Провадження № 22-ц/803/846/24 Справа № 243/1441/23 Суддя у 1-й інстанції - Старовецький В. І. Суддя у 2-й інстанції - Кішкіна І. В.
06 березня 2024 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Кішкіної І.В.,
суддів Агєєва О.В., Корчистої О.І.,
за участю секретаря судового засідання Юрченко Г.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №243/1441/23 за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , до російської федерації про відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 29 серпня 2023 року (суддя Старовецький В.І.),
У березні 2023 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своєї неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , звернулася до Слов'янського міськрайонного суду Донецької області з позовом до російської федерації про відшкодування моральної шкоди, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що до квітня 2014 року вона разом з чоловіком та малолітньою дочкою ОСОБА_2 та сином ОСОБА_3 проживали у місті Слов'янськ Донецької області, яке з 12 квітня 2014 року до липня 2014 року перебувало під окупацією рф. З початком окупації ситуація в місті дуже загострилась, по вулицям ходили озброєні окупанти та озброєні маргінали, поведінка яких була непередбачувана. Біля їхнього будинку поселились невідомі люди зі зброєю, до них також приїжджали люди зі зброєю, вони могли битись поміж собою. Вона та діти бачили, як викрадали людей з машин люди зі зброєю та увозили в невідомому напрямку. Незаконні збройні формування контролювали місто, почалося правове свавілля. У місті було постійно чути автоматні черги. Почалася антиукраїнська пропаганда. На них чинився моральний тиск. В цей період вони були вимушені покинути місто. Приїхавши до м. Києва вони проживали у Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей ССД ВО КМР (КМДА). Після визволення міста вони повернулись додому у м. Слов'янськ, але весь цей час лінія фронту проходила всього у 80 км від них. Зазначає, що вона та діти були вимушені ходити до психологів, які допомагали їм боротися зі страхами. Вказує, що вона та діти постійно неадекватно реагували на різкий шум та звуки гвинтольотів, вони постійно лякалися та починали плакати. У 2018 році донці було присвоєно статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Зазначає, що до 24 лютого 2022 року вони проживали разом з сім'єю у місті Слов'янськ Донецької області. 24 лютого 2022 року почалася збройна агресія російської федерації. Її сім'я була вимушена покинути м. Слов'янськ. Вказує на те, що вони не мали часу та можливості брати багато речей, взяли з собою тільки документи, речи першої необхідності та небагато їжі, ночували на підлозі у церкві, у незнайомих людей, харчувалися де і як прийдеться. По всій країні були блок-пости та великі черги на автозаправках. Вказує на те, що їхньою сім'єю було прийняте непросте рішення, яке морально було дуже важко приймати, а саме: син з чоловіком залишились в Україні, а вона з дочкою евакуювались далі за кордон до Немеччині без сім'ї, без друзів, без грошей, без знання мови. Зазначає, що вони були вимушені просити тимчасовий захист у Федеративній Республіці Німеччині як біженці із зони воєнних дій, які шукають захисту від війни. Результатом збройної агресії особисто для неї стала втрата належного їй майна і житла, підтримки родини, близьких стосунків з чоловіком та надії на повернення додому, вона втратила роботу, втратила кар'єру, яку робила декілька років, втратила свій статус. Вказує, що сьогодні, вони з дочкою позбавлені звичного ритму життя, спілкування з чоловіком та батьком, сином та братом, з близькими та друзями, знайомими однолітками, що у доччиному підлітковому віці дуже важливо, а також вони позбавленні можливості на повернення до налагодженого побуту. Зазначає, що збройна агресія забрала всю впевненість у майбутнє, дочка готувалася до вступу у ВНЗ України, вона і зараз готується, проте збройна агресія не припиняється і всі плани знов руйнуються. Всі ці обставини відобразились на її та дочки здоров'ї та моральному стані. Вони відчували страх за своє життя та відчуваємо зараз страх за їхніх рідних, які залишилися в Україні, і майжє кожен день біжать в укриття під час повітряних тривог, відчувають, кожен день свою безпорадність та невизначеність, знаходяться у постійному стресі. Внаслідок саме збройної агресії рф було порушено низку їхніх з дочкою прав, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, IV Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту. З огляду на викладене просила суд стягнути з держави російської федерації на її користь, та на користь її неповнолітньої дочки ОСОБА_2 на відшкодування моральної шкоди 70000 євро еквівалент 2858543,00 грн (35 000 євро еквівалент 1429271,00 грн на кожну).
Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 29 серпня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своєї доньки ОСОБА_2 , до російської федерації про відшкодування моральної шкоди відмовлено.
З вказаним рішенням не погодилась позивачка ОСОБА_1 та оскаржила його в апеляційному порядку, в апеляційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що її дочка ОСОБА_2 є постраждалою від збройної агресії російської федерації та має статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Крім того, під час розгляду справи було пошкоджено квартиру, яку придбала її родина у 2013 році. Посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві, вважає рішення суду першої інстанції безпідставним, необґрунтованим та таким, що суперечить нормам чинного законодавства України, нормам матеріального та процесуального права, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи.
Відзив на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надійшло.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Позивачка ОСОБА_1 у судове засідання апеляційного суду не з'явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про що свідчить довідка про доставку повідомлення.
Відповідач РФ в особі Міністерства юстиції Російської Федерації в судове засідання не викликався, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19.
В зазначеній постанові Верховний Суд вказав, що у зв'язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України. Верховний Суд встановив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ. З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за наступних підстав.
Згідно із частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено та як вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 та її дочка ОСОБА_2 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 28, 29).
Згідно довідки Центру соціально-психологічної реабілітації дітей №83 від 30 липня 2014 року ОСОБА_1 проживала в Центрі соціально-психологічної реабілітації дітей ССД ВО КМР (КМДА) в м. Києві в період з 18 травня 2014 року по 31 липня 2014 року (а.с. 30).
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 30 вересня 2013 року ОСОБА_4 належить однокімнатна квартира номер АДРЕСА_2 (а.с. 69-72).
Актом комісійного обстеження об'єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації від 13 червня 2023 року квартира за адресою: АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_4 , зазнала пошкоджень внаслідок влучання боєприпасів, дії вибухової хвилі. За висновком комісії квартира може бути відновлена поточним ремонтом, визначені обсяги завданих пошкоджень (а.с. 73-74).
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції вказав, що ані у законодавстві України, ані міжнародних актах немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити виникнення права у ОСОБА_1 та її дочки ОСОБА_2 на вимогу про відшкодування моральної шкоди, спричиненої їм за встановленими судом обставинами даної справи. Таким чином, за відсутності правового унормування, суд дійшов висновку, що посилання позивачки на спричинення їй моральної шкоди за встановленими судом обставинами даної справи, не зумовлює покладення зобов'язання на рф відшкодування шкоди на користь позивача.
Колегія суддів апеляційного суду не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Частина 1 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Як передбачено частиною 4 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право»,у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.
У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ указав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 31, 68).
У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Колегія суддів враховує, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської і Донецької областей України.
Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 2-о/381/134/16 (провадження №61-3789св18), Верховний Суд установив факт, що вимушене переселення фізичної особи у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України. При цьому Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частини 4 статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року такої особи з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.
Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей унаслідок збройної агресії РФ проти України, викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16-ц (провадження № 61-20978св18), від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16-ц (провадження № 61-190св18), від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16-ц (провадження № 61-3831св18).
З викладеного можна дійти висновку, що починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що Російська Федерація чинить збройну агресію проти України.
Постановою Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до ООН, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
Наведені дії рф учиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього судового рішення. Отже, після початку військових дій в Україні з 2014 року суди України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено Російську Федерацію, мають право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії Російської Федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також усупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об'єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія Російської Федерації проти України є серйозним порушенням Російською Федерацією своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
Колегія суддів враховує, що у цій справі ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до російської федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої їй та її дочці ОСОБА_2 внаслідок морально-психологічних страждань та неможливості користування належним їй нерухомим майном по причині збройної агресії російської федерації на території України.
У даній категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров'ю, життю у результаті збройної агресії Російської Федерації) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ, оскільки такі дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, так як будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
У пункті 4 частини 1 статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до частини 1 статті 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tortexсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у цій справі, колегія суддів враховує наступне: предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичній особі внаслідок неможливості користування нерухомим майном; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами Російської Федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).
Юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина 3 статті 124 Конституції України). Тобто, у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть із іноземною країною, зокрема й російською федерацією, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Оскільки вчинення російською федерацією з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється донині, російська федерація заперечує суверенітет України, тому зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.
Колегія суддів також враховує, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв'язку з військовою агресією Російською Федерацією проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, Указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб, Указом Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб, Указом Президента України від 17 травня 2022 року № 341/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням Російською Федерацією на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Відповідно, починаючи з 2014 року, відсутня необхідність у направленні до посольства Російської Федерації в Україні запитів щодо згоди Російської Федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням Російською Федерацією збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року, таке надсилання неможливе ще й у зв'язку із розірванням дипломатичних зносин України з Російською Федерацією.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією Російською Федерацією проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди Російської Федерації бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.
Російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України. Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19 (провадження № 61-19853св21), від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21).
Відповідно до частини 4 статті 263 України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно із частиною 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Колегія суддів, беручи до уваги наведені вище обставини та матеріали справи, доходить висновку, що безпосереднім суб'єктом, внаслідок дій якого позивачу завдано моральної шкоди, є російська федерація.
Згідно із частиною 2 статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 частини 2 статі 11 ЦК України).
Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини 2 статті 16 ЦК України).
Згідно із частиною 1, пунктом 2 частини 2 статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
За загальним правилом моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (частини 3 - 5 статті 23 ЦК України).
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, установлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.
Колегія суддів погоджується із тим, що позивачці завдано моральної шкоди за обставин, встановлених у цій справі.
Також колегія суддів погоджується із розміром такої шкоди, заявленим ОСОБА_1 у сумі 70000 Євро, та вважає його доведеним та об'єктивним, у зв'язку із чим доходить до висновку про необхідність стягнення на користь позивачки компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми у розмірі, еквівалентному 70000 Євро за офіційним курсом гривні до Євро, встановленим НБУ на день ухвалення судового рішення, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені російською федерацією відносно позивачки та її дочки.
При вказаних обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції невірно застосував норми матеріального права та не визначився із характером спірних правовідносин що, відповідно призвело до неправильного вирішення справи, у зв'язку із чим рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 29 серпня 2023 року підлягає скасуванню із постановленням нового судового рішення про задоволення позовної заяви ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 .
Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись статтями 374, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 29 серпня 2023 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , до російської федерації про відшкодування моральної шкоди, задовольнити.
Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) суму відшкодування моральної шкоди в розмірі 70000 євро, що за офіційним курсом Національного банку України станом на день ухвалення судового рішення становить 2858543,00 гривень.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена до касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 06 березня 2024 року.
Судді І.В. Кішкіна
О.В. Агєєв
О.І. Корчиста