Справа № 500/535/24
04 березня 2024 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Осташа А. В. розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області (далі - відповідач ) у якій просить:
- визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 01.11.2023 "Про відмову у страхових виплатах ОСОБА_1 ";
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області призначити та виплатити ОСОБА_1 страхову виплату у вигляді одноразової допомоги сім'ї потерпілого у сумі, що дорівнює 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату, у зв'язку зі смертю чоловіка ОСОБА_2 .
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 є дружиною ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок нещасного випадку на виробництві.
Вказує на те, що звернулася із заявою до Фонду соціального страхування про виплату, як члену сім'ї потерпілого, одноразової допомоги внаслідок нещасного випадку на виробництві, однак постановою від 24.10.2022 у виплаті такої допомоги відмовлено, із посиланням на те, що реєстрація її місця проживання не співпадає з реєстрацією місця проживання померлого чоловіка.
Позивачка зазначає, що відповідач помилково вважає, що для отримання одноразової допомоги сім'ї потерпілого необхідно подати документи, що підтверджують однакову адресу реєстрації місця проживання з потерпілим.
Позивачка вважає, що норми чинного законодавства не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому той факт що реєстрація її місця проживання не співпадає з реєстрацією місця проживання її чоловіка, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві, не може бути доказом того, що вони не проживали разом однією сім'єю.
Оскільки чоловік позивачки помер внаслідок нещасного випадку на виробництві і вони разом проживали однією сім'єю до самої його смерті, то вона має право на отримання від відповідача одноразової допомоги як член сім'ї потерпілого відповідно до положень частини шостої статті 42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування".
Вважаючи рішення відповідача від 01.11.2023 протиправним, та таким, що порушує її соціальні права, позивачка звернулася з вказаним адміністративним позовом до суду.
Ухвалою суду від 02.02.2024 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомлення учасників справи та призначено судове засідання на 04.03.2024.
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області подав відзив на позов 26.02.2024, у якому зазначив, що для отримання одноразової допомоги на сім'ю дружиною (чоловіком) або дитиною, реєстрація їх місця проживання повинна співпадати з реєстрацією місця проживання померлого потерпілого. Відповідач просить не брати до уваги довідку голови правління ОСББ "Лучаківського 5а" від 12.05.2022, оскільки така підтверджує факт спільного проживання позивачки з її померлим чоловіком, а не їх спільну реєстрацію. Також зазначають, що нарахування та виплата страхових сум є дискреційним повноваженням пенсійного органу, а тому просять відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Представник позивача 04.03.2024 подав до суду клопотання про розгляд справи в письмовому провадженні без його участі.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився.
З врахуванням неявки учасників справи та відсутністю перешкод для завершення розгляду справи суджу ухвалив розгляд справи завершити в письмовому провадженні.
Дослідивши матеріали справи, суд повно та всебічно розглянувши матеріали справи, проаналізувавши подані докази, встановив наступні факти.
В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Тернопільського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області із заявою про страхову виплату одноразової допомоги, передбачену ч.6 ст.42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» в зв'язку зі смертю свого чоловіка - ОСОБА_2 внаслідок нещасного випадку на виробництві, який стався 09.11.2021, що підтверджується Актом від 12.01.2022 за формою Н-1/П розслідування нещасного випадку.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 08.12.2021 серії НОМЕР_1 .
Листом №21.01.11.02/18 від 22.02.2022 Тернопільське відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області повідомило ОСОБА_1 про відсутність підстав для виплати їй одноразової допомоги, оскільки реєстрація її місця проживання не співпадає з реєстрацією місця проживання померлого потерпілого ОСОБА_2 .
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 03.08.2022, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19.04.2023 у справі №500/2494/22 визнано протиправною бездіяльність Тернопільського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області щодо не розгляду заяви ОСОБА_1 про виплату одноразової допомоги у зв'язку із смертю її чоловіка ОСОБА_2 у встановленому порядку. Зобов'язано Тернопільське відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області розглянути вказану заяву та прийняти відповідне рішення.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 13.10.2023 замінено боржника у виконавчому листі зобов'язального характеру №500/2494/22, виданому Тернопільським окружним адміністративним судом 06.10.2023, на Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області.
Постановою Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 01.11.2023 за вих. №1900-0311-8/46686 ОСОБА_1 відмовлено у призначенні одноразової допомоги сім'ї загиблого у зв'язку з неподанням необхідних документів для призначення страхової виплати згідно Закону №1105 та п.5.1 Порядку призначення, перерахування та проведення страхових виплат, затвердженого Постановою правління Фонду соціального страхування України №11 від 19.07.2018, а саме: витягу з реєстру територіальної громади або відомостей про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування), яке співпадає з реєстрацією місця проживання померлого потерпілого ОСОБА_2 .
Не погоджуючись із діями відповідача, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 46 Конституції України встановлює, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров'я визначені Законом № 1105-ХІV.
Відповідно до статті 36 Закону №1105-ХІV страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.
Відповідно до частини 7 статті 36 Закону №1105-ХІV страхові виплати складаються із, зокрема, страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім'ї та особам, які перебували на утриманні померлого).
Частина 6 статті 42 Закону №1105-ХІV встановлює, що у разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві виплачується одноразова допомога його сім'ї у сумі, що дорівнює 100 розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату, та одноразова допомога кожній особі, яка перебувала на його утриманні, а також на його дитину, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого, у сумі, що дорівнює 20 розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату
Відповідно до частини 1статті 43 Закону №1105-ХІV для розгляду справ про страхові виплати до Фонду подаються: 1) акт розслідування нещасного випадку або акт розслідування професійного захворювання за встановленими формами та/або висновок МСЕК про ступінь втрати професійної працездатності застрахованого чи копія свідоцтва про його смерть; 2) документи про необхідність подання додаткових видів допомоги.
Згідно з частинами 1, 2 статті 44 Закону №1105-ХІV Фонд розглядає справу про страхові виплати на підставі заяви потерпілого або заінтересованої особи за наявності усіх необхідних документів і приймає відповідні рішення у десятиденний строк, не враховуючи дня надходження зазначених документів.
Рішення оформляється постановою, в якій зазначаються дані про осіб, які мають право на страхові виплати, розміри виплат на кожного члена сім'ї та їх строки або обґрунтування відмови у виплатах; до постанови додаються копії необхідних документів.
Відповідно до статті 45 Закону №1105-ХІV фонд відмовляє у страхових виплатах і наданні соціальних послуг застрахованому, якщо мали місце: 1) навмисні дії, а також бездіяльність (приховування захворювань, невиконання приписів та обмежень лікаря) потерпілого, спрямовані на створення умов для настання страхового випадку; 2) подання роботодавцем, іншими органами, що беруть участь у встановленні страхового випадку, або потерпілим Фонду свідомо неправдивих відомостей про страховий випадок; 3) вчинення застрахованим умисного кримінального правопорушення, що призвів до настання страхового випадку.
Фонд відмовляє у виплатах і наданні соціальних послуг застрахованому, якщо нещасний випадок згідно із законодавством не визнаний пов'язаним з виробництвом.
З метою вдосконалення порядку призначення, перерахування та проведення страхових виплат і здійснення управліннями (відділеннями) виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України страхових виплат потерпілим (членам їх сімей) у разі настання нещасного випадку на виробництві та/або професійного захворювання, керуючись статтями 7, 36, 37, 39, 41-48 Закону №1105-ХІV, правління Фонду соціального страхування України постановило затвердити Порядок призначення, перерахування та проведення страхових виплат.
Пункт 1.2. Порядку №11 встановлює, що у разі настання страхового випадку управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, або в межах повноважень відділення виконавчої дирекції Фонду в районах і містах обласного значення (далі - управління (відділення) Фонду) зобов'язані своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну потерпілому внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті особам, які мають на це право, виплачуючи, зокрема, одноразову допомогу в разі стійкої втрати професійної працездатності або смерті потерпілого.
Відповідно до пунктів 1.3, 1.4 Порядку №11 Управління (відділення) Фонду розглядають справу про страхові виплати на підставі заяви потерпілого або осіб, які мають право на страхові виплати, за наявності усіх необхідних документів, визначених Законом №1105-ХІV та цим Порядком і приймають відповідні рішення у десятиденний строк, не враховуючи дня надходження останнього документа.
Відповідно до пункту 5.1. Розділу V Порядку №11 для призначення одноразової допомоги та щомісячної страхової виплати в разі смерті потерпілого членами сім'ї та особами, які мають право на виплати, до управління (відділення) виконавчої дирекції Фонду подаються:
- заяви (колективна чи індивідуальні), для призначення страхових виплат за встановленою виконавчою дирекцію Фонду формою;
- копії паспорта; копії реєстраційного номера облікової картки платника податків (ідентифікаційного номера) або сторінки паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (ідентифікаційного номера) та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті);
- копії свідоцтва органу реєстрації актів цивільного стану про смерть потерпілого;
- копії документів, що підтверджують родинні зв'язки померлого потерпілого (свідоцтво про шлюб потерпілого, свідоцтво про народження його дітей, у разі призначення виплати батькам потерпілого подається свідоцтво про народження потерпілого);
- довідка про реєстрацію місця проживання (у разі відсутності відмітки про реєстрацію місця проживання в документах, що засвідчують особу).
Для отримання одноразової допомоги на сім'ю дружиною (чоловіком) або дитиною, реєстрація їх місця проживання повинна співпадати з реєстрацією місця проживання померлого потерпілого.
Фонд соціального страхування прийняв постанову від 01.11.2023 №1900-0311-8/46686 про відмову у виплаті одноразової допомоги, покликаючись на те, що реєстрація місця проживання позивачки не співпадає з реєстрацією місця проживання померлого чоловіка.
Під час вирішення питання щодо наявності права на отримання таких страхових виплат ключовим є встановлення факту проживання потерпілого із заявником однією сім'єю.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачка була зареєстрована за іншою адресою, ніж її померлий чоловік, що позивачем не заперечується та не спростовується.
В той же час, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилається на довідку Голови правління ОСББ «Лучаківського 5А» від 12.05.2022, а також розділ 1 Акту від 12.01.2022 за формою Н-1/П розслідування нещасного випадку, відповідно до яких було встановлено факт проживання ОСОБА_1 разом із померлим чоловіком, ОСОБА_2 .
Так, частина 1 статті 29 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), встановлює, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Згідно частини 6 статті 29 ЦК України, фізична особа може мати кілька місць проживання.
Отже, постійне проживання особи не завжди може співпадати з місцем її реєстрації.
Частина 2 статті 3 Сімейного кодексу України передбачає, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема, щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного.
Конституційний Суд України у рішенні від 03 червня 1999 року №5-рп/99 визначив, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт тощо.
Слід зазначити, що Закон №1105-XIV не містить визначення сім'ї та її членів.
Таким чином, суд вважає доречними аргументи скаржника, що Сімейний Кодекс України є спеціальним законом який має враховуватись при визначені поняття сім'ї та її членів під час вирішення питання щодо наявності права на отримання допомоги передбаченої Законом №1105-XIV.
Аналогічну правову позицію сформулював Верховний Суд у постанові від 22.04.2021 у справі №360/1239/19, під час розгляду справи за подібних правовідносин.
При цьому, у постанові від 05.02.2020 по справі № 712/7830/16-ц, Верховний Суд зауважив, що факт реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою не є ані головною, ані обов'язковою ознакою наявності фактичного шлюбу.
З урахуванням наведених вище обставин справи та норм чинного законодавства, вбачається, що місце реєстрації проживання не є єдиним та безпосереднім доказом проживання заявника з потерпілим однією сім'єю на момент його смерті.
За такого правового регулювання, з урахуванням предмету спору та встановлених судом обставин, суд дійшов висновку, що надані позивачем докази є належними, що підтверджують місце фактичного проживання позивачки та її померлого чоловіка, та є достатнім доказом проживання позивачки з померлим однією сім'єю.
При цьому, необхідно наголосити на тому, що метою виплати страхових виплат, відповідно до частини 6 статті 42 Закону №1105-ХІV у вигляді одноразової допомоги сім'ї потерпілого у сумі, що дорівнює 100 розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату, у зв'язку зі смертю чоловіка, є компенсація родині втрати годувальника.
Суд зазначає, що доводи суб'єктів владних повноважень на те, що місце реєстрації позивачки та її померлого чоловіка не співпадають є підставою для відмови у призначенні родині такої страхової виплати, є проявом так званого «правового пуризму», який виявляється у надмірному прагненні до чистоти та переваги форми над змістом.
Окремо слід наголосити на тому, що згідно положень статті 45 Закону №1105-ХІV Фонд відмовляє у страхових виплатах і наданні соціальних послуг застрахованому, якщо мали місце:
1) навмисні дії, а також бездіяльність (приховування захворювань, невиконання приписів та обмежень лікаря) потерпілого, спрямовані на створення умов для настання страхового випадку;
2) подання роботодавцем, іншими органами, що беруть участь у встановленні страхового випадку, або потерпілим Фонду свідомо неправдивих відомостей про страховий випадок;
3) вчинення застрахованим умисного кримінального правопорушення, що призвів до настання страхового випадку.
Слід констатувати, що жодної з перелічених підстав відмови, визначених законодавством, у межах даних правовідносин не встановлено.
Таким чином, із наведеного суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 має право на отримання одноразової допомоги як член сім'ї потерпілого, передбаченої частиною 6 статті 42 Закону №1105-ХІV, а тому відмова Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області у призначення такої страхової виплати є протиправною.
Щодо твердження відповідача про те, що призначення страхових виплат відноситься до дискреційних повноважень органів Пенсійного фонду України, суд зазначає наступне.
Дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 7 березня 2018 року у справі № 569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справі № 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі № 820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 569/16681/16-а, від 12 квітня 2018 року справі № 826/8803/15, від 21 червня 2018 року у справі №274/1717/17, від 14 серпня 2018 року у справі №820/5134/17, від 17 жовтня 2019 року у справі №826/521/16, від 30 березня 2021 року у справі №400/1825/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20 та від 27 вересня 2021 року у справі № 380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Суд враховує правову позицію, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 806/965/17 та від 27 вересня 2021 року у справі № 380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Суд також враховує, що згідно з частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, щодо можливості зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, була висловлена у постановах від 14 серпня 2018 року у справі № 820/5134/17, від 28 лютого 2020 року у справі № 806/3304/18, від 16 листопада 2020 року у справі № 640/5615/19, від 4 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20 та від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19.
При цьому, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Вищезазначені висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 18 жовтня 2018 року у справах №822/584/18, №806/1316/18, від 23 листопада 2018 року у справі №826/8844/16 та від 20 грудня 2018 року у справі №524/3878/16-а.
У постанові від 11.02.2020 у справі № 0940/2394/18 Верховний Суд сформулював такий висновок: у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання відповідним заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Тобто, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Суд, висновуючи вищезазначене, вважає, що ефективним способом захисту порушених прав позивачки є визнання протиправною та скасування постанови від 01.11.2023 за вих. №1900-0311-8/46686 про відмову ОСОБА_1 у призначенні страхових виплат, відповідно до частини 6 статті 42 Закону №1105-ХІV та зобов'язання відповідача призначити таку страхову виплату у сумі, що дорівнює 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату.
Частинами першою, другою статті 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відповідно до положень частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На виконання цих положень відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано суду достатніх доказів на спростування тверджень позивача та доведення правомірності свого рішення, відтак, враховуючи встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є підставними та обґрунтованими, а тому позов належить задовольнити повністю.
Частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як підтверджується матеріалами справи, позивач за подання даної позовної заяви сплатив судовий збір у розмірі 1211,20 грн, а отже, такі судові витрати підлягають до відшкодування позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 01.11.2023 про відмову у страхових виплатах ОСОБА_1 .
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області призначити та виплатити ОСОБА_1 страхову виплату у вигляді одноразової допомоги сім'ї потерпілого у сумі, що дорівнює 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату, у зв'язку зі смертю чоловіка ОСОБА_2 .
4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області в користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у вигляді судового збору сплаченого при поданні позову в сумі 1211 грн 20 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повне судове рішення складено 05 березня 2024 року.
Реквізити учасників справи:
позивач:
- ОСОБА_1 (місцезнаходження/місце проживання: АДРЕСА_1 код ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_2 );
відповідач:
- Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області (місцезнаходження/місце проживання: майдан Волі, 3,м. Тернопіль,Тернопільська обл., Тернопільський р-н,46001 код ЄДРПОУ/РНОКПП 14035769);
Головуючий суддя Осташ А.В.