"27" лютого 2024 р.м. Одеса Справа № 916/4404/23
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
за участю секретаря судового засідання Лінник І.А.,
за участю представників:
від позивача: не з'явився,
від відповідача: адвокат Страх Є.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу № 916/4404/23
за позовом: Військової частини НОМЕР_1
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Сідлецького Андрія Валерійовича
про розірвання договору та стягнення 45 325,50 грн,
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
Військова частина НОМЕР_1 звернулась до Господарського суду Одеської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Сідлецького Андрія Валерійовича, в якій просить суд розірвати договір поставки за державний кошт № 30 від 18.07.2023, а також стягнути з відповідача на користь позивача штраф 7% у сумі 25795,00 грн та пеню в сумі 19530,50 грн.
В обґрунтування позову посилається на неналежне виконання відповідачем договору поставки за державні кошти № 30 від 18.07.2023 щодо постачання та монтажу промислових воріт у встановлений договором строк.
Як вказує позивач, 18.07.2023 за результатами відкритих торгів з особливостями (тендеру) по ідентифікатору закупівлі UA-2023-06-13-006441-а позивачем з ФОП Сідлецьким А.В. укладено договір поставки за державні кошти №30, предметом якого є постачання воріт промислових-секційних з монтажем, загальною вартістю 368 500,00 грн.
При цьому, позивач наголошує, що в строки встановлені договором і до теперішнього часу відповідач умови договору щодо постачання та монтажу промислових воріт не виконав, чим порушив права позивача, у зв'язку з чим 01.09.2023 останній звернувся до відповідача з вимогою постачання та монтажу воріт.
Позивач зазначає, що невиконання умов договору відповідач обґрунтовує тим, що за проведеним контрольним заміром та прорахунком витрат, згідно тендерної документації та значним зростанням цін, він не може виконати умови укладеного за результатами тендеру договору.
Окрім того, оскільки закупівля за вказаним договором здійснювалась за державний кошт, позивач вважає за правомірне притягти відповідача до відповідальності за порушення договірних зобов'язань, визначеною положеннями абз. 2, ч. 2, ст. 231 ГК України, зокрема, у вигляді пені за порушення строків виконання зобов'язання та у вигляді штрафу за прострочення понад тридцять днів.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, у відзиві на позов (вх. № 43879/23 від 30.11.2023) зазначив, що твердження позивача є безпідставними та не відповідають дійсності, оскільки згідно п. 5.1. договору №30 поставки товару за державні кошти від 18.07.2023 чітко визначено, що постачання товару здійснюється постачальником відповідно до специфікації впродовж 30 (тридцяти) банківських днів з дня підписання цього договору, а відтак, граничний строк поставки 29 серпня 2023 року.
Окрім того, відповідач додає, що у зв'язку з тим, що за період участі у відкритих торгах до поставки (з монтажем) відбулася зміна податкового законодавства, а саме згідно ЗУ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо особливостей оподаткування у період дії воєнного стану» № 3219-IX з 01 серпня 2023 року було збільшено ставку єдиного податку у 2,5 рази з 2% до 5%, також відбулося різке та стрімке здорожчення паливо-мастильних матеріалів з 44,50-45,00 гривень за літр А95 у червні 2023 року до 49,00-53,00 гривень за літр А95 у серпні 2023 року, а також різкого стрибка курсу долара США до гривні, у зв'язку з чим суттєво відбулося подорожчання як ресурсів необхідних для виготовлення товару за договором, в першу чергу метал, а й витратні матеріали, тобто значне зростання цін на закупівлю матеріалів, що унеможливило поставку товару за зазначеними в договорі №30 цінами.
Відповідач вважає, що у даному випадку відбулися істотні зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, оскільки відповідач не передбачав, що така зміна обставин не настане (відбудуться після стабільного періоду такі значні коливання), вказані зміни зумовлені причинами, на які відповідач вплинути чи усунути не може, а виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило відповідача не тільки того, на що він розраховував при укладенні договору (отримання прибутку), а й навпаки призвело б до збитків. При цьому договором не передбачено, що хтось із сторін несе ризик зміни обставин.
За ствердженням відповідача, у зв'язку з вказаними обставинами ФОП Сідлецький одразу ж повідомив про це відповідальну особу позивача та запропонував два варіанти: або збільшення ціни, що допускається відповідно до ЗУ «Про публічні закупівлі» або розірвання договору, проте отримав відповідь, що збільшення ціни не влаштовує позивача. В подальшому відповідач звернувся до позивача з листом про розірвання спірного договору, до якого була долучена відповідна додаткова угода.
Також відповідач, враховуючи, що за умовами договору відсутня передоплата та позивачем не сплачувалися жодні кошти відповідачу, вважає, що розмір заявлених до стягнення пені і штрафу не є співмірним із відсутніми збитками позивача.
Окрім того, на думку відповідача, є наявними усі складові обставини, які дають підстави вважати виниклу ситуацію винятковою і розірвати договір внаслідок істотної зміни обставин та визначати наслідки такого розірвання зменшенням на 90% пені та штрафу.
Позивач у письмових поясненнях (вх. № 2113/24 від 17.01.2024) відзначив, що вважає недоречним розглядати питання щодо зменшення розміру штрафних санкцій виключно у площині співмірності завданих збитків, оскільки невиконання відповідачем своїх господарських зобов'язань щодо встановлення промислових автоматичних воріт на режимному військовому об'єкті, де зберігається майно воєнного призначення, тим паче під час повномасштабного вторгнення агресора, завдає шкоди обороноздатності в цілому країні.
Щодо посилань відповідача на збільшення ставки єдиного податку, істотного збільшення вартості пального та суттєвих курсових коливань у бік збільшення, позивач зазначив, що вказані обставини не підтверджені належними доказами, не є істотними та такими, що дають право односторонньої відмови від виконання зобов'язань та звільнення від відповідальності за їх порушення.
Інші заяви по суті справи до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.10.2023 року позовна заява вх.№ 4963/23 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.
16.10.2023 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву Військової частини НОМЕР_1 (вх. № 4963/23 від 10.10.2023) залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків протягом семи днів з дня вручення ухвали суду.
19.10.2023 року від Військової частини НОМЕР_1 надійшла заява (вх.№ 37254/23) про усунення недоліків, із змісту якої вбачається усунення недоліків, встановлених ухвалою суду від 16.10.2023 та додані відповідні документи.
20.10.2023 ухвалою Господарського суду Одеської області прийнято позовну заяву (вх.№ 4963/23 від 10.10.2023) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/4404/23. Справу № 916/4404/23 постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на "16" листопада 2023 року о 12:40 год.
23.10.2023 за вх.№ 37578/23 до суду від ФОП Сідлецького Андрія Валерійовича надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, в якому заявник просив забезпечити проведення судового засідання, що призначене на 16.11.2023 о 12:40 год, у режимі відеоконференції та визначити суд, відповідальний за проведення відеоконференції - Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу. Вказана заява відповідною ухвалою суду від 07.11.2023 була задоволена повністю.
Окрім того, 23.10.2023 позивач звернувся до суду із заявою (вх. № 37772/23) про видачу посвідченої копії ухвали про відкриття провадження у справі № 916/4404/23 від 20.10.2023. Дана заява була задоволена судом та 24.10.2023 представник позивача отримав належним чином засвідчену копії ухвали від 20.10.2023.
02.11.2023 через систему «Електронний суд» ФОП Сідлецький А.В. надав суду заяву (вх. № 39425/23), відповідно до якої просив внести його дані до додаткових відомостей про учасника справи для доступу до електронної справи № 916/4404/23 та перевести в електрону форму процесуальні та інші документи по справі, що надійшли до суду в паперовому вигляді, а також заяву (вх.№ 39429/23) про дистанційне ознайомлення з матеріалами справи та надання електронної копії матеріалів на його електронну адресу.
15.11.2023 відповідачем подано до суду клопотання (вх. № 41739/23) про відкладення підготовчого засідання у даній справі на іншу дату, у зв'язку з укладенням з адвокатом договору про надання правової допомоги, необхідністю ознайомитись з матеріалами для надання кваліфікованої правової допомоги.
Того ж дня, представником відповідача надано до суду заяву (вх. № 41769/23 від 15.11.2023), якою останній просив залучити його у справу в якості представника та надати доступ до електронної справи № 916/4404/23 в підсистемі «Електронний суд».
16.11.2023 на електронну адресу суду надійшло клопотання позивача (вх. № 41798/23) про проведення підготовчого засідання за відсутності його представника.
16.11.2023 ухвалою Господарського суду Одеської області відкладено підготовче засідання у справі № 916/4404/23 на "30" листопада 2023 року об 11:20 год.
22 листопада 2023 року за вх.№ 42718/23 до суду від представника ФОП Сідлецького Андрія Валерійовича надійшла заява про участь представника у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, з використанням власних технічних засобів, яка судом була задоволена відповідною ухвалою суду 23.11.2023.
30.11.2023 відповідачем надано до суду відзив на позов (вх. № 43879/23), який судом був прийнятий до розгляду та долучений до матеріалів справи разом із доданими до нього доказами.
Підготовче засідання, призначене протокольною ухвалою Господарського суду Одеської області від 16.11.2023 у справі № 916/4404/23 на 30.11.2023 об 11:20 год., не відбулося у зв'язку з особливими умовами роботи установи суду, пов'язаними з несанкціонованим втручанням в роботу інформаційних (автоматизованих), електронних комунікаційних мереж і ресурсів суду, що сталося внаслідок хакерської атаки та призупиненням роботи в КП «Діловодство спеціалізованого суду» наказом керівника апарату суду від 30.11.2023.
08.12.2023 ухвалою Господарського суду Одеської області, у зв'язку із відновленням роботи КП «Діловодство спеціалізованого суду» з 08.12.2023 згідно з наказом голови суду від 07.12.2023, продовжено строк проведення підготовчого провадження у справі № 916/4159/23 за ініціативою суду на 30 днів та призначено підготовче засідання на "19" грудня 2023 року о 12:00 год.
19.12.2023 в підготовчому засіданні, за участю представника позивача, після вирішення всіх питань, передбачених ст. 182 ГПК України, проголошено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи № 916/4404/23 до судового розгляду по суті на "18" січня 2024 року о 10:40 год.
17.01.2024 від позивача до суду надійшли письмові пояснення (вх. № 2113/24) щодо відзиву на позов, які судом були прийняті до розгляду та долучені до матеріалів справи разом із відповідними доказами.
Того ж дня, до суду надійшло також клопотання позивача (вх. № 2115/24 від 17.01.2024), згідно якого останній просив проводити розгляд справи за наявними матеріалами справи без участі позивача, позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив його задовольнити.
18.01.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області відкладено розгляд справи № 916/4404/23 по суті на "15" лютого 2024 року об 11:00 год.
12.02.2024 позивач звернувся до суду із заявою (вх. № 5558/24) про розгляд даної справи без участі його представника за наявними матеріалами справи.
Судове засідання, призначене ухвалою Господарського суду Одеської області від 18.01.2024 у справі № 916/4404/23 на 15.02.2024 об 11:00 год., не відбулося у зв'язку з оголошенням системою цивільної оборони у м. Одеса та Одеській області повітряної тривоги.
19.02.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області судове засідання у справі № 916/4404/23 призначено на "27" лютого 2024 року о 12:40 год.
Позивач - Військова частина НОМЕР_1 про час та місце розгляду справи повідомлений належним, неодноразово звертався із заявами про розгляд справи за відсутності його представника та зазначав, що заявлений позов підтримує в повному обсязі з підстав, викладених у своїх заявах по суті, та просив його задовольнити.
Представник відповідач - ФОП Сідлецького А.В. в судовому засіданні виступив із вступною промовою, проти позовних вимог заперечував з підстав, викладених у поданому ним відзиві на позов, в судових дебатах в задоволенні позову просив частково відмовити.
Відповідно до ч.1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу, неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, у першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Водночас, необґрунтоване відкладення розгляду справи призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що може призвести до порушення положень ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка покладає на національні суди обов'язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку.
Отже, судом було забезпечено принцип змагальності сторін, рівність сторін, що полягає у наданні їм однакових можливостей для реалізації ними своїх процесуальних прав, з огляду на сплив строків для подання доказів, з метою дотримання прав позивача на своєчасне вирішення спору.
З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Враховуючи наведене, суд, керуючись засадами рівності учасників судового процесу перед законом і судом, розумності строків розгляду справи, вважає відсутніми підстави для подальшого відкладення розгляду цієї справи та дійшов висновку про можливість розгляду справи по суті в судовому засіданні за відсутності позивача.
В процесі розгляду справи подані учасниками справи клопотання та заяви були судом розглянуті та вирішенні відповідно до приписів Господарського процесуального кодексу України, про що відзначено у протоколах підготовчих та судових засідань.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи.
В судовому засіданні, 27.02.2024 господарським судом був закінчений розгляд справи по суті та відповідно до ч.1 ст.240 ГПК України, після виходу з нарадчої кімнати, проголошена вступна і резолютивна частини рішення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
18.07.2023 між Військовою частиною НОМЕР_1 (покупець) та ФОП Сідлецьким Андрієм Валерійовичем (постачальник) укладено договір № 30 поставки товару за державні кошти, відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов'язується поставити і передати у власність покупцю продукцію виробничо-технічного призначення (далі - товар), найменування, асортимент, одиниця виміру, кількість та ціни якої зазначаються у Специфікації поставки товару (додатку №1 до договору), що є невід'ємною частиною договору, а Покупець за бюджетною програмою 2101020/2, КЕКВ 3110 зобов'язується прийняти товар та здійснити оплату відповідно до умов договору.
Відповідно до п. 1.2. договору найменування товару: ворота промислові секційні (з монтажем) за кодом ДК 021:2015 «Єдиний закупівельний словник»: 44210000-5 «Конструкції та їх частини» згідно Специфікації поставки товару додаток №1 до договору (що є невід'ємною частиною договору).
Згідно п. 3.1. договору ціна договору становить 368 500 грн. 00 коп., без ПДВ.
При цьому, п. 3.2. встановлено, що ціна цього договору залишається незмінною до повного виконання сторонами зобов'язань за договором, крім випадків зменшення обсягів закупівлі залежно від реального фінансування видатків замовника та узгодженого, шляхом підписання додаткової угоди, зменшення сторонами ціни договору.
Пунктами 5.1., 5.2. договору сторони також передбачили, що постачання товару здійснюється постачальником відповідно до специфікації впродовж 30 (тридцяти) банківських днів з дня підписання цього договору. Місцем постачання та монтажу товару є місцезнаходження покупця (м. Білгород- Дністровський, Одеська область). Товар постачається на умовах DDP - склад покупця відповідно до Міжнародних правил по тлумаченню терміналів «Інкотермс» у редакції 2020 року згідно з положеннями договору, встановленими нормами відвантаження у тарі та упаковці, яка забезпечує її збереження під час транспортування, вантажно-розвантажувальних робіт тощо.
Підпунктом 6.3.1. п. 6.3. договору встановлений обов'язок постачальника забезпечити постачання товару у строки, встановлені договором.
При цьому, пунктами 7.1., 73.3. та 7.4. договору визначено, що сторони беруть на себе зобов'язання неухильно виконувати всі умови цього договору. У разі не виконання або не належного виконання своїх зобов'язань за договором сторони несуть відповідальність, передбачену законодавством України та цим договором. За порушення строків постачання товару постачальник сплачує пеню у розмірі 0,1 відсотка вартості товару, що до якого допущено прострочення виконання за кожний день прострочення. За прострочення поставки товару понад 30 (тридцять) календарних днів, за відмову від постачання, або не постачання (постачання в неповному обсязі) додатково стягується штраф у розмірі 7 (сім) відсотків від вартості не поставленого товару.
Як встановлено п.п. 10.1., 10.3. договору, цей договір набирає чинності з моменту підписання його двома сторонами і діє до 20 грудня 2023 року.
Умови припинення (розірвання) договору є: 1) взаємна домовленість сторін (у разі якщо відпала потреба покупця у товарі має бути підтверджена документально); 2) відмова в односторонньому порядку від договору (у повному обсязі або частково) у випадку невиконання (повністю або частково) постачальником взятих ним зобов'язань з перевищенням договірних строків їх виконання більш ніж 31 календарних днів; 3) продовження строку дії обставин непереборної сили понад 30 днів; 4) закінчення терміну договору; 5) відміна або скорочення видатків на здійснення закупівлі товару, на постачання якого укладено договір; 6) рішення суду; 7) інші визначені законодавством умови.
Відповідно до п. 11.3. договору дійсними та обов'язковими для сторін визнаються зміни та доповнення, що вносяться ними у договір за взаємною згодою та з урахуванням пункту 11.7 договору.
Вказаний правочин підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками зазначених суб'єктів господарювання.
18.07.2023 між сторонами була погоджена та підписана специфікація, що є додатком № 1 до договору, щодо поставки воріт промислових секційних у кількості 5 шт., вмонтованої хвіртки в комплекті з замком і доводчиком у кількості 4 шт., ланцюгового редуктора у кількості 5 шт. та їх монтажу загальною вартістю 368500,00 грн з ПДВ.
В матеріалах справи наявна заява ФОП Сідлецького А.В. за вих. № 1304-02 від 23.08.2023 до командира Військової частини НОМЕР_1 щодо розірвання договору, якою відповідач повідомив позивача, що за період участі у відкритих торгах до поставки (з монтажем) відбулось значне зростання цін на закупівлю матеріалів, що унеможливлює поставити товар за зазначеними в договорі № 30 цінами.
Даною заявою відповідач, у зв'язку обставинами, за які жодна із сторін не відповідає, просив позивача припинити дію договору № 30 від 18.07.2023 достроково за згодою сторін та додав до неї додаткову угоду про розірвання (припинення) дії договору з моменту її підписання.
01.09.2023 Військова частина НОМЕР_1 звернулась до ФОП Сідлецького А.В. з претензією № 1930, де вимагав негайного виконання постачання та монтажу воріт промислових секційних, а у випадку ігнорування зобов'язань з постачання та монтажу воріт позивач зазначив, що буде вимушений звернутися до суду з вимогами про притягнення до відповідальності за порушення договірних зобов'язань та відшкодування завданих збитків.
Відповідні докази направлення даної претензії відповідачу наявні в матеріалах справи.
Відповіді відповідача на претензію позивача або доказів її виконання матеріали справи на містять.
Зазначені обставини стали підставою для звернення позивача до суду з позовом у даній справі про розірвання договору поставки за державні кошти № 30 від 18.07.2023 та стягнення з відповідача штрафу 7% у сумі 25795,00 грн та пені в сумі 19530,50 грн.
4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.
Частиною першою статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.
Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з частиною першою статті 175 Господарського Кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини четвертої статті 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим державним органом або органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Згідно з частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Згідно з частиною 1 статті 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Відповідно до ч.ч. 2, 3, 4 ст. 188 ГК України, сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Згідно приписів частини 1 статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання (частина 2 статті 216 Господарського кодексу України).
Відповідно до положень частин 1, 4 статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності (стаття 218 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч.1 ст. 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законі інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.
Статтею 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Пунктом 4 статті 231 ГК України встановлено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Частиною 1 ст. 265 ГК України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
За приписами ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.
Згідно з пунктом 1 статті 546, статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).
У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, стягнення неустойки.
Відповідно до статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
Відповідно до норм статей 6 та 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини другої статті 631 Цивільного кодексу України договір набирає чинності з моменту його укладення.
Відповідно до статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 652 Цивільного кодексу України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Частиною 4 статті 652 Цивільного кодексу України передбачено, що зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.
Відповідно до статті 653 Цивільного кодексу України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
За приписами статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і оплатити за нього певну грошову суму.
За приписами ч. 1 ст. 662 ЦК України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Відповідно до статті 663 ЦК України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Частиною 1 ст. 664 ЦК України, унормовано, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.
Відповідно до ч. 1 ст. 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Наведеними вище нормами господарського законодавства врегульовано правові підстави виникнення господарських зобов'язань, до яких, зокрема, належить господарський договір.
Порядок укладення та розірвання господарських договорів врегульовано нормами цивільного права та господарського законодавства.
Дослідивши письмові докази, що містяться у матеріалах справи, суд доходить до висновку, що між сторонами виникли майново-господарські зобов'язання.
Суд звертає увагу на те, що розкриваючи зміст засади свободи договору, у ст. ст. 6, 627 Цивільний кодекс України визначає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору.
Зобов'язання, що виникли між сторонами за своїм правовим змістом опосередковують відносини поставки. Аналіз наведених норм права свідчить, що договір поставки за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків.
Як встановлено судом вище, 18.07.2023 між сторонами укладений договір поставки товару за державні кошти № 30, відповідно до якого ФОП Сідлецький А.В. зобов'язується поставити та здійснити монтаж, а Військова частина НОМЕР_1 прийняти та оплатити товар - ворота промислові секційні, вартістю 368500,00 грн.
Суд звертає увагу сторін, що цивільне законодавство базується на принципі обов'язкового виконання сторонами зобов'язань за договором. За загальним правилом, закріпленим у частині 1 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.
Отже, за змістом наведених норм розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Право сторони на одностороннє розірвання договору може бути передбачено законом або безпосередньо у договорі, а може залежати від вчинення/невчинення сторонами договору певних дій, так і без будь-яких додаткових умов (безумовне право сторони на відмову від договору).
Згідно правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 904/7804/16, одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли права на односторонню відмову у сторони немає, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін.
Наразі, як вбачається зі змісту позовної заяви, позивачем заявлено позовну вимогу про розірвання договору поставки товару за державні кошти № 30 від 18.07.2022 у зв'язку з істотним порушенням його умов.
У розумінні положень ст. 651 ЦК України істотним є таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору. Істотність порушення визначається за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору.
Розірвання договору в судовому порядку з причин істотного порушення договору є правовим наслідком порушення зобов'язання іншою стороною договору відповідно до частини першої статті 611 ЦК України, тобто, способом реагування та захисту права від порушення договору, яке вже відбулося.
Іншими підставами для зміни або розірвання договору в судовому порядку (крім істотного його порушення) відповідно до частини другої статті 651 ЦК України є випадки, встановлені законом або договором, і настання таких випадків зумовлює право сторони ініціювати в судовому порядку питання зміни чи припинення відповідних договірних правовідносин.
Підставами для виникнення юридичного спору про внесення змін у договір чи про його розірвання, який підлягає вирішенню судом, є обставини, наведені у частині другій статті 651 ЦК України, і ці обставини виникають в силу прямо наведених у цій нормі фактів та подій, що зумовлюють правову невизначеність у суб'єктивних правах чи інтересах.
Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини 1 статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Виходячи зі змісту статті 651 ЦК України положеннями зазначеної норми передбачено можливість розірвання договору за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом або договором.
При цьому, при укладенні договору та визначенні його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, при яких він буде виконуватися. Інтереси сторін можуть порушуватися будь-якою зміною обставин, що виникають у ході виконання договору, проте лише істотна зміна обставин визнається підставою для вимоги про зміну договору. Зміна обставин вважається істотною тільки тоді, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони б не уклали договір або уклали б його на інших умовах.
Окрім того, суд враховує, що право покупця на односторонню відмову від договору у випадку відмови продавця передати проданий товар, встановлено прямою нормою цивільного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 665 ЦК України.
За змістом частини 1 статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Із змісту наведеної норми права слідує, що однією із основних умов виконання зобов'язання є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі. При цьому коли одна із сторін за умовами договору взяла на себе певні зобов'язання, то інша сторона вправі очікувати, що такі будуть виконані належним чином у встановлені строки. У разі ж коли сторона порушила умови договору, зобов'язання вважається не виконаним, що є порушенням погодженої між сторонами істотної умови договору.
Верховний Суд у постанові від 01.03.2021 у справі № 180/1735/16-ц зазначив, що принцип належного виконання зобов'язання полягає в тому, що виконання має бути проведене, зокрема у належний строк (термін).
Судом встановлено та відповідачем у відзиві на позовну заяву підтверджено факт порушення останнім умов договору № 30 від 18.07.2023 в частині дотримання погодженої дати поставки. При цьому суд бере до уваги, що до звернення з цим позовом до суду з метою захисту позивачем своїх порушених прав та інтересів, останнім вживалися заходи досудового врегулювання спору, про що свідчить безрезультатне листування претензійного характеру щодо необхідності виконання відповідачем обов'язку із поставки товару.
Як встановлено судом, що не заперечується відповідачем, останнім не виконані взяті за договром поставки зобов'язання щодо поставки товарів у визначені договором строки та у відповідній кількості.
Матеріали справи не містять доказів поставки відповідачем визначеного у договорі товару, в строки узгоджені сторонами. Акти приймання-передачі товару, накладні в матеріалах справи відсутні. Доказів в підтвердження виконання взятих на себе зобов'язань, а також неможливості поставки товару відповідач суду не надав.
Таким чином, сторона договору поставки товару за державні кошти № 30 від 18.07.2023 - ФОП Сідлецький А.В. допустив істотне порушення умов вищезазначеного договору, внаслідок чого позивач значною мірою позбавлений того, на що розраховував при укладенні зазначеного договору, та неможливість позивача досягнення цілей договору, а саме: не отримав необхідного товару, якого потребував. Отже наявні правові підстави для розірвання договору.
Враховуючи вище наведене, беручи до уваги характер спірних правовідносин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що у зв'язку з невиконанням відповідачем зобов'язань за договором № 30 поставки товару за державні кошти від 18.07.2023 в частині дотримання погоджених строків поставки товару, що змусило позивача звернутися до суду з позовною заявою за захистом порушених прав та інтересів, останній значною мірою позбавляється того, на що розраховував при укладенні договору, що підтверджує істотність порушення відповідачем погоджених умов договору, а тому позовна вимога про розірвання договору № 30 поставки товару за державні кошти від 18.07.2023 є цілком обґрунтованою, доведеною та підлягає задоволенню.
Щодо тверджень відповідача стосовно змін у податковому законодавстві, стрімкого подорожчання ресурсів, необхідних для виготовлення товару та зростання цін на закупівлю товарів, що унеможливило поставку товару за цінами, визначеними спірним договором, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Судом встановлено та підтверджено сторонами справи, що спірний договір укладений сторонами за результатами проведеної процедури закупівлі за державні кошти згідно з Законом України «Про публічні закупівлі», зокрема, за результатами відкритих торгів з особливостями (тендеру)
Тобто, відповідач скористався власною свободою договору (стаття 627 ЦК України) та взяв участь у процедурі закупівлі за державні кошти згідно з оголошенням, подав заявку учасника та визнаний його переможцем саме на умовах тендерної документації, враховуючи зазначену ним економічно вигідну пропозицію.
Так, відповідач на власний розсуд підписав договір про поставку за державні кошти відповідно до вимог тендерної документації та не відмовився від визначених замовником у тендерній документації умов договору.
Підписавши спірний договір № 30 поставки товару за державні кошти від 18.07.2023, відповідач, як виконавець, прийняв усі його істотні умови та погодився на них, в т.ч. щодо ціни договору, її виду та порядку внесення до неї змін, які були погоджені сторонами.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що посилання відповідача на збільшення у серпні вартості паливно-мастильних матеріалів, зміни курсу долара США до гривні, у зв'язку з чим збільшилась вартість ресурсів, необхідних для виготовлення товару, та витратних матеріалів, а також зростання ціни на їх закупівлю, як на підставу неможливості здійснення поставки спірного товару, або підставу для внесення змін до договору або його розірвання, є необґрунтованими, оскільки вказані додаткові витрати повинні були бути враховані відповідачем під час складення ціни тендерної пропозиції, а зростання цін на ринку та коливання курсу долару США не свідчить про істотну зміну обставин у розумінні ст. 652 ЦК України.
Так, у відзиві на позов відповідач зазначив, що виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін, оскільки подальше виконання договору позбавило б відповідача того, що він розраховував при укладенні договору, зокрема отримання прибутку, а також призвело б до збитків.
Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Підприємництво здійснюється на основі комерційного розрахунку та власного комерційного ризику (ст. 44 ГК України).
Відтак, відповідач (постачальник за договором) при укладенні договору мав передбачити можливі ризики, пов'язані зі зміною вартості товару протягом погодженого строку його виконання.
Принцип комерційного розрахунку та власного комерційного ризику випливає із ризикованого характеру підприємницької діяльності і передбачає покладання негативних наслідків здійснення підприємницької діяльності безпосередньо на підприємство (підприємця).
Тобто, суб'єкт підприємницької діяльності вправі обирати спосіб здійснення ним підприємницької діяльності, здійснюючи її на свій ризик, і самостійно відповідати за результати своїх дій, він вільний у виборі напрямків і методів роботи, незалежний у прийнятті рішень, діє своєю волею та за своїми інтересами, вільний у встановленні прав і обов'язків по договорам, що укладаються, у визначенні будь-яких умов договорів, що укладаються.
Суд зауважує, що відповідач є суб'єктом підприємницької діяльності. При цьому, у разі здійснення господарської діяльності особа має усвідомлювати, що така діяльність здійснюється нею на власний ризик, особа має здійснювати власний комерційний розрахунок щодо наслідків здійснення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утримання від вчинення) таких дій.
Ризик є однією із ознак підприємницької діяльності. Принцип комерційного розрахунку та власного комерційного ризику є одним із принципів господарської діяльності. Тому правові підстави перекладати комерційний ризик відповідача на позивача шляхом спонукання до укладення очевидно невигідної для останнього угоди відсутні.
Будь-який покупець товару, за звичайних умов, не може бути зацікавленим у збільшенні його ціни, а відповідно й у зміні відповідних умов договору. Тобто, навіть за наявності росту цін на ринку відповідного товару, який відбувся після укладення договору, покупець має право відмовитися від підписання невигідної для нього додаткової угоди, адже ціна продажу товару вже визначена в договорі купівлі-продажу чи поставки.
Такі обставини як наявність або відсутність економічного ефекту від укладених в ході підприємницької діяльності договорів та зростання договірних зобов'язань суб'єкта підприємницької діяльності, як виникнення у виконавця додаткових витрат - є комерційним ризиком і суб'єкт підприємницької діяльності повинен самостійно нести відповідальність за власні комерційні ризики. Отже, ризики при підприємницькій діяльності несе сам суб'єкт господарювання, а відповідно нерентабельність та неприбутковість підприємства стосується виключно діяльності самого підприємства, в зв'язку з чим наведені ризики не можуть бути ризиками іншої сторони, оскільки в протилежному випадку порушується принцип збалансованості інтересів сторін.
Також судом не встановлено обставин, які б підтверджували те, що у зв'язку зі збільшенням у серпні ставки єдиного податку, вартості паливно-мастильних матеріалів та вартості ресурсів та матеріалів, необхідних для виготовлення товару, а також у зв'язку зі зміною курсу долара США до гривні, виконання спірного договору сторонами позбавило б відповідача того, на що він розраховував при укладанні оспорюваного договору та унеможливило поставку спірного товару, оскільки в даному випадку позивач повинен був врахувати вказані ризики при формуванні ціни тендерної пропозиції до укладення договору.
Окрім того, помилковими є посилання відповідача на надсилання ним офіційного листа про дострокове розірвання договору за згодою сторін, оскільки умовами п. 10.3. договору чітко унормовано умови припинення (розірвання) договору.
Так, вказаним пунктом передбачено розірвання або припинення дії договору за взаємною домовленістю сторін, зокрема, у разі, якщо відпала потреба покупця у товарі, що має бути підтверджено документально.
При цьому, даним пунктом передбачено право виключно покупця відмовитись в односторонньому порядку від договору, у повному обсязі або частково, у випадку невиконання постачальником взятих ним зобов'язань з перевищенням договірних строків їх виконання більш ніж 31 календарних днів. Права або можливості постачальника на односторонню відмову від договору його умовами не встановлено.
Суд зазначає, що однією з загальних засад цивільного законодавства є саме свобода договору. Зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Таким чином, підписуючи редакцію договору відповідач фактично погодився з передбаченими ним умовами.
Отже, сторони договору в пунктах 3.1., 5.1., 10.3 на власний розсуд врегулювали свої правовідносини щодо ціни, строків постачання товару, порядку та підстав розірвання та припинення договору, та відповідач з такими умовами погодився підписавши даний договір без жодних зауважень.
За приписами частини 2 статті 231 Господарського кодексу України у разі, якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7 відсотків вказаної вартості.
Отже, даною нормою, що належить застосуванню до правовідносин сторін, пов'язаних із виконанням зобов'язання, що фінансується за рахунок Державного бюджету України, чітко встановлено розмір штрафних санкцій за порушення господарського зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафних санкцій у вигляді пені, штрафу, передбачених абз. 3 частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо, між іншим, порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, якщо допущено прострочення виконання зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу.
Відтак, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, зокрема, штрафу та пені, передбачених пунктами 7.3., 7.4. Договору.
При цьому, оскільки відповідачем допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, факт якого належним чином підтверджується матеріалами справи, суд приходить до висновку, що передбачений умовами Договору розмір пені узгоджується з приписами чинного законодавства України та, відповідно, про правомірність застосування позивачем передбаченої пунктом 7.2 Договору пені та наявність правових підстав для нарахування відповідачеві відповідних штрафних санкцій за прострочення виконання договірних зобов'язань.
Таким чином, враховуючи, що судом встановлено факт порушення відповідачем негрошового зобов'язання, а саме порушення відповідачем умов договору в частині своєчасної поставки позивачу товару, з урахуванням того, що сторонами в договорі узгоджено відповідальність за порушення строків виконання зобов'язання з поставки товару, що відповідає приписам ст. 3, 627 Цивільного кодексу України та не суперечить абз. 3 ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, суд дійшов висновку, що позивачем правомірно здійснено нарахування пені на підставі п. 7.3 договору у розмірі 0,1 відсотка від вартості товару, щодо якого допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а також нарахування штрафу на підставі п. 7.4. договору розмірі 7% за прострочення поставки понад 30 календарних днів.
Суд також зазначає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 року у справі №911/2813/17, від 22.03.2018 року у справі №911/1351/17, від 25.05.2018 року у справі №922/1720/17, від 02.04.2019 року у справі № 917/194/18, від 02.04.2019 року у справі № 917/194/18).
Правова позиція щодо можливості застосування пені та штрафу за порушення будь- яких господарських зобов'язань, а не тільки за невиконання грошового зобов'язання, викладена в постанові Верхового Суду від 19.09.2019 року у справі № 904/5770/18, від 17.09.2020 року у справі №922/3548/19.
При цьому, суд вважає слушними зауваження відповідача щодо граничного строку поставки з огляду на наступне.
За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Таким чином, з урахуванням приписів статті 530 Цивільного кодексу України та умов пункту 5.1 договору відповідач був зобов'язаний здійснити поставку всього обсягу товару на суму 368500,00 грн. у строк до 29.08.2023 (включно).
Докази того, що сторони узгодили інший термін та умови поставки товару за договором в матеріалах справи відсутні.
В свою чергу, виходячи з умов пунктів 4.1, 5.1 договору виконання зобов'язання постачальника з поставки товару, в тому числі його строк, не ставиться в залежність від здійснення оплати товару покупцем та його строку, а залежить виключно від дати підписання цього договору та специфікації.
Так, оскільки, як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом за матеріалами справи, відповідачем допущено порушення умов договору в частині своєчасної поставки передбаченого умовами договору товару, позивачем на підставі статей 216-218, 231 Господарського кодексу України та пунктів 7.3., 7.4. договору нараховано відповідачеві пеню в сумі 19530,50 грн. та штраф у розмірі 7% від вартості непоставленого товару у сумі 25795,00 грн., які позивач просить суд стягнути з відповідача в поданій суду позовній заяві.
При цьому, як вже було встановлено судом, відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження виконання своїх зобов'язань в частині здійснення поставки товару, передбаченого умовами договору, відсутності боргу зі оплати штрафних санкцій або письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів.
Наразі, матеріалами справи підтверджується той факт, що в розумінні статей 610, 612 Цивільного кодексу України відповідач є таким, що прострочив виконання зобов'язання, позаяк не виконав належним чином умови укладеного між сторонами договору в частині своєчасного постачання товару покупцю - Військовій частині НОМЕР_1 у визначений договором строк.
Наразі, враховуючи визначений умовами договору граничний строк поставки товару - 29 серпня 2023, починаючи з 30.08.2023 відбулося прострочення виконання зобов'язання з постачання товару.
Визначаючи розмір заборгованості за договором, зокрема, в частині штрафу та пені, суд зобов'язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.
За результатами здійсненої за допомогою системи «ЛІГА» перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення пені судом встановлено, що розмір пені, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства та в межах визначеного судом періоду прострочення з 30.08.2023 по 10.10.2023, становить 15477,00 грн., а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача пені є частково обґрунтованими в сумі, визначеній судом, а саме 15477,00 грн.
В частині заявленого позивачем до стягнення з відповідача штрафу в розмірі 25795,00 грн. суд зазначає, що згідно з пунктом 7.4 договору за прострочення поставки товару понад тридцять днів додатково до пені стягується штраф у розмірі семи відсотків вартості не поставленого товару.
Оскільки станом на 10.10.2023 відповідачем не було здійснено поставку товару на суму 368500,00 грн., то розмір штрафу, перерахований судом у відповідності до умов договору, становить 25795,00 грн., а отже є арифметично вірним, у зв'язку з чим вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача штрафу у вказаній сумі, за висновками суду, є обґрунтованими.
Із наданих відповідачем доказів судом не вбачається підстав для звільнення останнього від відповідальності оскільки стороною не доведено належними та допустимими доказами, що невиконання умов договору сталося не з вини постачальника.
Водночас, враховуючи доводи відповідача щодо наявності підстав саме для зменшення розміру нарахованих штрафних санкцій та відсутність визначених законом строків (обмежень) для подання такого клопотання суд зазначає наступне.
Суд звертає увагу на те, що відповідно до статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом.
Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.
Суд повторно наголошує, що важливим елементом підприємницької діяльності є ризик збитків. Підприємницький ризик - це імовірність виникнення збитків або неодержання доходів порівняно з варіантом, що прогнозується; невизначеність очікуваних доходів.
Необхідно враховувати, що сторони укладаючи договір погодили усі його істотні умови, в тому числі ціну, штрафні санкції, строк виконання. Відтак відповідач, прийнявши на себе зобов'язання за договором погодився із передбаченою ним відповідальністю за прострочення взятих на себе зобов'язань, а також усвідомлював визначені договором строки здійснення поставки.
Згідно ч.3 ст. 551 ЦК України, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Статтею 233 ГК України закріплено, що суд має право зменшити розмір санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій. Відповідно, таке питання вирішується господарським судом згідно зі ст. 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.
Також при вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд повинен брати до уваги не лише майновий стан боржника, але й майновий стан стягувача, тобто, врахувати інтереси обох сторін.
При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, і за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, від 04.12.2018 у справі №916/65/18, від 03.07.2019 у справі №917/791/18, від 22.10.2019 у справі №904/5830/18, від 13.01.2020 у справі №902/855/18, від 27.01.2020 у справі №916/469/19.
Разом з тим, приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним з завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов'язань; при цьому вона має обов'язковий для учасників правовідносин характер.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.05.2020 у справі №918/289/19, приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним з завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов'язань, при цьому надмірне зменшення розміру пені фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін (пункт 8.28).
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.02.2020 у справі №918/116/19, зменшення розміру пені на 99 % фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін.
Отже, приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним з завдань застосування таких санкцій до боржника є стимулювання належного виконання ним договірних зобов'язань, при цьому надмірне зменшення розміру пені та/або штрафу фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін.
Спірні відносини в даній справі стосуються забезпечення обороноздатності країни у період дії особливого періоду.
Суд наголошує на тому, що забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами є одним з пріоритетних напрямів у забезпеченні оборони України, особливо у період дії в України правового режиму воєнного стану внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України.
Тоді як неналежне виконання своїх зобов'язань відповідачем, який вільно, діючи на власний ризик, усвідомлюючи і ту загальновідому обставину, яка не підлягає доведенню, про особливий період, в якому функціонують воєнні органи державної влади та Збройні Сили України, взяв на себе зобов'язання із визначеними в договорі умовами щодо постачання необхідного позивачу товару, має негативний вплив на обороноздатність країни вцілому.
З огляду на зазначені вище обставини, враховуючи, що відповідачем не обґрунтовано належним чином наявності підстав для зменшення судом заявленої до стягнення суми штрафних санкцій у вигляді пені та штрафу, а також не надано суду доказів вжиття відповідних заходів щодо виконання зобов'язання за договором в частині поставки у погоджені сторонами строки, враховуючи майновий стан та інтереси двох сторін та соціальну значущість предмета договору про закупівлю за державні кошти № 30 від 18.07.2023, суд дійшов висновку про недоведеність відповідачем підстав для застосування до спірних правовідносин ст. 551 Цивільного кодексу України та ст. 233 Господарського кодексу України та зменшення заявлених до стягнення штрафних санкцій у вигляді штрафу і пені.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі №904/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Вказаної позиції дотримується Верховний Суд, зокрема у Постанові від 21 серпня 2020 року у справі № 904/2357/20.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Суд зазначає, що розгляд даної справи здійснюється в порядку передбаченому нормами ГПК України, відповідна оцінка доказів у ній здійснюється, зокрема, через призму такого стандарту доказування, як баланс «вірогідностей».
Аналізуючи твердження та подані на їх підтвердження докази позивачем і ненадання жодних доказів на спростування позиції позивача відповідачем, керуючись наведеним критерієм доказування, суд доходить висновку, що зазначені вище докази, надані позивачем, відповідають критеріям належності та вірогідності, тому вважаються такими, що більш вірогідно підтверджують обставини щодо істотного порушення відповідачем укладеного між сторонами договору в частині невиконання зобов'язання щодо поставки спірного товару.
Враховуючи все вищезазначене, суд дійшов висновку про те, що позивачем доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними, доказами наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині розірвання спірного договору, а також для часткового задоволення вимог позивача щодо стягнення штрафних санкцій, враховуючи встановлений судом кінцевий строк виконання порушеного відповідачем зобов'язання.
Серед іншого, суд також зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Щодо розподілу судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору, слід зазначити, що згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки, спір виник у зв'язку з неправомірними діями відповідача, проте позовні вимоги в частині стягнення неустойки підлягають частковому задоволенню, то відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, з відповідача підлягає стягненню на користь позивача судовий збір в сумі 5127,97 грн.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 202, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов - задовольнити частково.
2. Розірвати договір поставки товару за державні кошти №30 від 18.07.2023, укладений між Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) та Фізичною особою-підприємцем Сідлецьким Андрієм Валерійовичем ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ).
3. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Сідлецького Андрія Валерійовича ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) пеню в розмірі 15 477 (п'ятнадцять тисяч чотириста сімдесят сім) грн 00 коп, штраф в розмірі 25 795 (двадцять п'ять тисяч сімсот дев'яносто п'ять) грн 00 коп та судовий збір в розмірі 5 127 (п'ять тисяч сто двадцять сім) грн 97 коп.
4. В задоволенні решти вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.
Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.
Повний текст рішення складено 08 березня 2024 р.
Суддя О.В. Цісельський