05 березня 2024 рокуЛьвівСправа № 500/5106/23 пров. № А/857/20539/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гуляка В.В.
суддів: Ільчишин Н.В., Коваля Р.Й.
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області,
на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2023 року (суддя - Мандзій О.П., час ухвалення - не вказаний, місце ухвалення - м. Тернопіль, дата складання повного тексту - 27.09.2023),
в адміністративній справі №500/5106/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області,
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
У серпні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідачів ГУ ПФУ в Тернопільській області (далі - відповідач-1), ГУ ПФУ в Житомирській області (далі - відповідач-2), в якому просив: 1) визнати протиправним і скасувати рішення відповідача-2 №192650006347 від 07.07.2023 про відмову позивачу в призначені пенсії зі зниженням пенсійного віку згідно ст.55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" №796-XII (далі - Закон №796-XII); 2) зобов'язати відповідача-1 призначити і виплачувати з 02.03.2023 позивачу пенсію із зниженням пенсійного віку згідно ст.55 Закону №796-XII, зарахувавши до страхового стажу період навчання в СПТУ №26 з 01.09.1982 по 16.06.1985.
Кожен з відповідачів позовних вимог не визнав, в суді першої інстанції подали свій відзив на позовну заяву, у якому просили відмовити у задоволенні позову повністю.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 27.09.2023 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області №192650006347 від 07.07.2023 в частині відмови зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період з 01.09.1982 по 16.06.1985. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області зарахувати ОСОБА_1 до страхового стажу період з 01.09.1982 по 16.06.1985. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з кожного відповідача судовий збір у розмірі по 268,40 грн за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача.
З цим рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач-1 та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що оскаржене рішення підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що згідно поданих документів та індивідуальних відомостей про застраховану особу загальний страховий стаж позивача складає 20 років 02 місяці 23 дні. Під час розгляду документів для призначення пенсії до страхового стажу не враховано періоди роботи: період навчання з 01.09.1982 по 16.06.1985 відповідно до диплому НОМЕР_1 , оскільки дата видачі диплому передує даті закінчення навчання. Період проживання в зоні посиленого радіоекологічного контролю становить 0 років 0 місяців 0 дні (період з 29.10.1996 по 31.12.2014). Поданими позивачем документами не підтверджено право на зменшення пенсійного віку, оскільки відсутня довідка про період проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення. Наявний період проживання позивача у зоні посиленого радіологічного контролю є недостатнім для призначення пенсії із зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-XII. Тому підстав для застосування початкової величини зниження пенсійного віку на даний час немає. Оскільки, станом на 01.01.1993 року не підтверджено факту проживання або роботи в зоні посиленого радіологічного контролю не менше 4 років, за таких обставин, призначити пенсію за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-XII немає підстав. Також вказує апелянт, що суд не може перебирати на себе функції, які відносяться до виключної компетенції органів Пенсійного фонду, зокрема, функції щодо призначення пенсії та зобов'язувати відповідача прийняти те чи інше рішення.
За результатами апеляційного розгляду апелянт просить скасувати оскаржене рішення суду від 27.09.2023 року та винести нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними і надуманими, такими що не відповідають зібраним доказам і встановленим обставинам справи. Разом з тим, на думку позивача, місцевий суд безпідставно не погодився з його доводами щодо факту проживання/роботи на території зони посиленого радіоекологічного контролю станом на 01.01.199 3 не менше 4-х років. Місцевий суд помилкового не врахував вимоги статті 65 Закону №796-ХІІ. Вважає позивач, що суд апеляційної інстанції має підстави дійти висновку, що оскільки позивач ОСОБА_1 на час звернення до відповідача набув право на призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку згідно статті 55 Закону №796-ХІІ, оскільки приживав не менше 4 років в радіологічного контролю станом на 01.01.1993 та має не менше 23 років страхового стажу, з врахуванням підтвердженого судом, є наявними підстави для зобов'язання відповідача-1 призначити йому пенсію з 02.03.2023, тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню. В іншому рішення залишити без змін. Просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу відповідача-1 залишити без задоволення, змінити рішення суду першої інстанції в частині відмови позивачу в призначенні і виплаті пенсії по віку із зниженням з 02.03.2023 згідно ст.55 Закону №796-ХІІ. Зобов'язати відповідача-1 призначити і виплачувати з 02.03.2023 позивачу пенсію із зниженням пенсійного віку згідно ст.55 Закону №796-ХІІ.
Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Судом встановлено такі фактичні обставини справи.
Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином, який постійно проживає або постійно працює на території зони посиленого радіологічного контролю, що підтверджується відповідним посвідченням серії НОМЕР_2 від 24.06.1998 (а.с. 7, 20).
02.03.2023 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області з заявою про призначення пенсії за віком (а.с. 17).
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві від 09.03.2023 №192650006347 відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком із застосуванням норм ст.55 Закону №796-XII (а.с. 16).
26.05.2023 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області з заявою про призначення пенсії за віком (а.с. 12-13).
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 07.07.2023 №192650006347 відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком із застосуванням норм ст.55 Закону №796-XII, покликаючись на непідтвердження мінімально необхідний період роботи чи проживання на території зони посиленого радіологічного не менше 4 років станом на 01.01.1993 та відсутність страхового стажу. Станом на 01.01.1993 позивач прожив 0 років 0 місяців 0 днів у зоні посиленого радіологічного контролю, що не дає право на пенсію, оскільки згідно Закону №796-XII особа повинна станом на 01.01.1993 проживати на вищезазначеній території 4 роки. Враховано період проживання у зоні посиленого радіологічного контролю з 29.10.1996 до 31.12.2014, що не дає права на зниження пенсійного віку. За наявними документами та індивідуальними відомостями про застраховану особу, що містяться в системі персоніфікованого обліку страховий стаж позивача становить 20 років 2 місяці 23 дні. До страхового стажу не зараховано період навчання з 01.09.1982 до 16.06.1985 відповідно до диплому НОМЕР_1 , оскільки дата видачі диплому передує даті закінчення навчання (а.с. 11).
Вважаючи таке рішення про відмову в призначенні пенсії за віком протиправним, позивач звернувся до адміністративного суду із цим позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв'язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, переглядаючи рішення суду першої інстанції на предмет законності та обґрунтованості в межах доводів і вимог апеляційної скарги відповідача, колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до статті 16 Конституції України, забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Частиною 1 статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі ст.12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року, держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення.
Конституційний Суд України наголосив на недопустимості скасування окремих пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, зазначивши, що «відповідно до статті 16 Конституції України забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи є обов'язком держави. Одним із тяжких наслідків аварії на ЧАЕС стала втрата здоров'я громадянами. Законами України таких громадян віднесено до відповідних категорій, вони потребують відновлення втраченого здоров'я, постійної медичної допомоги та соціального захисту з боку держави» (див. Рішення від 20 березня 2002 року №5-рп/2002).
Також Конституційний Суд України звернув увагу на засадничий характер обов'язку держави щодо подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та на необхідність виокремлення категорії громадян України, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і потребують додаткових гарантій соціального захисту у зв'язку з надзвичайними масштабами вказаної катастрофи та її наслідків. Такі гарантії, пільги та компенсації є особливою формою відшкодування завданої шкоди вказаній категорії громадян, а тому скасування чи обмеження цих пільг, компенсацій і гарантій без рівноцінної їх заміни свідчитиме про відступ держави від її конституційного обов'язку. Пільги, компенсації та гарантії є такими, що захищені Конституцією України від негативних наслідків для цієї категорії осіб при внесенні змін до законодавства України. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (див. Рішення від 17 липня 2018 року №6-р/2018).
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їхнього життя і здоров'я, створення єдиного порядку визначення категорії зон радіоактивного забруднення територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту населення визначені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796-XII (далі - Закон №796-XII).
Відповідно до статті 9 Закону №796-XII, особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: 1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи-громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Статтею 11 Закону №796-XII передбачено, що до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать, зокрема, особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років.
Відповідно до абзацу 8 частини першої пункту 3 статті 14 Закону №796-XII, категорія потерпілі від Чорнобильської катастрофи (не віднесені до категорії 2) встановлюється особам, які постійно проживають або постійно працюють у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, - категорія 3.
Відповідно до абзацу 1 статті 55 Закону №796-XII, особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
Умови призначення пенсії за віком встановлено статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV(далі Закон №1058-IV).
Згідно з абзацом 5 пункту 2 частини 1 статті 55 Закону №796-XII, потерпілі від Чорнобильської катастрофи особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у такому порядку: 3 роки (початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період) та додатково 1 рік за 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років.
В примітці до п.2 ч.1 ст.55 Закону №796-XII зазначено, що початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Пенсійний вік за бажанням особи може бути знижено тільки за однією підставою, передбаченою цією статтею, якщо не обумовлено інше (ч.2 ст.55 Закону №796-XII).
Із аналізу наведених правових норм вбачається, що право на пільгове зменшення пенсійного віку мають особи, які в установленому законом порядку набули статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи та працювали або проживали визначену кількість років у відповідних зонах (на територіях радіоактивного забруднення).
Задовольняючи частково позовні вимоги, визнавши протиправним і таким, що підлягає скасуванню рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області №192650006347 від 07.07.2023 в частині відмови зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період з 01.09.1982 по 16.06.1985, суд першої інстанції дійшов висновку про невідповідність цього рішення відповідача-2 лише з підстав не зарахування до страхового стажу позивача періоду з 01.09.1982 по 16.06.1985 критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень в контексті ч.2 ст.2 КАС України.
У вказаній частині рішення суду оскаржив відповідач-1, вказуючи, що під час розгляду поданих позивачем документів для призначення пенсії до страхового стажу не враховано період навчання з 01.09.1982 по 16.06.1985 відповідно до диплому НОМЕР_1 , оскільки дата видачі диплому передує даті закінчення навчання. Період проживання в зоні посиленого радіоекологічного контролю становить 0 років 0 місяців 0 дні (період з 29.10.1996 по 31.12.2014). Поданими позивачем документами не підтверджено право на зменшення пенсійного віку, оскільки відсутня довідка про період проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення.
З цього приводу колегія суддів зазначає, що механізм подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій визначено Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за №1566/11846 (далі - Порядок №22-1, у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 07.07.2014 №13-1, зі змінами).
Відповідно до абзацу 9 підпункту 5 пункту 2.1 Порядку №22-1, при призначенні пенсії за віком із застосуванням норм статті 55 Закону №796-XII, до заяви про призначення пенсії за віком додаються документи, які засвідчують особливий статус особи, зокрема, посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи (за наявності)) та довідка про період (періоди) проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видана органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями).
Згідно статті 65 Закону №796-XII, документами, які підтверджують статус громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користуватися пільгами, встановленими цим Законом, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 15 Закону №796-XII, підставами для визначення статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи є довідка про період проживання, роботи на цих територіях. Видача довідок про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення - органами місцевого самоврядування. Видача посвідчень провадиться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням районних державних адміністрацій. Порядок видачі посвідчень встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 2 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1992р. №501 (чинної станом на дату видачі позивачу посвідчення громадянина, який постійно проживає або постійно працює на території зони посиленого радіоекологічного контролю, далі Порядок №501), передбачено, що посвідчення є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користування пільгами й компенсаціями, встановленими Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», іншими актами законодавства України.
Згідно пункту 10 Порядку №501, видача посвідчень провадиться Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням місцевих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування за місцем проживання.
Посвідчення видаються громадянам, які постійно проживають або постійно працюють на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали у цій зоні не менше чотирьох років, - на підставі довідки встановленого зразка (додаток №7).
З аналізу наведених норм права слідує, що єдиним документом, що підтверджує статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи, учасника ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС та надає право користування пільгами, встановленими Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", в тому числі призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення "Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС" або "Потерпілий від Чорнобильської катастрофи".
Довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо є підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 22 січня 2019 року у справі №295/1087/17, від 24 жовтня 2019 року у справі №152/651/17, 25 листопада 2019 року у справі №464/4150/17, від 27 квітня 2020 року у справі №212/5780/16-а та від 30 вересня 2020 року у справі №572/1921/17.
Таким чином, наявність у позивача посвідчення громадянина, який постійно проживає або постійно працює на території зони посиленого радіологічного контролю, серії НОМЕР_2 від 22.06.1998 надає право користуватися пільгами, визначеними Законом №796-XII, в тому числі, правом на зниження пенсійного віку при призначенні пенсії за віком.
Разом з тим, суд першої інстанції не знайшов підстав для задоволення вимог позивача в частині визнання протиправним і скасування вцілому рішення ГУ ПФУ в Житомирській області №192650006347 від 07.07.2023 про відмову ОСОБА_1 в призначені пенсії зі зниженням пенсійного віку згідно ст.55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та зобов'язання відповідача-1 призначити і виплачувати з 02.03.2023 позивачу пенсію із зниженням пенсійного віку згідно ст.55 Закону №796-XII.
У вказаній частині рішення суду першої інстанції позивачем не оскаржене в апеляційному порядку, а тому в цій частині (в частині відмови у задоволенні решта позовних вимог) не являється предметом апеляційної перевірки.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновку суду першої інстанції щодо необхідності визнання протиправним і скасування рішення ГУ ПФУ в Житомирській області №192650006347 від 07.07.2023 в частині відмови зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період з 01.09.1982 по 16.06.1985 - період навчання позивача, колегія суддів враховує наступне.
Згідно з ч.4 ст.24 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Приписами ч.1 ст.56 Закону України "Про пенсійне забезпечення" визначено, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Згідно з п."д" ч.3 вказаної статті, до стажу роботи зараховується також навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі.
Відповідно до ст.48 Кодексу законів про працю України, положення якої кореспондуються зі ст.62 Закону України "Про пенсійне забезпечення", основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Отже, основним документом, який підтверджує наявність у особи трудового стажу, є трудова книжка.
При цьому, чинним законодавством встановлено пріоритетність записів у трудовій книжці перед відомостями про період роботи, що можуть міститися в інших документах, а також необхідність надання уточнюючої довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників для підтвердження спеціального трудового стажу лише у випадку, коли в трудовій книжці відсутні відповідні відомості.
Як передбачено п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 "Про трудові книжки працівників", відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб'єкта господарювання. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
За приписами п.2.3 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженої постановою Держкомпраці СРСР від 20.07.1974 №162, які узгоджуються з нормами п.2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок, затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захист від 29.07.1993 №58, усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Записи виконуються арабськими цифрами (число і місяць двозначними).
Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
Аналіз вказаних норм свідчить, що законодавством чітко визначено порядок організації ведення, обліку, зберігання і видачу трудових книжок працівників, а також встановлено відповідальність за порушення такого порядку.
Всі записи, які мають відношення до трудової діяльності працівника та вносяться до трудової книжки, можуть бути внесені вичерпним колом осіб, насамперед керівником підприємства, установи, організації в порядку, строк та спосіб, передбачений відповідним законодавством.
Самостійне внесення працівником відомостей щодо своєї трудової діяльності, а також внесення виправлень у разі неправильного або неточного запису не передбачено.
Таким чином правильним є висновок суду першої інстанції, що обов'язок внесення достовірних та правильних записів до трудової книжки працівника покладається саме на власника або уповноважений ним орган, тобто на роботодавця.
З матеріалів справи видно, що записами трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_3 (а.с. 33-34) та диплому серія НОМЕР_1 підтверджуються період навчання позивача в СПТУ №26 (а.с. 35).
Відмовляючи позивачу у зарахуванні до страхового стажу вказаного періоду, Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області у рішенні №192650006347 від 07.07.2023 послалось на те, що дата видачі диплому передує даті закінчення навчання.
З цього приводу вірно вказав суд першої інстанції, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці чи у довідці.
Тому наявність дати видачі диплому, що передує даті закінчення навчання, не може бути підставою для виключення такого періоду з трудового стажу позивача, що дає йому право на призначення пенсії, оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення документів на підприємстві (організації), та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства (організації).
Суд зауважує, що запис у трудовій книжці позивача про навчання в СПТУ №26 м.Львова в період з 01.09.1982 по 16.06.1985 ознак недостовірності або юридичної дефектності не містить, а тому такий запис у трудовій книжці належить розглядати як належний та допустимий доказ у справі, а наявність дати видачі диплому, що передує даті закінчення навчання, з огляду на те, що обов'язок належного оформлення таких документів покладається не на позивача, а на уповноважених на те осіб, не може бути підставою для відмови у зарахуванні зазначеного періоду. Тому вказана обставина не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії, що спростовує доводи апеляційної скарги відповідача-1 у відповідній частині.
Таким чином, окружний суд правильного дійшов висновку, що період навчання позивача з 01.09.1982 по 16.06.1985 підлягає зарахуванню до його страхового стажу, а відтак підставно визнав протиправним і скасував рішення відповідача-2 №192650006347 від 07.07.2023 в частині відмови зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період з 01.09.1982 по 16.06.1985. Наслідком скасування, прийнятого відповідачем-2 рішення №192650006347 від 07.07.2023 є виникнення у територіального органу Пенсійного фонду України обов'язку зарахування позивачу до страхового стажу спірного періоду.
При цьому, суд першої інстанції не втрутився у дискрецію (вільний розсуд) відповідача.
Так, поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № 11(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень та яке він вважає найкращим за даних обставин.
Окрім цього, згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі № 569/15527/16- а, від 20 березня 2018 року у справа № 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі № 820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 569/16681/16-а та від 12 квітня 2018 року у справі № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважає, що задоволення судом позовних вимог не буде мати наслідком втручання у дискреційні повноваження пенсійного органу.
Відповідно до ч.3 ст.245 КАС України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Тобто, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Натомість, у цій справі відповідач помилково вважає свої повноваження дискреційними, оскільки не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 30 липня 2020 року у справі №826/10085/16.
Повноваження суб'єктів владних повноважень не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Таким чином, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до їхнього вчинення у судовому порядку. Вказане узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 22 липня 2020 року у справі №299/3792/17.
Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу (органу місцевого самоврядування) не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 28 лютого 2018 року у справі №826/7631/15.
Отже, суд з метою захисту прав позивача наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача прийняти конкретне рішення і таке зобов'язання суб'єкта владних повноважень не буде вважатися втручанням у дискреційні повноваження, адже такий спосіб захисту порушення права буде найбільш ефективним та спрямованим на недопущення свавілля в органах влади.
Вказаним спростовуються доводи апелянта, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Колегія суддів також враховує, що рішення суду першої інстанції не оскаржене відповідачем-2 в апеляційному порядку.
Крім цього, рішення суду першої інстанції не оскаржене в апеляційному порядку в частині щодо розподілу судових витрат.
Що стосується вимог позивача, які наведені у відзиві позивача на апеляційну скаргу відповідача-1 про зміну рішення суду першої інстанції в частині відмови в призначенні і виплаті пенсії по віку із зниженням з 02.03.2023 згідно ст.55 Закону №796-ХІІ, зобов'язавши відповідача-1 призначити і виплачувати з 02.03.2023 позивачу пенсію із зниженням пенсійного віку згідно ст.55 Закону №796-ХІІ пенсію із зниженням, то такі вимоги позивача не підлягають розгляду судом апеляційної інстанції, оскільки такі вимоги можуть бути заявлені лише в апеляційній скарзі, а відзив позивача на апеляційну скаргу відповідача-1 не являється способом оскарження судового рішення.
Як встановлено колегією суддів, позивач не подав апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції від 27.09.2023 року, відповідно до приписів статей 295-297 КАС України. Тому, рішення суду першої інстанції в частині щодо відмови у задоволенні решта позовних вимог не являється предметом апеляційного перегляду.
З урахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в оскарженій частині ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції у цій частині не спростовують, а тому немає підстав для його скасування.
Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).
Проаналізувавши характер спірних правовідносин, предмет доказування, склад учасників справи, та враховуючи, що дану адміністративну справу було розглянуто судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження, суд апеляційної інстанції зазначає, що дана адміністративна справа є справою незначної складності, а тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд -
постановив:
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області - залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2023 року в адміністративній справі №500/5106/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В. В. Гуляк
судді Н. В. Ільчишин
Р. Й. Коваль