Номер провадження: 22-ц/813/336/24
Справа № 947/9564/20
Головуючий у першій інстанції Маломуж А. І.
Доповідач Комлева О. С.
27.02.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С.,
з участю секретаря Виходець А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Одеської міської ради на рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 січня 2021 року, постановленого під головуванням судді Маломуж А.І., повний текст рішення виготовлений 04 лютого 2021 року, у цивільній справі за позовом Одеської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Державного реєстратора Одеського міського управління юстиції (на теперішній час - реєстратор Комунального підприємства «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради) Тулуби Ольги Олександрівни, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ДимерлійОльга Михайлівна,приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Харитонова Тетяна Євгенівна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Єлькіна Марина Олексіївна, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, скасування запису в реєстрі, застосування наслідків недійсного правочину, визнання квартири відумерлою спадщиною та витребування у класність територіальної громади квартири, -
У квітні 2020 року Одеська місцева прокуратура № 1 в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернулася до суду з позовом до Державного реєстратора Одеського міського управління юстиції (на теперішній час - реєстратор Комунального підприємства «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради) Тулуби О.О., ОСОБА_1 , ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Димерлій О.М., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Харитонова Т.Є., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Єлькіна М.О., ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, скасування запису в реєстрі, застосування наслідків недійсного правочину, визнання квартири відумерлою спадщиною та витребування у класність територіальної громади квартири, в якому просила:
- визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Одеського міського управління юстиції від 09.07.2015 (індексний номер рішення: 22719275) на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру, загальною площею 48,5 кв.м., житловою площею 29.3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ;
- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності: 10341692 від 07.07.2015 вчинений державним реєстратором Одеського міського управління юстиції Тулубою О.О.;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 13.07.2015, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Димерлієм О.М., зареєстрований в реєстрі за №1242, відповідно до якого ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_3 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ;
- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності: 10390494 від 13.07.2015 вчинений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Димерлій О.М.;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 08.09.2015, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Харитоновою Г.Є. та зареєстрований в реєстрі за №566, відповідно до якого ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_5 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ;
- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності: 11076057 від 08.09.2015 вчинений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Харитоновою Т.Є.;
- визнати недійсним договір дарування від 20.06.2017, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Єлькіною М.О. та зареєстрований у реєстрі за № 682, відповідно до якого ОСОБА_5 передала у власність ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ;
- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності: 21000637 від 20.06.2017 вчинений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Єлькіною М.О.;
- визнати квартиру АДРЕСА_2 відмерлою спадщиною після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнати за територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради право власності на квартиру АДРЕСА_3 ;
- витребувати у власність територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради з володіння ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 , вартістю 358700 грн.;
- стягнути судовий збір.
В обґрунтування свого позову позивач зазначив, що Одеською місцевою прокуратурою № 1, за результатами вивчення матеріалів кримінального провадження № 42014160010000082 встановлено незаконне відчуження квартири АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_6 та мала перейти у власність громади м. Одеса в особі Одеської міської ради, як спадщина від умерлого.
Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 15.01.1997 квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 48,5 кв.м., перебувала у спільній власності ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 у рівних частках, які мешкали разом.
В подальшому, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 померли ІНФОРМАЦІЯ_2 і ІНФОРМАЦІЯ_3 відповідно. Окрім ОСОБА_6 інших спадкоємців не було, у зв'язку з чим вона, відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України, вважається такою, що прийняла спадщину, а саме частки квартири АДРЕСА_2 , які належали ОСОБА_7 та ОСОБА_8
ІНФОРМАЦІЯ_1 після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина на її майно, у тому числі на квартиру АДРЕСА_2 .
У спадщину на вказане майно ніхто не вступив, у зв'язку з чим у територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, відповідно до ст. 1277 ЦК України, виникло право на спадщину від умерлого.
Разом з цим, територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради не може реалізувати своє право, так як вищевказана квартира відчужена на підставі підробленого договору дарування квартири від 07.02.1998, з тексту якого вбачається, що він зареєстрований за номером 1214, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рюміновою О.О., відповідно до якого ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 подарували ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 за яким зареєстровано право власності на неї.
Проте, відповідно до копії документів наданих Одеським державним нотаріальним архівом, за вказаними реквізитами договору дарування квартири, посвідченого 07.02.1998 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рюміною О.О. за реєстровим №1214 фігурує договір дарування квартири АДРЕСА_4 , укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_10 бланк ААК № 760537.
Таким чином, договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 07.02.1998 між ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 та ОСОБА_1 є підроблений, нотаріально не посвідчений, у зв'язку з чим, відповідно до статей 215, 220 ЦК України є нікчемним правочином - недійсним через невідповідність його вимогам закону.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26 січня 2021 року у задоволені позову Одеської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, Одеська міська рада звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неповне дослідження фактичних обставин справи, порушення норм матеріального права.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що право власності на спірну квартиру набуто ОСОБА_1 шляхом незаконного заволодіння та привласнення майна та порушує права територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради. Також ОСОБА_1 не набув у встановленому законом порядку права власності на спірну квартиру та не мав правових підстав її відчужувати, а тому і наступні правочини не спричинили виникнення у ОСОБА_2 права власності.
У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_11 , представник ОСОБА_2 зазначає, що доводи апеляційної скарги не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки позивачем не було надано до суду доказів щодо підробки договору дарування від 07.02.1998 року, крім того вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності, про, що було заявлено під час розгляду справи у суді першої інстанції.
В судове засідання, призначене на 27 лютого 2024 року Одеська місцева прокуратура № 1, реєстратор КП «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради) Тулуби О.О., ОСОБА_1 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Димерлій О.М., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Харитонова Т.Є., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Єлькіна М.О., ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не з'явилися, були сповіщені належним чином (а.с. 153, 155-156, 157, 160а-162, 165-168 т. 5).
Заяв, або клопотань про відкладення розгляду справи від учасників справи до суду не надходило.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників, які не з'явилися в судове засідання.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_12 , представника Одеської міської ради, ОСОБА_11 , представника ОСОБА_2 , перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду підлягає скасуванню, з ухваленням нового, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. 3 цієї статті.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду зазначеним вимогам не відповідає в повній мірі, з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог Одеської місцевої прокуратури № 1, в інтересах ОМР, суд першої інстанції виходив з недоведеності факту, що ОСОБА_6 фактично вступила в управління або володіння спадковим майном, що квартира є відумерлою спадщиною, не встановленням факту підробки документу, який має встановлюватися саме у кримінальному провадженні за процедурою, передбаченою Кримінальним процесуальним кодексом України, відсутнє будь-яке рішення суду про визнання недійсним договору дарування квартири від 07 лютого 1998 року, що унеможливлює посилання Одеської місцевої прокуратури № 1 на його недійсність чи нікчемність, а також відсутність факту його нотаріального посвідчення.
Також суд зробив висновок про те, що вимога Одеської місцевої прокуратури № 1 про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора Одеського міського управління юстиції від 09.07.2015р. № 22719275 не підлягає задоволенню з підстав ненадання доказів порушення реєстратором правил реєстрації, також не підлягає задоволенню вимога, яка є похідною про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності № 10341692 від 07.07.2015р.
Також судом було застосовано строки позовної давності.
З такими висновками суду першої інстанції, колегія суддів не погоджується в повній мірі, за наступних підстав.
Колегія суддів з урахуванням того що договір дарування укладений 27 лютого 1998 року, був зареєстрований 09.07.2015 року, приходить висновку про те, що відповідно до п. 4. Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності того), відносини регулюються Цивільним Кодексом України в редакції 2004 року.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_13 , ОСОБА_6 , ОСОБА_14 15.01.1997 року в рівних частках набули право власності на квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, видане Управлінням комунального господарства міськвиконкому ОМР на підставі розпорядження № 90715 (а.с. 19 т. 1).
ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , про що відділом реєстрації актів громадянського стану Жовтневої райадміністрації виконкому ОМР, видане свідоцтво про смерть, актовий запис 2602 (а.с. 175 т. 5).
Після смерті ОСОБА_15 , її донька ОСОБА_6 звернулась до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, в якій зазначала, що після смерті матері залишилась квартира АДРЕСА_2 , яку вона приймає у спадок, також зазначала, що проживає у спадковій квартирі (а.с. 173, 174, 177 т. 5).
Після смерті ОСОБА_14 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_5 спадкова справа не заводилась (а.с. 91 т. 5).
Згідно актового запису про смерть №936 від 24.01.2014 року, виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі, громадянка ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , даний факт підтверджується також свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 24.01.2014 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, актовий запис №936 (а.с. 93-95 т. 5).
27 лютого 1998 року ОСОБА_7 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8 подарували квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_1 , на підставі договору дарування квартири ААК № 760537, посвідченого Рюміною О.О., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі 1214. Зазначено, цей договір підлягає державній реєстрації в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації (а.с. 25 т. 1).
Відповідно до відповіді Одеського державного нотаріального архіву від 16.03.2017 року, договір дарування квартири АДРЕСА_2 , від 07.02.1998р. за №1214, текст якого викладено на нотаріальному бланку серії ААК № 760537 та переданий на державне зберігання до Одеського державного нотаріального архіву, сторонами договору є інші особи та нотаріальна дія вчинена щодо квартири за іншою адресою (а.с. 20-25 т. 1).
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав вбачається, що ОСОБА_16 , державним реєстратором Одеського міського управління юстиції 09.07.2015 року індексний №22719275, зареєстроване за ОСОБА_1 право власності на квартири АДРЕСА_2 , на підставі договору дарування, посвідченого Рюміною О.О., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, та зареєстрованого в реєстрі 1214 від 07.02.1998 року (а.с. 10 зворот т. 1).
13.07.2015 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Димерлій О.М., та зареєстрованим у реєстрі № 1242 (а.с. 31 т. 1, 1а-35 т. 2).
ОСОБА_3 продала 08 вересня 2015 року квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_5 , що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Харитоновою Т.Є., та зареєстрованого у реєстрі № 566 (а.с. 36- 46 т. 2).
20.06.2017 року ОСОБА_5 подарувала квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_2 , що підтверджується договором дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Єлькіною М.О., та зареєстрованого у реєстрі № 882 (а.с. 32-33 т. 1, 70-97 т. 2).
24.07.2014 року до Єдиного реєстру досудового розслідувань внесені відомості про те, що невстановлена особа, після смерті ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 шляхом шахрайства заволоділа квартирою АДРЕСА_2 , після чого продала зазначену квартиру (а.с. 159-164 т. 2).
Після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 до Третьої нотаріальної контори звернулись з заявами про прийняття спадщини ОСОБА_17 та ОСОБА_18 (а.с. 97-98 т. 5).
З матеріалів спадкової справи вбачається, що в.о. завідуючою державної нотаріальної контори на адресу ОСОБА_18 , а також ОСОБА_17 надіслано лист від 21.07.2014 року та 26.07.2014 року, в якому зазначено про те, що для подачі заяви про прийняття спадщини необхідно особисто звернутися до нотаріальної контори або надіслати поштою нотаріально посвідчену заяву, а також надати документи, в тому числі і документи, які підтверджують родинні стосунки (а.с. 97, 100 т. 5).
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Відповідно до ч. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно зі ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ч. 2 ст. 209 ЦК України нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
Згідно з ч.1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Частиною першою ст. 236 ЦК України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
З підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Нікчемний договір не породжує тих прав і обов'язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Колегія суддів приходить висновку про те, що договір дарування від 27 лютого 1998 року за яким ОСОБА_1 набув право власності на квартиру АДРЕСА_2 , виготовлений на бланку серії ААК № 760537, посвідчений Рюміною О.О., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі 1214, є нікчемним, оскільки нотаріус не вчиняв посвідчення цього договору, що підтверджується тим, що у Одеському державному нотаріальному архіві, сторонами договору, виготовленим на бланку серії ААК № 760537, та зареєстрованим у реєстрі № 1214 є інші особи та нотаріальна дія вчинена щодо квартири за іншою адресою (а.с. 20-25 т. 1).
В абзацах 1, 2, 3 пункту 10 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено судом, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша стаття 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).
Відповідно до ч. 3 ст. 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
З матеріалів справи вбачається, що після першого правочину (договору дарування) квартири ще тричі змінилися її набувачі, ОСОБА_2 набула право власності на квартиру на підставі договору дарування.
Таким чином, вимога прокурора про витребування квартири в порядку ст. 388 ЦК України є ефективним і достатнім способом захисту порушеного права, який забезпечує повністю відновлення порушеного права власника, у якого вибуло майно із володіння поза його волею, а отже відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.
Застосування у спірних правовідносинах речово-правового механізму повернення майна (віндикації) забезпечить захист прав та інтересів не тільки територіальної громади, а й добросовісних набувачів, які є також учасниками цивільного обороту. В іншому разі для широкого кола добросовісних набувачів, які виявили при укладенні договорів добру волю, розумну обачність, буде існувати ризик неправомірної й несправедливої втрати майна. Така незахищеність прав добросовісних набувачів суперечить Конституції України та свободі договору.
У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.
Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Враховуючи ту обставину, що квартира АДРЕСА_2 вибула із власності ОСОБА_13 , ОСОБА_6 , ОСОБА_14 , за їх життя поза їх волею на підставі підробленого договору дарування, наявні правові підстави для її витребування.
Оскільки, відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника, а за їх відсутності - до органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням.
Відповідно до положень частини першої статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. У разі якщо на об'єкті нерухомого майна на момент відкриття спадщини знаходиться рухоме майно, що входить до складу спадщини, таке рухоме майно переходить у власність територіальної громади, якій передано нерухоме майно. Заява про визнання спадщини відумерлою може також бути подана кредитором спадкодавця, а якщо до складу спадщини входять земельні ділянки сільськогосподарського призначення - власниками або користувачами суміжних земельних ділянок. У такому разі суд залучає до розгляду справи органи місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини та/або за місцезнаходженням нерухомого майна, що входить до складу спадщини. Особи, які мають право або зобов'язані подавати заяву про визнання спадщини відумерлою, мають право на одержання інформації з Спадкового реєстру про заведену спадкову справу та видане свідоцтво про право на спадщину. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
Відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції 2004 року), правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.
Колегія суддів приходить висновку про те, що до спадкування ОСОБА_6 після смерті ОСОБА_13 1/3 частки квартири застосовуються положення ЦК України в редакції 1963 року.
Відповідно до ст. 524 ЦК України (в редакції 1963 року), спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.
ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 175 т. 5).
Після смерті ОСОБА_15 , її донька ОСОБА_6 звернулась до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, в якій зазначала, що після смерті матері залишилась квартира АДРЕСА_2 , яку вона приймає у спадок, також зазначала, що проживає у спадковій квартирі (а.с. 173, 174, 177 т. 5).
Щодо спадщини після смерті ОСОБА_14 , колегія суддів вважає, що з урахуванням того, що після смерті ОСОБА_14 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_5 спадкова справа не заводилась, а тому до спадщини після його смерті застосовуються положення ЦК України в редакції 2004 року (а.с. 91 т. 5).
Згідно з ч. 3 ст. 1268 ЦК України в редакції 2004 року, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 та ОСОБА_14 постійно були зареєстровані та проживали у квартирі АДРЕСА_2 , спадкоємців у ОСОБА_14 не було, що підтверджується відсутністю заведеної спадкової справи, колегія суддів також звертає увагу на те, що органи місцевого самоврядування не звертались з заявами про визнання спадщини після смерті ОСОБА_14 , а тому відповідно до ст. 1268 ЦК України ОСОБА_6 прийняла у спадок належне майно ОСОБА_14 .
За наведених підстав ОСОБА_6 була єдиною власницею спірної квартири.
Враховуючи відсутність спадкоємців ОСОБА_6 за заповітом і за законом та приймаючи до уваги право на визнання спадщини відумерлою у зв'язку зі спливом одного року з часу відкриття спадщини, колегія суддів дійшла висновку про те, що квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є відумерлою спадщиною, що відкрилась після смерті ОСОБА_6 , оскільки вибула із власності поза волею, іншим шляхом, а отже, на момент відкриття спадщини після її смерті квартира входила до складу спадщини.
За таких підстав прокурор має право в інтересах держави витребувати вказану квартиру із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України у поєднанні із вимогами статті 1218 ЦК України на користь територіальної громади міста Одеси.
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до ч. 3 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
За таких підстав підлягають задоволенню позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 09.07.2015 (індексний номер рішення: №22719275) на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру, загальною площею 48,5 кв.м., житловою площею 29,3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позову, одночасно вважав позов безпідставним та необґрунтованим, а також заявленим з порушенням строків позовної давності.
Проте, колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції не погоджується з урахуванням того, якщо суд прийшовшивисновку про безпідставність позовних вимог одночасно застосував строки позовної давності.
Колегія суддів, з урахуванням встановлених обставин та вимог закону дійшла висновку про часткове задоволення позовних вимог, однак строки позовної давності, про які заявлено стороною, вважає такими, що не порушені, за наступних підстав.
Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно зі ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Судом встановлено, що постановою Одеського апеляційного суду від 16.09.2021 року, по справі за заявою ОСОБА_19 , заінтересовані особи - Київський відділ державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції, Одеська міська рада, про заміну сторони виконавчого провадження у справі встановлено наступне (а.с. 99-107 т. 4).
Заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 14 серпня 2012 року задоволено позовну заяву ОСОБА_19 до ОСОБА_20 про відшкодування шкоди, завданої злочином.
У серпні 2017 року ОСОБА_19 звернувся до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області із заявою, в якій просив замінити боржника у виконавчому провадженні №37123569, відкритого на підставі виконавчого листа №2-5469/11 від 03.10.2012 року, виданого Білгород-Дністровським міськрайонним судом Одеської області, з - померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , на - Одеську міську раду.
Одеська міська рада у запереченнях на заяву про заміну сторони у виконавчому провадженні зазначала, що задоволення заяви ОСОБА_19 є недоцільним, оскільки на адресу Одеської міської ради не надходило жодних відомостей стосовно громадянки ОСОБА_6 та відповідно спадщина, яка залишилась після її смерті не була визнана відумерлою. Отже, спадкове майно не перейшло у власність територіальної громади.
Більш того, Одеська місцева прокуратура №1 в інтересах держави в особі Одеської міської ради у жовтні 2017 року звернулась до Київського районного суду м. Одеси до ОСОБА_2 , третя особа: Третя одеська державна нотаріальна контора про визнання квартири відумерлою спадщиною та витребування у власність територіальної громади квартири, що підтверджується ухвалою про відкриття провадження, яка міститься у ЄДРСР (https://reyestr.court.gov.ua/Review/70429426).
В подальшому ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 13.03.2019 року позов Одеської місцевої прокуратура №1, в інтересах держави в особі Одеської міської ради залишено без розгляду, відповідно до ст. 257 ч. 1 п. 3 ЦПК України, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 03.12.2019 року(https://reyestr.court.gov.ua/Review/80440536, https://reyestr.court.gov.ua/Review/86433722).
З урахуванням того, що постановою Одеського апеляційного суду встановлено, що Одеська міська рада про відумерлу спадщину дізналась саме з заяви поданою ОСОБА_19 до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області у серпні 2017 року, що також підтверджується зверненням прокуратури в інтересах ОМР до Київського районного суду м. Одеси у жовтні 2017 року, колегія суддів приходить висновку, що саме з серпня 2017 року ОМР мала звернутися протягом трьох років до суду за захистом своїх прав.
З матеріалів справи вбачається, що прокурор в інтересах ОМР звернувся до суду у квітні 2020 року в межах трирічного строку, а тому відсутні підстави вважати про порушення строків позовної давності.
Щодо позовних вимог заявлених до реєстратора, колегія суддів зазначає наступне.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Колегія суддів приходить висновку про те, що у справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами обставини справи, підтверджують, що цей спір виник між ОМР та ОСОБА_2 , а тому державний реєстратор є неналежним відповідачем, і у зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог Одеської місцевої Прокуратурі № 1, в інтересах ОМР до державного реєстратора Тулуби О.О. слід відмовити.
Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 03.08.2022 року у справі № 461/8641/19, від 09.08.2022 року у справі № 266/2666/19, від 10.08.2022 року у справі № 565/315/21, від 10.08.2022 року у справі № 725/873/20.
Щодо позовних вимог про скасування записів у Державному реєстрі прав на нерухоме майно, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.
Відповідно до частини 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції 16 січня 2020 року на момент винесення судового рішення) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.
У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
За змістом наведеної правової норми в редакції, яка діяла на час ухвалення оскаржуваного судового рішення, на відміну від положень статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в попередній редакції (до 16 січня 2020 року), яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, на даний час способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є: судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.
Отже, у цій справі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 є правомірним та ефективним способом захисту прав позивача, з урахуванням положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
За наведених підстав, колегія суддів приходить висновку, що позовна вимога про скасування запису не підлягає задоволенню, оскільки реєстратор зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження, з залишенням попереднього запису.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує судове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з неповним встановленням обставин, що мають значення длясправи, порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення суду скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Згідно зі ст. 141 ЦПК України,судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З урахуванням того, що рішення суду підлягає скасуванню, з частковим задоволенням позовних вимог Одеської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Одеської міської ради, колегія суддів вважає, що з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Одеської місцевої прокуратури № 1 підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору в розмірі 9 583,50 грн., по 4 791,75 грн. з кожного, а також на користь Одеської міської ради витрати по сплаті судового збору в розмірі 14 373,75 грн., по 7 186,87 грн. з кожного.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Одеської міської ради - задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 січня 2021 року - скасувати.
Прийняти постанову.
Позовні вимоги Одеської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Державного реєстратора Одеського міського управління юстиції (на теперішній час - реєстратор Комунального підприємства «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради) Тулуби Ольги Олександрівни, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Димерлій Ольга Михайлівна,приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Харитонова Тетяна Євгенівна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Єлькіна Марина Олексіївна, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, скасування запису в реєстрі, застосування наслідків недійсного правочину, визнання квартири відумерлою спадщиною та витребування у класність територіальної громади квартири - задовольнити частково.
Визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Одеського міського управління юстиції від 09.07.2015 року (індексний номер рішення: 22719275) на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру, загальною площею 48,5 кв.м., житловою площею 29,3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнати відумерлою спадщину, яка відкрилась після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 у вигляді квартири АДРЕСА_2 .
Витребувати у ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_5 ) квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 48,5 кв.м., житловою площею 29,3 кв.м. вартістю 358700 гривень на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.
В решті в задоволені позову - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_6 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_5 ) на користь Одеської місцевої прокуратури № 1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 9 583 гривні 50 копійок, тобто по 4 791 гривні 75 копійок з кожного.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_6 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_5 ) на користь Одеської міської ради витрати по сплаті судового збору в розмірі 14 373 гривні 75 копійок, тобто по 7 186 гривень 87 копійок з кожного.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 06 березня 2024 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ Л.М. Вадовська
______________________________________ Є.С. Сєвєрова