07 березня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/9680/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Жайворонок Т.Є., Колос І.Б.,
за участю секретаря судового засідання - Пасічнюк С.В.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Індіан Ісатекс Солар",
представник позивача - Селівакін І.О., адвокат (ордер від 06.03.2024 № 1416922); Цвєткова К.В., адвокат (ордер від 06.03.2024 № 1416914),
відповідач - Державне підприємство ?Гарантований покупець",
представник відповідача - Прокопів Н.М., адвокат (довіреність від 29.12.2023 № 168-Д),
розглянув касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Індіан Ісатекс Солар"
на рішення Господарського суду міста Києва від 26.09.2023 (головуючий суддя Кирилюк Т.Ю.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 (головуючий Андрієнко В.В., судді: Буравльов С.І., Шапран В.В.)
у справі № 910/9680/23
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Індіан Ісатекс Солар" (далі - Товариство, позивач)
до Державне підприємство "Гарантований покупець" (далі - Підприємство, відповідач)
про стягнення 6 563 999,89 грн.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
Товариство звернулось до суду з позовом до Підприємства про стягнення 6 563 999,89 грн, у тому числі 5 996 811,33 грн основного боргу, 124 459,66 грн 3 % річних та 442 728,90 грн інфляційних втрат.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням Підприємством взятих на себе зобов'язань за договором від 24.07.2020 № 1691/01/20 у частині оплати виробленої Товариством електричної енергії за ?зеленим? тарифом.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.09.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що Товариство з лютого по серпень 2022 року не мало права здійснювати господарську діяльність з виробництва електричної енергії та передавати її лініями електропередач Підприємству. Всі підписані представниками сторін у справі акти купівлі-продажу електроенергії в період часу з лютого по серпень 2022 є нікчемними правочинами, що не мають жодних правових наслідків (крім пов'язаних з їх недійсністю).
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанції, Товариство звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на те, що при ухвалені оскаржуваних рішень судами не враховано висновки, викладених у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.04.2023 у справі № 910/15867/21 щодо застосування пункту 10.4 Порядку купівлі гарантованим покупцем електричної енергії, виробленої з альтернативних джерел, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - НКРЕКП, Регулятор) від 26.04.2019 № 641 у подібних правовідносинах та на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень пункту 3 частини першої статті 3 та частини другої статті 13 у сукупності з частиною другою статті 131 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (далі - Закон), а також на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Також у прохальній частині касаційної скарги скаржник зазначив: ?Судові витрати, у тому числі витрати на професійну правничу допомогу, покласти на відповідача?, при цьому у описовій та мотивувальній частині касаційної скарги скаржником не наведений попередній (орієнтовний) розрахунок витрат на професійну правничу допомогу.
Підприємство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що сторонами у справі було укладено Договір, за умовами пункту 1.1 якого відповідач зобов'язався купувати всю відпущену позивачем електроенергію, вироблену за ?зеленим? тарифом, та оплачувати її вартість відповідно до умов цього договору і законодавства України, у тому числі Порядку купівлі гарантованим покупцем електричної енергії, виробленої з альтернативних джерел.
Позивач стверджував, що відповідачем не було проведено розрахунок у повному обсязі за придбану у позивача електричну енергію в жовтні 2021 року та за період часу з лютого 2022 року по серпень 2022 року.
Відповідно до інформації Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у зазначений вище період часу місцезнаходженням відповідача була наступна адреса: Україна, 72312, Запорізька обл., місто Мелітополь, вулиця Університетська, будинок 11, офіс 26.
За визначенням статті 93 Цивільного кодексу України місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.
Згідно з постановою від 24.10.2019 № 2181 Регулятора ?Про видачу ліцензії з виробництва електричної енергії Товариству? місцем провадження господарської діяльності з виробництва електричної енергії позивача у справі є сонячна електростанція (дахова) будинків 15/6 та 15/7 по вулиці Дмитра Донцова у місті Мелітополь Запорізької області.
Загальновідомим фактом, що не потребує окремого доказування у даному судовому дослідженні, є факт окупації міста Мелітополь з 26.02.2022.
Частиною другою статті 13 Закону передбачено, що здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. Правочин, стороною якого є суб'єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини другої статті 131 Закону на період тимчасової окупації переміщення товарів (робіт, послуг) з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію усіма видами транспорту, в тому числі автомобільним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом, а також лініями електропередач та гідротехнічними спорудами, заборонено.
Таким чином позивач з лютого по серпень 2022 року не мав права здійснювати господарську діяльність з виробництва електричної енергії та передавати її лініями електропередач відповідачу.
При цьому всі підписані представниками сторін у справі акти купівлі-продажу електроенергії в період часу з лютого по серпень 2022 є нікчемними правочинами, що не мають жодних правових наслідків (крім пов'язаних з їх недійсністю).
Подальша перереєстрація у 2023 році місцезнаходження відповідача не може змінити його правовий статус за період часу з лютого по серпень 2022 року.
За таких підстав, суди дійшли висновку про те, що, враховуючи відсутність у позивача права на отримання заявлених до стягнення грошових коштів та відсутність у відповідача кореспондованого зобов'язання їх сплачувати, відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Товариство у касаційній скарзі посилається на те, що суди ухвалюючи рішення в частині задоволення позовних вимог не врахували висновки, викладені у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.04.2023 у справі № 910/15867/21 щодо застосування пункту 10.4 Порядку купівлі гарантованим покупцем електричної енергії, виробленої з альтернативних джерел, затвердженого постановою НКРЕКП від 26.04.2019 № 641 у подібних правовідносинах, проте порівнюючи зміст правовідносин (права й обов'язки сторін спору) згідно з відповідним правовим регулюванням, Суд дійшов висновку, що правовідносини у вказаній справі та у даній не є подібними, з урахуванням періодів виникнення правовідносин, а також різного правового регулювання таких відносин.
Верховний Суд, враховуючи, що підставами касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій визначено відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень пункту 3 частини першої статті 3 та частини другої статті 13 у сукупності з частиною другою статті 131 Закону, а також на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, вважає за необхідне зазначити, що погоджується з висновком судів попередніх інстанцій в частині застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 13 та частини другої статті 131 Закону, оскільки метою вказаного Закону є визначення статусу території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлення особливого правового режиму на цій території, визначення особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб (стаття 2 Закону).
Судами на підставі даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, що у спірний період часу місцезнаходження позивача було за адресою: Україна, 72312, Запорізька обл., місто Мелітополь, вулиця Університетська, будинок 11, офіс 26.
Згідно з постановою від 24.10.2019 № 2181 Регулятора ?Про видачу ліцензії з виробництва електричної енергії Товариству? місцем провадження господарської діяльності з виробництва електричної енергії позивача у справі є сонячна електростанція (дахова) будинків 15/6 та 15/7 по вулиці Дмитра Донцова у місті Мелітополь Запорізької області.
Також судами зазначено, що загальновідомим фактом, що не потребує окремого доказування у даному судовому дослідженні, є факт тимчасової окупації міста Мелітополь з 26.02.2022.
Отже, враховуючи викладене та приписи статті 2 Закону його дія розповсюджується на спірні правовідносини у даній справі, а тому суди попередніх інстанцій правомірно застосували до спірних правовідносин положення частини другої статті 13 та частини другої статті 131 Закону.
Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що вказані норми права не підлягали до застосування до спірних правовідносин з огляду на положення пункту 3 частини першої статті 3 Закону та з урахуванням яких, на думку скаржника, офіційною датою окупації міста Мелітополь є 22.12.2022 (момент прийняття наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України ?Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією? від 22.12.2022 № 309; далі - Наказ № 309), оскільки Наказ № 309 був винесений на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 06.12.2022 № 1364 ?Про Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією? і у вказаному наказі визначені саме дати початку тимчасової окупації, зокрема, визначено 25.02.2022 датою окупації Мелітопольської міської територіальної громади.
Тобто в Наказі № 309 визначені офіційні дати тимчасової окупації відповідних територій України, а тому дата винесення самого Наказу № 309 не може бути офіційною датою тимчасової окупації території України вказаної у ньому.
Крім того, за такою логікою, дата тимчасової окупації визначених у Наказі № 309 територій була б одна для всіх, що, у свою чергу, нівелює зміст самого наказу.
Водночас Суд, враховуючи, що вимоги Закону розповсюджуються на спірні правовідносини саме з дати тимчасової окупації відповідної території, звертає увагу на те, що у позовній заяві Товариством заявлені вимоги про стягнення заборгованості за періоди жовтень 2021 року та з лютого по серпень 2022 року, у той час як, суд ухвалюючи оскаржувані рішення зазначили, що всі підписані представниками сторін у справі акти купівлі-продажу електроенергії в період часу з лютого по серпень 2022 є нікчемними правочинами, тобто судами попередніх інстанцій не надавалась правова оцінка наявним у матеріалах справи доказам в частині доводів позивача про стягнення з відповідача заборгованості за жовтень 2021 року, а також відповідну частину лютого з оцінкою аргументів щодо дії Наказу № 309 у часі та за колом осіб. Таким чином суди попередніх інстанцій не досліджували та не встановлювали наявність/відсутність підстав для задоволення/відмову у задоволенні вимог Товариства в частині стягнення заборгованості за жовтень 2021 року та відповідну частину лютого, тобто за період який був до початку тимчасової окупації відповідної території України.
Також Суд враховує, що датою тимчасової окупації відповідної території є 25.02.2022 тобто майже кінець лютого місяця, при цьому судами не встановлювалась наявність/відсутність можливості визначення розміру заборгованості за період лютого місяця коли місто Мелітополь ще не було у тимчасовій окупації.
З викладеного вбачається, що судами попередніх інстанцій не було надано належної правової оцінки усім доводам та поданим сторонами доказам, як окремо кожному так і у їх сукупності, а саме в частині наявності/відсутності підстав для задоволення вимог Товариства в частині стягнення заборгованості за жовтень 2021 року та частину лютого 2022 року.
За змістом положень статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
При цьому одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає у тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 20.08.2020 у справі № 914/1680/18).
Проте, оскільки судами при розгляді справи не враховано приписи частини третьої статті 86 ГПК України, а саме те, що суд повинен надати оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який міститься у матеріалах справи, то, судом не виконані вимоги норм процесуального права у вирішенні відповідного спору.
Згідно із статтею 236 ГПК України, зокрема судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Частиною першою статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Враховуючи викладене, рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення заборгованості за жовтень 2021 року та частину лютого 2022 року зазначеним вимогам процесуального закону, а саме статтям 86, 236-238 ГПК України не відповідає.
Оскільки Судом було встановлено порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що, у свою чергу, є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень у вказаній частині та передачі справи у цій частині на новий розгляд, з міркувань наведених у цій постанові, тобто Суд встановив обставини, які є самодостатніми для скасування оскаржуваного рішення, з огляду на характер спірних правовідносини, доводів та обґрунтувань сторін, які впливають на правову кваліфікацію по суті спору у спірних правовідносинах.
Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Згідно з приписами пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Таким чином, Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій в частині стягнення заборгованості за жовтень 2021 року та частину лютого 2022 року, з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи та докази, в тому числі зазначені у даній постанові, об'єктивно оцінити відповідні докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті і, в залежності від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
Оскільки рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд, то розподіл судових витрат у справі, у тому числі й судового збору, сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарг, здійснює господарський суд, який ухвалює рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 308, 310, 315, 316 ГПК України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Індіан Ісатекс Солар" задовольнити частково.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 26.09.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 у справі № 910/9680/23 скасувати в частині розгляду позовних вимог про стягнення заборгованості за жовтень 2021 року та частині лютого 2022 року, в скасованій частині рішення Господарського суду міста Києва від 26.09.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. В іншій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Т. Жайворонок
Суддя І. Колос