24 січня 2024 року
м. Київ
справа № 761/23793/20
провадження № 61-8008св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Грушицького А. І.,
суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2023 року у складі судді Олексюка А. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 25 квітня 2023 року у складі колегії суддів Осіпука В. В., Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики.
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1 через свого представника звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовну заяву мотивовано тим, що 14 грудня 2017 року він як позикодавець та ОСОБА_2 як позичальник уклали договір позики № 7. Згідно з пунктом 1.1 цього договору позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти в розмірі 1 150 025,00 грн, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму позики. Пунктом 3.1 договору встановлено, що позика повинна бути повернута не пізніше 22 грудня 2017 року та зазначено, що цей строк не може бути продовжений.
Цього ж дня на виконання умов договору ОСОБА_2 видав ОСОБА_1 розписку, в якій зазначив, що 14 грудня 2017 року він отримав від позичальника грошові кошти в розмірі 1 150 025,00 грн, які зобов'язується повернути до 22 грудня 2017 року включно.
ОСОБА_1 зазначав, що станом на момент звернення до суду із позовом ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором позики не виконав, грошові кошти не повернув.
Просив суд задовольнити його позовні вимоги та стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму заборгованості за договором позики в розмірі
1 414 842,68 грн, що складається з: 1 150 025,00 грн суми основного боргу, 175 493,82 грн інфляційних втрат за період з 23 грудня 2017 року до 24 липня 2020 року, 89 323,86 грн трьох відсотків річних від простроченої суми, а також понесені судові витрати зі сплати судового збору.
У жовтні 2021 року ОСОБА_2 через свого представника звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики.
В обґрунтування позову вказував, що гроші за розпискою він не отримував, а договір позики є удаваним, оскільки його сторони не вчинили жодних дій на виконання його умов. Договір позики він підписав під впливом обману з боку ОСОБА_1 .
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 жовтня 2021 року вимоги за зустрічним позовом об'єднано в одне провадження з первісним позовом.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову
ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 не довів факту укладання договору позики та передання грошей і не пояснив відсутність у нього оригіналу розписки, що, у свою чергу, вказує на недоведеність обставин, на які посилався ОСОБА_1 в обґрунтування своїх позовних вимог.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 місцевий суд виходив з того, що під час розгляду справи будь-яких обставин, передбачених статтею 203 ЦК України, що вказують на недійсність оспорюваного правочину, не встановлено.
Постановою Волинського апеляційного суду від 25 квітня 2023 року апеляційну скаргу представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1 задоволено.Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2023 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 1 414 842,68 грн, з яких: сума основного боргу - 1 150 025,00 грн; інфляційні втрати - 175 493,82 грн; три відсотки річних - 89 323,86 грн. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанову апеляційного суду мотивовано помилковістю висновку суду першої інстанції щодо недоведеності позивачем за первісним позовом факту укладення договору позики і передання грошей. Колегія суддів суду апеляційної інстанції зазначила, що оригінали договору позики і розписки позичальника оглянуті місцевим судом у судовому засіданні, а їх копії засвідчені суддею та приєднані до матеріалів справи. Посилаючись на викладене, апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції, встановивши сам факт укладення договору позики між сторонами спору та неповернення позичальником ОСОБА_2 позикодавцеві ОСОБА_1 у встановлений строк грошових коштів, допустив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи - безпідставної відмови у задоволенні первісного позову.
Погоджуючись із рішенням місцевого суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд виходив із закріпленої статтею 204 ЦК України презумпції правомірності правочину, яка ОСОБА_2 не спростована.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2023 року ОСОБА_2 через свого представника звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить:
скасувати рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні його зустрічного позову та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог;
в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики рішення місцевого суду залишити без змін.
Виходячи зі змісту вимог, зазначених заявником у прохальній частині касаційної скарги, рішення суду першої інстанції оскаржується в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 , у зв'язку з чим рішення місцевого суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 не є предметом касаційного оскарження та Верховним Судом не переглядається.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її з Луцького міськрайонного суду Волинської області.
У червні 2023 року справа № 761/23793/20 надійшла до Верховного Суду.
16 червня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу судової справи від 23 січня 2024 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В., Сердюк В. В.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник як на підставу касаційного оскарження, зокрема, посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 16 жовтня 2019 року у справі № 332/731/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18, від 27 лютого 2020 року у справі № 752/13757/16-ц, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 644/6982/16-ц, від 01 грудня 2021 року у справі № 382/2284/18.
ОСОБА_2 стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили правову природу спірного договору позики, не врахували докази, надані позивачем за зустрічним позовом, на підтвердження фіктивності такого договору (зокрема, показання свідків, оформлених письмово із належним засвідченням справжності їх підпису), у зв'язку з чим дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для визнання його недійсним. Зазначає, що апеляційний суд встановив обставини справи на підставі недопустимого доказу, а саме копії розписки.
Відзив на касаційну скаргу
У серпні 2023 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Звертає увагу на необґрунтованість доводів касаційної скарги та відсутність підстав для скасування рішення місцевого суду (в оскаржуваній заявником частині) та постанови суду апеляційної інстанції, ухвалених на підставі повно та всебічно досліджених доказів, наявних у матеріалах справи із наданням їм відповідної оцінки.
Зазначає, що правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, на які заявник посилається у касаційній скарзі, не є релевантними до обставин справи, яка переглядається у касаційному порядку.
Фактичні обставини справи
14 грудня 2017 року ОСОБА_1 як позикодавець і ОСОБА_2 як позичальник уклали договір позики № 7. Згідно з положеннями пунктів 1.1 та 2.3 цього договору позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти в розмірі 1 150 025,00 грн, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей до 22 грудня 2017 року. Пунктом 2.2 зазначеного договору передбачено, що позика надається в готівковій формі з видачею розписки (т. 1 а. с. 74, 75).
Зі змісту рукописної розписки від 14 грудня 2017 року, наданої позивачем ОСОБА_1 , оригінал якої оглядався судом у судовому засіданні 26 липня 2021 року,встановлено, що відповідач ОСОБА_2 підтвердив факт отримання позики в сумі 1 150 025,00 грн, яку зобов'язувався повернути до 22 грудня 2017 року (т. 1 а. с. 76, 77).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися
на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів відсуми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Суд апеляційної інстанції установив у цій справі, що оригінали договору позики від 14 грудня 2017 року № 7 та розписки від 14 грудня 2017 року оглянуті місцевим судом під час судового засідання 26 липня 2021 року, що підтверджується протоколом судового засідання (т. 1 а. с. 166, 167), а їх копії завірені підписом головуючого судді Олексюка А. В.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей
із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року
у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14,
від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Оскільки рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанова апеляційного суду узгоджуються із вказаним висновком Великої Палати Верховного Суду та йому не суперечать, колегія суддів відповідний довід касаційної скарги відхиляє.
Статтею 545 ЦК України визначено, що, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду
від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18 (провадження
№ 61-6026св20).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно зі статтею 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Досліджуючи правову природу укладеного між сторонами договору позики та наданої ОСОБА_2 розписки, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що між сторонами існували позикові договірні правовідносини. А посилання касаційної скарги на невстановлення цього факту є безпідставними, оскільки будь-яких інших доводів чи доказів відповідач за первісним позовом не надав.
Щодо тверджень заявника про необхідність врахування судами першої та апеляційної інстанцій показань свідків, як належних та допустимих доказів у справі, Верховний Суд зазначає таке.
Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу (стаття 90 ЦПК України).
Виклик свідка здійснюється за заявою учасника справи. У заяві про виклик свідка зазначаються його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити. В ухвалі про відкриття провадження у справі або в іншій ухвалі, якою суд вирішує питання про виклик свідка, суд попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду (частини перша, друга, четверта статті 91 ЦПК України).
Із протоколу судового засідання у суді першої інстанції від 23 листопада 2021 року відомо, що представник ОСОБА_2 заявив клопотання про виклик свідків, яке судом задоволено (т. 1 а. с. 245, 246).
Однак відповідач за первісним позовом не забезпечив явку свідків у судове засідання, подавши при цьому до суду письмову заяву свідка ОСОБА_3 , справжність підпису якого засвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Гуменною А. А. 16 листопада 2021 року (т. 1 а. с. 242), та письмову заяву свідка ОСОБА_4 , справжність підпису якого засвідчено спеціалістом з консульських та адміністративних питань Посольства України в Королівстві Таїланд Дейнеко Д. О. (т. 2 а. с. 193).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із частиною першою статті 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
Відповідно до статті 1051 ЦК України якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Враховуючи, що позивач за зустрічним позовом не довів факту укладення договору під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини, його заперечення проти первісного позову не можуть ґрунтуватися на свідченнях свідків.
З урахуванням викладеного та виходячи із встановлених судами обставин справи колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що дослідження судом першої інстанції під час судового засідання оригіналу розписки підтверджує існування між сторонами договірних відносин та виникнення у ОСОБА_2 зобов'язань щодо повернення суми позики.
Зазначеним спростовуються наполягання заявника на необхідності повторного подання позивачем за первісним позовом оригіналу боргової розписки для підтвердження обставини передання грошових коштів та вказує на безпідставність посилань заявника у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 щодо добросовісності поведінки сторони договору.
Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 332/731/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18, від 27 лютого 2020 року у справі № 752/13757/16-ц, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 644/6982/16-ц, від 01 грудня 2021 року у справі № 382/2284/18, Верховний Суд не приймає, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Крім того, колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що посилання заявника у касаційній скарзі на фіктивність спірного договору є аналогічні доводам апеляційної скарги, які, водночас, не узгоджуються із обґрунтуванням заявлених ОСОБА_2 вимог у зустрічному позові, де вказується про удаваність такого договору, а також про його укладення під впливом обману.
Незважаючи на те, що зазначення позивачем певної правової норми, наведеної в обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, відсутність у позивача за зустрічним позовом єдиного підходу для обґрунтування підстав задоволення його позовних вимог не може вказувати на його добросовісність як учасника судового процесу.
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції в оскаржуваній частині та суду апеляційної інстанції.
Викладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2023 року в частині зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики та постанову Волинського апеляційного суду від 25 квітня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач А. І. Грушицький
Судді І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
В. В. Пророк
В. В. Сердюк