05 березня 2024 рокуЛьвівСправа № 570/4129/20 пров. № А/857/16601/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Курильця А. Р., Ніколіна В. В.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 липня 2023 року у справі №570/4129/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, Головного управління Державної казначейської служби України в Рівненській області про стягнення коштів,-
суддя в 1-й інстанції - Недашківська К. М.,
дата ухвалення рішення - 28.07.2023 року,
місце ухвалення рішення - м. Рівне,
дата складання повного тексту рішення - не зазначено,
Позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідачів - Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, Головного управління Державної казначейської служби України в Рівненській області, в якому просив стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області грошові кошти в сумі 26136,26 грн інфляційних витрат у зв'язку з невиконанням рішення та 5554,34 грн - 3% річних у зв'язку з невиконанням рішення.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 28 липня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню. В обґрунтування вимог апеляційної скарги покликається на те, що 16 січня 2015 року Рівненським районним судом видано виконавчий лист у справі №570/3704/14-а зі встановленим строком пред'явлення до виконання до 10 грудня 2015 року. Зазначає, що на виконання рішень суду у справі №570/3704/14-а 25 листопада 2019 року управлінням Пенсійного фонду України йому здійснено виплату грошових коштів у розмірі 30857 грн 45 коп, а тому він має право на виплату інфляційних втрат та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України. Звертає увагу на практику Великої палати Верховного Суду у подібних правовідносинах. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Відповідач - Головне управління Державної казначейської служби України в Рівненській області подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що відповідно до п.12 Порядку №440 до ГУДКС України не надходило рішення суду на користь ОСОБА_1 , оскільки таке рішення суду не є рішенням про стягнення коштів, а також прийняте після 01 січня 2013 року, а тому й не підлягає виконанню центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Вказує, що рішенням суду на користь ОСОБА_1 зобов'язано боржника - управління Пенсійного фонду України в Рівненському районі Рівненської області здійснити перерахунок та виплату грошових коштів ОСОБА_1 , тобто таке є рішенням зобов'язального характеру, а не рішенням про стягнення коштів. Наголошує, що позивач неправильно тлумачить норми Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», оскільки ст.3 цього Закону регламентовано особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного органу у порядку, встановленому Кабінету Міністрів України, тобто Порядком №845. Крім того, відповідно до абз.4 п.2 Порядку №845 виконавчі документи - оформлені в установленому порядку виконавчі листи судів та накази господарських судів, видані на виконання рішень про стягнення коштів, а також інші документи, визначені Законом України "Про виконавче провадження”. Вважає, що позивач посилається на нормативно-правові акти, які не підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, оскільки такі акти не застосовуються з метою виконання рішень зобов'язального характеру. Таким чином, вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, який ухвалив законне та обґрунтоване рішення, а тому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області відзив на апеляційну скаргу не подав. Відповідно до ч.4 ст.304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 10 грудня 2014 року постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду постанову Рівненського районного суду Рівненської області від 08 вересня 2014 року скасовано та ухвалено нову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 частково задоволено; зобов'язано управління ПФУ в Рівненському районі Рівненської області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 пенсію відповідно до статті 54 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” у розмірі 6 мінімальних пенсій за віком та додаткову пенсію відповідно до статті 50 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” у розмірі 50 процентів мінімальної пенсії за віком з урахуванням проведених виплат за період з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року.
16 січня 2015 року Рівненським районним судом видано виконавчий лист зі встановленим строком пред'явлення до виконання до 10 грудня 2015 року.
25 листопада 2019 року на виконання вищевказаних рішень суду управлінням Пенсійного фонду України позивачу здійснено виплату грошових коштів у розмірі 30 857 грн 45 коп, що підтверджується випискою по картці АТ КБ “Приватбанк” (а.с.11).
Згідно з представленими позивачем розрахунків нарахування інфляційних втрат на суму боргу у розмірі 30 857 грн 45 коп становить 26 136 грн 26 коп та 5 554 грн 34 коп - 3% річних.
У зв'язку з невиконанням рішення суду у визначений строк позивач звернувся в суд з позовом до відповідача, в якому просив стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області грошові кошти в сумі 26136,26 грн інфляційних витрат у зв'язку з невиконанням рішення та 5554,34 грн - 3% річних у зв'язку з невиконанням рішення.
Судом першої інстанції також встановлено, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 18 лютого 2021 року позов задоволено. Стягнуто з Пенсійного фонду на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у зв'язку з невиконанням судового рішення у розмірі 26 136,26 грн, три проценти річних - 5 554,34 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постановою Рівненського апеляційного суду від 22 липня 2021 року апеляційну скаргу Пенсійного фонду задоволено частково, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 18 лютого 2021 року скасовано, провадження у справі закрито. Роз'яснено ОСОБА_1 право звернутися з позовом до суду адміністративної юрисдикції. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 08 березня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, постанову Рівненського апеляційного суду від 22 липня 2021 року залишено без змін.
Ухвалою Рівненського апеляційного суду від 16 травня 2023 року справа передана Рівненському окружному адміністративному суду.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що у спірних правовідносинах відсутні цивільно-правові відносини між позивачем та відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, відсутні цивільно-правові порушення з боку відповідача, який мав би складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між ними; при цьому, у цій справі не встановлено цивільно-правової відповідальності відповідачів, оскільки правовідносини, що склались між позивачем та Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області, є публічними, а не цивільно-правовими.
Такий висновок суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
За змістом Положення «Про Пенсійний фонд України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2014 року №280 Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
Одним із завдань Пенсійного фонду є забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством.
Тобто Пенсійний фонд України, як суб'єкт владних повноважень, наділений владними управлінськими функціями, а правовідносини, які виникли між сторонами, є публічно-правовими та такими, що виникли з приводу соціальних гарантій.
Згідно із ч.3 ст.11 ЦК України, ч.1 ст.13 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Ч.1 ст.509 ЦК України передбачає, що зобов'язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч.2 ст.509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання, відповідно до ч.ч.2, 3 ст.11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
З системного аналізу наведених вище правових норм вбачається, що цивільне зобов'язання передбачає наявність обов'язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов'язку, і таке зобов'язання в силу частин 2 та 3 ст.11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Наведені приписи цивільного законодавства дають підстави дійти висновку про те, що нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
З аналізу приписів статей 524, 533-535 і 625 ЦК України можна дійти висновку про те, що грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15-ц.
Крім того, колегія суддів враховує, що Верховним Судом України у постановах від 06 червня 2012 року у справі №6-49цс12, від 24 жовтня 2011 року у справі №6-38цс11 викладена правова позиція про те, що за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Верховного Суду України).
Така позиція підтримана Верховним Судом у постанові від 18 липня 2018 року у справі №2а-11853/10/1570.
Колегія суддів зазначає, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з несвоєчасною, на думку позивача, виплатою йому перерахованої на виконання постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2014 року у справі №570/4129/20 пенсії.
Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області відсутні договірні зобов'язання щодо нарахування та виплати пенсії.
При цьому. колегія суддів зауважує про те, що питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані спеціальним Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що у постанові від 18 березня 2020 року у справі №711/4010/13-ц Великою Палатою Верховного Суду було сформовано висновок, відповідно до якого приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин, сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство. Вказана правова позиція була висловлена також Верховним Судом України у постанові від 20 січня 2016 року у цивільній справі №6-2759цс15.
Колегія суддів зазначає, що зі змісту постанови Житомирського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2014 року у справі №570/4129/20 вбачається, що таким зобов'язано управління Пенсійного фонду України в Рівненському районі Рівненської області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 пенсії відповідно до ст.54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у розмірі 6 мінімальних пенсій за віком та додаткову пенсію відповідно до ст.50 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" у розмірі 50 процентів мінімальної пенсії за віком, з урахуванням проведених виплат за період з 01 січня 2014 року по 02 серпня 2014 року.
Тобто вищевказаним рішенням визначено обов'язок пенсійного органу перерахувати та виплатити пенсію позивачу, однак без визначення конкретної суми грошового зобов'язання.
З врахуванням наведеного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність цивільно-правових відносин між позивачем та пенсійним органом, як суб'єктом владних повноважень, відсутність цивільно-правового порушення з боку відповідача, який мав би складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача, шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між ними.
Враховуючи, що спірні правовідносини врегульовані спеціальним законодавством та на нього не поширюються приписи цивільного законодавства, колегія суддів вважає, що у Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області не виникло перед позивачем грошового зобов'язання у розумінні статті 11 ЦК України, як зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, а відтак відповідач не є боржником, що прострочив виконання грошового зобов'язання, у розумінні статті 625 ЦК України, тому положення статей 549 та 625 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
При цьому, щодо можливості застосування до правовідносин ст.625 ЦК України, то колегія суддів зазначає, що ст.625 ЦК України застосовується лише стосовно боржника та стягувача, які до цього перебували у договірних, цивільно-правових зобов'язаннях. До заборгованостей, яка виникає внаслідок деліктних, трудових або публічно-правових відносин ст.625 ЦК України не застосовується.
Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у спірних правовідносинах відсутні цивільно-правові відносини між позивачем та відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, відсутні цивільно-правові порушення з боку відповідача, який мав би складатися з протиправної поведінки (умисне протиправне користування відповідачем коштами належними позивачеві), що спричинила збитки, вини заподіювача шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між ними; при цьому, у цій справі не встановлено цивільно-правової відповідальності відповідачів, оскільки правовідносини, що склались між позивачем та Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області, є публічними, а не цивільно-правовими.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені позивачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у обраний позивачем спосіб, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої інстанції, то відповідно до ч.6 ст.139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.
Керуючись ст.139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28 липня 2023 року у справі №570/4129/20 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді А. Р. Курилець
В. В. Ніколін
Повне судове рішення складено 05 березня 2024 року.