21 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 583/3306/17
провадження № 61-7953св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області, відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 12 липня 2022 року у складі судді Огієнка О. О. та постанову Сумського апеляційного суду від 11 травня 2023 року у складі колегії суддів Ткачук С. С., Криворотенка В. І., Собини О. І.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Позовну заяву мотивовано тим, що Виконавчому комітету Охтирської міської ради Сумської області на підставі договору дарування, укладеного 27 травня 1997 року, зареєстрованого у реєстрі за № 2-1509, належить квартира АДРЕСА_1 .
Відповідачі оспорювали законність цього договору, однак відповідно до рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 18 липня 2001 року, залишеного в силі ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 10 жовтня 2001 року та ухвалою Верховного Суду України від 01 березня 2002 року, у задоволенні позову відповідачів відмовлено, визнано законним договір дарування від 27 травня 1997 року, а отже, і законність набуття позивачем права власності на зазначену квартиру.
Позивач вказував, що з моменту набуття ним права власності на спірну квартиру, тобто з 27 травня 1997 року, у ній незаконно залишилися проживати відповідачі, тобто без відповідної правової підстави володіють та користуються цією квартирою.
Позивач неодноразово вживав заходи щодо виселення відповідачів зі спірної квартири. Так, рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 12 жовтня 2012 року задоволено зустрічні позовні вимоги Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області, заборонено відповідачам користуватися квартирою АДРЕСА_1 , зобов'язано не чинити перешкод представникам Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області щодо входу в спірну квартиру.
Позивач зазначив, що є юридичною особою та може звертатися до суду для захисту своїх порушених та оспорюваних прав.
Посилаючись на частину першу статті 109 Житлового кодексу Української РСР, з урахуванням уточнених позовних вимог, Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області просив суд виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Тростянецький районний суд Сумської області рішенням від 12 липня 2022 року позов Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області задовольнив.
Виселив ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області судовий збір в розмірі по 800 грн з кожного.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач як власник житла має право на реалізацію свого права власності, зокрема вимагати усунення порушень свого права на житлове приміщення будь-яким шляхом, зокрема й шляхом виселення осіб, що проживають у цьому приміщенні, оскільки колишній власник житла втратив право користування цим житлом.
Так, в рішенні вказано, що ОСОБА_1 , відчуживши спірну квартиру, втратила право користування нею, а отже, втратили право користування цією квартирою й члени її сім'ї, а саме відповідач ОСОБА_2 . Таким чином, відповідачі порушують права позивача як власника зазначеної квартири, створюючи перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, а тому вимоги позивача про виселення відповідачів з квартири є законними та обґрунтованими.
Під час вирішення питання про виселення відповідачів місцевий суд також врахував вимоги пропорційності такого втручання у права відповідачів, зокрема, що спірна квартира не є для відповідачів єдиним житлом, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Відповідач ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання за адресою: квартира АДРЕСА_2 , тобто за адресою квартири, яку вона отримала відповідно до рішення Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області від 19 березня 1997 року № 141 (а. с. 36, т. 1, а. с. 230-232, т. 3). Відповідач ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання у АДРЕСА_3 , що встановив суд під час з'ясуванні анкетних даних відповідача в ході підготовчого судового засідання. Також саме ці адреси зареєстрованого місця проживання відповідачів вказані у довіреності, посвідченій приватним нотаріусом Охтирського районного нотаріального округу Ковальчук С. П. Крім того, ОСОБА_2 у відзиві на позов вказав, що він періодично проживає у квартирі АДРЕСА_2 , за згодою її власників, без реєстрації.
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку. Оскільки відповідач ОСОБА_1 апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції не подавала, тому оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог до вказаного відповідача апеляційний суд не переглядав.
Сумський апеляційний суд постановою від 11 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення. Рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 12 липня 2022 року в оскаржуваній частині залишив без змін.
Апеляційний суд у своїй постанові вказав, що суд першої інстанції, задовольняючи позов, правильно виходив з того, що дарування спірної квартири відбулось із згоди сім'ї ОСОБА_1 з метою поліпшення своїх житлових умов і отримання чотирикімнатної квартири, в яку вони й переселилися. Тому подальше користування спірною однокімнатною квартирою ОСОБА_2 як житлом вже не мало законних правових підстав, оскільки усі спроби залишити у своєму користуванні це житло в судовому порядку не мали позитивного вирішення. Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області як власник квартири 31 серпня 2015 року прийняв рішення про виділення цієї квартири як службового приміщення для заселення працівника Охтирської міжрегіональної прокуратури Радько І. М., тому звернувся до суду за захистом свого права власності і з метою усунення перешкод у здійсненні ним права розпоряджання своїм майном шляхом виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення.
Як встановив суд першої інстанції, і цього не заперечує відповідач, з отриманням чотирикімнатної квартири він був забезпечений житловою площею, проте відповідачі не звільняли спірну квартиру через численні їх звернення до суду, бажаючи оспорювати договір дарування та правомірність набуття права власності виконавчим органом міської ради на цю квартиру.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у травні 2023 року, ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19), від 22 липня 2021 року у справі № 910/18389/20, від 12 січня 2022 року у справі № 234/11607/20 (провадження № 61-15126св21).
Також підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме вказує на те, що головуючому в суді першої інстанції судді Огієнку О. О. було заявлено обґрунтований відвід. Також посилається на те, що Тростянецький районний суд Сумської області розгляну справу без його участі, не повідомивши про дату, час та місце розгляду справи.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не є власником спірної квартири, подарованої у 1997 році, оскільки Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області як юридичну особу створено лише в 2005 році, тому місцевий суд мав відмовити у задоволенні позову, оскільки його пред'явлено неналежним позивачем.
Також вказує, що його тривале проживання у спірній квартирі є достатньою правовою підставою вважати її житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому виселення його з квартири є невиправданим втручанням у власність та порушенням права на житло.
У січні 2024 року Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.
Також у січні 2024 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Борика О. О., надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач вказує, що суди не дослідили докази щодо правомірності набуття позивачем права власності на спірну квартиру, а саме що ОСОБА_2 не надавав згоду на укладення ОСОБА_1 договору дарування від 27 травня 1997 року щодо відчуження квартири, тому оскаржувані судові рішення слід скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 30 листопада 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі, витребував матеріали цивільної справи із Тростянецького районного суду Сумської області.
У грудні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 02 лютого 2024 року призначив справу до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 10 липня 1992 року між Виконкомом Охтирської міської ради народних депутатів та ОСОБА_1 укладено договір, за умовами якого ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири відбувся згідно з Положенням про продаж громадянам в особисту власність квартир, затвердженим постановою РМ УРСР і Укрпрофради від 19 травня 1989 року (а. с. 159, т. 1).
Надалі ОСОБА_1 подарувала, а Виконком міської ради народних депутатів прийняв у дар однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується дублікатом договору дарування, посвідченого 27 травня 1997 року державним нотаріусом Охтирської державної нотаріальної контори Ковальчук С. П. та зареєстрованого у реєстрі за № 2-1509 (а. с. 6, т. 1).
Відповідно до реєстраційного напису на правовстановлюючому документі, квартира АДРЕСА_1 , була зареєстрована Охтирським міжміським бюро технічної інвентаризації на праві комунальної власності за Виконавчим комітетом міської ради народних депутатів за реєстровим номером 10205 від 05 червня 2002 року (а. с. 7, т. 1).
З інформаційної довідки від 31 серпня 2017 року № 95985809 вбачається, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано 31 травня 2016 року державним реєстратором Тростянецької міської ради Сумської області Манченко О. О. право комунальної власності Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 937716159102 (а. с. 9, т. 1).
На підставі рішення Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області від 31 серпня 2015 року № 137 Радько І. М. на сім'ю із чотирьох осіб як працівнику Охтирської міжрайонної прокуратури було видано ордер на службове житлове приміщення за № 248, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 8, т. 1).
Відповідачі неодноразово оспорювали з різних підстав законність набуття позивачем права власності на зазначену квартиру на підставі договору дарування від 27 травня 1997 року.
Зокрема, рішенням Тростянецького районного суду Сумської області від 18 липня 2001 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 10 жовтня 2001 року та ухвалою Верховного Суду України від 01 березня 2002 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Охтирського міськвиконкому про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , залишено без задоволення.
За обставинами вказаної справи ОСОБА_1 у 1985 році отримала квартиру АДРЕСА_1 , на склад сім'ї з двох осіб (вона та її син). 22 квітня 1987 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, який було розірвано у судовому порядку 25 грудня 1990 року. Розірвання шлюбу зареєстровано у відділі реєстрації актів громадського стану 15 серпня 1995 року. ОСОБА_2 проживав та був прописаний наймачем у квартирі у АДРЕСА_3 , періодично проживав у квартирі на АДРЕСА_1 без прописки. У січні 1995 року ОСОБА_2 приватизував свою квартиру, наймачами ОСОБА_1 та дітей не вказував.
Вказане рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 18 липня 2001 року мотивовано тим, що під час перебування ОСОБА_1 на квартирному обліку вона претендувала на отримання трикімнатної квартири, але такої квартири у наявності не було і при виділенні чотирикімнатної квартири вона добровільно подарувала однокімнатну квартиру Охтирському міськвиконкому. Такі умови були вигідними для неї, а тому вона і уклала цей договір. Також суд дійшов висновку, що сторони навмисно створили вказану ситуацію з метою незаконного збагачення за рахунок держави, оскільки сім'я із п'яти осіб була забезпечена житлом загальною площею 56,4 кв. м (а. с. 10-13, т. 1).
Встановлено, що рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 12 жовтня 2012 року у справі № 2-1/2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 21 березня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до Охтирського міського бюро технічної інвентаризації, Охтирської міської державної нотаріальної контори про визнання відсутності факту втрати жодного з обох оригіналів договору дарування, які повинні видаватися обдаровуваній стороні, і відповідно визнання безпідставною видачу дубліката договору дарування замість загубленого, скасування самого дубліката, скасування державної реєстрації дубліката юридично нікчемного позастатутного договору, залишено без задоволення. Разом із тим вказаним рішенням суду було задоволено зустрічні позовні вимоги Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області та заборонено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 користуватися квартирою АДРЕСА_1 . Зобов'язано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не чинити перешкоди представникам Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області щодо входу у вказану квартиру. Рішення суду мотивоване тим, що у судовому засіданні було достовірно встановлено, що між сторонами договору дарування було досягнуто домовленості щодо всіх істотних умов договору. Позивач ОСОБА_1 , попередньо звернувшись до бюро технічної інвентаризації щодо відчуження належної їй на той час квартири АДРЕСА_1 , із замовленням видачі довідки-характеристики для її відчуження та отримавши зазначену довідку та технічний паспорт на квартиру, із власної волі уклала зазначений договір. Остання, усвідомлюючи вимоги чинного законодавства щодо необхідності передання у державну власність належної їй на праві власності квартири та маючи бажання поліпшити житлові умови шляхом отримання ордера на квартиру більшої площі, свідомо погодилась на укладення зазначеного договору. Відповідність волевиявлення позивача на укладення зазначеного договору її волі підтверджується підписом останньої у нотаріально посвідченому договорі. Надалі позивач ОСОБА_1 , подарувавши квартиру органу, що здійснює поліпшення житлових умов, скористалась зазначеним правом, отримала ордер та вселилась у квартиру значно більшої площі. Виконком Охтирської міської ради виконав свій обов'язок, видав ордер на житлове приміщення. Після цього ОСОБА_1 разом з іншими членами сім'ї приватизувала її (а. с. 14-31, т. 1).
Крім того, рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 12 лютого 2018 року у справі № 583/1576/17 залишено без задоволення позовні вимоги ОСОБА_2 , який просив скасувати або визнати недійсним рішення державного реєстратора Тростянецької міської ради Сумської області Манченко О. О. про державну реєстрацію права власності на житлову квартиру АДРЕСА_1 за Виконавчим комітетом Охтирської міської ради у формі комунальної власності у зв'язку з незаконними і протиправними діями відповідача. Вказане рішення було залишено без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2018 року (а. с. 106-112, т. 2).
Також рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 15 липня 2019 року у справі № 583/356/18, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року, ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні позову до Сумського обласного державного нотаріального архіву про скасування дубліката договору дарування житлової квартири, виданого 22 березня 2016 року (а. с. 219-223, т. 3).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскільки рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області до ОСОБА_1 не були предметом перегляду суду апеляційної інстанції, тому відповідно до положень статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції в цій частині не переглядається.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанова апеляційного суду відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо суті заявлених вимог
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Згідно зі статтею 80 ЦК України юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
Згідно із частинами першою, другою статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
Частиною п'ятою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно зі статтею 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.
Частиною п'ятою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Відповідно до пункту 14 частини четвертої статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень міського голови входить: забезпечення здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади; представництво територіальної громади, ради та її виконавчого комітету у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства.
Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов).
Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21). Зокрема, в пункті 72 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.
Отже, згідно з викладеними нормами права Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області як власник майна, який є юридичною особою, та міський голова як представник виконавчого комітету наділені правом на звернення до суду з метою захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто можуть звертатися до суду з негаторним позовом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКан проти Сполученого Королівства»).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини»; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» та рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії»).
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частина перша статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та, у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Права власника житлового будинку, квартири також визначені статтею 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законодавством.
Згідно з частиною другою статті 4 ЖК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) житловий фонд включає: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об'єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення).
Згідно із частиною першою статті 109 ЖК України виселення із займаного приміщення допускається з підстав, встановлених законом.
Відповідно до положень частини першої статті 156 ЖК України члени сім'ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири.
Право членів сім'ї власника житла на проживання в ньому не є безумовним з огляду на те, що право членів сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок (квартиру) в особи, членом сім'ї якої вона є. З припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Статтями 12, 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Верховний Суд наголошує, що обов'язком суду під час розгляду справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) викладено висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Як встановили суди, 10 липня 1992 року між Виконавчим комітетом Охтирської міської ради народних депутатів та ОСОБА_1 укладено договір, за умовами якого ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 .
27 травня 1997 року між ОСОБА_1 та Виконкомом міської ради народних депутатів укладено договір дарування, відповідно до якого останній прийняв у дар однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується дублікатом, що має силу оригіналу, посвідченим державним нотаріусом Охтирської державної нотаріальної контори Ковальчук С. П. та зареєстрованим у реєстрі за № 2-1509.
Відповідно до реєстраційного напису на правовстановлюючому документі спірна квартира була зареєстрована Охтирським міжміським бюро технічної інвентаризації на праві комунальної власності за Виконавчим комітетом міської ради народних депутатів за реєстровим номером 10205 від 05 червня 2002 року.
Згідно з інформаційною довідкою від 31 серпня 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 31 травня 2016 року державним реєстратором Тростянецької міської ради Сумської області Манченко О. О. зареєстровано право комунальної власності Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області на квартиру АДРЕСА_1 .
На підставі рішення Виконавчого комітету Охтирської міської ради від 31 серпня 2015 року за № 137 Радько І. М. на сім'ю із чотирьох осіб як працівнику Охтирської міжрайонної прокуратури було видано ордер на службове житлове приміщення за № 248, а саме на квартиру АДРЕСА_1 .
Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про законність набуття Виконавчим комітетом Охтирської міської ради Сумської області на підставі договору дарування від 27 травня 1997 року права власності на квартиру АДРЕСА_1 , що неодноразово підтверджено судовими рішеннями, які набрали законної сили.
Суди першої та апеляційної інстанцій на підставі належних та допустимих доказів установили, що спірна квартира належить на праві комунальної власності Виконавчому комітету Охтирської міської ради Сумської області.
Враховуючи, що відповідач ОСОБА_1 , подарувавши спірну квартиру позивачу, право власності на яку зареєстроване за останнім належним чином, втратила право користування нею, проте разом із своїм чоловіком ОСОБА_2 не звільнили подарованої позивачеві квартири, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що заявлені позовні вимоги про виселення відповідачів із спірної квартири з метою усунення перешкод у користуванні власником своєю власністю шляхом виселення є належним способом захисту порушеного права.
Крім того, вирішуючи спір, суди також врахували ту обставину, що попри встановлену рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 12 жовтня 2012 року у справі № 2-1/2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 21 березня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року, заборону ОСОБА_1 та ОСОБА_2 користуватися спірною квартирою, останні продовжують її використовувати як житло, що підтверджується постановою Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 20 жовтня 2017 року.
Отже, надавши оцінку поданим сторонами доказам на підтвердження їх вимог та заперечень, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, оцінюючи спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін, зробив мотивований висновок про доведеність та обґрунтованість заявлених Виконавчим комітетом Охтирської міської ради Сумської області позовних вимог, які підлягають задоволенню у повному обсязі.
Крім того, апеляційним суд, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, надав належну оцінку доводам ОСОБА_2 щодо пропуску позовної давності у цій справі, правильно зазначивши, що допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. Негаторний позов може бути пред'явлений упродовж усього часу тривання відповідного правопорушення.
Отже, зважаючи на те, що відповідачі продовжують користуватися спірною квартирою без правових підстав, а також викладені вимоги чинного законодавства, суди правильно зазначили, що позивач не пропустив строк звернення до суду з позовом про виселення відповідачів.
Щодо дотримання балансу інтересів сторін
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини ЄСПЛ як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
У спірних правовідносинах Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області є спеціально уповноваженим суб'єктом, який здійснює державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду, до якого відноситься й квартира АДРЕСА_1 , що узгоджується з нормами статті 29 ЖК України та статті 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» в межах делегованих повноважень, наданих органом місцевого самоврядування.
Як встановили суди, позивач на підставі договору дарування, посвідченого 27 травня 1997 року державним нотаріусом Охтирської державної нотаріальної контори Ковальчук С. П. та зареєстрованого у реєстрі за № 2-1509, є власником цієї квартири.
Відповідно до реєстраційного напису на правовстановлюючому документі, квартира АДРЕСА_1 , була зареєстрована Охтирським міжміським бюро технічної інвентаризації на праві комунальної власності за Виконавчим комітетом Охтирської міської ради народних депутатів, за реєстровим номером 10205 від 05 червня 2002 року.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції констатує порушення, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Як зауважила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися, зокрема, з урахуванням обставин щодо наявності чи відсутності іншого житла, а також із дослідженням питання дотримання балансу між захистом права власності позивача як власника житла та захистом права відповідача на користування житлом.
Отже, для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність у демократичному суспільстві.
У справі, яка переглядається, спір виник між Виконавчим комітетом Охтирської міської ради Сумської області як власником квартири АДРЕСА_1 та ОСОБА_1 , яка, подарувавши вказану квартиру позивачу, разом із ОСОБА_2 , який є членом її сім'ї, продовжує користуватися вказаним житлом, незважаючи на відсутність на це будь-яких правових підстав.
ОСОБА_1 , перебуваючи на квартирному обліку, претендувала на отримання трикімнатної квартири, проте, оскільки їй було виділено чотирикімнатну квартиру, вона добровільно подарувала спірну однокімнатну квартиру позивачу.
Відповідно до обставин справи, яка переглядається, з червня 1989 року ОСОБА_1 як мати трьох дітей стала на квартирний облік осіб, які мають право на першочергове отримання житлової площі.
Станом на час отримання ОСОБА_1 ордера на чотирикімнатну квартиру порядок обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм у безстрокове користування жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, призначених для постійного проживання, був врегульований Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затвердженими Постановою Ради Міністрів Української РСР і Української Республіканської Ради Професійних спілок від 11 грудня 1984 року № 470 (далі - Правила).
Так, відповідно до статті 44 Правил у першу чергу жилі приміщення надаються тим, хто перебуває на квартирному обліку, зокрема багатодітним сім'ям (які мають у своєму складі трьох і більше дітей).
Статтею 53 Правил визначено, що при передачі громадянами житла, яке перебуває у їх приватній власності, органу, який здійснює поліпшення житлових умов, вони мають право на одержання житла у межах встановленої норми жилої площі.
Наведене також кореспондується з нормами статей 47, 48 ЖК України (у редакції, чинній на час отримання ОСОБА_1 чотирикімнатної квартири), якими визначено норму жилої площі та розмір жилого приміщення, що надається громадянам.
Статтею 15 Закону України «Про власність» (у редакції, чинній на час отримання ОСОБА_1 чотирикімнатної квартири) визначено, що наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім'ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 11 жовтня 2005 року № 8 рп/2005 та від 31 березня 2015 року № 1-рп/2015 вказав на те, що складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.
Отже, наведені норми ЖК України, Закону України «Про власність», Правил забезпечували правову передбачуваність у спірних правовідносинах, зокрема для ОСОБА_2 та ОСОБА_1 під час дарування однокімнатної квартири Виконавчому комітету Охтирської міської ради Сумської області з метою одержання житла у межах встановленої норми жилої площі на склад сім'ї ОСОБА_1 .
Таким чином, у цій справі питання про виселення відповідачів із займаного житла у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна, належного на праві власності Виконавчому комітету Охтирської міської ради Сумської області, а також наявності чи відсутності іншого житла у відповідачів.
Місцевий суд, з висновком якого погодився й апеляційний суд, оцінив вимоги позивача про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення відповідачів на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції.
Колегія суддів погоджується з висновками судів, що квартира АДРЕСА_1 , не є для відповідачів єдиним житлом, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Відповідач ОСОБА_1 має зареєстроване місце проживання за адресою: квартира АДРЕСА_2 , тобто за адресою квартири, яку вона отримала відповідно до рішення Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області від 19 березня 1997 року № 141. Відповідач ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання у АДРЕСА_3 , що встановив місцевий суд під час підготовчого судового засідання. Крім того, ОСОБА_2 у відзиві на позов вказав, що він періодично проживає у квартирі АДРЕСА_2 , за згодою її власників, без реєстрації.
Слід зазначити, що саме цю чотирикімнатну квартиру ОСОБА_1 отримала відповідно до рішення Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області від 19 березня 1997 року № 141 (а. с. 36, т. 1, а. с. 230-232, т. 3).
Дослідивши питання пропорційності втручання у право відповідача на житло, суди першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням всіх обставин справи, зокрема проживання відповідачів у квартирі, яка була добровільно подарована позивачу, без законних на те підстав, отримання за рішенням Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області житла більшої площі, відсутності в матеріалах справи доказів, що спірна квартира є єдиним житлом відповідачів, правомірно надали перевагу захисту майнових прав позивача як власника цієї квартири.
Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси позивача як власника житла перевищують інтереси відповідачів, оскільки власник, який своїм рішення від 31 серпня 2015 року № 137 видав Радько І. М. на сім'ю із чотирьох осіб як працівнику Охтирської міжрайонної прокуратури ордер на службове житлове приміщення, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , переслідував легітимну мету.
Також слід зазначити, що дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (стаття 3 ЦК України).
Враховуючи те, що ОСОБА_1 добровільно подарувала Виконавчому комітету Охтирської міської ради Сумської області спірну квартиру з метою отримання житла більшої площі для своєї сім'ї, однак відповідачі не звільнили подарованої квартири, користуються нею без законних підстав, тому, враховуючи наявність чинного судового рішення про заборону відповідачам користуватися спірною квартирою, наведене не свідчить про добросовісну поведінку відповідача як учасника цивільних правовідносин.
Отже, з урахуванням причин, які зумовили таке втручання, як виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення, немає підстав вважати, що такий захід є непропорційним переслідуваній меті використання власником свого майна, зокрема і як службового приміщення. Виселення ОСОБА_2 , який є пенсіонером за віком, не покладе на останнього надмірний тягар у світлі пропорційності втручання у право власності, оскільки відповідач має у власності інше житло, а спірне майно вибуло з володіння ОСОБА_1 та набуте у власність позивачем у законний спосіб.
Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не було повідомлено про дату, час та місце розгляду справи, які також були предметом оцінки суду апеляційної інстанції, у зв'язку з чим, на його думку, не надав суду доказів непридатності належного йому житла для проживання.
Так, у судовому засіданні, що відбулося 02 лютого 2022 року і на якому був присутній відповідач ОСОБА_2 , було закрито підготовче провадження, а справу призначено до судового розгляду на 04 березня 2022 року. В зв'язку з введенням на території України воєнного стану, розгляд справи 04 березня 2022 року не відбувся, розгляд справи призначено на 14 червня 2022 року. Проте 14 червня 2022 року в зв'язку з неявкою відповідача ОСОБА_2 розгляд справи було перенесено на 12 липня 2022 року. 05 липня 2022 року судова повістка-повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи була повернена суду з відміткою про те, що адресат відсутній за вказаною адресою, що вважається належним повідомленням відповідача про судове засідання за відсутності заяв про зміну адреси проживання.
Крім того, ОСОБА_2 не був позбавлений права надати суду відповідні докази у своїх запереченнях на позов.
Доводи касаційної скарги про те, що Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області є неналежним позивачем у цій справі, оскільки не є власником спірної квартири, подарованої у 1997 році, не заслуговують на увагу та спростовуються матеріалами справи. Так, відповідно до реєстраційного напису на дублікаті договору дарування від 27 травня 1997 року квартира АДРЕСА_1 , була зареєстрована Охтирським міжміським бюро технічної інвентаризації на праві комунальної власності за Виконавчим комітетом Охтирської міської ради народних депутатів за реєстровим номером 10205 від 05 червня 2002 року. Крім того, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано 31 травня 2016 року державним реєстратором Тростянецької міської ради Сумської області Манченко О. О. зареєстровано право комунальної власності Виконавчого комітету Охтирської міської ради на вказану квартиру, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 937716159102.
Також слід зазначити, що у спірних правовідносинах Виконавчий комітет Охтирської міської ради Сумської області виступає як власник майна, щодо якого виник спір, а не як суб'єкт владних повноважень.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 також посилається на неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19).
Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Так, у справі № 754/613/18-ц розглядався спір про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, Верховний Суд виходив із того, що суд апеляційної інстанції не надав оцінку та не встановив, чи ухвалене рішення належним чином збалансовує інтереси власника житла, який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2, тобто має інше житло, та ОСОБА_2, в якої єдиним житлом є спірна квартира АДРЕСА_1. Суд апеляційної інстанції не надав оцінки тим обставинам, які оцінені судом першої інстанції про те, що відповідач тривалий час проживала у квартирі (більше 17 років), сплачувала витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов'язкові платежі, тобто ОСОБА_2 має тривалий зв'язок із спірною квартирою як із житлом. ОСОБА_1 знав ще до отримання квартири у подарунок, що у ньому проживає відповідач, а отже, він мав можливість з'ясувати у неї підстави такого проживання, а також довідатися про її наміри щодо подальшого проживання у квартирі або про її відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку. Тобто ОСОБА_1, який прийняв дарунок від ОСОБА_4, яка є матір'ю ОСОБА_2, за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування членів сім'ї колишнього власника. Таким чином, заявник міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті дарунку.
Наведені висновки касаційного суду сформовано за відмінних фактичних обставин справи, тому не свідчить про їх неврахування апеляційним судом у цій справі, оскільки ОСОБА_1 , яка добровільно подарувала спірну однокімнатну квартиру на умовах отримання чотирикімнатної квартири, передбачала наслідки такого відчуження житла на користь Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області.
Доводи касаційної скарги про порушення судами першої та апеляційної інстанцій частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо незастосування під час розгляду справи Конвенції та судової практики ЄСПЛ не знаходять свого підтвердження, оскільки в оскаржуваних судових рішеннях, досліджуючи питання втручання у право власності на майно у світлі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, надана належна оцінка наявним у матеріалах справи доказам та поясненням сторін на предмет співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Крім того, необґрунтованими є доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц вирішувалося питання правомірності виселення члена сім'ї колишнього власника житла. У цій справі суди виходили з того, що відповідач втратив право користування житлом та підлягає виселенню, оскільки є членом сім'ї попереднього власника. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, зокрема й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке фактично є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності.
Разом із тим у справі, яка переглядається, вирішуючи питання про виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначили про відсутність втручання у право на житло відповідача відповідно до статті 8 Конвенції, з огляду на те, що спірна квартира з дня набуття у власність позивачем та перебуваючи у його власності не надавалася відповідачу для його проживання чи проживання членів його сім'ї.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що головуючому в суді першої інстанції судді Огієнку О. О. було заявлено обґрунтований відвід, колегія суддів зазначає таке.
Ухвалою Тростянецького районного суду Сумської області від 06 жовтня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про відвід судді Огієнка О. О. відмовлено. Заява про відвід судді Огієнка О. О. надійшла до суду в день судового засідання, тому відвід судді вирішується судом, який розглядає справу.
Ухвала суду мотивована тим, що заява ОСОБА_2 про відвід судді фактично зводиться до незгоди з процесуальним рішенням судді при вирішенні питання про прийняття до свого провадження даної цивільної справи, а також незгоди з рішеннями суддів Тростянецького районного суду Сумської області ухвалених у інших справах, що не може бути підставою для відводу судді згідно частиною четвертою статті 36 ЦПК України. Крім того, вказана заява про відвід судді не містить жодної обґрунтованої підстави яка б свідчила про упередженість чи безсторонність судді Тростянецького районного суду Сумської області Огієнка О. О.
Ухвалою Тростянецького районного суду Сумської області від 20 травня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про відвід судді Огієнка О. О. відмовлено. Заява про відвід судді Огієнка О. О. надійшла до суду в день судового засідання, тому відвід судді вирішується судом, який розглядає справу.
Ухвала суду мотивована тим, що заява ОСОБА_2 про відвід судді фактично зводиться до незгоди з процесуальним рішенням судді при вирішенні питання про участь як представника позивача головного спеціаліста юридичного відділу, юрисконсульта апарату міської ради та її виконавчого комітету Божко Л. В., що не може бути підставою для відводу судді згідно із частиною четвертою статті 36 ЦПК України. Також доводи ОСОБА_2 щодо недовіри судді у зв'язку з ненадсиланням примірника позовної заяви не ґрунтуються на вимогах процесуального закону, а фактично є лише суб'єктивним припущенням про зацікавленість судді. Інших обґрунтованих підстав, які б свідчили про упередженість чи безсторонність судді Огієнка О. О. заява не містить.
Ухвалою Тростянецького районного суду Сумської області від 10 червня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді Огієнка О. О. та секретаря судового засідання Лободи Т. С. відмовлено. Заява про відвід судді Огієнка О. О. та секретаря судового засідання Лободи Т. С. надійшла до суду в день судового засідання, тому питання про відвід вирішується судом, який розглядає справу.
Ухвала суду мотивована тим, що заява ОСОБА_1 про відвід судді та секретаря судового засідання фактично зводиться до незгоди з процесуальними рішеннями судді при прийнятті справи до свого провадження та неприйняття суддею процесуальних рішень, які на думку відповідача суддя мав прийняти, що не може бути підставою для відводу судді згідно із частиною четвертою статті 36 ЦПК України. Також вказана заява про відвід не містить жодної обґрунтованої підстави, яка б свідчила про упередженість чи безсторонність судді Огієнка О. О. та секретаря судового засідання Лободи Т. С. під час розгляду цивільної справи. Доводи ОСОБА_1 про те, що суддя Огієнко О. О. та секретар судового засідання Лобода Т. С. навмисно приховали те, що справу № 583/4418/20 було розглянуто та 30 квітня 2021 року ухвалено рішення для того, щоб пропустила строк на оскарження рішення є її особистими суб'єктивними припущеннями, які не відповідають дійсності, оскільки про ухвалене рішення у вказаній справі ОСОБА_1 було повідомлено шляхом надсилання копії рішення на адресу місця проживання наступного робочого дня після ухвалення рішення.
Ухвалою Тростянецького районного суду Сумської області від 01 жовтня 2021 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про відвід судді Огієнка О. О. відмовлено. Попереджено про недопустимість зловживання процесуальними правами. Заява про відвід судді Огієнка О. О. надійшла до суду в день підготовчого засідання, тому питання про відвід вирішується судом, який розглядає справу.
Ухвала суду мотивована тим, що заява ОСОБА_2 про відвід судді фактично зводиться до незгоди з процесуальними рішеннями судді та неприйняття суддею процесуальних рішень, які, на думку відповідача, суддя мав прийняти, що не може бути підставою для відводу судді згідно із частиною четвертою статті 36 ЦПК України. Доводи ОСОБА_2 про особисту зацікавленість судді у розгляді справи у зв'язку з тим, що суддя не передає справу на розгляд Охтирського міськрайонного суду Сумської області після виходу з лікарняного судді Соколової Н. О. не ґрунтуються на вимогах процесуального закону, а фактично є лише суб'єктивним припущенням про зацікавленість судді.
Ухвалою Тростянецького районного суду Сумської області від 30 грудня 2021 року визнано, що заявлений ОСОБА_2 відвід судді Огієнка О. О. є діями, що суперечать завданню цивільного судочинства та є зловживанням процесуальними правами. Заяву ОСОБА_2 про відвід судді Огієнка О. О. залишено без розгляду. Застосовано до ОСОБА_2 заходи процесуального примусу у вигляді штрафу в розмірі 681 грн та стягнено з нього вказану суму в дохід Державного бюджету України.
Ухвала суду мотивована тим, що ОСОБА_2 неодноразово звертався до суду із заявами про відвід судді Огієнка О. О., які фактично зводилися до незгоди з процесуальними рішеннями судді та у задоволенні яких останньому було відмовлено, а також попереджено про недопустимість зловживання процесуальними правами.
Отже, безпідставними є й доводи ОСОБА_2 про те, що ним було заявлено обґрунтований відвід судді Огієнка О. О., який, на думку заявника, було помилково відхилено.
Інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам, що були викладені заявником в апеляційній скарзі, спрямовані на переоцінку доказів, які неодноразово досліджувались судами в інших справах, зокрема щодо правомірності укладення договору дарування між ОСОБА_1 та Виконкомом міської ради народних депутатів, тому не беруться колегією суддів до уваги, оскільки на підставі статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних судових рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтуються на аналізі та оцінці всіх наявних у справі доказів у їх сукупності.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.
ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
На думку судової колегії, судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.
Оскільки Верховний Суд розглянув касаційну скаргу, відсутні підстави для вирішення клопотання ОСОБА_2 , поданого до касаційного суду 19 лютого 2021 року, про зупинення дії оскаржуваних судових рішень до закінчення їх касаційного перегляду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин суд касаційної інстанції доходить висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 та постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанови апеляційного суду - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 12 липня 2022 року в частині вирішення позовних вимог Виконавчого комітету Охтирської міської ради Сумської області до ОСОБА_2 та постанову Сумського апеляційного суду від 11 травня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
А. С. Олійник
В. В. Сердюк