07 березня 2024 року м. Київ
Унікальний номер справи № 757/23352/23-ц
Апеляційне провадження № 22-ц/824/2462/2024
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Ратнікової В.М., Ящук Т.І.
за участю секретаря судового засідання - Дячук І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Матійчук Г.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя, -
У червні 2023 року позивач звернулася до суду з вказаним позовом, у якому просила визнати недійсним договір про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що договір про поділ майна подружжя, укладений 30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , має бути визнаний недійсним, як такий, що не відповідає принципу добросовісності, визначеному в ст. 3 ЦПК України та порушує права позивача, оскільки спрямований на уникнення відповідачами обов'язку задовольнити вимоги позивача за рахунок майна, поділ якого здійснено за згаданим договором. Пояснювала, що вона є спадкоємицею померлого чоловіка ОСОБА_4 , та має право на отримання частини спадщини після смерті чоловіка. До складу спадщини входять, зокрема, корпоративні права у ГК «Континіум». Одним з партнерів спадкодавця є відповідач ОСОБА_2 , який з метою уникнення поділу активів компанії, безоплатно відчужив на користь дружини ОСОБА_3 на підставі договору про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року корпоративні права. Про факт укладення оспорюваного договору позивач дізналася з рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 листопада 2022 року у справі № 757/24021/22, про розірвання шлюбу між відповідачами. У рішенні суду встановлено, що в процесі поступового припинення шлюбних відносин відповідачі уклали договір про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року. Позивач вказувала, що є очевидним, що ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 безоплатно активи (акції, частки)у компаніях, які входять до ГК «Континіум». Зазначала, що щодо незаконних дій (шахрайства) з майном та активами померлого ОСОБА_4 , розслідуються кримінальні провадження, де позивач є потерпілою особою.
Крім того, на фраудаторність оскаржуваної угоди та намір уникнути відповідальності за зобов'язаннями перед ОСОБА_1 , є взяті ОСОБА_2 на себе зобов'язання по виплатах на утримання дітей. Такі зобов'язання викладені у рішенні Печерського районного суду міста Києва від 20 березня 2023 року у справі № 757/24835/22 про затвердження мирової угоди, що ставить відповідача ОСОБА_2 у надзвичайно незручне матеріальне становище (т. 1 а.с. 3-16).
У липні 2023 року представник ОСОБА_3 - адвокат Яценко О.В. подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволені позову. Зокрема, у відзиві зазначено, що позивачем не вказані і фактично не існують права позивача, які б були порушені укладенням договору про поділ майна подружжя, відсутнє і кореспондуюче зобов'язання відповідача, від виконання якого ухиляється остання шляхом укладення договору. Саме провадження у справі BVIHC (СОМ) 118 від 2017 року у Високому Суді Віргінських Островів, наявне на дату подання позовної заяви, як і наявність названих у позовній заяві кримінальних проваджень, не означає автоматичного винесення судового рішення на користь позивача, із якого у останньої б виникало право, на яке впливає договір та його виконання. Позивачем не доведена протиправність дій відповідача у зв'язку із укладенням і виконанням договору. Порушення принципу добросовісності, в чому, на думку позивача і полягає протиправна поведінка відповідача, лише декларується й не підтверджується фактичними обставинами та доказами їх існування й чинності. Простого посилання на ч. 6 ст. 3 ЦК України явно не достатньо, щоби вважати обґрунтованим і доведеним твердження про порушення права позивача незаконними діями відповідача (т. 1 а.с. 162-165).
Також у липні 2023 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, у якому він просив відмовити у задоволені позову. Зокрема, у відзиві зазначено, що у оскаржуваного договору про поділ майна подружжя відсутні ознаки фраудаторності, оскільки даний договір не є таким, що вчинений боржником на шкоду кредитору, позаяк позивач не є кредитором відповідачів, а відповідачі не є боржниками позивача. Крім цього, відсутнє будь-яке рішення суду, яке вступило в законну силу, про стягнення заборгованості з відповідача, як боржника на користь позивача як кредитора, а також відсутність будь-якого іншого документу, з якого випливає зобов'язання відповідачів по оплаті боргу як боржників перед позивачем, як кредитором. Також зазначав, що у позивача відсутнє право на звернення до суду із позовом про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя з огляду на те, що вчиненням спірного правочину про поділ майна подружжя інтереси позивача не порушено (т. 1 а.с. 177-183).
У серпні 2023 року від представника позивача - - адвоката Находи А.В. надійшла відповідь на відзив відповідача ОСОБА_3 , у якій вказано, що ОСОБА_1 належно та у повному обсязі обґрунтовує підстави позову саме у такій конструкції та саме щодо оскаржуваного договору і належно доводить факт того, що внаслідок укладення оспорюваного договору порушуються її права, як спадкоємця та учасниці судового спору на Британських Віргінських островах. Крім того, відповідачі заперечуючи щодо порушення права позивача не надають до суду оспорюваного договору (а.с. 211-225, т. 1).
У серпні 2023 року від представника відповідача ОСОБА_5 - адвоката Яценко О.В. надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких вказував, що одночасні твердження про право власності позивача на майно, яке є предметом договору та заявлені вимоги про визнання договору недійним через його фраудаторність свідчать про невизначеність позивача щодо того, яке саме її право порушене і в чому таке порушення полягає (т. 1 а.с. 203-210).
Також у серпні 2023 року ОСОБА_2 подав заперечення на відповідь на відзив (т. 1 а.с. 227-228).
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року - відмовлено (т. 2 а.с. 28-33).
Не погодившись з рішенням районного суду, 07 листопада 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Наход А.В. звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю (т. 2 а.с. 37-66).
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що рішення суду є необґрунтованим та підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у зв'язку з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи. Вважає, що відмова у розгляді справи за правилами загального позовного провадження прийнята з порушенням норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення суду першої інстанції. Зазначав, що судом першої інстанції було витребувано копію оспорюваного договору про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року у відповідачів, проте, відповідачі ухвалу не виконали, не подали до суду оспорюваного договору. Також відповідачі не надали достовірної інформації у якого нотаріуса було посвідчено оспорюваний договір. Тобто суд не досліджував чи стосується оспорюваний договір прав та інтересів ОСОБА_1 , а тому без безпосереднього дослідження договору суд не мав правових підстав стверджувати, що договір не порушує її прав та інтересів, не має ознак фраудаторності та виносити рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідач жодних доводів позивача не спростував.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_3 - адвокат Яценко О.В. просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2023 року залишити без змін (т. 2 а.с. 88-91).
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 також просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2023 року залишити без змін (т. 2 а.с. 100-106).
У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Наход А.В. підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити. Представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Батюсь Т.В. заперечувала проти доводів скарги і просила її відхилити.
Інші особи,які берутьучасть усправі досуду неприбули, прочас тамісце розгляду справи були сповіщені належним чином, про що у справі є докази. Повідомлення ОСОБА_1 повернулось із відмітками працівників пошти про відсутність адресата за зазначеною нею адресою, заяви про зміну адреси місця проживання (перебування) від вказаної особи до суду не надходили. Проте ОСОБА_1 була сповіщена повідомленням її представника - адвоката Находа А.В., і належного сповіщення представник в суді апеляційної інстанції не заперечував про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання. Відповідачка ОСОБА_3 була сповіщена повідомленням її представника - адвоката Батюсь Т.В., що представник підтвердила в судовому засіданні. Відповідач ОСОБА_2 був сповіщений під розписку про що у справі є докази (т. 2 а.с. 128-137)
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні.
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі "Мусієнко проти України", № 26976/06).
Зважаючи на вимоги ч. 9 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем ОСОБА_1 не доведено факт порушення її прав та законних інтересів оспорюваним договором про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року та не надано доказів в обґрунтування наявності особисто у неї прав, які б підлягали задоволенню відповідачами як боржниками за рахунок майна, поділ якого є предметом договору від 30 вересня 2021 року.
Колегія суддів погодилась з такими висновками суду виходячи з наступного.
Як встановлено судом, з 04 вересня 1993 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб (т. 1 а.с. 21).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер (т. 1 а.с. 25).
Згідно довідки приватного нотаріуса КМНО Поручник А.Ю. від 17 серпня 2020 року ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 , частка у спадщині становить 1/4 (т. 1 а.с. 29-30).
Постановою приватного нотаріуса КМНО Поручник А.Ю. від 04 вересня 2017 року ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя та свідоцтва про право на спадщину на частку спадкового майна, а саме акцій в іноземних компаніях, у зв'язку з тим, що не подано відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії (т. 1 а.с. 31-32).
Позивач зазначала, що ОСОБА_4 мав акції та частки бенефіціарного власника в іноземних компаніях, на підтвердження чого надала до суду копію трастової угоди від 21 серпня 2014 року з додатком (перелік компаній) (т. 1 а.с. 33-46).
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 серпня 2022 року у справі № 757/15457/22-ц заяву ОСОБА_1 було задоволено та встановлено факт, що має юридичне значення: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є спадкоємицею всього майна після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (спадкодавця), яке знаходиться за кордоном, де б воно не знаходилося і в чому б воно не виражалося, з часткою в розмірі 1/2, як член подружжя та є спадкоємицею за законом з часткою у спадщині в розмірі 1/4, як одна із чотирьох спадкоємців після смерті ОСОБА_4 у 1/2 майна, яке знаходиться за кордоном, де б воно не знаходилося і в чому б воно не виражалося (т. 1 а.с. 218-221).
Позивач вказувала, що померлий ОСОБА_4 та ОСОБА_2 були бізнес-партнерами.
30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір про поділ майна подружжя, і сторони вказаної обставини не заперечували.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2023 року задоволено клопотання про витребування доказів та витребувано у приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т.О., приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Н.А., копію договору про поділ спільного майна подружжя, укладеного 30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 249).
22 вересня 2023 року приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Н.А. надала відповідь про те, що договір про поділ спільного майна подружжя, укладений 30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нею не посвідчувався (т. 2 а.с. 13-14).
22 вересня 2023 року приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т.О. надала відповідь про те, що договір про поділ спільного майна подружжя, укладений 30 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нею не посвідчувався (т. 2 а.с. 15-16).
Частинами 1, 9 ст. 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.
У частині 2 ст. 7 СК України закріплена можливість урегулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
За змістом ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно з ч. 2 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Згідно із частиною другою статті 16, частиною першою статті 215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з ч. 2 та 3 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку).
Договір, який укладений з метою уникнути виконання наявного зобов'язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов'язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.
Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку.
Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі); контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов'язані або афілійовані юридичні особи); щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися (див. висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19)).
Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора (див. висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18).
Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06.03.2019 у справі № 317/3272/16-ц, від 20.05.2019 у справі № 461/12463/15-ц, від 26.09.2019 у справі № 183/5223/16).
Використання особою належного їй суб'єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов'язань перед кредиторами є очевидним використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню ("вживанням права на зло").
За цих умов недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
Позивач ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Позивач зазначала, що про укладений договір дізналася з рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 листопада 2022 року у справі № 757/24021/22-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, в якому ОСОБА_3 в обґрунтування позову вказувала, що сторони уклали договір про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року.
Позивач вказувала, що померлий ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_2 були бізнес-партнерами; ОСОБА_2 уклав оспорюваний договір з наміром уникнути відповідальності за зобов'язаннями перед ОСОБА_1 , зокрема, щодо поділу акцій в іноземних компаніях та зобов'язаннями по виплатах на утримання дітей. Посилалась на те, що ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 20 березня 2023 року у справі № 757/24835/22 було затверджено мирову угоду між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визначення місця проживання неповнолітньої дитини та визначення умов особистої участі у вихованні неповнолітньої дитини.
Тобто позивач вважає, що договір про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , задля уникнення поділу активів компанії та з метою завдання шкоди її інтересам.
Суд акцентує увагу, що позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
За статтями 15, 16, 215 ЦК України визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав позивача, який не є стороною цього правочину, а в разі відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.
Для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов'язаних з вчиненням такого правочину (висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, постанові Великої палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17).
Позивач звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого він не є, зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача (див. висновок у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).
У цьому випадку важливим є врахування, що звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов'язаних із вчиненням такого правочину.
Тому, у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав (висновок, викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 20.05.2020 № 922/1903/18, від 22.04.2021 № 908/794/19 (905/1646/17), від 06.10.2022 у справі № 902/1023/19 (902/163/22)).
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що позивачем не доведено та не надано докази в обґрунтування наявності будь-якого зобов'язання, в якому позивач був би кредитором, а відповідачі боржниками, у зв'язку із чим у позивача існувало б право або інтерес, що підлягав задоволенню за рахунок майна, яке є предметом договору про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року. Не встановлена та не доведена і наявність у відповідачів боргу та відповідного обов'язку з його погашення, від виконання якого вони ухиляються шляхом укладення договору про поділ майна подружжя. Також не надано до суду судового рішення, за яким би відповідачі мали невиконані зобов'язання перед позивачем.
Суд також критично оцінює посилання позивача ОСОБА_1 на укладення та виконання трастової угоди «R&S Trust» від 21.08.2014 року, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, зазначена угода укладена не внаслідок дій відповідачів і склад учасників згаданої трастової угоди, уповноважених володіти, користуватися та розпоряджатися майном, переданим у траст та довірче управління, є іншим, ніж склад учасників спору за цією позовною заявою. При цьому, до суду не надано доказів визнання вищевказаної трастової угоди недійсною за набравши законної сили судовим рішенням.
Посилання апелянта на те, що за оспорюваним договором ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 безоплатно активи (акції, частки) в компаніях, які входять в ГК «Континіум» - є припущенням, оскільки не доведені по справі доказами.
Отже, позовна вимога не знайшла свого підтвердження в ході розгляду справи, в т.ч. в частині обставин, які б свідчили про зловживання відповідачами правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України), порушення ними загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і недобросовісність їх дій у вигляді уникнення відповідачами виконання зобов'язань з поділу активів.
Таким чином, позивачкою ОСОБА_1 не доведено, а судом не встановлено факт порушення прав та законних інтересів позивачки діями відповідачів з посиланням на договір про поділ майна подружжя від 30 вересня 2021 року.
Поряд з цим, обґрунтованими є доводи апелянта про порушення районним судом норм процесуального права, які є підставою скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення по суті заявленого позову.
Так, ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 19 червня 2023 року відкрито провадження у справі, розгляд якої визначено судом в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін по справі (т. 1 а.с. 143).
В суді першої інстанції представником позивачки - адвокатом Наход А.В. заявлено про розгляд справи за правилами загального позовного провадження,яке судом першої інстанції відхилено (т. 1 а.с. 154-155, 240).
Предметом позову у цій справі є визнання договору про поділ майна недійсним, стороною якого позивачка не була, її вимоги є немайновими, а відтак не підпадають під визначення малозначної справи (т. 1 а.с. 3-16).
Відповідно до пункту 7 частини 3 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Тому, обґрунтованими є доводи апеляційної скарги, що в порушення вимог процесуального закону, суд першої інстанції розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження, яка з огляду на предмет позову (визнання договору недійсним, стороною якого позивачка не була) підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Інші доводи скарги цих висновків не спростовують, тому колегія суддів їх відхилила.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
На підставі ст. 141 ЦПК України понесені позивачкою судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок відповідачів.
Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 376, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
РішенняПечерського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2023 року - скасувати, ухвалити нове судове рішення.
Відмовити в задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 07 березня 2024 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
В.М. Ратнікова
Т.І. Ящук