06 березня2024 року
м. Київ
справа № 758/2519/18
провадження № 61-9541 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»;
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 02 лютого 2023 року у складі судді Захарчук С. С. та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2023 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Мазурик О. Ф., Шкоріної О. І.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі- ТОВ «Кей-Колект») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою.
Позовна заява обґрунтована тим, що між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») і ОСОБА_2 був укладений договір № 11385599000, за умовами якого остання отримала в кредит грошові кошти в розмірі 100 000 дол. США з відсотковою ставкою 14, 50 % річних.
У забезпечення виконання кредитного договору 20 серпня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки № 93299, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві приватної власності.
12 грудня 2011 року між публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), як правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», і ТОВ «Кей-Колект» були укладені договори факторингу № 1 та відступлення права вимоги за договором іпотеки, згідно з якими право вимоги за договором іпотеки від 20 серпня 2008 року № 93299, укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 , перейшло до ТОВ «Кей-Колект».
31 березня 2017 року ТОВ «Кей-Колект» набуло право власності на предмет іпотеки у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до довідки від 09 серпня 2017 року, виданої Подільською районною в м. Києві державною адміністрацією, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
Зазначало, що після набуття права власності на спірну квартиру намагалося отримати доступ до цього житла, проте перешкодою для вчинення таких дій стала реєстрація та проживання у ньому відповідачів.
Ураховуючи викладене, позивач просив суд усунути перешкоди у праві розпорядження майном шляхом визнання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 02 лютого 2023 року у задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект» відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, щоміж сторонами виникли правовідносини, які регулюються нормами ЦК України та Закону України «Про іпотеку», статтею 40 якого передбачено, що в іпотекодержателя, який став власником житлового приміщення внаслідок звернення на нього стягнення, виникає право на виселення мешканців цього житлового приміщення. Водночас обраний ТОВ «Кей-Колект» спосіб захисту порушеного права - визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, Законом України «Про іпотеку» не передбачено.
Також суд першої інстанції вважав недоведеними позивачем обставини, які можуть бути підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, відповідно до норм статті 405 ЦК України, яка передбачає таку можливість у разі відсутності члена сім'ї власника житла без поважних причин понад один рік.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 23 травня 2023 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково.
Заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 02 лютого 2023 року змінено й викладено його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, щочастина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
Позивачем не надано належних та допустимих доказів, зокрема, кредитного договору чи іпотечного договору, на підставі яких можливо встановити, за які кошти придбана спірна квартира, не надано доказів наявності у відповідачів іншого житла.
Суд зауважив, що у цій справі позивачем є саме кредитор (правонаступник кредитора), а тому без встановлення обставин, перелічених у статті 109 ЖК України, які дозволяють кредитору виселяти осіб без надання іншого житла з іпотечного майна, заявлені позовні вимоги не можуть бути задоволені.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог, проте помилився щодо мотивів такої відмови, тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2023 року ТОВ «Кей-Колект» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 02 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2023 року й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Підставами касаційного оскарження указаних судових рішення заявник зазначає неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 756/7983/17, постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 (пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 005 липня 2023 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу № 758/2519/18 із Подільського районного суду м. Києва.
У липні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосовали норми статей 391, 405 ЦК України, не врахували, що право членів сім'ї власника жилого приміщення користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на жиле приміщення в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї (постанова Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 756/7983/17, постанова Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14).
Отже, із припиненням права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру в результаті звернення стягнення, члени її сім'ї ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 є такими, що втратили право користування цим жилим приміщенням.
Суди помилково засовували до спірних правовідносин положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, з огляду на те, що всі мешканці добровільно звільнили спірне житлове приміщення. Водночас наявна реєстрація місця проживання відповідачів у спірній квартирі не свідчить про наявне у них право користування цим майном, а тому саме по собі зняття відповідачів із зареєстрованого місця проживання у зв'язку із втратою права користування не буде містити ознак втручання у їх право на мирне володіння майном в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Вказує, що з огляду на положення статей 16, 391 ЦК України, статті 24 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», звернення з позовом про усунення перешкод у праві розпорядження своїм майно шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, є ефективним способом захисту.
Суди порушили принцип диспозитивності та змагальності судового процесу, вважаючи, що позивач мав надати докази для доведення обставин непроживання відповідачів у спірній квартирі, які не стосуються предмета спору.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 23 лютого 2018 року, власником квартири АДРЕСА_1 є ТОВ «Кей-Колект» (а. с. 43-45).
Згідно з інформацією, наданою Подільською районною у м. Києві державною адміністрацією від 18 вересня 2017 року № 106-6687, довідками про реєстрацію місця проживання, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 - з 25 травня 2006 року, ОСОБА_1 - з 04 вересня 2014 року, ОСОБА_3 - з 10 лютого 2011 року, ОСОБА_4 - з 23 вересня 2014 року (а. с. 30-33, 46).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ТОВ «Кей-Колект» підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.
Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, що діяла станом на час виникнення спірних правовідносин) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Частиною першою статті 3 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Згідно із частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
У частині третій статті 33 Закону України «Про іпотеку» визначено, що існують такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду); позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати, зокрема, передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).
Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. (частина друга статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
При цьому слід зазначити, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є фактично позбавленням особи права на житло, тобто виселення її без надання іншого жилого приміщення.
Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 753/11246/17.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).
Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.
У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК України процедури.
Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).
Велика Палата Верховного Суду вказала, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями, ЖК України не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв'язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини.
А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
У справі, яка переглядається, предметом позову є вимога іпотекодержателя про усунення йому, як власнику квартири, перешкод в користуванні власністю шляхом позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням, яке було предметом іпотеки, тому суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення норм Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України.
Врахувавши вказані норми права та висновки Верховного Суду, суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що визначення того, чи здійснюється виселення з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, має суттєве значення для правильного вирішення справи та застосування судом відповідної норми статті 109 ЖК України.
Визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, тобто фактичне позбавлення осіб права на житло та виселення із житла, на яке позивачем було звернуто стягнення, можливе лише за умови, що спірна квартира була повністю придбана за кредитні кошти, що відповідно надавало б суду право зробити висновок про можливість виселення відповідачів без надання іншого житла.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не перевірив і не встановив, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів. Матеріали справи договору купівлі-продажу вищевказаної квартири не містять, як і не містять кредитного договору чи іпотечного договору, отже вказані обставини, від яких залежать визначенні законом підстави щодо виселення з іпотечного майна, не встановлені.
Апеляційний суд не перевірив обставини наявності чи відсутності у відповідачів на праві власності та/або на праві користування іншого жилого приміщення, дійшов передчасних висновків про відмову у задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект» про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Отже, для вирішення спору необхідно встановити, за які кошти придбано спірне майно, чи проживають та користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами.
З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, у повній мірі не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Відповідно до пунктів 1 та 4 частини другої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції необхідно надати належну оцінку всім вищевикладеним обставинам та застосувати норми права у відповідності до висновків суду касаційної інстанції.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
В. В. Шипович