Провадження № 22-ц/803/3352/24 Справа № 202/3807/20 Суддя у 1-й інстанції - Озерянська Ж. М. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.
05 березня 2024 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Демченко Е.Л.
суддів - Барильської А.П., Макарова М.О.
при секретарі - Кругман А.М.
розглянувши в відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2023 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики, -
У червні 2020 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики, мотивуючи його тим, що нею родині ОСОБА_6 було позичено грошові кошти. 20 листопада 2012 року ОСОБА_3 було надано 15 000 доларів США, що підтверджується розпискою. 11 грудня 2012 року ОСОБА_4 було надано 10 000 доларів США, що підтверджується розпискою. Вказані грошові кошти вони взяли для придбання автомобіля Тойота Ленд Крузер, 2012 року виписку, який було ними придбано 14 грудня 2012 року.
Вказувала про те, що додатково вона позичила ОСОБА_7 грошові кошти у розмірі 5 000 доларів США, що також підтверджується розпискою. Тобто загалом родині відповідачів нею було позичено 30 000 доларів США. Протягом 2012-2017 року відповідачами спільно було повернуто лише частину грошових коштів у сумі 11 856 доларів США. Зазначала, що станом на 01 січня 2018 року залишок боргу повернуто не було та, враховуючи дружні відносини, у присутності свідка ОСОБА_8 , між нею та ОСОБА_4 , який діяв в інтересах родини, було укладено графік погашення за розпискою ОСОБА_4 , після чого трьома платежами повернуто 1 842,60 доларів США.
Посилаючись на те, що зобов'язання відповідачів залишились невиконаним та грошові кошти їй не повернуті та залишок боргу складає 11 301,40 доларів США, з врахування остаточно уточнених 05 жовтня 2020 року позовних вимог, просила суд ухвалити рішення, яким стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 суму заборгованості у загальному розмірі 367 911,35 грн., що складається з суми основного боргу у розмірі 305 137,80 грн., 3% річних у розмірі 23 355,51 грн та інфляційних витрат у розмірі 35 535,89 грн.
Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачка, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким її позов задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не встановив дійсних обставин справи. Наголошувала на тому, що грошові кошти були надані нею подружжю в інтересах їх родини. Наголошувала на тому, що її позовні вимоги зокрема доводить і графік погашення заборгованості від 01 січня 2018 року, підписаний відповідачем ОСОБА_4 в інтересах родини. Суд проігнорував існування між сторонами у справі тривалих дружніх стосунків.
29 лютого 2024 року відповідачі надали відзив на апеляційну скаргу, в якому, зазначаючи про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просять залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Наголошують на тому, що вимоги є недоведеними належними та допустимими доказами, гроші ними повернуті, крім того, позивачкою пропущено строк позовної давності.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів находить, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.
Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на таке.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 20 листопада 2012 року ОСОБА_3 надала розписку ОСОБА_9 щодо отримання в борг грошових коштів у розмірі 15 000 доларів США з обов'язком поверненням до 20 листопада 2013 року.
11 грудня 2012 року ОСОБА_4 надав розписку ОСОБА_9 щодо отримання в борг грошових коштів у розмірі 10 000 доларів США, строком на 2 роки.
В подальшому, а саме 25 квітня 2013 року, ОСОБА_3 надала розписку ОСОБА_9 щодо отримання в борг грошових коштів у розмірі 5 000 доларів США з обов'язком повернення до 28 грудня 2013 року.
У відповідності до наданого «Графіку погашення по розпискам ОСОБА_4 перед ОСОБА_2 » здійснено помітки щодо отримання ОСОБА_9 грошових коштів.
25 квітня 2020 року позивачка по справі звернулася за допомогою поштового зв'язку до відповідачів з досудовою вимогою щодо виконання грошових зобов'язань, однак відповідачами не були виконані зазначені вимоги.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено факт отримання коштів у спільну сумісну власність подружжя, що унеможливлює солідарне стягнення коштів з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як солідарних боржників, до того ж суд не прийняв до уваги наданий стороною позивача «Графік погашення по розпискам ОСОБА_4 перед ОСОБА_2 », оскільки з зазначеного документу не вбачається, що він стосується саме боргових розписок щодо яких заявлено позовні вимоги про стягнення заборгованості, що само по собі унеможливлює задоволення позовних вимог.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції у зв'язку з наступним.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дату отримання коштів.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору, зміст його умов, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі №319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі №604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі №501/1773/16-ц, від 10 серпня 2022 року у справі №504/369/18.
Згідно зі статтею 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046,1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі висновки щодо застосування статей 1046,1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі №6-996цс17.
У справі, яка переглядається, колегією суддів встановлено, що 11 грудня 2012 року між позивачкою та відповідачем у справі ОСОБА_4 укладено договір позики, оформлений виданою відповідачем письмовою розпискою, оригінал якої на час розгляду справи знаходився у позивачки. За умовами якого ОСОБА_4 отримав від позивачки у борг 10 000 доларів США строком на 2 роки, тобто до 11 грудня 2014 року (т.1 а.с.101).
Також, між позивачкою та відповідачкою у справі ОСОБА_3 20 листопада 2012 року укладено договір позики, оформлений виданою відповідачкою письмовою розпискою, оригінал якої на час розгляду справи знаходився у позивачки. За умовами якого ОСОБА_3 отримала від позивачки у борг 15 000 доларів США, які зобов'язалась повернути до 20 листопада 2013 року (т.1 а.с.102).
Також 25 квітня 2013 року між позивачкою та відповідачкою ОСОБА_3 укладено договір позики, оформлений виданою відповідачкою письмовою розпискою. За умовами якого ОСОБА_3 отримала від позивачки у борг 5 000 доларів США, які зобов'язалась повернути до 28 грудня 2013 року (т.1 а.с.12).
Колегія суддів звертає увагу на те, що позивачка заявила до стягнення суми заборгованості за договором позики у солідарному порядку, з посиланням на те, що грошові кошти були отримані відповідачами в інтересах родини.
Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду в постанові від 30 червня 2020 року в справі №638/18231/15-ц (провадження №14-712цс19) зроблено висновок, що: «інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї. Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Таким чином, за спільними зобов'язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). Той факт, що ОСОБА_2 та ОСОБА_2 не врахували відповідних боргових зобов'язань при укладенні договору про поділ майна подружжя, не може доводити відсутність цих спільних боргових зобов'язань у колишнього подружжя. Таким чином правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї».
Велика Палата Верховного Суду погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі №537/6639/13-ц (провадження №6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі №334/5907/14-ц (провадження №6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
За таких обставин суди повинні досліджувати, чи були отримані грошові кошти витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
За своєю природою принцип змагальності судового процесу засновується на розподілі процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов'язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити,із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог - покладається на відповідача.
Позивачкою не надано жодних доказів того, що грошові кошти, отримані кожним із відповідачів за окремою розпискою, були отримані останніми та використані в інтересах їхньої родини.
У зв'язку з чим колегія суддів доходить висновку, що підстав для солідарного стягнення заборгованості із відповідачів немає, втім звертає увагу на наступне.
Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. Згідно з нормами статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Беручи до уваги наявність у позивачки оригіналів розписок та з врахуванням ненаданням відповідачами доказів того, що грошові кошти які отримані кожним із відповідачів на підставі окремих розписок були повернуті, суд не був позбавлений права, задовольнити позов частково та стягнути грошові кошти окремо із кожного позивальника.
Втім, колегія суддів доходить висновку, що позивачка пропустила строк позовної давності по кожній із розписок. Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст.253 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).
Початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Згідно зі ст.266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.
Нормою ч.3 ст.267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин і аналізуючи норми розділу V ЦК України "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми ч.3 ст.267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачі 12 лютого 2021 року, тобто до ухвалення судом першої інстанції рішення по справі, звернулися до суду з відзивом на позовну заяву, в якій, крім іншого, зазначали про застосування строку позовної давності до вимог ОСОБА_10 (т.1 а.с.87-89)
Враховуючи викладене та зважаючи на те, що перебіг строку позовної давності за розпискою ОСОБА_4 від 11 грудня 2012 року на суму 10 000 доларів США, в якій останній зобов'язався повернути грошові кошти до 11 грудня 2014 року, розпочався з 12 грудня 2014 року та закінчився 12 грудня 2017 року; за розпискою ОСОБА_3 від 20 листопада 2012 року на суму 15 000 доларів США, в якій остання зобов'язався повернути грошові кошти до 20 листопада 2013 року, перебіг строку позовної давності розпочався з 21 листопада 2013 року та закінчився 21 листопада 2016 року; за розпискою ОСОБА_3 від 25 квітня 2013 року на суму 5 000 доларів США, в якій остання зобов'язалася повернути грошові кошти до 28 грудня 2013 року, перебіг строку позовної давності розпочався 29 грудня 2013 року та закінчився 29 грудня 2016 року, колегія суддів вважає за можливе застосувати до спірних правовідносин загальний трирічний строк позовної давності за наявності відповідної заяви відповідачів, що в силу вимог ст.267 ЦК України є правою підставою для відмови у задоволенні позову.
Позивачка в своїй апеляційній скарзі наголошує на обов'язковому прийнятті до уваги графіку погашення по розпискам ОСОБА_4 перед ОСОБА_2 , втім вказаний графік не може бути прийняти до уваги та слугувати доказом переривання перебігу строку позовної давності, оскільки датований він 2018 роком.
Посилання позивачки на те, що протягом 2012-2017 року подружжям відповідачів було повернуто 11 856 доларів США, як підстава для переривання перебігу строку позовної давності, не приймається до уваги, оскільки жодних доказів цьому не надано.
Доводи апеляційної скарги про довготривалі дружні відносини із відповідачами не можуть слугувати підставою для задоволення позову.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду та ухвалення нового про відмову у задоволенні позову у зв'язку із пропуском строку позовної давності.
Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Е.Л.Демченко
Судді: А.П.Барильська
М.О.Макаров