Справа № 127/35547/23
Провадження № 22-ц/801/656/2024
Категорія: 62
Головуючий у суді 1-ї інстанції Вохмінова О. С.
Доповідач:Матківська М. В.
13 березня 2024 рокуСправа № 127/35547/23м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі:
Головуючого: Матківської М. В.
Суддів: Сопруна В. В., Стадника І. М.
Секретар: Кобенда Ю. О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 січня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Вінницької міської ради про встановлення факту спільного проживання із спадкодавцем, визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування,
Рішення ухвалила суддя Вохмінова О. С.
Рішення ухвалено о 16:17 год у м. Вінниця
Повний текст судового рішення складено 01 лютого 2024 року,
Встановив:
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вінницької міської ради про встановлення факту спільного проживання із спадкодавцем, визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування.
Свої вимоги мотивував тим, що він разом із ОСОБА_2 є співвласником квартири АДРЕСА_1 . Зареєстрований він в іншій квартирі в цьому під'їзді - квартирі АДРЕСА_2 .
Протягом тривалого часу його сім'я та сім'я ОСОБА_2 були у дружніх стосунках, разом збирались родинами, відмічали сімейні свята, допомагали один одному. Після смерті батьків ОСОБА_2 залишилась одинокою, а в останні роки важко хворіла та потребувала стороннього догляду. Він допомагав їй із придбанням продуктів, ліків, при зверненні до Вінницької міської ради за отриманням матеріальної допомоги, при оформленні спадщини після смерті її батьків, житлової субсидії та при вирішенні будь-яких побутових питань. На вчинення відповідних дій у позивача була довіреність ОСОБА_2 від 26 травня 2020 року. Згодом стан здоров'я ОСОБА_2 значно погіршився, тому він почав проживати з нею в одній квартирі, де разом облаштовували житло, мали взаємні права і обов'язки щодо оплати комунальних послуг. Також він здійснював догляд за ОСОБА_2 і допомагав їй у побуті. В зв'язку з цим 22 липня 2020 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу 2/3 часток даної квартири.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла. Він поніс витрати на поховання та організацію поминальних обідів.
28 жовтня 2023 року він звернувся до нотаріуса для оформлення спадкових прав, оскільки прийняв спадщину на підстав ч. 3 ст. 1268 ЦК України, але у видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріусом відмовлено та роз'яснено про необхідність підтвердження факту родинних відносин із спадкодавцем та/або факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Виходячи з викладеного, позивач просив встановити факт спільного постійного проживання спадкоємця ОСОБА_1 разом із спадкодавцем ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_3 та визнати за ним в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 44,3 кв. м., житловою площею 28,4 кв. м.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25 січня 2024 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Вінницької міської ради про встановлення факту спільного проживання із спадкодавцем, визнання права власності на частку квартири в порядку спадкування.
Судові витрати залишено за рахунок держави.
Позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Зазначив, що рішення суду вважає необґрунтованим і незаконним, оскільки судом було неправильно встановлено обставини, які мають значення у справі, внаслідок неправильного дослідження та оцінки доказів, а також порушення норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що поняття: «встановлення факту проживання однією сім'єю зі спадкодавцем не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом)» та «встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини» є зовсім не тотожними юридичними фактами. А тому, висновки суду є помилковими, оскільки норми права, які регулюють дані правовідносини та на які позивач посилався в обґрунтування позову, судом не були застосовані, чим порушено ч. 5 ст. 263 ЦПК України.
Суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що обраний спосіб захисту у вигляді встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини є не ефективним для захисту порушеного права, оскільки через відсутність родинних відносин зі спадкодавцем оформити свої спадкові права позивач не може.
У встановлений судом строк відзив на апеляційну скаргу відповідач не надіслав.
У судове засідання позивач ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, не з'явився. Подав 12 березня 2024 року заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку з тим, що він доглядає за батьком, який знаходиться на лікуванні в лікарні швидкої медичної допомоги м. Вінниці. Додав довідку № 3341, без дати, видану КНП «Вінницька міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги» ОСОБА_3 в тому, що він знаходиться на лікуванні в хірургічному відділенні з 05 березня 2024 року по теперішній час, проведено консервативне лікування і рекомендовано подальше перебування та спостереження, лікування в умовах стаціонару.
Представник відповідача Вінницької міської ради, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання не з'явився, надіслав заяву про розгляд справи без його участі, повідомивши, що під час розгляду справи покладається на розсуд суду.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Позивач належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, повідомлена ним причина неявки у судове засідання не визнається судом поважною, тому його неявка у судове засідання не перешкоджає розгляду справи. Клопотання представника відповідача задовільняється.
Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали цивільної справи, прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , яка була зареєстрована і проживала в квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 9).
Дана квартира належала на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 (1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло від 29 березня 1993 року) та позивачу ОСОБА_1 (2/3 частки на підставі договору купівлі-продажу від 22 липня 2020 року) (а. с. 13, 15, 16).
Станом на день смерті ОСОБА_2 позивач ОСОБА_1 був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_4 .
Після смерті ОСОБА_2 відкрилась спадщина.
Згідно матеріалів спадкової справи (а. с. 41-51), заведеної до майна померлої ОСОБА_2 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенком В. Б., 26 квітня 2023 року із заявою про прийняття спадщини звернувся ОСОБА_1 та повідомив, що інших спадкоємців немає (а. с. 42).
28 жовтня 2023 року приватним нотаріусом Лукашенко В. Б. відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки ОСОБА_1 не довів родинні відносини із спадкодавцем, чим порушено ст.ст. 1261-1266 ЦК України, п. 4.2 глави 10 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, про що прийнято відповідну постанову № 467/02-31 (а. с. 51).
Інших спадкоємців, які прийняли спадщину або подали заяву про відмову від прийняття спадщини, немає.
Відмовляючи у задоволенні вимоги про встановлення факту спільного проживання із спадкодавцем, суд першої інстанції вказав, що враховуючи те, що позивач прийняв спадщину шляхом подання нотаріусу в установлений строк заяви про прийняття спадщини, обраний ним спосіб захисту у виді встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, не є ефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Вимога ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом також задоволенню не підлягає, оскільки є передчасною. В разі доведення вимог про встановлення факту проживання із спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК України) і за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину, вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року).
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції.
Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту прав визначені статтею 16 ЦК України.
Статтями 1216 та 1217 ЦК України встановлено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Стаття 1222 ЦК України визначає, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).
Судом встановлено, що за життя спадкодавець ОСОБА_2 заповіту не склала, а тому відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України.
Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово (ч. 1). Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування, встановлених статтею 1259 ЦК України (ч. 2).
Спадкування за законом здійснюється у наступній черговості: перша черга: діти спадкодавця (у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст. 1261 ЦК України); друга черга: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері (ст. 1262 ЦК України); третя черга: рідні дядько та тітка спадкодавця (ст. 1263 ЦК України); четверта черга: особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (ст. 1264 ЦК України); п'ята черга: інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення, та утриманці спадкодавця (неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування) (ст. 1265 ЦК України).
В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім'ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення (постанова Верховного Суду від 03 травня 2018 року в справі № 304/1648/14-ц).
При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.
Подібні за змістом висновки висловив Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21).
Главою 86 ЦК України «Спадкування за законом» встановлено вичерпний перелік осіб, які можуть бути спадкоємцями за законом.
При цьому у випадку відсутності родинних відносин між спадкодавцем та спадкоємцем спадкування можливе лише у випадку визначеному статтею 1264 ЦК України, а саме: право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
У своїй позовній заяві та апеляційній скарзі ОСОБА_1 в обґрунтування своїх вимог посилається на те, що на підставі ч. 3 ст. 1268 ЦК України він як особа, яка проживала зі спадкоємцем на час відкриття спадщини прийняв спадщину після смерті спадкодавця ОСОБА_2 .
Така позиція позивача не заслуговує на увагу, оскільки без встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, ОСОБА_1 не входить до кола спадкоємців, що визначені Главою 86 ЦК України «Спадкування за законом».
Принцип ефективності закріплений у статтях 2, 5 ЦПК України, відповідно якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 зробила висновок про те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
Верховний Суд у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 зазначив, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ефективним способом захисту права є такий, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з огляду на норми статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, тобто вирішення питання про встановлення факту спільного проживання сторін є доцільним та ефективним як спосіб захисту у випадку визнання майна спільним майном сторін.
Аналогічний правовий висновок висловлений у постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 369/5481/16-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 379/3191/15-ц.
Посилаючись на ч. 3 ст. 1268 ЦК України Глави 87 ЦК України «Здійснення права на спадкування» позивач помилково вважав, що значення має лише факт постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, оскільки, встановлення такого факту стосується осіб, які пропустили строк прийняття спадщини, однак в силу своїх родинних відносин, залежно від ступеню споріднення вони мають право спадкування за законом.
Отже, встановлення факту проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не нестиме юридичних наслідків для особи з якою спадкодавець не перебував у родинних відносинах, оскільки до жодної з черг спадкування визначених ст. 1261-1265 ЦК України така особа не відноситься.
У межах досліджених матеріалів справи та з урахуванням обґрунтування позовної заяви і доводів апеляційної скарги, судом встановлено, що між ОСОБА_1 та спадкодавцем ОСОБА_2 відсутні родинні відносини, а отже звернення до суду з позовом про встановлення факту проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, є не ефективним способом захисту його прав.
Вірно зазначено в апеляційній скарзі про те, що є зовсім не тотожними юридичними фактами: «встановлення факту проживання однією сім'єю зі спадкодавцем не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини» та «встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини».
Проте, ефективним способом захисту прав позивача в даній справі буде встановлення факту проживання однією сім'єю зі спадкодавцем не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, тобто у порядку четвертої черги спадкоємців за законом.
Отже, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні вимоги позивача про встановлення факту спільного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
З урахуванням викладеного, також є правильним висновок суду першої інстанції про те, що вимога ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на квартиру в порядку спадкування за законом, задоволенню не підлягає, оскільки є передчасною.
Доводи апеляційної скарги, що зводяться до фактичної незгоди з мотивами, викладеними у рішенні суду першої інстанції, та суб'єктивному трактуванню законодавства з метою одержання бажаного результату розгляду справи - задоволення його позовних вимог, спростовуються викладеним у цій постанові.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підстав викладеного та керуючись статтями 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд
Постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 січня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
ГоловуючийМ. В. Матківська
СуддіВ. В. Сопрун
І. М. Стадник