11 березня 2024 року Справа № 280/10762/23 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді: Семененко М.О., за участю секретаря судового засідання: Тетерюк Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )
до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (69035, м.Запоріжжя, пр.Соборний, 168; код ЄДРПОУ 26316700),
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Державна судова адміністрація України (01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5; код ЄДРПОУ 26255795)
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області (далі - відповідач, ТУ ДСА України в Запорізькій області), в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність ТУ ДСА України в Запорізькій області щодо неповного нарахування і виплати позивачу винагороди судді за вересень, жовтень, листопад 2023 року та зобов'язати здійснити перерахунок належної позивачу винагороди судді за вересень, жовтень, листопад 2023 року, виходячи із базового розміру посадового окладу судді - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2023 року - 2684 грн, з утриманням з цих сум передбачених законом податків і зборів.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що є суддею Чернігівського районного суду Запорізької області, тимчасово переведений шляхом відрядження до Ленінського районного суду м.Запоріжжя. З 01 вересня 2023 року по 30 листопада 2023 року позивач отримував винагороду судді, виходячи з прожиткового мінімуму, який використовувався відповідачем для обчислення базового розміру посадового окладу - 2102 грн, в той час як з урахуванням положень статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» від 3 листопада 2022 року № 2710-IX (далі - Закон № 2710-IX) розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 2 684 грн. Позивач зазначає, що посадовий оклад судді визначається лише Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII), і не може визначатися будь-яким іншим законом чи нормативно-правовим актом. Наголошує, що Закон №1402-VIII не передбачає застосування такого виду прожиткового мінімуму як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді» для нарахування та виплати винагороди судді. Вказує, що, застосувавши такий прожитковий мінімум для обчислення винагороди судді, відповідач тим самим неправомірно зменшив її розмір, відповідно недоплативши за вказаний період її частину, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом. Просить позов задовольнити.
Ухвалою судді від 29.12.2023 відкрито загальне позовне провадження у справі, призначено підготовче засідання на 24.01.2024; залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Державну судову адміністрацію України (далі - ДСА України, третя особа); витребувано у відповідача докази по справі.
16.01.2024 до суду надійшли витребувані докази та відзив на позовну заяву, в якому відповідач висловлює незгоду із заявленими позовними вимогами, посилається на те, що Законом №1402-VIII визначено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду, який становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Звертає увагу, що частина 3 статті 135 Закону №1402-VIII є бланкетною нормою, оскільки визначає лише кількість прожиткових мінімумів для обчислення базового розміру посадовою окладу судді, але не встановлює розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який необхідний для обчислення посадового окладу судді. У той же час, розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб щорічно встановлюється Законом України про Державний бюджет України. Оскільки для обчислення посадового окладу суддів Законом № 2710-IX законодавчим органом встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу суддів, у розмірі 2102,00 грн, а не 2 684 грн, ТУ ДСА України в Запорізькій області мало застосовувати лише визначені законами для зазначеної мети розміри прожиткового мінімуму. Посилається на неможливість здійснення видатків без відповідних бюджетних асигнувань. Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права, посилається на те, що кошторисом на 2024 рік видатки на виконання судових рішень на користь суддів, які здійснюються за КЕКВ 2730 «Інші виплати населенню» не передбачаються, що унеможливить виконання рішення суду у справі в добровільному порядку або шляхом примусового виконання. Вважає, що виконання рішення суду має здійснюватися за рахунок бюджетної програми для забезпечення виконання рішень судів КПКВК 0501150 «Виконання рішень на користь суддів та працівників апаратів судів», призначеної саме для таких цілей. Просить відмовити в задоволенні позову.
Ухвалою суду від 24.01.2024 відкладено підготовче засідання на 21.02.2024.
29.01.2024 до суду надійшли пояснення третьої особи, за змістом яких проти задоволення позову заперечує, зазначає, що Верховною Радою України затверджується бюджет країни на відповідний рік у порядку передбаченому законодавством. Саме законодавцями було розраховано та узгоджено прожитковий мінімум на підставі обсягів надходжень до бюджету та рівня матеріального забезпечення суддів. Відповідно до зазначених показників був встановлений прожитковий мінімум для суддів 2 102,00 грн на підставі якого був затверджений кошторис для ДСА України. Прожитковий мінімум затверджується у Законі України «Про державний бюджет» Верховною Радою України, і відповідачі повинні застосовувати норму яка указана в законі, та не можуть обирати самостійно будь яку іншу цифру, більш сприятливу для позивача. Звертає увагу, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України. Відповідно до частини 1 статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Частина 3 цієї ж статті встановлює, що базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Відповідно до Закону № 2710-IX встановлено прожитковий мінімум, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу суддів з 1 січня - 2102 гривні. Розрахунок фактичного розміру прожиткового мінімуму регулюється виключно Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. З посиланням на норми Бюджетного кодексу України вказує, що розпорядник бюджетних коштів має право здійснювати відповідні видатки, у тому числі, пов'язані з виплатою заробітної плати, виключно в межах бюджетних асигнувань. Вважає, що ДСА України та відповідач у спірних правовідносинах при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди діяло в межах чинного законодавства. Також зазначає, що реалізовуючи свої повноваження головного розпорядника бюджетних коштів, у спірних правовідносинах ДСА України позбавлена можливості надавати оцінку будь-якому закону на предмет його якості та/або конституційності. У даних спірних правовідносинах ДСА України та відповідач керуються у своїй діяльності законодавчими актами, що регулюють питання прожиткового мінімуму. Вказує, що Закон № 1402-VIII визначає лише кількість прожиткових мінімумів. У жодній нормі спеціального Закону не визначено, який саме розмір прожиткового мінімуму слід застосовувати у відповідному році. ДСА України як головний розпорядник коштів в частині розпорядження бюджетними асигнуваннями з виплати грошового утримання суддів, не наділена повноваженнями змінювати розмір бюджетних асигнувань на функціонування судів та діяльність суддів. Отже, ДСА України та відповідач жодними своїми рішеннями, діяннями чи бездіяльністю не здійснювали дій, спрямованих на порушення прав та законних інтересів позивача. Крім того, зазначає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню місячний строк, передбачений приписами частини п'ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), яка є спеціальною нормою, у зв'язку з чим вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду. Просить відмовити в задоволенні позову.
Ухвалами суду від 21.02.2024 відмовлено в задоволенні клопотання ДСА України про залучення до участі в справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача, Міністерства фінансів України та Кабінету Міністрів України; закрито підготовче провадження у справі; призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 11.03.2024.
Учасники справи у судове засідання 11.03.2024 не з'явились, про дату час і місце судового розгляду повідомлені належним чином. Позивач та представник відповідача подали заяви про розгляду справи без їхньої участі. Представник третьої особи про причини неявки суду не повідомив, заяв з процесуальних питань не подав.
Відповідно до частини 3 статті 194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Частиною 9 статті 205 КАС України передбачено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
З урахуванням положень частини 3 статті 194, частини 9 статті 205 КАС України, суд розглянув справу у письмовому провадженні.
На підставі матеріалів справи суд встановив такі обставини.
Указом Президента України “Про призначення суддів” № 321/2016 від 01.08.2016 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Чернігівського районного суду Запорізької області строком на п'ять років.
Наказом голови Чернігівського районного суду Запорізької області від 11.08.2016 №2-ос зараховано ОСОБА_1 до штату Чернігівського районного суду Запорізької області на посаду судді та з 12.08.2016 визнано таким, що приступив до виконання своїх обов'язків. Встановлено посадовий оклад згідно штатного розпису.
Наказом голови Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 08.08.2022 №7-о позивача з 08.08.2022 зараховано до штату Ленінського районного суду м. Запоріжжя у зв'язку з його переведенням шляхом відрядження з Чернігівського районного суду Запорізької області на роботу на посаді судді Ленінського районного суду м. Запоріжжя. Встановлено з 08.08.2022 доплату за вислугу років у розмірі 20% посадового окладу як такому, що має стаж роботи понад 5 років.
Сторони не заперечують, що у період вересень, жовтень, листопад 2023 року суддівська винагорода нараховувалась та виплачувалась позивачу із застосуванням розміру прожиткового мінімуму працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102, 00 грн.
На думку позивача, при розрахунку суддівської винагороди за вересень, жовтень, листопад 2023 року відповідач мав застосовувати розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений статтею 7 Закону № 2710-IX, в розмірі 2 684,00 грн, а застосування такої величини як «прожитковий мінімум працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді» в розмірі 2102,00 грн є протиправним, у зв'язку з чим він звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку доводам третьої особи щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом, суд зазначає, що позивач оспорює неналежний розмір отриманої ним суддівської винагороди за вересень, жовтень, листопад 2023 року, яка є винагородою за працю, отже - різновидом заробітної плати.
При цьому, суд враховує правові висновки Верховного Суду викладені, зокрема, в постанові від 03 серпня 2023 року у справі № 280/6779/22, який зазначив, що до 19 липня 2022 року Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України) не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладено у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22, постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22 тощо.
Застосування такого підходу судом касаційної інстанції є сталим та послідовним.
У цих самих постановах Верховний Суд вказав, що місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України, не регулює порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Застосовуючи вищенаведені правові висновки Верховного Суду до обставин даної справи, з огляду на те, що позов подано до суду 24.12.2023, враховуючи строки виплати заробітної плати, визначені з урахуванням статті 24 Закону України «Про оплату праці», можна дійти висновку, що позов поданий у строк, встановлений процесуальним законом, що вже враховано судом при відкритті провадження у справі, відтак відповідні доводи третьої особи є помилковими.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з того, що на підставі статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя, що закріплена в частині 1 статті 124 Конституції України.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року № 11 -р/2018.
Згідно зі статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Статтею 4 Закону №1402-VIII (тут і в подальшому в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Частиною 1 статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що розмір суддівської винагороди визначається лише на підставі норм Закону №1402-VIII.
Відповідно до частини 2 статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з частиною 3 статті 135 Закону №1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 4 статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти:
1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб;
2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб;
3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.
Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу (частина 5 статті 135 Закону №1402-VIII).
Отже, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян урегульовано Законом України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 року № 966-XIV (далі - Закон № 966-XIV), відповідно до статті 1 якого прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.
У змісті наведеної норми Закону № 966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум.
Судді до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, не віднесені.
Водночас, статтею 7 Закону № 2710-IX установлено з 1 січня 2023 року прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2589 гривень, а для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років - 2272 гривні; дітей віком від 6 до 18 років - 2833 гривні; працездатних осіб - 2684 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадових окладів працівників інших державних органів, оплата праці яких регулюється спеціальними законами, а також працівників податкових і митних органів - 2102 гривні; працездатних осіб, який застосовується для визначення посадового окладу прокурора окружної прокуратури, - 1600 гривень; осіб, які втратили працездатність, - 2093 гривні.
Верховний Суд у постановах від 10 листопада 2021 року у справі № 400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі № 360/503/21 вже сформував правовий висновок у подібних правовідносинах щодо застосування положень статті 135 Закону № 1402-VIII та статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» при обчисленні суддівської винагороди, які у подальшому були підтримані Верховним Судом у постановах від 02 червня 2023 року у справі № 400/4904/21, від 13 липня 2023 року у справі № 280/1233/22, від 24 липня 2023 року у справі № 280/9563/21, від 25 липня 2023 року у справі № 120/2006/22-а, від 26 липня 2023 року у справі № 240/2978/22, від 27 липня 2023 року у справі № 240/3795/22.
Згідно із позицією Верховного Суду у цій категорії спорів, Законом № 1402-VIII закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, суддівська винагорода не може обчислюватися із застосуванням величини, відмінної від тієї, що визначена Законом № 1402-VIII. Таким чином, заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2021 року (2270,00 грн) на іншу розрахункову величину, яка Законом № 1402-VIII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн), є неправомірною (постанови від 10 листопада 2021 року у справі №400/2031/21, від 30 листопада 2021 року у справі № 360/503/21, від 02 червня 2023 року у справі № 400/4904/21, від 13 липня 2023 року у справі № 280/1233/22, від 24 липня 2023 року у справі № 280/9563/21, від 25 липня 2023 року у справі № 120/2006/22-а, від 26 липня 2023 року у справі № 240/2978/22, від 27 липня 2023 року у справі № 240/3795/22, від 20 листопада 2023 року у справі №120/709/22-а).
Практика Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах є сталою та послідовною, а висновки, наведені у вищевказаних справах, є релевантними до обставин цієї справи з огляду на те, що Законами України про Державний бюджет України на 2021, 2022 роки та Законом № 2710-IX запроваджено тотожне правове регулювання щодо встановлення такої величини як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, у розмірі 2102 гривні.
Застосовуючи вищенаведену сталу правову позицію Верховного Суду до обставин даної справи, можна дійти висновку, що при визначенні розміру суддівської винагороди позивача за вересень, жовтень, листопад 2023 року відповідач безпідставно застосував прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102 грн, оскільки зобов'язаний був діяти відповідно до Закону №1402-VIII та обчислювати розмір суддівської винагороди, виходячи з показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого з 01.01.2023 Законом № 2710-IX в розмірі 2684,00 грн.
З огляду на вказане, суд дійшов висновку про протиправність дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди за вересень, жовтень, листопад 2023 року, обчисленої, виходячи з базового розміру посадового окладу судді, обрахованого з прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2 102,00 грн.
Щодо обраного способу захисту порушеного права шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача, суд зазначає, що в рамках адміністративного судочинства:
дія - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;
бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;
За встановленими обставинами справи відповідач нарахував та виплатив позивачу суддівську винагороду, однак у неналежному розмірі, що свідчить про вчинення ним активних дій, проте з порушенням встановленого законом порядку.
Таким чином, в межах спірних правовідносин відповідачем допущено протиправні дії, а не бездіяльність, а тому обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є помилковим.
Суд зауважує, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
З урахуванням викладеного та виходячи з фактичних обставин справи, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту порушеного права є зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити суддівську винагороду позивачу за вересень, жовтень, листопад 2023 року, обчислену з урахуванням базового розміру посадового окладу судді, обрахованого з прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня 2023 року в розмірі 2 684,00 грн, з урахуванням раніше виплачених сум.
При цьому, слід зазначити, що такий спосіб захисту фактично охоплює визначений позивачем у вигляді зобов'язання донарахувати і виплатити належну позивачу винагороду судді у визначеному розмірі, не втручаючись при цьому у дискрецію відповідача.
Крім того, слід зазначити, що справляння і сплата обов'язкових податків і зборів із заробітної плати є відповідним обов'язком роботодавця як податкового агента, а тому відповідні нарахування мають бути здійснені з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів при їх виплаті.
Щодо посилання відповідача на необхідність виконання судових рішень, ухвалених на користь суддів, за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», а не за рахунок коштів ТУ ДСА України в Запорізькій області, суд зазначає, що механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначає Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 (далі - Порядок).
Списання коштів державного бюджету за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів згідно Порядку здійснюється шляхом безспірного списання.
Відповідно до пункту 25 Порядку № 845 у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.
В Україні запроваджена і діє бюджетна програма КПКВК 0501150 “Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів”, метою якої є виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів, а завданням цієї програми є виплата заборгованості за рішеннями судів, винесеними на користь суддів та працівників апаратів судів.
Суд зауважує, що враховуючи приписи частини першої статті 3 Закону України від 05.06.2012 № 4901-VI “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень” списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе лише у тому випадку, коли способом захисту порушеного права є стягнення коштів.
Разом з тим, у даній справі суд дійшов висновку не про стягнення недоплаченої суми суддівської винагороди з відповідача, а про зобов'язання відповідача здійснити її нарахування, у зв'язку з чим відсутні підстави для зазначення у резолютивній частині рішення про стягнення коштів за вказаною бюджетною програмою.
При цьому, посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №340/1916/20, є нерелевантними з огляду на те, що зазначена справа стосувалась наявності підстав обмеження суддівської винагороди на період дії карантину відповідно до статті 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік», тобто така постанова прийнята за інших фактичних обставин справи у правовідносинах, відмінних від спірних.
Крім того, у справі №340/1916/20 Верховний Суд не формував правових висновків, оскільки за наслідками касаційного розгляду справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції внаслідок неповноти дослідження усіх доказів, які є у справі.
Отже, такі посилання відповідача є помилковими.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені в у заявах по суті справи доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на суб'єктивному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження матеріалами справи, є частково обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про часткове задоволення позову.
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору у відповідності до п.1 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір”, інших судових витрат не заявив, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст.2, 5, 9, 77, 132, 139, 143, 243-246, 255, 295 КАС України, суд -
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за вересень, жовтень та листопад 2023 року, обчислених, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, в розмірі 2102,00 грн.
Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 суддівської винагороди за вересень, жовтень та листопад 2023 року, виходячи з базового розміру посадового окладу судді 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2023 року - 2 684,00 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири гривні 00 коп.), з урахуванням раніше виплачених сум та утриманням передбачених законом податків та обов'язкових платежів при їх виплаті.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.
Повне найменування сторін та інших учасників справи:
Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області, місцезнаходження: 69035, м.Запоріжжя, пр.Соборний, 168; код ЄДРПОУ 26316700.
Третя особа - Державна судова адміністрація України, місцезнаходження: 01601, м.Київ, вул.Липська, буд.18/5, код ЄДРПОУ 26255795.
Повне судове рішення складено 11.03.2024.
Суддя М.О.Семененко