ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
05.03.2024 м. Івано-ФранківськСправа № 909/108/24
Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Шкіндер П. А. секретар судового засідання Попович Л.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Фізична особа-підприємець Українець Орина Орестівна, АДРЕСА_1
до відповідача: Приватне акціонерне товариство "Серін-Ліс" вул. 16 липня, буд. 11,смт. Делятин, Надвірнянський район, Івано-Франківська область,78442
про стягнення заборгованості за договором в сумі 123 204 грн 83 коп.
представники не з"явились
Фізична особа-підприємець Українець Орина Орестівна звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Серін-Ліс" про стягнення заборгованості в сумі 123204,83грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на наявність підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних, у зв'язку із неналежним виконанням грошового зобов'язання за договором купівлі-продажу лісопродукції від 03.07.2018; договором купівлі-продажу лісопродукції від 03.07.2018; договором купівлі-продажу лісопродукції від 01.04.2019; та договором купівлі-продажу лісопродукції від 01.04.2019, заборгованість за якими встановлена рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 02.05.2023 року в справі № 909/807/22, яке набрало законної сили.
Господарський суд Івано-Франківської області ухвалою від 13.02.2024 прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі №909/108/24, розгляд справи постановив здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомлення сторін, розгляд справи по суті призначив на 05.03.2024.
Ухвала суду від 13.02.2024 направлена відповідачу до його електронного кабінету в підсистемі Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи "Електронний суд" та згідно довідки про доставку електронного листа, роздрукованої з комп'ютерної програми "Діловодство спеціалізованого суду", доставлена до електронного кабінету 13.02.2024 об 18.07.
Відповідно до ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є, зокрема день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.
Враховуючи вищенаведені положення ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду від 13.02.2024 є такою, що отримана позивачем 14.02.2024.
Відповідач у відзиві на позов (вх.3113 від 23.02.2024) просить суд звільнити відповідача від відповідальності за порушення зобов'язання під час дії обставин непереборної сили та відмови позивачу в задоволенні інфляційних втрат та 3% річних. Так, відповідач зазначає, що у зв'язку із запровадженням воєнного стану на підприємстві відповідача фінансовий стан та фінансові можливості погіршились та не відновлені.
Від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи з посиланням на перебування представника відповідача у відрядженні.
Розглянувши клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, суд відмовив в його задоволенні з огляду на наступне.
Положеннями статті 129 Конституції України, статті 2 Господарського процесуального кодексу України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Суд звертає увагу, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 202 Господарського процесуального кодексу України).
За таких обставин, оскільки поважних причин неявки у судове засідання свого представника відповідачем не підтверджено, з метою дотримання розумних строків розгляду справи, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні клопотання відповідача про відкладення судового засідання.
Представники сторін у судове засідання не з"явились.
Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступне.
Між ФОП ОСОБА_1 та Приватним акціонерним товариством «Серін-Ліс» існували договірні відносини поставки та купівлі-продажу лісопродукції, деревини на підставі Договорів купівлі-продажу, умови яких сторони виконували належним чином до 2018 року.
Впродовж 2018-2019 років ФОП Українцем Ориною Орестівною та Приватним акціонерним товариством «Серін-Ліс» укладені наступні договори:
Договір купівлі-продажу лісопродукції від 03.07.2018;
Договір купівлі-продажу лісопродукції від 03.07.2018;
Договір купівлі-продажу лісопродукції від 01.04.2019;
Договір купівлі-продажу лісопродукції від 01.04.2019;
Відповідно до умов вищевказаних договорів, ФОП Українець Орина Орестівна виконала взяті на себе зобов'язання, а Приватне акціонерне товариства «Серін-Ліс» прийняло товар. Однак, відповідно до умов Договору, оплата за товар не була здійснена. Таким чином, виникла заборгованість на користь ФОП Українця Орини Орестівни в загальній сумі 244 325,40 грн.
30 вересня 2022 року позивач звернулася до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Приватного акціонерного товариства «Серін-Ліс» про стягнення заборгованості в розмірі 244 325,40 грн.
02 травня 2023року Господарським судом Івано-Франківської області у справі №909/807/22 ухвалено рішення, відповідно до якого було прийнято стягнути з Приватного акціонерного товариства «Серін-Ліс» (вул. 16 липня, буд. 11, смт. Делятин, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 78442, код ЄДРПОУ 36480308) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової каркти платника податків НОМЕР_1 ) 244 325 (двісті сорок чотири тисячі триста двадцять п'ять) гривень 40 коп. заборгованості та 3 665 (три тисячі шістсот шістдесят п'ять) гривень 00 коп. судового збору.
Приватне акціонерне товариство «Серін-Ліс» апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Івано-Франківської області у справі №909/807/22 не подавало.
06 серпня 2023 року відповідач виконав судове рішення - здійснено платіж на користь ФОП Українець О.О. на підставі виконавчого провадження №72269092 на суму 181 755,46 грн. та платіж на користь ФОП Українець О.О. на підставі виконавчого провадження №72269092 на суму 66 234,94 грн.
Відповідно до ч.2 ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Як встановлено судом вище, правові відносини між сторонами виникли на підставі договорів купівлі-продажу лісопродукції від 03.07.2018; купівлі-продажу лісопродукції від 03.07.2018; купівлі-продажу лісопродукції від 01.04.2019; купівлі-продажу лісопродукції від 01.04.2019
Рішенням Господарського суду Івно-Франківсько області від 02.05.2023 в справі № 909/108/24, позовні вимоги ФОП Українець Орини Орестівни до ПАТ "Серін-Ліс" про стягнення 244325,40грн. задоволено, стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Серін-Ліс» (вул. 16 липня, буд. 11, смт. Делятин, Надвірнянський район, Івано-Франківська область, 78442, код ЄДРПОУ 36480308) на користь ФОП Українець Орини Орестівни ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової каркти платника податків НОМЕР_1 ) 244 325 (двісті сорок чотири тисячі триста двадцять п'ять) гривень 40 коп. заборгованості та 3 665 (три тисячі шістсот шістдесят п'ять) гривень 00 коп. судового збору.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч.4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018 по справі №910/9823/17.
Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Вказану правову позицію викладено у постанові від 03.07.2018 Великої палати Верховного Суду по справі №917/1345/17.
Отже, наявність грошового зобов'язання відповідача по сплаті позивачу вартості поставленого та не оплаченого товару в розмірі 244325,40грн, яке виникло за договором купівлі-продажу лісопродукції від 03.07.2018; договором купівлі-продажу лісопродукції від 03.07.2018; договором купівлі-продажу лісопродукції від 01.04.2019; та договором купівлі-продажу лісопродукції від 01.04.2019, підтверджується рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 02.05.2023 в справі №909/807/22 та повторного доведення не потребують.
При цьому суд зазначає, що преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України" та від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення Суду у справах Христов проти України, no. 24465/04, від 19.02.2009, Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Аналогічна правова норма передбачена частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України.
Згідно з ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Пунктом 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Частиною 1 статті 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Згідно зі частиною 2 статті 625 Цивільного Кодексу України, за прострочення виконання грошового зобов'язання настає відповідальність у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18).
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.
Отже, наявність судового рішення про стягнення основної заборгованості не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін вказаного договору та не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання коштів, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №902/330/17).
Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/190/18, від 19.06.2019 у справі №703/2718/16-ц, а також у постанові Верховного Суду від 22.04.2020 у справі №922/795/19.
Отже, наявність судового рішення не свідчить про припинення зобов'язання, а тому наявність судових рішень про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права отримати передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України суми. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Відтак, у розумінні положень ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Як встановлено судом вище, відповідач 06.08.2024 здійснив повне погашення заборгованості, встановленої рішенням суду по справі № 909/807/22 .
Таким чином, суд погоджується з доводами позивача щодо наявності правових підстав для застосування положень ч.2 ст.625 ЦК України, у зв'язку із порушенням відповідачем грошового зобов'язання.
При цьому, індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція.
Статтею 625 ЦК України передбачено розрахунок індексу інфляції не за окремі інтервали часу, а в цілому за весь період прострочення і якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - "дефляція", то це не змінює його правової природи та не може мати наслідком пропуску такого місяця.
Тобто, базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).
При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
Невиконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається за прострочення, що триває повний місяць, поки існує борг, та може бути визначено з урахуванням положень Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у наступному місяці.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20 листопада 2020 року по справі № 910/13071/19 роз'яснив, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.
Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Також частина друга статті 625 Цивільного Кодексу України встановлює право кредитора нарахувати на прострочену суму зобов'язання три проценти річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За розрахунком позивача нараховані за період з 05.02.2023 по 05.08.2023 інфляційні втрати становлять104890,47грн та 3% річних - 18314,36грн.
Розрахунок позивача є арифметично правильним та обґрунтованим.
Щодо доводів відповідача про звільнення відповідача від відповідальності за порушення зобов'язання під час дії обставин непереборної сили та відмови позивачу в задоволенні інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на підставі ч. 2 ст. 218 ГК України та ст. 617 ЦК України, суд зазначає таке.
Відповідно до ч.1, 2 ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Нормами статей 614, 617 ЦК України, які кореспондуються із нормами статті 218 ГК України, встановлено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Тобто, можливе звільнення від відповідальності за невиконання. В будь-якому разі сторона зобов'язання, яка його не виконує, повинна довести, що в кожному окремому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи. І кожен такий випадок має оцінюватись судом незалежно від наявності засвідчених компетентним органом обставин непереборної сили.
Верховний Суд у постанові від 25.01.2022 по справі № 904/3886/21 зазначив, що форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер, а зацікавленій стороні необхідно довести (1) факт їх виникнення; (2) те, що обставини є форс-мажорними (3) для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність.
Відповідачем не надано належних та допустимих, у розумінні статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, доказів існування форс-мажорних обставин у взаємовідносинах із позивачем, як і не надано обґрунтованих причинно-наслідкового зв'язку між збільшенням транспортних витрат відповідача, введенням 24.02.2022 в Україні воєнного стану та неможливістю виконання відповідачем свого обов'язку зі сплати заборгованості в розмірі 244325,40 грн, встановленої рішенням суду по справі № 909/807/22.
Слід зазначити, що введення воєнного стану на території України не означає, що відповідач не може здійснювати господарську діяльність та набувати кошти, адже протилежного відповідачем не доведено відповідними доказами.
При цьому, відсутність у відповідача необхідних коштів для погашення заборгованості, у відповідності до частини 2 статті 218 Господарського кодексу України, не є підставою для звільнення від виконання господарського зобов'язання.
Одночасно відповідачем не надано відомостей про те, що позивач перебуває в кращому становищі порівняно з відповідачем, з огляду на запровадження в державі воєнного стану, тобто такі форс-мажорні обставини, стосуються обох сторін.
Більш того, строк виконання зобов'язання та обов'язок здійснити оплату за поставлений товар в розмірі 244325,40грн у відповідача виник ще у 2019 році, тобто до обставин введення на території України воєнного стану, а відтак безпідставним є посилання відповідача про наявність форс-мажорних обставин.
З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що введення воєнного стану не є автоматичною підставою для звільнення від виконання зобов'язань та особою, яка посилається на такі обставини, має бути підтверджено не факт настання цих обставин, а саме їхня здатність впливати на реальну можливість виконання зобов'язання, тому суд відхиляє заперечення відповідача як недоведені документально.
Суд зауважує, що лист Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 не засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) саме за договором, а матеріали справи не містять відповідного сертифіката Торгово-промислової палати, яким засвідчено форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) за договором, який би і підтверджував неможливість виконання відповідачем зобов'язань з оплати вартості поставленого товару, обов'язок зі сплати якого, як вже зазначено вище, виник до введення воєнного стану на території України.
Окрім того, суд зазначає, що заходи відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, передбачені ст. 625 ЦК України, не є неустойкою чи штрафними санкціями, а тому наявність обставин непереборної сили за договором не звільняє відповідача від встановленого законом обов'язку відшкодувати матеріальні втрати кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та не позбавляє кредитора права на отримання компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 913/869/14.
За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із частинами 1, 2, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частин 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Ураховуючи вище викладене, суд дійшов висновку про те, що відповідачем не доведено наявності підстав для звільнення його від сплати інфляційних втрат та 3% річних.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц.
Звертаючись з вимогою про стягнення процентів річних та інфляційних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, позивач також не повинен доводити розмір дійсних майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат кредитора, пов'язаних із затримкою розрахунку, не має на меті встановлення точного їх розміру.
Разом з тим, відповідно до ч.3 ст.509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених ст.3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.
У постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18, на яку посилається відповідач, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до ст.625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
Із цього випливає, що зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки, штрафу, процентів річних є правом суду. Господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе їх зменшення.
Велика Палата Верховного Суду також вказала, що відсотки річних, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника та не можуть розглядатися як спосіб отримання кредитором доходів.
При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18 як і в інших постановах Верховного Суду про можливість повного чи часткового зменшення розміру інфляційних втрат не зазначено, а відтак суд відхиляє доводи відповідача щодо повного зменшення інфляційних втрат.
За таких обставин, суд відмовляє у задоволенні клопотання відповідача про відмову у задоволенні заяви про стягнення інфляційних втрат та 3% річних.
З урахуванням встановлених обставин, відповідно до ст.86 ГПК України, суд оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, дійшов висновку про задоволення позовних вимог позивача.
Відповідно до частини 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
З огляду на те, що спір у даній справі виник із неправильних дій відповідача, які призвели до порушення зобов'язання щодо своєчасної поставки товару, судові витрати покладаються на відповідача. Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 30.03.2023 у справі 904/392/22, від 20.04.2023 у справі 904/1754/22.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 240, 242 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
Позов задовольнити.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Серін-Ліс» (адреса Івано-Франківська обл., Надвірнянський район, смт. Делятин вул. 16 липня, буд. 11, 78442 ЄДРПОУ 36480308) на користь фізичної особи-підприємця Українець Орини Орестівни (адреса АДРЕСА_2 , НОМЕР_2 РНОКПП НОМЕР_1 ) - 104 890,47 грн. - інфляційних збитків, 18 314,36 грн. - 3% річних, всього - 123 204,83 грн. та витрати зі сплати судового збору у сумі 3028,00 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано: 06.03.2024
Суддя Шкіндер П.А.