ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
07.03.2024Справа № 910/18403/23
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Літвінової М.Є.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні матеріали справи
за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "УСГ" (ПАТ "СК"УСГ") (03038, місто Київ, вулиця Івана Федорова, будинок 32, літ. А)
до Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова група "ОБЕРІГ" (ТДВ "СГ"ОБЕРІГ") (03040, місто Київ, вулиця Васильківська, будинок 14)
про стягнення штрафних санкцій.
Без повідомлення (виклику) представників учасників справи.
Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "УСГ" (ПАТ "СК"УСГ") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова група "ОБЕРІГ" (ТДВ "СГ"ОБЕРІГ") про стягнення штрафних санкцій в розмірі 11 145,06 грн, з яких 10 418,21 грн - сума пені та 726,85 грн - 3% річних, у зв'язку із несвоєчасним виконанням зобов'язань з виплати страхового відшкодування внаслідок пошкодження транспортного засобу під час дорожньо-транспортної пригоди.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.12.2023 відкрито провадження у справі №910/18403/23, вирішено здійснювати розгляд справи здійснюється в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
25.12.2023 через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позову заперечує, вказуючи на те, що позивачем не доведено факту надсилання відповідачеві заяви на виплату страхового відшкодування за вих.№11\21489 від 13.03.2023, а тому, за твердженням відповідача, відсутній достовірний факт прострочення виплати страхового відшкодування і, як наслідок, немає підстав для застосування відповідальності у вигляді стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат. Крім того, за твердженням відповідача, до відносин з відшкодування шкоди положення ст. 625 Цивільного кодексу України не застосовуються.
Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Частинами 1, 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Враховуючи належне повідомлення сторін про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику їх уповноважених представників, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за наявними матеріалами.
Згідно із частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
На розгляді Господарського суду міста Києва знаходилася справа №910/10308/23 за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Українська страхова група" до Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова група "Оберіг" про стягнення страхового відшкодування у сумі 77 500,00 грн. в порядку суброгації.
Позивач, у свою чергу, надав заяву про зменшення позовних вимог, де просив стягнути з відповідача суму страхового відшкодування у сумі 56 688,21 грн. з урахуванням коефіцієнту фізичного зносу та франшизи.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.11.2023 у справі №910/10308/23 позов задоволено повністю; присуджено до стягнення з Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова група «Оберіг» на користь Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» страхове відшкодування у сумі 56 688 грн. 21 коп., витрати на правничу допомогу у сумі 3 000 грн. 00 коп., судовий збір в сумі 2 684 грн. 00 коп.
Так, в силу положень ст. 75 ГПК України обставини, встановлені судом у справі №910/10308/23, мають преюдиційне значення при розгляді цієї справи.
Отже, Господарським судом міста Києва при розгляді справи №910/10308/23 встановлені такі обставини:
Між позивачем, як страховиком, та ПрАТ "МХП", як страхувальником, укладено договір добровільного комплексного страхування наземного транспорту № 28-0101-00080.
Відповідно до предмету договору добровільного страхування, позивач застрахував майнові інтереси страхувальника, які пов'язані з експлуатацією наземного транспортного засобу, а саме: "Ніссан", реєстраційний номер НОМЕР_1 .
28.12.2022 у місті Києві сталась дорожньо-транспортна пригода за участю застрахованого у позивача вищевказаного транспортного засобу, під керуванням ОСОБА_1 , та транспортного засобу "Пежо", державний номер НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_2 , в результаті чого вказаним транспортним засобам були завдані механічні пошкодження.
За фактом вказаної ДТП водієм ОСОБА_1 та водієм ОСОБА_2 було складене повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду (європротокол) від 28.12.2012, з якого вбачається, що ОСОБА_2 під час виїзду з автостоянки та здійснюючи поворот ліворуч здійснив зіткнення з автомобілем "Ніссан", чим порушив Правила дорожнього руху та спричинив пошкодження зазначених транспортних засобів.
Вартість відновлюваного ремонту автомобіля в результаті його пошкодження у вказаній вище ДТП визначено позивачем на підставі рахунку-фактури СТО (ТОВ "ВіДі-Санрайз") № ІСзСА-015635 від 05.01.2023 та страхового акту № ЗКККА-17 від 02.03.2023.
Позивачем здійснено виплату страхового відшкодування в сумі 80 000,00 грн., що підтверджується платіжною інструкцією № 43092 від 02.03.2023.
Станом на момент виникнення ДТП, цивільно-правова відповідальність винної особи, яка керувала автомобілем "Пежо", державний номер НОМЕР_2 , була застрахована у ТДВ "СГ "Оберіг" згідно з Полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № ЕР/211338026.
13.03.2023 ПрАТ "СК "УСГ", із дотриманням річного строку, передбаченого положенням статті 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", звернувся до страховика винної особи - ТДВ "СГ "Оберіг" із заявою про компенсацію страхового відшкодування, на суму 80 000,00 грн., що була сплачена потерпілій особі. На підтвердження факту надіслання вказаної вимоги, позивачем долучено до матеріалів справи копію рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення №0303800978060, яке 15.03.2023 було отримано уповноваженим представником відповідача. Однак, вищезазначена претензія була залишена відповідачем без відповіді та задоволення.
Надалі, 17.11.2023 ТДВ "СГ"ОБЕРІГ" на виконання рішення суду від 07.11.2023 у справі №910/10308/23 сплатило на користь позивача суму страхового відшкодування у розмірі 56 688,21 грн.
Доказів оскарження вказаного рішення суду в апеляційному порядку матеріали справи не містять.
З огляду на положення ст.ст. 241, 256 Господарського процесуального кодексу України, рішення Господарського суду міста Києва від 07.11.2023 у справі №910/10308/23 набрало законної сили 28.11.2023.
Ураховуючи несвоєчасне виконання відповідачем обов'язку із виплати страхового відшкодування, ПрАТ «СК "УСГ"» звернулося до суду із цим позовом про стягнення із ТДВ "СГ"ОБЕРІГ" пені у розмірі 10 418,21 грн. та 3% річних у сумі 726,85 грн, нарахованих за період з 14.06.2023 по 16.11.2023.
В свою чергу, заперечуючи проти позову, відповідач стверджує, що позивач не надав належних і допустимих доказів направлення відповідачу заяви про виплату страхового відшкодування, а рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення №0303800978060 таким доказом не є. Також відповідач стверджує, що до відносин з відшкодування шкоди положення ст. 625 Цивільного кодексу України не застосовуються.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає наступне.
За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Згідно з преамбулою та статтею 6 Розділу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) рішеннями Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 25.07.2002 у справі за заявою №48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» і від 28.10.1999 у справі за заявою №28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.11.2023 у справі №910/10308/23 встановлено факт виникнення у відповідача перед позивачем зобов'язання зі сплати суми страхового відшкодування у розмірі 56 688,21 грн на підставі договору (полісу) серії ЕР/211338026.
При цьому, суд констатує, що в рішенні Господарського суду міста Києва від 07.11.2023 у справі №910/10308/23 також встановлено факт звернення позивача до відповідача із заявою №11\21489 від 13.03.2023 на виплату страхового відшкодування.
Оскільки у справі №910/10308/23 брали участь ті самі особи, що і у даній справі, в силу ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 07.11.2023 у справі №910/10308/23, при розгляді даної справи (910/13876/23) доказування не потребують.
Відповідно до ст. 35 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ) заяву про страхове відшкодування.
Пунктом 36.2 ст. 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлено, що страховик (МТСБУ) протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35 цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов'язаний:
у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими - прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його;
у разі невизнання майнових вимог заявника або з підстав, визначених статтями 32 та/або 37 цього Закону, - прийняти вмотивоване рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати).
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем скеровано на адресу відповідача заява про страхове відшкодування за наслідками ДТП, що сталася 28.12.2022, та була отримана відповідачем 15.03.2023, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення №0303800978060. Таким чином, в силу приписів ст. 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» відповідач зобов'язаний був здійснити виплату позивачу страхового відшкодування за договором (полісом) серії ЕР № 211338026 у сумі страхового відшкодування у строк до 13.06.2023 включно.
Проте, відповідач у встановлений законом строк (до 13.06.2023 включно) свого зобов'язання по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення грошового зобов'язання.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст.599 Цивільного кодексу України).
При цьому, суд зазначає, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін відповідного зобов'язання та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання зобов'язання.
З наявної у справі платіжної інструкції № 23689_00000/41aa6e1a-1783-4353-aebe-8628f5fa1a81 від 17.11.2023 вбачається, що сума страхового відшкодування була сплачена відповідачем лише 17.11.2023.
Стаття 611 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки.
За змістом ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ч.1 ст. 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Положеннями п. 36.5 ст. 36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлено, що за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.
Оскільки відповідачем було прострочено виплату позивачу суми страхового відшкодування, доводи позивача про наявність підстав для застосування до відповідача відповідальності у вигляді нарахування пені є обґрунтованими.
Приймаючи до уваги викладене, перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, судом встановлено, що розмір пені, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства та в межах визначеного позивачем періоду прострочення, відповідає вимогам зазначених вище норм законодавства, умовам договору та є арифметично вірним, тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача пені у розмірі 10 418,21 грн підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього виникає обов'язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та три проценти річних від простроченої суми.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що у ст. 625 Цивільного кодексу України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення.
Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 161/12771/15-ц, від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13, від 23.06.2020 у справі № 536/1841/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 22.09.2020 у справі № 918/631/19, від 09.11.2021 у справі № 320/5115/17.
За визначенням, наведеним у ст. 9 Закону України «Про страхування», страхове відшкодування - це страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страховою виплатою є грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку.
Отже, зобов'язання страховика з виплати страхового відшкодування за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є грошовим зобов'язанням.
При цьому Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (норми якого є спеціальними для спірних правовідносин) заборон стосовно застосування до страховика відповідальності у вигляді нарахування інфляційних втрат та 3% річних не містить.
Наведене спростовує доводи відповідача про те, що до правовідносин, що склались між сторонами, положення ст. 625 Цивільного кодексу України не застосовуються.
Оскільки судом встановлено факт прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, вимога позивача про стягнення 3% річних, нарахованих за період з 14.06.2023 по 16.11.2023, є обґрунтованою.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних, з урахуванням допущених помилок у визначенні бази нарахування, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог в цій частині у розмірі 722,19 грн.
Інші доводи та заперечення учасників справи судом розглянуті та відхилені як такі, що на результат вирішення спору - часткове задоволення позову з наведених вище підстав, впливу не мають.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Згідно статей 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.
Відповідно до наведених обставин, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позивних вимог.
У відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Також позивач просить покласти на відповідача витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 5000,00 грн.
Відповідач проти стягнення витрат на правову допомогу заперечує, зазначаючи, що розмір таких витрат не відповідає критеріям реальності таких витрат, обґрунтованості та пропорційності до предмета спору у розумінні приписів ч. 3 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною 3 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
За приписами ч.ч. 3 - 5 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
На підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу адвоката позивач надав копії договору про надання правової (правничої) допомоги №1-12/2022-К від 20.12.2022 між позивачем та Адвокатським бюро «Гедз», акту виконаних робіт від 27.11.2023 до договору про надання правової (правничої) допомоги №1-12/2022-К від 20.12.2022, платіжної інструкції №5240 від 27.11.2023 на суму 15000,00 грн.
Відповідно до п. 5.1 договору про надання правової (правничої) допомоги №1-12/2022-К від 20.12.2022, за надання правової допомоги Адвокатським бюро, у справах, де клієнт виступає в якості позивача, клієнт перераховує на розрахунковий рахунок Адвокатського бюро гонорар, розмір якого становить 5000,00 грн за кожну справу.
В акті виконаних робіт від 27.11.2023 до договору про надання правової (правничої) допомоги №1-12/2022-К від 20.12.2022 вказано, що в зв'язку з необхідністю звернення до Господарського суду міста Києва з позовними заявами надано правничу допомогу, яка включала наступні дії:
- проведено консультацію з клієнтом щодо порядку та строків звернення з позовом до суду;
- вчинено підготовчі дії, а саме: з'ясовано чи мали місце обставини (факти), про які вказує клієнт та якими доказами вони підтверджуються; з'ясовано чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; визначено правовідносини сторін, які випливають із встановлених обставин; визначено правові норми, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин; зібрано необхідні докази на підтвердження позовних вимог; проаналізовано та вивчено судову практику;
- підготовлено позовну заяву для подачі до суду, в зв'язку з чим проведено дії з: визначення підсудності; визначення складу учасників судового процесу; розрахунок ціни позову та розміру судових витрат; написання (складання) тексту позовної заяви по кожній з справ, в тому числі по страховій справі №ЗКККА-17 (відповідач ТДВ «СГ «Оберіг», дата події 28.12.2022).
Наданими позивачем документами підтверджується понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 5000,00 грн.
Суд враховує, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю; суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача відповідно до положень ст.126 Господарського процесуального кодексу України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспівмірним.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст.41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (наприклад, рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04, п.269).
Оцінка тих чи інших витрат сторін як судових здійснюється господарським судом з урахуванням обставин конкретної справи, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна подавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.
Суд зауважує, що в рамках даної справи позивачем ставилося питання про стягнення з відповідача пені та 3% річних за прострочення виконання зобов'язання з виплати страхового відшкодування за наслідками ДТП, що сталася 28.12.2022. При цьому, питання щодо обставин відповідної страхової справи були предметом розгляду справи №910/18403/23, в якій інтереси позивача так само представляло Адвокатське бюро «Гедз» в особі адвоката Гедз Юлії Володимирівни.
Відтак, на переконання суду, наведений у акті виконаних робіт від 27.11.2023 обсяг робіт, і як наслідок, заявлений позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу не відповідає критеріям реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
У зв'язку з чим суд дійшов висновку про необхідність включення до судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрат позивача на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 2500,00 грн.
За приписами ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи (окрім судового збору), покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки у справі №910/18403/23 позов задоволено частково, витрати позивача на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 2500,00 грн покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 73, 74, 76-80, 129, 236, 237, 238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позовні вимоги Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "УСГ" задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з додатковою відповідальністю «Страхова група «Оберіг» (Україна, 03040, місто Київ, вулиця Васильківська, будинок 14, ідентифікаційний код 39433769) на користь Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «УСГ» (Україна, 03038, місто Київ, вулиця Федорова Івана, будинок 32 літ.А, ідентифікаційний код 30859524) пеню у розмірі 10 418 (десять тисяч чотириста вісімнадцять) грн. 21 коп., 3% річних у розмірі 722 (сімсот двадцять дві) грн. 19 коп., витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 2 500 (дві тисячі п'ятсот) грн. 00 коп. та судовий збір у розмірі 2682 (дві тисячі шістсот вісімдесят дві) 88 грн.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення, відповідно до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду шляхом
подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 07.03.2024.
Суддя М.Є.Літвінова