позовних вимог, передбачені частинами 5 та 6 ст. 21 Кодексу адміністративного судочинства України, і суд першої інстанції був зобов'язаний закрити провадження у справі, в частині позовної вимоги, яку він задовільнив. Адже ця окрема вимога (не пов'язана з оскарженням дій, бездіяльності або рішень суб'єкта владних повноважень) повинна розглядатись у порядку цивільного судочинства.
Крім того, відповідач 2 звертає увагу, що позов було подано з пропуском шестимісячного строку на звернення до суду, а позивач не порушував перед судом першої інстанції питання про поновлення строку на звернення до суду, відтак, суд першої інстанції був зобов'язаний на підставі статей 123, 169 Кодексу адміністративного судочинства України залишити позовну заяву ОСОБА_1 без руху та надати строк для усунення недоліків.
Щодо суті позовних вимог, відповідач 2 зазначає, що пунктом 2 резолютивної частини Рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 07.04.2021 № 1-р(ІІ)/2021 визначено, що частина 3 статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-ХІІ у редакції Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 № 76-VIII, яка визнана неконституційною, втрачає чинність через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто згадана вище норма Закону втратила чинність з 07.07.2021.
Тобто, Рішення Конституційного Суду України від 07.04.2021 № 1-р(ІІ)/2021 набрало законної сили з моменту його прийняття, а норма Закону, визнана неконституційною, втратила чинність 07.07.2021, тому строк звернення до суду має відраховуватись з 07.07.2021, оскільки саме визнання норми закону неконституційною суд першої інстанції вказує, як підставу для відшкодування матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої пенсії. Таким чином, перебіг строку звернення до суду з даним позовом почався з 07.07.2021 та сплив 07.01.2022, однак до суду ОСОБА_1 звернувся лише 01.06.2022, а суд першої інстанції відкрив провадження у справі 04.07.2022, що свідчить про недотримання позивачем процесуальних вимог щодо строку звернення до суду, та порушення судом першої інстанції норм процесуального закону. З огляду на зазначене, звернення ОСОБА_1 з позовом до суду відбулось зі значним пропуском установленого процесуальним законом строку.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31.07.2023 було, на думку відповідача 2, безпідставно (адже проміжки часу між лікуванням позивача були занадто достатніми для звернення з позовом до суду) визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено вказаний строк.
Отже, на думку Верховної Ради України, суд першої інстанції порушив положення статей 123, 240 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки залишив поза увагою факт безпідставного пропуску строку звернення до суду та не постановив ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду.
Крім того, судом першої інстанції всупереч частини 5 ст. 5 та частин 1, 2, 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України було грубо та безпідставно порушено право відповідача на доступ до суду та подання процесуальних документів. Оскільки, ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 25.10.2022 було повернуто Верховній Раді України без розгляду відзив на позовну заяву від 22.09.2022 № 30/6-2022/160240, клопотання про залишення позовної заяви без руху від 22.09.2022 № 30/6-2022/160254, про передачу справи за підсудністю від 22.09.2022 № 30/6-2022/ 160257 , про закриття провадження у справі від 22.09.2022 № 30/6-2022/ 160243 та про залишення позовної заяви без розгляду від 22.09.2022 № 30/6-2022/160248, підписані представником Верховної Ради України - старшим консультантом Відділу зв'язків з органами правосуддя Апарату Верховної Ради України Романюком Тарасом Володимировичем, мають бути повернуті відповідачу без розгляду.
Так, суд першої інстанції, мотивував своє процесуальне рішення тим, що згідно з відомостями, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань, керівником Управління справами Апарату Верховної Ради України (ідентифікаційний код 20064120) з 01.06.2022 вказаний Ханік Ю.П. Відомості про особу, що підписала відзив на позовну заяву від 22.09.2022 № 30/6-2022/160240 , клопотання про залишення позовної заяви без руху від 22.09.2022 № 30/6-2022/160254, про передачу справи за підсудністю від 22.09.2022 № 30/6-2022/160257, про закриття провадження у справі від 22.09.2022 № 30/6-2022/160243 та про залишення позовної заяви без розгляду від 22.09.2022 № 30/6-2022/160248, в Єдиному державному реєстрі відсутні.
Верховна Рада України зазначає, що відповідачем 2 у цій справі було визначено - єдиний орган законодавчої влади в Україні - Верховну Раду України. Романюк Тарас Володимирович працює старшим консультантом у Відділі зв'язків з органами правосуддя Апарату Верховної Ради України. Романюк Т.В. не працював та не працює в Управлінні справами Апарату Верховної Ради України.
Так, ограни Верховної Ради України (депутатські фракції та групи, комітети, тимчасові слідчі та спеціальні комісії, Апарат Верховної Ради України, Управління справами Апарату парламенту) або державні підприємства створені для забезпечення діяльності Верховної Ради України - не є стороною у цій справі.
При цьому Апарат Верховної Ради України, як і Верховна Рада України не зареєстровані в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, проте це жодним чином не впливає на їх правосуб'єктність, адже вони є юридичними особами публічного права.
Крім того, Апарат парламенту не є органом державної влади або державним органом, тому що за делегованими йому повноваженнями і функціями, він створений, лише з метою забезпечення реалізації повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні - Верховної Ради України, відповідно у своїй діяльності Апарат не наділений компетенцією приймати рішення та вчиняти дій від імені держави. Проте, у певних правовідносинах Апарат Верховної Ради України вчиняє владні управлінські дії.
Відповідач 2 зауважує, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, відкриваючи провадження у справах за позовами до Верховної Ради України, не ставить під сумнів її правосуб'єктність, у зв'язку з відсутністю коду ЄДРПОУ.
Крім того, код ЄДРПОУ 20064120 не належить Апарату Верховної Ради України, а належить іншій юридичній особі Управлінню справами Апарату Верховної Ради України, якою керує за посадою Керуючий справами, який не є керівником Апарату парламенту.
Відтак, відповідач 2 вважає, що суд першої інстанції, отримавши інформацію щодо іншої юридичної особи, допустився помилки у визначені правосуб'єктності представника Апарату Верховної Ради України. Оскільки, особою, яка може вчиняти дії від імені юридичної особи - Управління справами Апарату Верховної Ради України, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації, тощо є Ханік Ю.П. керівник юридичної особи - Управління справами Апарату Верховної Ради України, який займає посаду Керівника управління справами (відомості веб-сайту Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Міністерство юстиції України).
Тому, інформація щодо повноважень Романюка Т.В. представляти інтереси Верховної Ради України без довіреності та в порядку самопредставництва в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутня.
У сфері правового і наукового забезпечення діяльності Верховної Ради України Відділ зв'язків з органами правосуддя Апарату забезпечує підготовку процесуальних документів та його участь у справах в судах України у порядку самопредставництва Верховної Ради України, Голови Верховної Ради України, Апарату, Керівника Апарату, без окремого доручення у відповідності до процесуального закону, з метою захисту їх інтересів (пп. 15 п. 6 розділу II Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 № 769).
Основними завданнями Відділу є забезпечення підготовки процесуальних документів та участі у справах в судах України у порядку самопредставництва відповідно до процесуального закону з метою захисту інтересів Верховної Ради України, Голови Верховної Ради України, Апарату, Керівника Апарату, зокрема:
за дорученнями Голови Верховної Ради України у справах про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісності;
за дорученням Голови Верховної Ради України та Керівника Апарату у спорах публічно-правового, майнового та немайнового характеру;
участь у судових провадженнях у сфері публічно-правових та приватно-правових відносин, в яких учасником судового процесу виступає Голова Верховної Ради України, Верховна Рада України, Апарат, Керівник Апарату, у порядку самопредставництва відповідно до процесуального закону (пп. 2 п. 6 розділу II Положення про Відділ зв'язків з органами правосуддя Апарату Верховної Ради України, затверджено розпорядженням Голови Верховної Ради України від 12.06.2010 № 397-к).
Відповідно до Додатку № 1 до цього Порядку, затвердженого Головою Верховної Ради України, зазначено працівників Відділу зв'язків з органами правосуддя Апарату Верховної Ради України, уповноважених брати участь у судових справах в порядку самопредставництва, серед них є і Романюк Т.В.
Відповідач 2 вважає, що приймаючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень статей 8, 56 та ч. 3 ст. 152 Конституції України як норм прямої дії, оскільки на даний час відсутній спеціальний закон, який визначав би порядок відшкодування матеріальної шкоди, завданої фізичним особам актами і діями, що визнанні неконституційними.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно- правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Також, Конституційний Суд України у рішенні від 24.12.1997 № 8-зп визначив, що ч. 2 ст. 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.
Отже, за змістом ст. 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення або з дати втрати чинності нормативно-правого акту, визнаного неконституційним, якщо це передбачено у самому рішенні.
Як наслідок, рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 07.04.2021 № 1-р(ІІ)/2021 не поширює свою дію на правовідносини, які виникли до дати втрати чинності нормативно-правого акту, визнаного неконституційним, тобто до 07.07.2021 включно.
Тобто, наведена вище конституційна норма та правові позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої актами (діями), які визнані неконституційними, не може здійснюватися в іншому, аніж в установленому спеціальним законом порядку. Водночас окремий закон, який би визначав порядок відшкодування такої шкоди та врегульовував би питання відповідальності держави перед громадянами України відсутній. До того ж, що у главі 82 Цивільного кодексу України, яка містить положення про відшкодування шкоди, також відсутні норми, яким б встановлювалась відповідальність держави у разі визнання актів неконституційними.
Відповідач 2 вважає, що за відсутності закону, який формулює такі положення, право на компенсацію не може виникнути, оскільки особа не може стверджувати, що вона мала законне сподівання одержання будь-яких конкретних сум (ухвала Європейського суду з прав людини у справі «Петро Якович Петльований проти України», заява № 54904/08, ухвала щодо прийнятності від 30.09.2014).
Таким чином, положення ч. 3 ст. 152 Конституції України та відсутність нормативно-правового акту, який би встановлював механізм реалізації вказаної конституційної норми, дають підстави стверджувати про неможливість задоволення позовних вимог у даній справі, а тому висновки суду першої інстанцій у даній справі про необхідності застосування до спірних правовідносин норм Конституції України як норм прямої дії суперечить згаданим положення матеріального права та не узгоджується із позиціями Конституційного Суду України.
Крім того, оскаржуваним рішенням встановлено, що на час дії спірних правовідносин (з 01.01.2015 по 30.06.2021) позивач отримував пенсію у розмірі, який був визначений положеннями чинного на той час законодавством України, тому недоотримана позивачем пенсія не може вважатись збитками у розумінні ст. 22 Цивільного кодексу України.
06.02.2024 до Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому Державна казначейська служба України просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 31.07.2023 у справі № 320/5372/22 та ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Державна казначейська служба України підтримує доводи апеляційної скарги відповідача 2 у повному обсязі, та не погоджується з оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, у зв'язку з порушенням норм матеріального, процесуального права та неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, які мають значення для справи та вважає, що рішення підлягає скасуванню у повному обсязі.
Так, єдиною підставою залучення відповідача 3 до участі у справі, було те, що згідно з Державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду.
В той же час, відповідач 3 жодних прав та інтересів позивача не порушував, не вступав у правовідносини з ним і жодної шкоди позивачеві не завдало (до того ж сам позивач не вказує на Державну казначейську службу України як на порушника своїх прав).
Відповідно до вимог Конституції України, Цивільного Кодексу України та інших актів законодавства, й обов'язкових висновків Конституційного суду України Державна казначейська служба України не повинна нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу внаслідок незаконних дій, зокрема, інших державних органів.
Відповідач 3 вважає, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні не врахував правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 10.11.2021 у справі № 346/5428/17, а саме що «…кошти на відшкодування шкоди Державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивна частина судового рішення не повинна містити відомостей про суб'єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено стягнення коштів...»
Так, позивач вважає, що йому завдано збитки та просить суд стягнути з Держави України матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої державної (основної) пенсії у розмірі 519 511,07 грн. Державна казначейська служба України не погоджується з даним твердженням позивача з огляду на те, що за загальним правилом норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.
За таких обставин, рішення Конституційного Суду України 07.04.2021 № 1-р(ІІ)/2021, на яке посилається позивач як на підставу для відшкодування збитків, на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.
Отже, суд першої інстанції не звернув уваги, що Конституція України не передбачає зворотну дію в часі рішень Конституційного Суду України. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції не врахував, що недоотриманий позивачем розмір державної (основної) пенсії у розмірі 519 511,07 грн не може вважатися збитками у розумінні ст. 22 Цивільного Кодексу України. Відповідач 3 вважає, що у позивача не могло бути законних сподівань на отримання цих коштів. Таким чином, у позивача відсутні підстави для стягнення збитків в розумінні ст. 22 Цивільного Кодексу України.
Так само п. 8 ч. 1 ст. 7 Бюджетного кодексу України закріплено принцип цільового використання бюджетних коштів, згідно з яким бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями.
Так, відшкодувати шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, за рахунок Державного бюджету неможливо. Оскільки, Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» не передбачено бюджетних призначень на відшкодування вищенаведеного виду шкоди.
Крім того, умови та порядок відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами та діями, що визнані неконституційними, мають визначатись спеціальним законом, який станом на сьогоднішній день не прийнятий.
Відповідач 3 зазначає, що підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Натомість, відсутність будь-якої з зазначених ознак виключає настання цивільно-правової відповідальності у вигляді покладення на нього обов'язку з відшкодування збитків.
Також відповідач 3 зазначає, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу чи його посадових чи службових осіб. При цьому факт неправомірності (незаконності) прийняття неправомірного рішення, вчинення дії чи бездіяльності органів державної влади, що призвели до завдання шкоди, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку, тобто повинен підтверджуватись відповідним рішенням, ухвалою, постановою, вироком суду, яке має преюдиційне значення для справи про відшкодування шкоди. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності є відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили.
Проте ані позовна заява, ані додані до позовної заяви матеріали, надіслані до Державної Казначейської служби України, не містять жодного рішення суду про визнання дій відповідачів у даній справі протиправними або неправомірними, внаслідок чого порушено право позивача.
Відповідач 3 вважає, що позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди, мав довести наявність всіх чотирьох елементів правопорушення, в тому числі й вини. Проте, позивач не надав доказів та підтверджень наявності причинного зв'язку між шкодою та протиправним діянням відповідачів та вини останніх в її заподіянні.
Крім того, виходячи з приписів законодавства про відшкодування шкоди, розмір відшкодування шкоди повинен визначатись з урахуванням вимог розумності та справедливості такого відшкодування, яке має бути не більш ніж достатнім для поміркованого задоволення звичайних потреб потерпілої особи і не повинно призводити до збагачення позивача за рахунок Держави.
Щодо недотримання судом першої інстанції номр процесуального права під час розгляду жаної справи, відповідач 3 зауважує, що судом першої інстанції, при відкритті провадження в адміністративній справі не було надано оцінки питанню дотримання позивачем строків звернення до суду з адміністративним позовом щодо вимоги про стягнення матеріальної шкоди.
Як вірно зауважено судом першої інстанції, право позивача на відшкодування матеріальної шкоди завданої актами та діями, що визнані неконституційними виникло у позивача у зв'язку із визнанням такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) ч. 3 ст. 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-ХІІ у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 № 76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії з інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи рішенням Конституційного суду України від 07.04.2021 за № 1-р(ІІ)/202.
Вказане рішення опубліковано у "Віснику Конституційного Суду України" № 3/2021 від 11.06.2021.
Відповідач 3 вважає, що саме з цієї дати слід обчислювати строк на звернення до суду з адміністративним позовом. Натомість, з матеріалів справи вбачається, що з даним позовом позивач звернувся до Київського окружного адміністративного суду 27.06.2022, тобто із пропуском шестимісячного строку на звернення до суду з адміністративним позовом. Відповідач 3 вважає, що позивачем не наведено жодних поважних обставин, що обумовлюють поважність пропуску такого строку аж на шість місяців.
В той же час, ухвалою Київського окружного адміністративного суду № 320/5351/22 від 31.07.2023 визнано поважними причини пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом та поновлено пропущений строк звернення до суду.
На думку відповідача 3, суд першої інстанції не звернув уваги, що виписка, копія амбулаторної карти позивача та консультативних висновків, які були надані останнім, є нічим іншим як маніпулюванням обставинами справи з метою формування висновків, що невідповідають дійсності.
Також, у заяві позивач зауважив, що він з 1988 року зареєстрований та проживає в смт. Іванків Вишгородського (Іванківського) району Київської області, на території якого з 24.02. по 03.04.2022 велися бойові дії та яке було окуповано. Втім, відповідач 3 вважає, що суд першої інстанції не звернув уваги, що сам факт запровадження воєнного стану в Україні, без обґрунтування неможливості звернення до суду саме позивачем у встановлені строки у зв'язку із запровадженням такого, не може безумовно вважатися поважною причиною для безумовного поновлення цих строків.
Крім того, смт. Іванків, де проживає позивач, знаходилось в окупації з 24.02. по 03.04.2022, а отже тільки саме в ці строки (з 24.02. по 03.04.2022) позивач був позбавлений можливості звернутись до суду.
Позивач також зазначив у заяві, що після деокупації населений пункт Іванків підлягав відновленню тривалий період часу. Відповідач 3 звертає увагу суду, що з матеріалів справи невідомо, як саме позивач особисто відновлював вищевказаний населений пункт після деокупації, враховуючи те, що він є інвалідом 2 групи, і як це вплинуло на його порушення строків звернення до суду.
Враховуючи вищевикладене, відповідач 3 вважає, що суд першої інстанції помилково визнав поважними причини пропуску позивачем строку звернення до суду, а також те, що позивачем не було наведено жодних поважних обставин щодо поважності пропуску строків на звернення.
З огляду на викладене, на думку відповідача 3, позовні вимоги в частині стягнення на користь позивача матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої державної (основної) пенсії за період з 01.01.2015 по 30.06.2021 включно, заподіяно прийняттям неконституційного правового акту, підлягають залишенню без розгляду.
У відповідності до частин 1 та 2 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_4 , яке видано 24.03.2016 Київською обласною державною адміністрацією № 1. Позивач є особою з інвалідністю 2 групи з 02.03.2016, що підтверджується довідкою до акту огляду МСЕК серії АВ № 0512899 від 02.03.2016. Відповідно до експертного висновку № 7071 від 04.03.2016 захворювання позивача пов'язане з впливом аварії на Чорнобильській АЕС.
Позивач перебуває на обліку у ГУ ПФУ у Київській області та отримує пенсію по інвалідності в розмірі відшкодування фактичних збитків відповідно до ст. 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-XII.
З 30.09.2016 по 18.10.2017 позивач отримував пенсію відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", що підтверджується листом ГУ ПФУ у Київській області від 11.02.2022 № 2153-2165/С-02/8-1000/22.
31.01.2022 позивач звернувся до відповідача 1 із зверненням, у якому просив провести перерахунок належної йому пенсії відповідно до ст. 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в редакції Закону України від 06.06.1996 № 230/96-ВР за період з 08.07.2021.
Листом від 11.02.2022 № 2153-2165/С-02/8-1000/22 відповідач 1 повідомив позивача про відсутність підстав для перерахунку йому пенсії. Так, у листі зазначено, що Кабінетом Міністрів України 23.11.2011 прийнято постанову № 1210 «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», згідно з п. 13 якої визначено, що щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» виплачується для осіб з інвалідністю, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, а саме особам, що належать до категорії 1, з числа потерпілих ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з інвалідністю 2 групи - 227,76 грн, яку позивач і отримує. З 01.07.2021 набрав чинності Закон України від 29.06.2021 № 1584-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в частині визначення мінімальних розмірів пенсій по інвалідності та розмірів мінімальних пенсійних виплат. Таким чином, розмір пенсії позивача з надбавками з 01.02.2022 становить 5 027,76 грн, де: 4 800 грн розмір пенсії по інвалідності у розмірі відшкодування фактичних збитків; 227,76 грн додаткова пенсія інвалідам 2 групи з числа потерпілих ЧАЕС.
Не погоджуючись із відмовою, з метою захисту свої прав та законних інтересів, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Обґрунтовуючи підстави стягнення на його користь матеріальної шкоди у розмірі 519 511,07 грн, позивач послався на те, що п. 1 Рішення Конституційного Суду України від 07.04.2021 № 1-р(II)/2021 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), ч. 3 ст. 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 № 76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Відповідно до п. 2 вказаного рішення Конституційного Суду України ч. 3 ст. 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 № 76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи, визнана неконституційною, втрачає чинність через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Пунктом 3 вказаного рішення Конституційного Суду України доручено Верховній Раді України протягом трьох місяців з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення привести нормативне регулювання, встановлене статтею 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 № 76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.
У разі неприведення нормативного регулювання, встановленого статтею 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 № 76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення застосуванню підлягатиме частина четверта статті 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" № 796-XII у редакції Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від .06.06.1996 № 230/96-ВР:
"В усіх випадках розміри пенсій для інвалідів, щодо яких встановлено зв'язок з Чорнобильською катастрофою, не можуть бути нижчими:
по I групі інвалідності - 10 мінімальних пенсій за віком;
по II групі інвалідності - 8 мінімальних пенсій за віком;
по III групі інвалідності - 6 мінімальних пенсій за віком;
дітям-інвалідам - 3 мінімальних пенсій за віком".
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги в частині, суд першої інстанції виходив з того, що внаслідок неконституційного закону позивачу заподіяно матеріальну шкоду у вигляді недоотриманого ним доходу - державної (основної) пенсії, визначеної у розмірі, встановленому ч. 4 ст. 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у редакції Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"" від 06.06.1996 № 230/96-ВР. Тому, відповідно до ч. 3 ст. 152 Конституції України позивач має право на відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок порушення його прав.
Відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку, що здійснюючи перерахунок пенсії по інвалідності позивачу, а також визначаючи розмір додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, відповідно до норм постанови Кабінету Міністрів України «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 1210, відповідач керувався чинними на момент здійснення відповідного перерахунку нормами Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а отже, дії та рішення відповідача Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області є правомірними.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного.
На виконання ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Строк звернення до суду обчислюється за загальним правилом з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав.
Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені; рішення скероване на її адресу поштовим повідомленням, яке вона відмовилася отримати або не отримала внаслідок неповідомлення відправника про зміну місця проживання; про порушення її прав знали близькі їй особи.
День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів.
Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом, апеляційною чи касаційною скаргами обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Аналогічні правові висновки були висловлені Верховним Судом у постановах від 28.03.2018 у справі № 809/1087/17 та від 22.11.2018 у справі № 815/91/18.
Дійсно початок шестимісячного строку звернення до суду вказаною вище нормою визначено альтернативно - це день, коли особа або дізналася, або повинна була дізнатися про порушення свого права. Отже, при визначенні початку цього строку суд має з'ясувати момент, коли особа фактично дізналася або мала реальну можливість дізнатися про наявність відповідного порушення (рішення, дії, бездіяльності), а не коли вона з'ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність стосовно неї є порушенням.
Так, право позивача на відшкодування матеріальної шкоди завданої актами і діями, що визнані неконституційними виникло у позивача у зв'язку із визнанням такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), ч. 3 ст. 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-ХІІ у редакції Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 № 76-VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи рішенням Конституційного суду України від 07.04.2021 за № 1-р(II)/2021. Вказане рішення опубліковано у "Віснику Конституційного Суду України" № 3/2021 від 11.06.2021.
Отже, саме з цієї дати слід обчислювати строк на звернення до суду з адміністративним позовом.
Як вбачається з матеріалів справи, з даним позовом ОСОБА_1 через свого представника звернувся до Київського окружного адміністративного суду 01.06.2022, який зареєстрований судом першої інстанції 27.06.2022. Як вбачається з ордеру на надання правничої (правової) допомоги від 01.06.2022 серії СА № 1030989, договір про надання правової допомоги між позивачем та адвокатом Шуробором В.І. складений 18.02.2022. Тобто 11.01.2022 шестимісячний строк звернення до суду з даним позовом, враховуючи дату опублікування вказаного рішення Конституційного Суду (11.06.2021), сплив. Отже, колегія суддів погоджується з відповідачем 2, що позивач звернувся до суду із пропуском шестимісячного строку на звернення до суду з адміністративним позовом.
Доводи позивача, викладені в клопотання про поновлення таких строків звернення зважаючи на воєнний стан, введений з 24.02.2022, колегія суддів не може взяти до уваги, оскільки строк звернення до суду з даним позовом закінчився до введення воєнного стану. Отже, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про можливість визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду для позивача з посиланням на введення в Україні воєнного стану.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права внаслідок чого, відповідно до ст. 317 КАС України, рішення Київського окружного адміністративного суду від 31.07.2023 підлягає скасуванню. Натомість відповідач вірно звертає увагу в апеляційній скарзі, що позивач порушив строк звернення до суду з даним позовом.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Приписи п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України визначають, що суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу, зміст яких зазначено вище.
Частиною 3 ст. 123 КАС України встановлено, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Виходячи з наведеного, у зв'язку з пропуском позивачем строку звернення до суду та не наведенням поважних причин пропуску такого строку, колегія суддів приходить до висновку, що у даній справі наявні підстави для скасування рішення суду першої інстанції та залишення позовних вимог без розгляду.
Керуючись ст.ст. 23, 240, 242-244, 250, 308, 311, 315, 317, 319, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу представника Верховної Ради України - керівника Відділу зв'язків з органами правосуддя Апарату Верховної Ради України Лаптієва Аркадія Миколайовича задовольнити частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 липня 2023 року скасувати та ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, Верховної Ради України, Державної казначейської служби України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення матеріальної шкоди - залишити без розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя В.Ю. Ключкович
Судді О.О. Беспалов
І.О. Грибан