Номер провадження: 22-ц/813/2688/24
Справа № 522/2539/22
Головуючий у першій інстанції Косіцина В.В.
Доповідач Сєвєрова Є. С.
29.02.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії:
головуючого судді Сєвєрової Є.С.,
суддів: Вадовської Л.М., Комлевої О.С.,
за участю секретаря Малюти Ю.С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17.08.2023 у складі судді Косіциної В.В.,
встановив:
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості у розмірі 14 409, 86 доларів США, з яких 12 000 доларів США штраф, 2409,86 доларів США 3% річних.
Позовні вимоги позивача обґрунтовані тим, що між нею та відповідачем було укладено договір позики (займу) від 23.12.2014 року. У грудні 2017 року стягнення заборгованості за даним договором було предметом розгляду у справі №522/24415/17. Постановою Верховного Суду від 08.12.2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення трьох відсотків річних та штрафу. При цьому, судом встановлено, що право ОСОБА_1 стягнути з ОСОБА_2 неустойку та 3% річних настало лише після порушення зобов'язання, тобто з 26 січня 2018 року. Тому, з 26.01.2018 року у ОСОБА_2 виник обов'язок з повернення ОСОБА_1 суми позики за договором від 23.12.2014 року та сплати штрафу у розмірі 5% та 3% річних. Відтак, з урахуванням постанов Верховного Суду позивач просила стягнути з відповідача штраф та 3% річних від простроченої суми. За розрахунками позивача, загальна сума боргу складає 14409,86 доларів США. У зв'язку з чим, позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту порушеного права.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17.08.2023 позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2409, 86 доларів США та судовий збір у розмірі 693 грн. 56 копійок.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду в частині відмови у стягненні штрафу, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилається на те, що Верховним Судом у постанові від 08.12.2021 у справі №522/24415/17 було встановлено, що прострочення виконання зобов'язання за укладеним договором позики почалося з 26.01.2018, а тому зважаючи на положення ст. 549 ЦК України, у відповідача виник обов'язок сплатити на користь позивача штраф за весь період прострочення виконання грошового зобов'язання починаючи з 26.01.2018 та принаймні по дату звернення позивача до суду. При цьому, ОСОБА_1 також зазначає, що станом на дату подання позивачем позову, був таким, що не сплив строк позовної давності щодо вимог про стягнення штрафу за прострочення виконання зобов'язання за договором позики від 23.12.2014 штрафу за один рік (12 місяців), що передував даті введення карантину, оскільки такий строк було продовжено в силу закону та на такий період дія п.15 Перехідних та прикінцевих положень Цивільного кодексу України не поширюється.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить суд рішення Приморського районного суду м.Одеси від 17.08.2023 скасувати в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 , та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Апеляційна скарга ОСОБА_2 обґрунтована тим, що Верховним Судом вже прийнято остаточне рішення про відмову у стягненні 3 % річних за вищевказаним договором за період до 04.11.2019 (дата подання заяви про збільшення позовних вимог у справі 522/24415/17). Суд першої інстанції на це уваги не звернув, постановивши рішення про стягнення 3 % річних за період з 26.01.2018 по 31.01.2022 року, в той час як міг розглядатися лише період з 05.11.2019 по 31.01.2022 року. В цій частині позовних вимог судом першої інстанції було неправильно застосовано п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, відповідно до якої суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Таким чином, розгляду підлягали лише вимоги за період з 05.11.2019 по 31.01.2022 року. Однак, як вказано самим судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні, згідно п. 15. Перехідних та прикінцевих положень Цивільного кодексу України, відповідно до якого, згідно із Законом № 691-20 від 16.06.2020, у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення. Відтак, суд першої інстанції в порушення вищевказаних норм протиправно стягнув 3 % річних за період з початку карантину, тобто з 12.03.2020 року. З урахуванням того, що за період до 04.11.2019 у стягненні Позивачу вже було відмовлено, максимальний період до настання карантину як обставин непереборної сили щодо даних правовідносин становив з 05.11.2019 по 11.03.2020, або 127 днів, що дорівнює розмір 3 % річних: 20000 дол США х 127 х 3 : 365 = 208, 77 дол. США.
Заслухавши суддю-доповідача, представників учасників судового процесу, дослідивши доводи, наведенні в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд приходить до наступних висновків.
З матеріалів справи вбачається, що 23 грудня 2014 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики за умовами якого позивач передала, а відповідач прийняв у борг грошові кошти у розмірі 20 000 дол. США, які відповідач зобов'язався повернути до 31 квітня.
У договорі позики зазначено, що у разі невиконання взятого на себе грошового зобов'язання у визначений строк, він бере на себе обов'язок сплатити 5 % штрафу за кожен місяць від простроченої суми боргу.
Розписка містить, дату її складання, місце (місце проживання позивача), отримання грошових коштів в конкретно визначеній сумі та зобов'язання щодо їх повернення та строк, проте зазначено, що борг має бути виконаний до 31 квітня, однак не вказано року повернення.
Вбачається, що 01 липня 2020 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси у справі N522/24415/17 в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості (з урахуванням збільшення позовних вимог, боргу за договором позики в розмірі 22914,76 дол. США та штраф 5 % щомісячних від простроченої суми зобов'язання у сумі 54000 дол. США, що еквівалентно становить 1340230,8 грн.; три відсотки річних) відмовлено.
21 липня 2021 року постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2020 року скасовано та постановлено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 : борг у розмірі 20 000 доларів США; три відсотки річних у розмірі 1800 доларів США; пеню (штраф) за прострочення виконання зобов'язання у розмірі 54 440 гривень. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
08 грудня 2021 року постановою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 щодо стягнення штрафу та трьох відсотків річних скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення трьох відсотків річних та штрафу. В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року залишено без змін. Поновлено виконання постанови Одеського апеляційного суду від 21 липня 2021 року в частині стягнення боргу за договором позики від 23 грудня 2014 року у розмірі 20 000,00 доларів США.
Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що оскільки в квітні 30 днів і немає 31 квітня, суд дійшов висновку про допущення помилки сторонами при визначені строку повернення грошових коштів. При цьому, оскільки визначити дійсність намірів сторін при визначенні строку не було можливості, вказана обставина була кваліфікована як така, що свідчить про невизначеність строку повернення грошових коштів. Отже, встановивши, що грошові кошти відповідач взяв у позивача у борг, проте сторонами допущена помилка при визначені строку повернення грошових коштів, слід застосувати до вказаних правовідносин абзац 2 частини першої статті 1049 ЦК України щодо повернення боргу протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це. Так як днем пред'явлення ОСОБА_1 вимоги до ОСОБА_2 про повернення позики за договором від 23 грудня 2014 року є дата її звернення до суду шляхом подання позову, а саме: 26 грудня 2017 року. Тому, стягнення неустойки та 3 % річних є можливим лише після порушення зобов'язання (тобто з 26 січня 2018 року, оскільки до суду позивачка звернулась 26 грудня 2017 року).
Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 20 000,00 дол. США відповідно до розписки. Водночас вказав, що стягнення неустойки та 3 % річних є можливим лише після порушення зобов'язання (тобто з 26 січня 2018 року, оскільки до суду позивачка звернулась 26 грудня 2017 року), проте в даному випадку судом апеляційної інстанції вказані суми стягнуто з відповідача за період, коли у нього був відсутній обов'язок сплачувати неустойку та 3 % річних, оскільки він не був таким, що прострочив виконання зобов'язання.
Згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Також згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Також, за своєю правовою природою акцесорним характером володіє і неустойка, яка, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.
Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).
Враховуючи вищевказані норми суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних за період з 26.01.2018 по 31.01.2022 року у розмірі 2 409, 86 доларів США.
Позивачем також заявлено вимогу про стягнення штрафу за прострочення зобов'язання за договором позики від 23.12.2014 року у розмірі 12000 доларів визначивши період з 01.02.2021 по 31.01.2022.
Разом з тим Законом України від 16 червня 2020 року N 691-IX "Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19" скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину, тобто передбачено правило зворотної дії в часі положень цього Закону до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, щодо ненарахування штрафних санкцій під час дії карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року N 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, із 22 травня 2020 року до 31 липня 2020 року на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року N 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".
Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року N 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 01 серпня 2020 року до 31 грудня 2020 року на території України карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року N 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" та від 20 травня 2020 року N 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".
Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року N 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" установлено з 19 грудня 2020 року до 01 жовтня 2021 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року N 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", від 20 травня 2020 року N 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" та від 22 липня 2020 року N 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".
З огляду на приписи пункту 15 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України, наведені постанови Кабінету Міністрів України, якими з 12 березня 2020 року установлено на всій території України карантин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку проте, що у період з 01.02.2021 року по 31.01.2022 року діяв карантин, а тому відсутні підстави для стягнення з відповідача штрафу за визначений позивачем період.
Зазначене відповідає висновкам Верховного Суду у постановах від 16 грудня 2021 року у справі N 922/4076/20 та 25 жовтня 2022 року у справі N 916/183/22.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що нею у позові зазначено період нарахування штрафу рік з трьох річного періоду прострочення, що передував зверненню до суду без зазначення про конкретний період є безпідставними та спростовуються наявною у справі заявою про збільшення позовних вимог від 08.02.2023 року в якій позивач визначила період стягнення штрафу з 01.02.2021 року по 31.01.2022 року. Суд вирішуючи спір позбавлений права виходити за межі позовних вимог.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України, нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Отже, проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, не є штрафними санкціями.
Таким чином, норми Закону України від 16 червня 2020 року N 691-IX "Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19" на нарахування 3 % річних не розповсюджуються.
Отже, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про безпідставність нарахування 3% річних за період карантину є помилковими.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17.08.2023 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складений 12.03.2024
Головуючий Є.С. Сєвєрова
Судді: Л.М. Вадовська
О.С. Комлева