Справа № 303/2152/21
Іменем України
06 лютого 2024 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Куштана Б.П. (доповідача),
суддів: Мацунича М.В. і Собослоя Г.Г.,
з участю секретаря Савинець В.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду від 11 вересня 2023 року (у складі судді Куцкіра Ю.Ю.) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», треті особи: приватний нотаріус Мукачівського міського нотаріального округу Ришкович О.В. і Мукачівський МВ ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), про визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними,-
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у березні 2021 р.
Просила визнати кредитний договір № MKH0GK00001775 від 17.08.2007 р. і договір іпотеки квартири від 17.08.2007 р., укладений між АТ КБ «Приватбанк» і ОСОБА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , посвідчений приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Ришкович О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 4482 недійсним.
На обґрунтування позовних вимог указала, що 25.10.2005 р. між нею і ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб у ВРАЦС Мукачівського МРУЮ Закарпатської області, однак рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 09.04.2013 р. його було розірвано.
Під час шлюбу 17.08.2007 р. ними було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка була оформлена на відповідача без відома позивача. Про даний факт позивачу стало відомо тільки у 2019 році, коли вона намагалася оформити субсидію, де необхідні були правовстановлюючі документи, які нею було отримано від батьків колишнього чоловіка, оскільки вони знаходилися у відповідача.
Крім цього, у березні місяці 2021 р. від батьків колишнього чоловіка позивач дізналася, що до них надійшло повідомлення від державного підприємства «СЕТАМ», у якому останні повідомляють, що буде реалізовано предмет іпотеки шляхом проведення електронних торгів, зокрема, предмет іпотеки - вказана квартира, яка ними була придбана під час перебування у шлюбі.
Також позивачу було надано документи, із яких їй стає відомо, що її колишній чоловік - ОСОБА_2 , 17.08.2007 р. уклав із АТ КБ «Приватбанк» кредитний договір, отримавши кредитні кошти у розмірі 22 000 доларів США нібито на купівлю квартири. Із метою забезпечення виконання узятого на себе зобов'язання за кредитним договором, колишній чоловік ОСОБА_2 без відома, згоди та участі позивача також уклав із АТ КБ «ПриватБанк» договір іпотеки, предметом якого стало нерухоме майно, а саме - квартира, яку подружжя придбало під час шлюбу.
Таким чином, позивач вважає, що оскільки вона згоду на укладення спірних договорів не надавала, а також не було згоди органу опіки та піклування виконавчого комітету Мукачівської міської ради, то є підстави для визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 11 вересня 2023 р. у задоволенні позовних вимог відмовлено.
ОСОБА_1 просить скасувати це рішення і ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Доводить про невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до такого:
-підставами для звернення позивача до суду з цим позовом стало те, що: колишній чоловік без відома позивача уклав кредитний договір на суму 22000 доларів США та договір іпотеки; договір іпотеки був укладений без попереднього дозволу органу опіки та піклування, оскільки на момент укладення спірних договорів у колишнього подружжя уже була малолітня дитина;
-колишній чоловік без згоди позивача оформив кредитний та іпотечний договори, а кредитні кошти відповідач витратив на власні потреби, таємно від сім'ї, оскільки спочатку був укладений договір купівлі-продажу квартири, а вже після цього кредитний та іпотечний договори;
-вартість квартири була значно меншою, ніж сума отриманого кредиту.
У письмовому відзиві на апеляційну скаргу АТ КБ «Приватбанк» (надалі - Банк) просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Доводи заперечення зводяться до безпідставності та необґрунтованості доводів апеляційної скарги.
Апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, із таких мотивів.
Суд виходив із недоведеності позовних вимог.
При цьому встановив, що 17.08.2007 р. між ОСОБА_2 і ЗАТ КБ «ПриватБанк» було укладено кредитний договір № MKH0GK00001775, згідно з яким ОСОБА_2 отримав кредитні кошти на строк із 17.08.2007 р. по 16.08.2027 р., у розмірі 26 411 доларів США на наступні цілі: 22 000 доларів США на купівлю квартири та 4 411 доларів США на сплату страхових платежів (т.1 а.с.6-8).
17.08.2007 р. між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу квартири, згідно з яким останній придбав квартиру АДРЕСА_2 (т.1 а.с.9, 10).
17.08.2007 р. між ОСОБА_2 і ЗАТ КБ «ПриватБанк» був укладений договір іпотеки квартири, предметом якого є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.11-13).
Згідно зі свідоцтвом про народження Серії НОМЕР_2 від 07.03.2007 р. батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_2 і ОСОБА_5 (т.1 а.с.16).
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 09.04.2013 р. шлюб між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 було розірвано (т.1 а.с.18).
Із листа ДП «СЕТАМ», адресованому ОСОБА_2 , убачається, що ДП «СЕТАМ» повідомляє про реалізацію предмета іпотеки шляхом проведення електронних торгів предмета іпотеки - житлової двокімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.19).
Із Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 15625521 від 17.08.2007 р. видно, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 (т.1 а.с.22).
Згідно із заявою ОСОБА_5 , зареєстрованій за № 4450, адресованій приватному нотаріусу Мукачівського міського нотаріального округу, Сембер М.В. надає згоду на укладення договору про купівлю її чоловіком ОСОБА_2 квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.80).
Згідно із заявою ОСОБА_5 , зареєстрованій за № 4470, адресованій приватному нотаріусу Мукачівського міського нотаріального округу, Сембер М.В. надає згоду на укладення її чоловіком ОСОБА_2 договору про передачу в іпотеку ЗАТ КБ «ПриватБанк» квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.81).
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 5 даної статті передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, а ч. 6, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч.7 ст.81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК України).
Як роз'яснено судам в п.14 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 6.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1 - 3, 5 та 6 ст.3 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Аналогічну думку висловлено пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», яким роз'яснено, що судам необхідно враховувати, згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України, що зміст правочину не може суперечити Цивільного кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Згідно з вимогами ст.16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочинів недійсними, позивач у силу ст.12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.
Відповідно до ст.ст.3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи.
Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб'єктів.
Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з ч.1 ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Отже, перш за все вимогою до чинності кредитного договору є погодження сторонами усіх істотних умов кредитного договору. Вони встановлюються, зокрема Цивільним Кодексом України (статті 1048 - 1052, 1054).
Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Отже, до істотних умов кредитного договору належать умови, що визначають предмет договору: сума кредиту, строк (строки) та порядок його надання позичальнику, термін (терміни) і порядок повернення отриманого кредиту, розмір і порядок сплати кредитору відсотків за користування кредитом. Які-небудь інші умови (що не відносяться до предмета договору) можуть бути визнані істотними умовами кредитного договору лише за наявності спеціальної заяви однієї із сторін (кредитора або позичальника) про необхідність досягти по них угоди.
Як убачається із матеріалів справи, сторонами було досягнуто домовленості з усіх істотних умов договору шляхом підписання тексту договору укладеного в простій письмовій формі, що відповідає вимогам законодавства. Кредитний договір був підписаний позичальником власноруч, що підтверджує обізнаність та згоду з його умовами. Сторони погодили між собою умови договору, відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України, про що свідчать їх підписи на договорі.
Таким чином, волевиявлення сторін було вільним і направленим на отримання реальних наслідків договору, тобто з боку відповідача ОСОБА_2 отримання кредиту.
Відповідно до п.8 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9 відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
Згідно з п.п.3, 5, 6 ст. 203 ЦК України загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Згідно з частиною четвертою та п'ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.
Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оскаржуваним.
За таких обставин вчинення батьками малолітньої/неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини щодо житлового приміщення.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що: дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків; сама по собі відсутність попереднього дозволу органу опіки та піклування не є беззаперечною підставою для визнання договору іпотеки недійсним.
Відповідно до частин другої та третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї власника житлового приміщення мають право користування займаним приміщенням на рівні з власником. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
Згідно з статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, підставами яких позивач визначає порушення статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», статтю 177 СК України, необхідно у кожному конкретному випадку: перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного проживання; враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про право дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору, з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.
Передбачені статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямовані на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення договору.
Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і на їх правильність не впливають.
Посилання позивача про те, що кредитний та іпотечний договори були укладенні без відома позивача, спростовується матеріалами справи, а саме: заявою ОСОБА_5 , зареєстрованою за № 4450, адресованою приватному нотаріусу Мукачівського міського нотаріального округу, про те, що ОСОБА_5 надає згоду на укладення договору про купівлю її чоловіком ОСОБА_2 квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.80); заявою ОСОБА_5 зареєстрованою за № 4470, адресованою приватному нотаріусу Мукачівського міського нотаріального округу, про те, що ОСОБА_5 надає згоду на укладення її чоловіком ОСОБА_2 договору про передачу в іпотеку ЗАТ КБ «ПриватБанк» квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.81).
Посилання позивача на те, що договір іпотеки був укладений без попереднього дозволу органу опіки та піклування, оскільки на момент укладення спірних договорів, у колишнього подружжя уже була малолітня дитина не заслуговує на увагу, оскільки на момент укладення оспорюваного договору іпотеки такий дозвіл не потрібен був через те, що за адресою предмета іпотеки не були зареєстровані та не проживали позивач і донька сторін, дитина була зареєстрована та проживала за адресою проживання позивача ОСОБА_1 , а саме: АДРЕСА_3 .
Довід апеляційної скарги про те, що колишній чоловік без згоди позивача оформив кредитний та іпотечний договори, а кредитні кошти відповідач витратив на власні потреби таємно від сім'ї, оскільки спочатку був укладений договір купівлі-продажу квартири, а вже після цього кредитний та іпотечний договори, спростовується рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 23 грудня 2010 р. у справі 2-1980/10 відповідно до якого змінений позов Банку задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № MKH0GK00001775 від 18.08.2007 року в розмірі 176907,73 грн. (22975,03 долари США за курсом 7,70 відповідно до службового розпорядження НБУ № 417/31 від 27.01.2009 р.) звернуто стягнення на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . шляхом продажу вказаного предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки № MKH0GK00001775 від 18.08.2007 р.) Банком із укладенням від імені ОСОБА_2 , ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням Банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. У решті позовних вимог відмовлено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 на користь Банку судовий збір у розмірі 1700 грн. і 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Указане рішення відповідачі, тобто ОСОБА_2 і ОСОБА_5 не оскаржували, ба більше, цим рішенням констатовано, що в судовому засіданні відповідач ОСОБА_5 від свого імені та від імені неповнолітньої доньки ОСОБА_4 змінені позовні вимоги визнала частково: в частині звернення стягнення на майно та не заперечила проти задоволення позовних вимог в цій частині, просила відмовити в задоволенні позовних вимог про виселення.
Доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи.
Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Отже, за наслідками розгляду апеляційної скарги та згідно з положеннями ст. 375 ЦПК суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, оскільки вважає, що суд першої інстанції ухвалив таке з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права, не встановлено.
Керуючись п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -
1.Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2.Рішення Мукачівського міськрайонного суду від 11 вересня 2023 року залишити без змін. 3.Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду. 4.Повне судове рішення складено 28 лютого 2024 р.
Судді: