19 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 490/9587/18
провадження № 61-10899 сво 23
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Гулька Б. І. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В.,
Фаловської І. М., Червинської М. Є.
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 21 червня
2023 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М.,
у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії і бездіяльність державного виконавця та зобов'язання вчинити дії з примусового виконання виконавчого листа, заінтересована особа - ОСОБА_2 ;
Описова частина
Короткий зміст вимог скарги
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії та бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М., заінтересована особа - ОСОБА_2 .
Скарга мотивована тим, що на примусовому виконанні в Інгульському відділі державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебуває зведене виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа від 10 грудня 2019 року № 2/490/3051, виданого Центральним районним судом м. Миколаєва, про стягнення з ОСОБА_2 на її користь аліментів на утримання дитини - ОСОБА_3 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/10 частки з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 19 листопада 2018 року і до закінчення нею навчання, але не більше ніж до 23 років, та з виконання судового наказу
від 11 грудня 2018 року № 2-н/490/1057/2018, виданого Центральним районним судом м. Миколаєва про стягнення з ОСОБА_2 на її користь аліментів на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,
у розмірі 1/2 частки з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше
ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи
з 19 листопада 2018 року і до досягнення ними повноліття.
Боржник ОСОБА_2 не бажає виконувати свій батьківський обов'язок щодо сплати аліментів, приховує розмір свого доходу та належне йому майно.
Головний державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції
(м. Одеса) Пєрєвєрзєва Н. М. у порушення положень Закону України «Про виконавче провадження» не виконує своїх обов'язків щодо належного здійснення виконавчих дій, у тому числі не вжила заходів щодо виявлення належного боржнику майна та розміру фактично отриманих ним доходів. Унаслідок вказаної бездіяльності державного виконавця порушено її права.
З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд визнати протиправною бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М. щодо невиконання визначених Законом України «Про виконавче провадження» виконавчих дій, направлених на примусове виконання вищевказаного судового наказу від 11 грудня 2018 року
№ 2-н/490/1057/2018, та зобов'язати головного державного виконавця усунути порушення шляхом вжиття заходів, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», направлених на примусове виконання вказаного судового наказу.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2020 року прийнято до провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця. Призначено судове засідання у справі на 12 квітня
2021 року на 15 год 00 хв.
Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 вересня 2021 року
у складі судді Гуденко О. А. закрито провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність головного державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Пєрєвєрзєвої Н. М.
Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на час розгляду районним судом скарги відсутній предмет оскарження, оскільки виконавче провадження з примусового виконання судового наказу № 2-н/490/1057/2018 закінчено у зв'язку з відкликанням судом виконавчого документу.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, яка зареєстрована судом 12 червня 2023 року. Також вона звернулась із заявою про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження судового рішення суду першої інстанції, яка мотивована тим, що про постановлення ухвали суду першої інстанції від 27 вересня 2021 року їй стало відомо лише 25 травня
2023 року.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 12 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва
від 27 вересня 2021 року залишено без руху. Витребувано із Центрального районного суду м. Миколаєва матеріали справи № 490/9587/18.
Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 21 червня 2023 року відмовлено
у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 вересня 2021 року.
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, а тому підлягають застосуванню положення частини другої статті 358 ЦПК України, оскільки річний строк, визначений вказаною процесуальною нормою, є присічним і не може бути поновленим.
Апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 була обізнана про розгляд справи судом першої інстанції, так як провадження у ній було відкрито за її скаргою та вона належним чином повідомлялась про дати судових засідань, які були призначені на 12 квітня 2021 року та 07 червня 2021 року.
Аналізуючи наслідки неповідомлення ОСОБА_1 про судове засідання, призначене на 27 вересня 2021 року, апеляційний суд вказав, що під неповідомленням особи про розгляд справи розуміються випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду. Однак до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо у цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріалами справи безспірно підтверджується факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній).
При ухваленні судового рішення апеляційний суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової
палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі
№ 201/13990/15-ц (провадження № 61-22496 св 19).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить оскаржувану ухвалу апеляційного суду скасувати й направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Центрального районного суду
м. Миколаєва.
У листопаді 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року справу за зазначеною скаргою призначено до розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 грудня 2023 року вищевказану справу передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про належне повідомлення її районним судом про дати, час та місце розгляду справи, оскільки у справі відсутні докази отримання нею повісток. Районним судом не була внесена інформація до системи «Електронний суд». Після початку війни вона вимушена вивезти дітей у безпечне місце, оскільки квартира, в якій вони проживали, була пошкоджена. Копію судового рішення першої інстанції вона не отримувала, їй не надсилалося.
Отже, судом першої інстанції здійснено розгляд справи за її відсутності, а про розгляд скарги в суді 27 вересня 2021 року вона повідомлена не була, що унеможливлює застосування апеляційним судом положень частини другої
статті 358 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У вересні 2023 року заступник начальника Інгульського відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на їх законність не впливають. Заявник була обізнана про розгляд справи судом першої інстанції,
вона належним чином повідомлялася про судові засідання, призначені на 12 квітня 2021 року та 07 червня 2021 року. Отже, відсутні виключні випадки, передбачені вимогами частини другої статті 358 ЦПК України, для відкриття апеляційного провадження у разі спливу одного року після складання повного тексту рішення суду.
04 жовтня 2023 року на адресу Верховного Суду надійшли додаткові пояснення
від ОСОБА_1 , в яких заявник підтримала вимоги касаційної скарги.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, дійшов висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, передаючи справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Передаючі справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 403 ЦПК України, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходила з того, що слід відступити від правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 201/13990/15-ц (провадження
№ 61-22496 св 19), від 21 червня 2023 року у справі № 202/32361/13-ц (провадження № 61-3546 св 23).
Необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах, викликана тим, що колегіями суддів зазначено таке: під неповідомленням особи про розгляд справи в контексті частини другої статті 358 ЦПК України слід розуміти випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи
у провадженні суду. Однак до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьомузасіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріали справи безспірно підтверджують факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній).
На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, участі
у судовому засіданні, призначеному судом першої інстанції на 27 вересня
2021 року, заявник не приймала. Докази про належне повідомлення ОСОБА_1 про розгляд справи судом першої інстанції 27 вересня 2021 року у справі відсутні. Вищенаведене свідчить про те, що районний суд розглянув справу 27 вересня
2021 року та ухвалив судове рішення, яке було предметом апеляційного перегляду, за відсутності учасника справи ОСОБА_1 , належним чином не повідомленої про дату, час і місце судового засідання саме у день, коли було ухвалено оскаржене судове рішення. Таким чином, апеляційна скарга на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 вересня 2021 року була подана особою, не повідомленою про розгляд справи, що унеможливлює застосування апеляційним судом приписів частини другої статті 358 ЦПК України та зобов'язує суд апеляційної інстанції дослідити питання поважності пропуску строку на апеляційне оскарження.
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду (частина третя статті 403 ЦПК України).
Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що ухвалити будь-яке судове рішення у цій справі є неможливим у зв'язку з різною практикою касаційних судів з процесуального питання, яке стало предметом розгляду на об'єднаній палаті, а тому передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, виходячи з такого.
Правове процесуальне питання, які слід вирішити у цій справі:
1) Чи є відмінність у правовому регулюванні правових ситуацій, передбачених частиною другою статті 358 і пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України?
2) У контексті частини другої статті 358 ЦПК України, яким є правильне її тлумачення і застосування: а) під неповідомленням особи про розгляд справи розуміються випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся і не знав про наявність справи у провадженні суду; б) до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалене оскаржене судове рішення?
У частині першій статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими.
У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України визначено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Отже, право на апеляційне оскарження судового рішення забезпечується.
Ці положення конкретизуються в нормах процесуального закону.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11рп/2007 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_8 щодо офіційного тлумачення положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 383 КПК України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, у межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також
має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження
в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду
(VOLOVIK v. UKRAINE, N 15123/03, § 53, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року).
Право на доступ до суду не є абсолютним і може бути обмежено рішеннями суду (Golder v. the United Kingdom, § 38; Stanev v. Bulgaria (Станєв проти Болгарії) [ВП], §§ 230). Теж саме застосовується у справах щодо критеріїв прийнятності заяви, що за своїм характером регулюються державою, яка користується певною свободою розсуду у цьому питанні (Luordo v. Italy (Луордо проти Італії), § 85). Однак, застосовані обмеження не можуть обмежувати чи зменшувати право доступу до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права. Більш того, обмеження не входить у сферу застосування статті 6 § 1, якщо не переслідує «законну мету» і якщо відсутнє «пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою» (Ashingdane v. the United Kingdom (Ашинґдейн проти Сполученого Королівства), § 57; Fayed v. the United Kingdom (Файєд проти Сполученого Королівства), § 65; Markovic and Others v. Italy (Марковіч та інші проти Італії) [ВП], § 99). Право на доступ до суду, за деяких обставин, також може бути предметом правомірних обмежень, таких як встановлені законом обмежені терміни позовної давності (Stubbings and Others v. the United Kingdom (Стаббінґс та інші проти Сполученого Королівства), §§ 51-52), забезпечення судових витрат (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom (Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства), §§ 62-67) або вимоги щодо представництва (R.P. and Others v. the United Kingdom (R.P та інші проти Сполученого Королівства), §§ 63-67).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (§ 57 рішення у справі «Ashingdane v. the United Kingdom» від 28 травня 1985 року, § 96 рішення у справі «Krombach v. France» від 13 лютого 2001 року).
Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у рішенні у справі «Беллет проти Франції» («Bellet v. France», заява № 13343/87) від 04.12.1995 Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».
Отже, забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами положень законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до частини першої статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали
суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Отже, вказаною нормою процесуального права передбачено, що питання поважності пропуску строку на апеляційне оскарження досліджується у всіх наведених випадках, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Частиною другою статті 358 ЦПК України передбачено, що незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Аналогічні за змістом (уніфіковані) положення передбачені у частині другій статті 261 ГПК України та у частині другій статті 299 КАС України.
Аналіз вказаних процесуальних норм дає підстави для висновку, що сплив річного строку з дня складання повного тексту судового рішення є підставою для відмови у відкритті провадження незалежно від причин пропуску строку на апеляційне оскарження, тобто законодавець імперативно встановив процесуальні обмеження для оскарження судового рішення зі спливом річного строку.
Виключенням з цього правила є подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученої до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, та пропуск строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить про надзвичайну велику кількість судових рішень касаційних судів з питання пропуску річного строку на апеляційне (касаційне) оскарження особами, які були учасниками справи, й вирішувалося у касаційних судах різних інстанцій або по-різному, або з різними мотивуваннями, що, безсумнівно, не забезпечує єдність судової практики, шкодить іміджу як Верховного Суду, так і судовій системі загалом, а також довірі до суду.
Вказане процесуальне питання Великою Палатою Верховного Суду з початку своєї процесуальної діяльності не вирішувалося.
Щодо практики касаційних судів
1. Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження суд апеляційної інстанцій виходив з того, що скаржником пропущено строк апеляційного оскарження ухвали та постанови місцевого господарського суду 14 років. Як керівник та засновник юридичної особи ОСОБА_1 повинен був опікуватися станом справ у товаристві, у тому числі отримувати інформацію з відкритих джерел (Єдиного державного реєстру судових рішень та Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань), та можливість дізнаватись про наявність судових справ та судових рішень відносно Товариства та підстав припинення юридичної особи та не був позбавлений права оскаржити зазначене судове рішення в апеляційному порядку у встановлений законом строк, проте своїм правом не скористався. Отже подання апеляційної скарги в установлений законом строк залежала виключно від волевиявлення скаржника, тобто мала суб'єктивний характер.
Враховуючи те, що апеляційна скарга була подана поза межами присічного строку встановленого частиною 2 статті 261 ГПК України, а доказів в обґрунтування виключних випадків пропуску строку на звернення з апеляційною скаргою, зазначених у статті 261 ГПК України, заявник не навів (як учасник справи не був повідомлений про розгляд справи, не був обізнаний про ухвалене рішення суду, не був залучений до справи, як керівник, не був повідомлений про розгляд справи в силу знаходження за межами України на лікуванні), суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 261 ГПК України для прийняття апеляційної скарги, поданої після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, до розгляду (ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08).
2. Направлення оскаржуваної ухвали судом іншій юридичній особі відповідно до частини другої статті 261 ГПК України не є випадком, за наявності якого апеляційний суд після спливу одного року з дня постановлення оскаржуваної ухвали поновлює строк на її оскарження, проте встановлення апеляційним судом таких обставин (останній в оскаржуваній ухвалі посилається на рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення) повинно було мати наслідком належне дослідження матеріалів справи щодо повідомлення саме ТОВ «НВО «Червоний металіст» про розгляд скарги, а також про направлення судом першої інстанції оскаржуваної ухвали саме цій юридичній особі (скаржнику).
Це, в свою чергу, мало спонукати апеляційний суд перевірити та надати оцінку наявності/відсутності підстав для застосування до такої апеляційної скарги наслідків, передбачених частиною другою статті 261 ГПК України, а саме встановлення/невстановлення випадків, передбачених пунктами 1, 2 вказаної норми, наявність яких надає право на поновлення строку апеляційного оскарження, зокрема, якщо апеляційну скаргу подано особою, не повідомленою про розгляд справи (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 листопада 2023 року у справі № 905/9027/13).
3. Системний аналіз статті 261 ГПК України свідчить, що подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов'язки, звільняє її від безумовної відмови у відкритті апеляційного провадження, незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження, передбаченої частиною другою статті 261 ГПК України, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. Проте в такому випадку особа не звільняється від обов'язку довести поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження, передбаченого іншими нормами ГПК України (постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: від 07 вересня 2023 року у справі № 752/6166/17; від 18 серпня 2023 року у справі № 32/257-10; від 20 квітня 2023 року у справі 9/41).
4. Встановлений річний строк у вищевказаній правовій нормі процесуального закону є присічним, таким, що не може бути поновлений, а тому правила частини другої статті 299 КАС України передбачають обов'язок, а не право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження, не підлягають обмеженню в застосуванні та розширеному тлумаченню.
Законодавець, установивши виключення із зазначеного правила, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб'єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов'язки, виходив, зокрема, із безпосередньої обізнаності учасника справи - суб'єкта владних повноважень із наявністю відповідного судового провадження, а не з факту надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено.
Залишаючи без змін ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі частини другої статті 299 КАС України Верховний Суд зауважив, що оскільки апеляційна скарга подана відповідачем після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, а також враховуючи його обізнаність про наявність судового провадження у цій справі, винятки, за яких пропущений строк може бути поновлено, на відповідача не поширюються (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20).
5. Верховний Суд у постанові від 19 жовтня 2022 року в справі № 214/63/20 констатував, що установлений річний строк у вказаній правовій нормі процесуального закону є присічним, таким, що не може бути поновлений, а тому правила частини другої статті 299 КАС України передбачають обов'язок, а не право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження, не підлягають обмеженню в застосуванні та розширеному тлумаченню. Це правило стосується випадків подання апеляційної скарги суб'єктом владних повноважень. Водночас із зазначеного правила існує виняток, згідно із яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб'єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов'язки. При цьому законодавець, установивши зазначені виключення, виходив, зокрема, із безпосередньої обізнаності учасника справи - суб'єкта владних повноважень із наявністю відповідного судового провадження, а не з факту повідомлення його про дату, час і місце судового засідання чи надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20).
6. Із правила, передбаченого частиною другою статті 299 КАС України, існує виняток, згідно з яким річний строк на апеляційне оскарження може бути поновлений, якщо апеляційну скаргу подано суб'єктом владних повноважень у справі, про розгляд якої він не був повідомлений або до участі в якій не був залучений, якщо суд ухвалив рішення про його права та (або) обов'язки. При цьому законодавець, установивши зазначені виключення, виходив, зокрема, із безпосередньої обізнаності учасника справи - суб'єкта владних повноважень із наявністю відповідного судового провадження, а не з факту повідомлення його про дату, час і місце судового засідання чи надіслання копії судового рішення, яким розгляд справи закінчено.
Зазначивши, що відповідач був обізнаний про наявність провадження у справі в суді першої інстанції (направлено копію ухвали суду про відкриття провадження у справі разом з судовою повісткою; до суду надійшли: відзив на позовну заяву, заперечення на відповідь на відзив), а також про наявність рішення суду першої інстанції (наявні докази про вручення копії судового рішення), Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, яка подана суб'єктом владних повноважень після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20).
7. Різна практика Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наведена вище в ухвалі про прийняття справи до провадження об'єднаної палати.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновків касаційних судів, викладених у судових рішеннях, в яких йдеться про те, що сама лише обізнаність про судову справу (провадження) є достатньою підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження у зв'язку з пропуском річного строку на оскарження судового рішення, а саме: ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 січня 2024 року у справі № Б-24/129-08; постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року у справі № 340/3/20; постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 214/63/20; постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 вересня 2023 року у справі № 240/6538/20).
При цьому Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду виходить з такого (аналізуючи відповідні норми ЦПК України, слід виходити з того, що аналогічні (уніфіковані) норми містяться у КАС України, ГПК України).
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
За загальним правилом, викладеним у частині першій статті 354 ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Із загального правила щодо початку перебігу строку встановлено виняток: якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У частині третій статті 272 ЦПК України встановлено, що у разі проголошення в судовому засіданні скороченого рішення суд надсилає учасникам справи копію повного судового рішення протягом двох днів з дня його складання.
Отже, визначальним для унормування початку перебігу строку на апеляційне оскарження є наявність повного судового рішення.
Поряд з цим законодавець враховує ймовірність виникнення проблем з фактичним отриманням судового рішення. У частині другій статті 354 ЦПК України встановлено додаткові гарантії забезпечення доступності апеляційного провадження у зв'язку з можливим пропуском учасником справи строку на апеляційне оскарження внаслідок затримки одержання повного рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Відповідно до частини третьої статті 354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
У частині другій статті 358 ЦПК України встановлено, що незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків, зокрема, подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи.
Таким чином, у межах річного строку з дня складання повного судового рішення може поновлено строк на апеляційне оскарження з інших поважних причин будь-яким апелянтам, а особам, не повідомленим про розгляд справи, - і поза межами річного строку.
Отже, річний преклюзивний строк для поновлення строку на апеляційне оскарження не поширюється на учасників справи, не повідомлених про розгляд справи.
Об'єднана палата вважає, що ця норма застосовується виключно в кореспонденції з нормою частини третьої статті 354 ЦПК України, в якій йдеться про інші поважні причини. Якщо ж учасник справи, хоча й не був повідомлений, але рішення отримав, має право на поновлення строку, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (частина друга статті 354 ЦПК України).
Строк як визначений наперед момент або відрізок часу обмежує дію у часі суб'єктивних прав та обов'язків.
Таким чином, законодавець встановив часові процесуальні фільтри для реалізації права на апеляційного оскарження судового рішення.
Процесуальні фільтри доцільні з точки зору ефективності законодавства, їх встановлення має ґрунтуватись на практиці ЄСПЛ. Важливо враховувати правові позиції ЄСПЛ в аспекті доступності правосуддя, зокрема, при запровадженні процесуальних фільтрів прийнятності заяви, про які зазначено вище.
Необхідність встановлення процесуальних строків випливає з вимог статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, відповідно до якої кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
Процесуальний строк - це встановлений законом або призначений судом (суддею) проміжок часу чи момент у часі, протягом якого чи до якого судовий орган (суддя) або інші учасники судового процесу мають право або зобов'язані вчинити певну процесуальну дію або сукупність таких дій.
Поновлення процесуального строку являє собою відновлення судовим органом (суддею) права на вчинення процесуальної дії, втраченого внаслідок пропуску заінтересованою особою процесуального строку, який встановлено для його здійснення, з причин, які визнано судом поважними.
Суд поновлює процесуальний строк, якщо визнає причини пропуску строку поважними. Поновлення процесуального строку означає лише, що суд надає дозвіл особі вчинити процесуальну дію, незважаючи на те, що строк для її вчинення пропущено. Тобто поновлення строку не означає, що перебіг строку продовжується.
Можливість поновлення процесуального строку пов'язується з обов'язковою наявністю поважної причини (чи причин) пропуску відповідного строку. Суд має зазначити відповідну причину (причини) в судовому рішенні, в якому йдеться про поновлення строку. Заявник повинен в заяві обґрунтувати поважність причини (причин) пропуску строку, в разі необхідності - з поданням доказів цього за загальними правилами подання доказів, встановленими ЦПК. У кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування заяви про його поновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.
Поважність причин пропуску строку є оціночною категорією і встановлюється за розсудом суду. Визнаючи причини пропуску поважними чи неповажними, суд має оцінити їх в кожній конкретній ситуації, виходячи з обставин справи та обставин пропуску, які мають об'єктивно перешкоджати особі виконати процесуальну дію у встановлений строк, та вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про забезпечення права на справедливий суд.
Таким чином, визнання причин пропуску строку поважними відноситься до дискреційних повноважень суду. Водночас це дискреційне повноваження певним чином обмежене процесуальним законом.
По-перше, право учасника справи, який отримав судове рішення, хоча й не був повідомлений про розгляд справи, на поновлення строку виокремлено від інших поважних причин, та не залежить від розсуду суду, а лише обумовлюється поданням апелянтом відповідної заяви про поновлення строку. Якщо така заява подана протягом тридцяти днів з дня вручення рішення суду (який визначається відповідно до частини шостої статті 272 ЦПК України), суд має поновити строк на подання апеляційної скарги. В іншому випадку суд діє відповідно до статей 357, 358 ЦПК України.
По-друге, випадок, коли учасник справи не був повідомлений про розгляд справи і не отримав судове рішення, слід вважати як пропуск строку з інших поважних причин і застосовувати до нього правило частини третьої статті 354 ЦПК України в сукупності із пунктом 1 частини другої статті 358 ЦПК України, тобто без застосування річного преклюзивного строку. У цьому випадку питання про проміжок часу, що минув з дня складення повного тексту судового рішення, протягом якого можливе поновлення строку на подання апеляційної скарги, суд має вирішити на власний розсуд, реалізуючи своє дискреційне повноваження.
Питання про те, який зміст законодавець вклав у поняття «учасник, не повідомлений про розгляд справи», слід вирішувати під кутом зору мети, з якою встановлено обмеження в часі права на подання апеляційної скарги та винятки з цього обмеження.
Для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, так як без ознайомлення з повним судовим рішенням неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що не відповідає змісту норми пункту 1 частини другої 358 ЦПК України висновок про те, що: а) під неповідомленням особи про розгляд справи слід розуміти випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду; і що: б) до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалено рішення (за умови, що матеріали справи безспірно підтверджують факт обізнаності особи про розгляд судом справи та її участь у ній).
При цьому слід враховувати особливості судового засідання з розгляду справи по суті, яке має закінчитися процесуальним результатом ухвалення судового рішення по суті (або закриття провадження у справі).
Отже, коли йдеться про подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи, слід вважати, що учасник справи не був повідомлений про судове засідання, в якому відбувся розгляд справи по суті в судовому засіданні. Тобто суд не забезпечив право учасника справи на участь у справі на стадії розгляду справи по суті.
Засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України. Ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства. Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав.
Конституційний Суд України вважає, що гарантована Конституцією України рівність усіх людей у їхніх правах і свободах означає потрібність забезпечення їм рівних юридичних можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод (див.: пункт 3 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними скаргами ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 2, 3 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» від 28 січня 2016 року N 955-VIII зі змінами від 12.07.2019 № 5-р(І)/2019).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає правильним зазначення наступне: У контексті частини другої статті 358 ЦПК України не є правильним її тлумачення і застосування таке, що: а) під неповідомленням особи про розгляд справи розуміються випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся і не знав про наявність справи у провадженні суду; б) до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалене оскаржене судове рішення.
У частині другій статті 358 ЦПК України правильним є таке її тлумачення і застосування: коли йдеться про подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи, слід вважати, що учасник справи не був повідомлений про судове засідання, в якому відбувся розгляд справи по суті в судовому засіданні.
При цьому стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду є застосовною до частини другої статті 358 ЦПК України в аспекті доступності правосуддя.
Виключна правова проблема
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що ця справа містить виключну правову проблему і її передача на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування правозастосовчої практики щодо правильного застосування вимог частини другої статті 358 ЦПК України з метою забезпечення права на справедливий судовий розгляд.
Не визначеним є питання щодо застосування частини другої статті 358 ЦПК України, а саме її правильне тлумачення: а) під неповідомленням особи про розгляд справи розуміються випадки, коли учасник справи взагалі ніяким чином не повідомлявся судом і не знав про наявність справи у провадженні суду; б) до таких випадків не може бути віднесено неповідомлення особи про окреме судове засідання у справі, навіть якщо в цьому засіданні було ухвалено оскаржене судове рішення.
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має, як правило, оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв. Кількісний ілюструє те, що певна проблема постала не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням питання, щодо якого постає проблема. А з погляду якісного критерію на виключність правової проблеми можуть вказувати:
- відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект);
- відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект).
Необхідність вирішення вказаного спірного процесуального питання як виключна правова проблема є необхідним і в контексті тільки-но прийнятого Рішення Конституційного Суду України від 14 лютого 2024 року № 1-р(II)/2024 у справі за конституційною скаргою Приватного підприємства "Генеральний будівельний менеджмент" про відповідність Конституції України (конституційність) пункту 2 частини другої, частини третьої статті 321 Господарського процесуального кодексу України (щодо гарантування захисту прав і свобод особи за рішенням Європейського суду з прав людини).
Указаним рішенням Конституційний Суд України у доволі подібній до справи, яка переглядається, визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), пункт 2 частини другої, частину третю статті 321 Господарського процесуального кодексу України в тім, що вони унеможливлюють: 1) подання заяв про перегляд судового рішення у зв'язку з ухваленням Європейським судом із прав людини рішення після десяти років із дня набрання законної сили рішенням національного суду; 2) поновлення строку судом на подання заяви про перегляд рішення національного суду.
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170)).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).
З урахуванням принципу верховенства права звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, України, тому роль Великої Палати Верховного Суду може полягати саме у роз'ясненні особливостей інтерпретації вимог частини другої статті 358 ЦПК України в ситуаціях, аналогічних тій, що виникла у цій справі.
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
Справу за скаргою ОСОБА_1 на дії і бездіяльність державного виконавця та зобов'язання вчинити дії з примусового виконання виконавчого листа, заінтересована особа - ОСОБА_2 , передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Головуючий Б. І. Гулько
Судді: А. І. Грушицький
В. І. Крат
Д. Д. Луспеник
Є. В. Синельников
І. М. Фаловська
М. Є. Червинська