27 лютого 2024 року № 320/16463/21
Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Лиска І.Г., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України, у якому просить суд:
- стягнути з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 938 142,88 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з ним не був вчасно проведений остаточний розрахунок при звільненні, у зв'язку з чим він має право на стягнення середнього заробітку за час затримки.
Ухвалою суду від 17.12.2021 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Відповідач проти позову заперечував та вказав на те, що посилання позивача на ст. 116 та 117 КЗпП України як підставу для виплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні є недоцільним та необґрунтованим, оскільки дані статті передбачають відповідальність роботодавця лише щодо несвоєчасної виплати працівнику тих виплат, що входять до структури (фонду) заробітної плати. У свою чергу одноразова грошова допомога при звільненні з військової служби носить разовий характер та не є основною, додатковою заробітною платою чи іншою заохочувальною або компенсаційною виплатою, тому що чіткий перелік даних виплат чітко зазначений у розділі 2 Інструкції зі статистики заробітної плати. Також відповідач звернув увагу на співмірність сум стягнення, які у більш ніж 12 разів перевищують суму одноразової грошової допомоги при звільненні. Відповідач зазначив, що внаслідок вжитих урядом заходів для зменшення потенційного поширення COVID-19 підприємства в деяких секторах зазнали різкого зниження обсягів та доходів, призвело до запровадження необхідних заходів з економії коштів (призупинення найму нових працівників; скоротити години роботи працівника; надати щорічну відпустку чи відпустку за вислугу років завчасно або зі зниженою оплатою; заохочувати працівників взяти відпустку без збереження заробітної плати тощо).
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач під час проходження військової служби в Збройних Силах України, наказом міністра оборони України був відряджений зі Збройних сил України до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України із залишенням на військовій службі.
Наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 07 червня 2018 року №339 був відряджений для проходження служби до ДІІ Обслуговування повітряного руху України із залишенням на військовій службі.
Наказом Міністра оборони України (по особовому складу) від 28 квітня 2020 року №186, відповідно до пункту 2 частини 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», був звільнений з військової служби у запас за підпунктом " " (які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу підчас особливого періоду).
На підставі наказу Міністра оборони України (по особовому складу) від 28 квітня 2020 року № 186, наказом Державного підприємства обслуговування повітряного руху України (Украероруху) від 28 травня 2020 року № 545/о, був звільнений з посади провідного інженера (старшого штурмана) штурманського відділу Українського центру планування використання повітряного простору України та регулювання повітряного руху (Украероцентру) Украероруху з 29 травня 2020 року.
Зазначеними наказами була визначена вислуга років у Збройних Силах України яка складає: в календарному обчисленні - 22 роки 00 місяців, пільгова - 34 років 01 міс.
На момент звільнення позивача, розмір грошового забезпечення становив 36 619 грн., що підтверджується довідкою Украероруху за № 1.23.2/6775/20 від 12.06.2020 року про розмір грошового забезпечення.
Після звільнення позивач звернувся з листом до ДП «Украерорух» з вимогою здійснити виплату одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у розмірі 50 % від грошового забезпечення за кожен календарний рік вислуги за 4 роки, що становило 73 238 грн.
Листом від 23.07.2020 року № 1-23.2/7774/20 відповідачем відмовлено у виплаті вказаної допомоги.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 07.06.2021 року у справі № 320/11384/20 зобов'язано Державне підприємство обслуговування повітряного руху України виплатити одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2021 року дане рішення було залишене без змін.
На виконання зазначеного судового рішення, відповідач здійснив виплату зазначеної грошової допомоги за мінусом військового збору в розмірі 72 139,43 грн 18.11.2021, що підтверджується випискою по картковому рахунку «Райффайзен Банк Аваль».
Позивач вважає, що відповідно до вимог ч.1 ст.116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Крім того, ст.117 Кодексу законів про працю України, визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
На момент звільнення грошове забезпечення позивача становило 36 619,00 грн.
Оскільки позивач звільнений 29.05.2020, для розрахунку середньоденного заробітку взято робочі дні за останні два місяці, тобто період за березень та квітень 2020 року, що становить 42 робочі дні.
Середньоденний заробіток за два місяці становить 1 743, 76 грн (73 238, 00 грн : 42).
Позивач вважає, що оскільки він був звільнений з підприємства 29.05.2020, а виплата була здійснена підприємством 18.11.2021, то підприємство затримало розрахунок позивачу на 538 днів, а тому, повинно сплатити 938 142,88 грн. (1743, 76 грн х 538 днів).
У зв'язку з наявною заборгованістю позивач звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, які виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Згідно з ч. 2 ст. ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 1 ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання служби військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх службових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством.
При цьому пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
У свою чергу, спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.
30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України затверджено постанову №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
Відповідно до статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам.
Відповідно до положень ст.1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
За змістом норм ч.ч.2, 3 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Так, ані нормами Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", ані іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника. За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини, водночас, при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом, перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом. Оскільки загальною нормою - Кодексу законів про працю України прямо передбачено відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні, а спеціальним законодавством це питання не врегульоване, суд вважає, що в даному випадку, слід застосувати норми Кодексу законів про працю, з урахуванням того, що спеціальним законодавством, яке регулює порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовців, не встановлено відповідальності за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачу 18.11.2021 було нараховано грошові кошти у розмірі 72 139,43 грн. як одноразову грошову допомогу, що підтверджується випискою по картковому рахунку позивача АТ «Райффайзен Банк Аваль».
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 року №322-VIII (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» визначено, що, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі не проведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Не можна вважати спором про розмір сум, належних до виплати при звільненні, спір про відрахування із заробітної плати (на відшкодування матеріальної шкоди, на повернення авансу тощо), оскільки він вирішується в іншому встановленому для нього порядку.
Суд зазначає, що Верховний Суд уже викладав висновок щодо підстав для стягнення з роботодавця середнього заробітку відповідно до статті 117 КЗпП України у згаданому контексті.
У постанові від 4 грудня 2019 року у справі №825/742/16 Верховний Суд зазначив, що «аналіз наведених положень свідчить про те, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 1 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; відсутність спору щодо їх розміру; невиплата нарахованих сум в день звільнення.
Підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника.
Водночас, незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду.
На переконання суду, це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки, оскільки такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні».
У справі №825/742/16 Верховний Суд з'ясував, що спір щодо невиплачених при звільненні сум між роботодавцем і працівником виник більш ніж через півтора роки після звільнення. З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що у такому випадку підстави для застосування положень статті 117 КЗпП України відсутні.
Відтак, враховуючи сталу практику Верховного Суду у цій категорії спорів та правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі №755/10947/17 щодо необхідності застосування останньої правової позиції, застосуванню до спірних правовідносин підлягає саме та позиція, яка є останньою у цій категорії спорів.
Також суд наголошує, що позивач був звільнений з військової служби у квітні 2020 року, і безпосередньо після звільнення у нього не виникло зауважень щодо своєчасного нарахування та виплати йому сум.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду по справі №320/11384/20 від 07.06.2021 стягнуто з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 заборгованість з виплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожен календарний рік вислуги за 4 роки у розмірі 72 139,43 грн.
На виконання рішення суду 18.11.2021 вказані кошти були виплачені позивачу.
Звертаючись до суду із позовом про стягнення заборгованості з виплати одноразової грошової допомоги при звільненні у листопаді 2020 року, позивач також не ставив питання про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку. Протилежного суду доведено не було.
З огляду на викладене суд приходить до висновку, що в діях позивача є ознаки зловживання своїм правом та намагання збагатитися за рахунок відповідача, підстав для задоволення позову не встановлено.
Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.
Керуючись ст.ст. 9,14,73-78,90,143,242-246,250,255 КАС України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лиска І.Г.