07 березня 2024 року м. Київ
Унікальний номер справи № 359/2122/23
Апеляційне провадження № 22-ц/824/4011/2024
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,
за участю секретаря судового засідання - Дячук І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07 листопада 2023 року, ухваленого під головуванням судді Яковлєвої Л.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації державної прикордонної служби України про відшкодування шкоди, -
У березні 2023 позивач звернувся до суду з вказаною позовною заявою, в якій просив стягнути з Державного бюджету України на його користь моральну шкоду, завдану йому протиправними діями органу державної влади - військової частини НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації державної прикордонної служби України, в розмірі 7 500 євро, що на день звернення до суду з позовом згідно офіційного курсу Національного банку України становить 289 582,50 грн., а також судові витрати (т. 1 а.с. 1-17).
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішенням Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2021 року у справі № 320/4102/20, яке набрало законної сили 04 березня 2021 року, дії в/ч НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації Державної прикордонної Служби України щодо пропуску малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , через державний кордон України для виїзду за межі України, який відбувся 16 листопада 2019 року та 03 січня 2020 року у пункті пропуску аеропорт Бориспіль термінал D на підставі незатвердженого рішенням Виконавчого комітету міської ради міста Кропивницького Висновку Виконавчого комітету Міської ради міста Кропивницького про проживання дитини з матір'ю від 29 березня 2019 року за № 1539/49-05-24, визнано протиправними.
Вказував, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є рідною донькою позивача. Зазначав, що через протиправні дії в/ч НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації Державної прикордонної Служби України позивач, як батько, позбавлений протягом тривалого часу взаємного спілкування з донькою, оскільки дитина з 03 січня 2020 року знаходиться поза межами держави Україна разом з матір'ю. Відтак, внаслідок незаконних дій в/ч НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації Державної прикордонної Служби України, відбулось незаконне втручання держави Україна у право позивача на повагу до його сімейного життя, яке гарантоване ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, що, в свою чергу, завдало позивачу моральної шкоди, яка полягала у душевних стражданнях, психологічних переживаннях і напруженні, негативних емоціях, стресі, розчаруванні та відчутті невизначеності.
У зв'язку з вказаним, посилаючись на норми ст. 23, 1173 ЦК України та рішення Європейського суду з прав людини (далі по тексту - ЄСПЛ) : від 20 жовтня 2011 року у справі Рисовський проти України, у справах Monory проти Румунії і Угорщини, від 15 жовтня 2009 року у справі ОСОБА_3 проти України, від 05 червня 2018 року у справі Артур Іванов проти Росії, від 10 червня 2021 року Ген та інші проти України, від 17 січня 2013 року Хабровські проти України та інші, просив позов задовольнити, а розмір моральної шкоди визначив з урахуванням практики ЄСПЛ в розмірі 7 500 євро, еквівалент яких просив стягнути з держави Україна на власну користь (т. 1 а.с. 1-17).
29 березня 2023 року до суду надійшов відзив на позовну заяву від начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 (військова частина НОМЕР_1 ) ОСОБА_4 , в якому останній просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Посилався на те, що вказані у позові обставини щодо того, що відповідач позбавив взаємного спілкування позивача з його донькою та зумовив тривалий розрив у їх стосунках, відсутність дитини понад три роки на території України та інше, лише підтверджують що позивач порушує питання стягнення моральної шкоди через самочинну зміну місця проживання малолітньої дитини, які в силу положень ст. 162 СК України мають пред'являтись до другого з батьків, а не до відповідача. Зазначав, що відповідач не вчинив жодних дій, які б безпосередньо призвели до порушення прав позивача, як батька, щодо безперешкодного спілкування з донькою та щодо втручання в сімейне життя позивача, які могли призвести до порушення ст. 8 Конвенції. Наведену позицію аргументували тим, що в Єдиному державному реєстрі судових рішень відповідачем віднайдено низку судових рішень у спорах між ОСОБА_1 та його дружиною щодо порядку спілкування з дитиною, з яких вбачається, що позивач мав негативні ознаки в поведінці щодо сім'ї та доньки, через які саме матір дитини перешкоджає у спілкуванні батька з донькою. Крім того, вказував, що позивачем не надано жодних доказів до суду на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди у вигляді душевних страждань, психологічних переживань і напруженні, негативних емоціях, стресі, розчаруванні та відчутті невизначеності. Також, зазначав, що відсутній причинно-наслідковий зв'язок між діями Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) та відповідними стражданнями позивача, адже зміна місця проживання малолітньої дитини відбулась внаслідок дії її матері - ОСОБА_5 , а не внаслідок дій відповідача. Вказував, що заявлений розмір попередньо понесених судових витрат на правову допомогу є завищеним та необґрунтованим (т. 1 а.с. 36-42).
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07 листопада 2023 року позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації державної прикордонної служби України про відшкодування шкоди - задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 536,30 грн. шляхом списання уповноваженим на це Казначейством грошових коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України. В задоволенні іншої частини вимог ОСОБА_1 відмовлено (т. 1 а.с. 213-225).
Не погодившись з рішенням суду, 05 грудня 2023 року ОСОБА_1 направив до суду апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позовних вимог у повному обсязі; стягнути судові витрати (т. 2 а.с. 1-16).
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу зазначав, що не погоджується з рішення суду першої інстанції, оскільки висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи та практиці застосування положень Конвенції про захист прав та основоположних свобод. Вказував, що рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріаль6ного права та з порушенням норм процесуального права.
Не погоджувався з висновками суду, що військова частина НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації Державної прикордонної Служби України не порушила своїми протиправними діями щодо надання можливості малолітній ОСОБА_2 виїхати в супроводі мами з території держави Україна прав ОСОБА_1 , регламентованих ст. 8 Конвенції, оскільки на момент вказаної дії позивача судовим рішенням вже було обмежено у праві наближення, спілкування чи розшуку ОСОБА_5 та доньки ОСОБА_2 .
Звертав увагу, що суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що накладення обмежувального припису на ОСОБА_1 ніяким чином не обмежувало його в правах, які передбачені абз. 3 ч. 3 ст. 313 ЦК України. Відтак, навіть під час заходів обмежувального припису щодо позивача ОСОБА_1 пропуск його дитини для виїзду за межі України без його згоди, який був здійснений військовою частиною НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації Державної прикордонної Служби України є незаконним та протиправним. В протилежному випадку, якщо б накладення обмежувального припису на ОСОБА_1 надавало належну та достатньо правову підставу для виїзду його дитини за межі України без його згоди, то Київський окружний адміністративний суд не визнав би дії військової частини НОМЕР_1 щодо пропуску дитини позивача через державний кордон для виїзду за межі України протиправними. Враховуючи викладене, вважає, що протиправний виїзд дитини позивача за межі України, який відбувся з вини військової частини НОМЕР_1 є порушенням прав позивача щодо його дитини, які передбачені абз. 3 ч. 3 ст. 313 ЦК України.
Крім того, не погоджувався з висновком суду, що перетин дитиною позивача кордону свідчить про неможливість їх спілкуватись одне з одним, як засобами різних месенджерів за допомоги відеозв'язку, так і особистого спілкування, а також відвідування батьком доньки по її фактичному місцю проживання. Вважає вказаний висновок маніпулятивним та таким, що спотворює справжнє становище, в якому опинився батько стосовно можливості в першу чергу особистого спілкування та прямих контактів зі своєю дитиною. Протиправний пропуск дитини через державний кордон для виїзду за межі України призвів до відсутності його дитини на території України понад три роки, що створило для батька та дитини перешкоди бути поряд один з одним, мати прямі та особисті контакти і спілкування один з одним. Тож, батько дитини вимушений вживати додаткових зусиль та заходів задля подальшого подолання перешкод, створених з вини військової частини НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації Державної прикордонної Служби України. Таким чином, внутрішньодержавний захід - протиправний пропуск дитини позивача через державний кордон для виїзду за межі України ускладнили реалізацію права позивача підтримувати його особисті стосунки з донькою, що свідчить про втручання держави України в особі військової частини НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації Державної прикордонної Служби України у право позивача на повагу до його сімейного життя, гарантоване ст. 8 Конвенції.
Стверджував, що наявність перешкод у спілкуванні позивача з дитиною, створених матір'ю дитини ОСОБА_5 ніяким чином не нівелюють виникнення додаткових перешкод, створених військовою частиною НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації Державної прикордонної Служби України в результаті їх протиправних дій, та не зменшує їх безпосередньої вини та відповідальності не тільки за такі протиправні дії але й за наслідки цих протиправних дій - появи додаткових перешкод у особистому спілкуванні та прямих контактах позивача з його донькою.
Крім того, посилався на те, що серед перелічених наслідків протиправних дій відповідача, суд першої інстанції не вбачав протиправного втручання у право на повагу до сімейного життя позивача, яке гарантоване ст. 8 Конвенції. Отже, суд лише констатував, що у цій справі мають місце протиправні дії відповідача, які не пов'язані зі сферою сімейного життя позивача, що повністю суперечить дійсним обставинам справи та самим висновкам суду першої інстанції, який вказав, що протиправні дії відповідача нівелювали саме батьківські права позивача, спричинили тривалі зміни у житті позивача саме як батька (т. 2 а.с. 1-16).
Не погодившись з рішенням районного суду, 12 грудня 2023 року начальник Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) ОСОБА_6 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позову в повному обсязі (т. 1 а.с. 229-234).
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції не в повному обсязі встановив обставини справи, допустив порушення норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Звертав увагу, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції дійшов висновку, що військова частина НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації Державної прикордонної Служби України не порушила своїми протиправними діями щодо надання можливості малолітній ОСОБА_2 виїхати в супроводі мами з території держави Україна прав ОСОБА_1 , регламентованих ст. 8 Конвенції, оскільки на момент вказаної дії позивача судовим рішенням вже було обмежено у праві наближення, спілкування чи розшуку ОСОБА_5 та доньки ОСОБА_2 . Тобто, вказані висновки суду першої інстанції підтверджують, що дії відповідача не порушили прав позивача на спілкування його з дитиною.
Зазначав, що протиправні дії відповідача, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги, порушували встановлений законодавством порядок перетину державного кордону України щодо пропуску малолітньої дитини ОСОБА_2 через державний кордон України для виїзду за межі України, тобто були вчинені щодо громадянина України ОСОБА_2 , а отже стосувались саме її прав. Проте, позивач вимагає відшкодування шкоди нанесеної йому особисто, а не його доньці, адже подав позов особисто від власного імені, а не в інтересах доньки як законний представник.
Крім того, вказував, що суд не надав належної оцінки доводам відповідача, що позивачем не надано жодних належних доказів, які б підтверджували заподіяння йому моральної шкоди у вигляді душевних страждань, психологічних переживань і напруженні, негативних емоціях, стресі, розчаруванні та відчутті невизначеності. Також позивачем не доведено наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та відповідними стражданнями позивача. Проте, суд першої інстанції, заперечивши у змісті оскаржуваного рішення факт порушення відповідачем права позивача на спілкування з донькою, не встановивши на підставі належних доказів наявність шкоди, а також чи така шкода наслідком діяння саме відповідача, прийшов до помилкового висновку про заподіяння шкоди позивачу та частково задовольнив позовні вимоги (т. 1 а.с. 229-234).
05 лютого 2024 року до суду надійшов відзив від ОСОБА_1 , в якому останній просив апеляційну скаргу Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) залишити без задоволення (т. 2 а.с. 67-72).
28 лютого 2024 року до суду надійшов відзив від представника Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) - ОСОБА_7 , в якому просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення (т. 2 а.с. 84-85).
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав подану ним скаргу і просив її задовольнити, заперечував проти задоволення скарги Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) і просив її відхилити. Представник Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) - ОСОБА_7., підтримав апеляційну скаргу відповідача і просив її задовольнити, заперечував проти апеляційної скарги ОСОБА_1 і просив її відхилити.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволеннюз наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 є батьками ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 виданого 12 жовтня 2016 року Подільським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві (т. 1 а.с. 24).
Згідно довідки Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 31 січня 2023 року за № 91/ш-1140-1956 ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 16 листопада 2019 року виїхала з території держава Україна рейсом 1256 Київ - Стамбул та 22 грудня 2019 року в'їхала на територію держави України рейсом 760 Бухарест - Київ. Крім того, 03 січня 2020 року ОСОБА_8 виїхала з території держави Україна рейсом 759 Київ - Бухарест та до України більше не поверталась (т. 1 а.с. 26).
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року у справі № 320/4102/20, позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_6») Адміністрації Державної прикордонної Служби України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_5 , задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_7») Адміністрації Державної прикордонної служби України щодо пропуску малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , через державний кордон України для виїзду за межі України, який двічі відбувся 16 листопада 2019 року та 03 січня 2020 року у пункті пропуску аеропорт Бориспіль термінал D на підставі незатвердженого рішенням Виконавчого комітету Міської ради міста Кропивницького Висновку Виконавчого комітету Міської ради міста Кропивницького про проживання дитини з матір'ю від 29 березня 2019 року за № 1539/49-05-24. Дане судове рішення набрало законної сили 04 березня 2021 року (т. 2 а.с. 20-23).
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Крім того, рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 09 серпня 2019 року у справі № 404/5203/19 заяву ОСОБА_5 , яка діяла від свого імені та в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , заінтересована особа ОСОБА_1 , Управління з питань захисту прав дітей міської ради міста Кропивницького - задоволено частково. Встановлено наступні заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_1 та покладено на нього терміном на 6 місяців наступні заходи обмежувального припису: заборонено ОСОБА_1 протягом 6 місяців наближатися на 100 м. до місця реєстрації або місця проживання ОСОБА_5 та ОСОБА_2 . Заборонено ОСОБА_1 особисто та/або через третіх осіб розшукувати ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , якщо вони за власним бажанням перебувають у місці, невідомому ОСОБА_1 та/або переслідувати їх і в будь-який спосіб спілкуватись з ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 86-90).
Постановою Кропивницького апеляційного суду від 18 листопада 2019 року та постановою Верховного Суду від 19 травня 2020 року рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 09 серпня 2019 року залишено без змін та набрало законної сили 19 травня 2020 року.
Відтак, в період часу з 09 серпня 2019 року по 08 лютого 2020 року діяли заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_1 щодо наближення, спілкування та розшуку ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
При цьому, саме в цей період 03 січня 2020 року, ОСОБА_5 вивезла малолітню дочку ОСОБА_2 за межі території держави Україна без згоди ОСОБА_1 та належної правової підстави.
Згідно із ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Згідно з ч. 1 ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Відповідно ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що суд має врахувати характер та обсяг заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, ступінь вини відповідача у кожному конкретному випадку, а також інші обставини, зокрема, характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках.
Звертаючись до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, позивач вказував, що протиправні дій військової частини НОМЕР_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4») Адміністрації Державної прикордонної Служби України щодо пропуску малолітньої ОСОБА_2 через державний кордон України для виїзду за межі України позбавили можливості позивача спілкуватись зі своєю донькою та зумовили тривалий розрив у їх стосунках, у зв'язку з чим йому було завдано моральної шкоди у вигляді душевних страждань, психологічних переживаннях і напруженні, негативних емоціях, стресі, розчаруванні та відчутті невизначеності.
Так, у рішенні Київського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року судом встановлено, що Окремим контрольно-пропускним пунктом «Київ» (військова частина НОМЕР_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_3 було здійснено пропуск малолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за межі України на підставі незатвердженого Рішенням Виконавчого комітету Міської ради міста Кропивницького Висновку, складеного Виконавчим комітетом Міської ради міста Кропивницького, про проживання дитини з матір'ю від 29 березня 2019 року № 1539/49-05-24, що відповідачами не заперечується. Так, зокрема листом від 09 червня 2020 року № 23/Ш-52 ІНФОРМАЦІЯ_4» Державної прикордонної служби України повідомив позивача про те, що по факту перетинання державного кордону України 16 листопада 2019 року та 03 січня 2020 року на виїзд з України, малолітньою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в Окремому контрольно-пропускному пункті «Київ» було проведено службове розслідування та встановлено випадок надання дозволу на перетин державного кордону України по документу, який не давав на це право.
З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що ІНФОРМАЦІЯ_4» Державної прикордонної служби України при вчиненні дій щодо пропуску 16 листопада 2019 року та 03 січня 2020 року малолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 діяли не на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, оскільки документу, передбаченого пунктом 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, який би давав право на перетинання малолітньої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 16 листопада 2019 та 03 січня 2020 кордону України отримано не було.
Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, встановлені у рішенні Київського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року в справі № 320/4102/20 обставини щодо протиправних дій Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України щодо надання можливості перетину малолітньою ОСОБА_2 кордону України та виїзду за її межі без згоди батька та відповідної правової підстави для цього, не підлягають доказуванню у цій справі.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, щопозивачу завдано моральної шкоди протиправними діями Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України щодо надання можливості перетину малолітньою ОСОБА_2 кордону України та виїзду за її межі без згоди на це батька дитини та відповідної правової підстави для цього.
В апеляційній скарзі начальник Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) посилався на те, що протиправні дії відповідача не порушили жодних прав позивача ОСОБА_1 , а лише порушили встановлений законодавством порядок перетину державного кордону України щодо надання можливості пропуску малолітньої дитини ОСОБА_2 через державний кордон України для виїзду за межі України, який відбувся двічі, тобто протиправні дії були вчинені щодо ОСОБА_2 , а отже стосувались саме її прав.
Проте, колегія суддів відхиляє вказані доводи апеляційної скарги, з огляду на те, що відповідачем було порушено право позивача, яке передбачено ч. 3 ст. 313 ЦК України.
Відповідно до ч. 3 ст. 313 ЦК України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Оскільки позивач не надавав згоди на виїзд своєї дитини за межі України, який відбувся 16 листопада 2019 року та 03 січня 2020 року, то дії відповідача щодо пропуску малолітньої дитини ОСОБА_2 через державний кордон для виїзду за межі України, здійснені всупереч відсутності на це згоди ОСОБА_1 , як батька, призвели до порушення прав, передбачених ч. 3 ст. 313 ЦК України.
Також, в апеляційній скарзі сторона відповідача посилалась на те, що судом не застосовано ст. 162 ЦК України до даних правовідносин, оскільки по суті позовних вимог позивач порушує питання щодо стягнення моральної шкоди через самочинну зміну місця проживання дитини, яку здійснила мати дитини, а тому, на думку відповідача, позов потрібно було пред'являти до матері дитини.
Проте, суд критично оцінює вказані доводи апеляційної скарги, оскільки предметом позовної заяви позивача у дані справі є відшкодування моральної шкоди, яка була нанесена позивачу внаслідок протиправних дій саме відповідача щодо надання можливості пропуску дитини позивача через державний кордон України для виїзду за межі України. При цьому, дії матері дитини не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку з діями відповідача, які набравши законної сили рішенням суду в іншій справі, визнані протиправними.
Крім того, в апеляційній скарзі начальник Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) зазначав, що судом першої інстанції не було взято до уваги той факт, що позивачем не надано до суду належних доказів щодо завдання йому моральної шкоди діями відповідача.
Проте, оскільки під час розгляду даної справи судом встановлено факт протиправних дій відповідача, що підтверджується рішенням Київського окружного адміністративного суду від 26 січня 2021 року у справі № 320/4102/20, то зазначене, поза розумним сумнівом, свідчить про те, що позивач переніс негативні емоції, які можуть бути визнані моральними стражданнями.
У постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17 Верховний Суд дійшов правового висновку, що відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано. Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
ОСОБА_1 в своїй апеляційній скарзі, як на підставу для задоволення позовних вимог та визначення розміру моральної шкоди посилався на те, що відповідач своїми незаконними діями щодо надання можливості перетнути кордон малолітній ОСОБА_2 без надання на те згоди батька, порушив право позивача на повагу до свого приватного і сімейного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо порушення відповідачем права позивача на повагу до свого сімейного життя та втручання відповідача щодо реалізації позивачем цього права, оскільки протиправні дії відповідача щодо надання можливості малолітній дитині ОСОБА_2 виїхати за межі кордону України у супроводі матері ОСОБА_5 , не свідчать про порушення прав передбачених ст. 8 Конвенції.
Також, колегія суддів звертає увагу, що саме мати дитини ОСОБА_5 вивезла малолітню ОСОБА_2 за межі кордону України.
Тому, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що рішення ЄСПЛ, на які послався в позові ОСОБА_1 , як на підтвердження порушення ст. 8 Конвенції та, відповідно розміру моральної шкоди, не є релевантними до даного спору.
Враховуючи викладене, визначаючи розмір моральної шкоди, завданої ОСОБА_1 суд першої інстанції, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, враховуючи ступінь вини відповідача, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення із держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача 5 000 грн., що з урахуванням обсягу дій (бездіяльності) відповідача які визнані судом протиправними, є справедливою грошовою компенсацією за завдану відповідачем позивачу моральну шкоду.
Колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, апеляційні скарги не підлягають задоволенню.
Інші доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують та не впливають на правильність постановленого у справі рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України, -
Апеляційну скаргуОСОБА_1 та апеляційну скаргу Окремого контрольно-пропускного пункту « ІНФОРМАЦІЯ_1 » Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) - залишити без задоволення.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07 листопада 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 07 березня 2024 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
О.В. Борисова
В.М. Ратнікова