пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10
E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885
27 лютого 2024 року Справа № 903/1174/23
Господарський суд Волинської області у складі:
головуючого судді - Гарбара Ігоря Олексійовича
секретар судового засідання - Гандзілевська Яна Вікторівна
за участю представників сторін:
від позивача: Єсіпов І.А. - довіреність від 20.05.2020 №64-05/20
від відповідача: Іщик В.А. - довіреність від 26.07.2022, виписка з ЄДР
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Луцьку в режимі відеоконференції у приміщенні Господарського суду Волинської області справу №903/1174/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Комтех Аутдор» до Виконавчого комітету Луцької міської ради про стягнення 168802,33 грн,
17.11.2023 представник Товариства з обмеженою відповідальністю “Комтех Аутдор” сформував в системі “Електронний суд” позовну заяву до Виконавчого комітету Луцької міської ради про відшкодування збитків в розмірі 168802,33 грн.
Позивач в позовній заяві просить суд розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження.
Ухвалою суду від 22.11.2023 позовну заяву залишено без руху. Позивачу не пізніше 10-ти календарних днів з дня вручення ухвали усунути недоліки позовної заяви, а саме: зареєструвати свій електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), про що повідомити суд.
28.11.2023 представник позивача сформував в системі “Електронний суд” заяву про усунення недоліків, в якій повідомив, що недоліки, які зазначені в ухвалі - усунуті. В підтвердження долучив відповідь №308084 про наявність зареєстрованого Електронного кабінету ЄСІТС ТОВ “Комтех Аутдор”.
Водночас, враховуючи предмет і підставу позову, категорію справи, обсяг і характер доказів, доданих до позовної заяви, складність справи з урахуванням конкретних обставин справи, суд вважає за недоцільне проводити розгляд справи у спрощеному позовному провадженні та відкрити провадження у справі у порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання.
В зв'язку з вищенаведеним клопотання представника позивача про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження задоволенню не підлягає.
Ухвалою суду від 04.12.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 03.01.2024 о 10:00 год. (а.с.67).
Ухвала суду доставлена до електронного кабінету відповідача 05.12.2023 о 18:31 год, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа (а.с.68 на звороті).
Отже, строк для подання відзиву до 20.12.2023.
08.12.2023 представник відповідача сформував в системі «Електронний суд» відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити в задоволенні позову повністю (а.с.70-114).
18.12.2023 представник позивача сформував в системі «Електронний суд» відповідь на відзив (а.с.122-134).
19.12.2023 представник відповідача сформував в системі «Електронний суд» наступні документи:
1.Клопотання про залишення відповіді на відзив позивача без розгляду (а.с.135-140).
2. Заперечення на відповідь на відзив (а.с.115-121).
02.01.2024 представник відповідача сформував в системі «Електронний суд» додаткові пояснення у справі (а.с.145-148) та клопотання про долучення доказів (а.с.149-154).
Протокольною ухвалою від 03.01.2024 (а.с.155-158) у задоволенні клопотання відповідача про залишення відповіді на відзив позивача без розгляду відмовлено. Заперечення на відповідь на відзив приєднано до матеріалів справи. Додаткові пояснення та клопотання представника позивача приєднано до матеріалів справи. Затверджено порядок з'ясування обставин справи та дослідження доказів, розгляд справи у підготовчому судовому засіданні закрито та призначено розгляд справи по суті 13.02.2024 о 10.00 год в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
03.01.2024 представник відповідача сформував в системі «Електронний суд» клопотання про зменшення витрат на правову допомогу (а.с.160-170).
Протокольною ухвалою від 13.02.2024 суд розгляд справи по суті відклав на 27.02.2024 о 10.15 год в режимі відеоконференції за заявою представника позивача (а.с.171-174).
25.02.2024 представник позивача сформував в системі «Електронний суд» додаткові пояснення у справі (щодо непрямих витрат) (а.с.176-178).
Протокольною ухвалою від 27.02.2024 суд у відповідності до ч.2 ст. 207 ГПК України, додаткові пояснення представника позивача залишив без розгляду, оскільки вони подані поза межами визначеного строку.
В судовому засіданні представник позивача позо підтримав та просив задовольнити, а також просив стягнути з відповідача 26800,00 грн понесених витрат на правову допомогу.
Представник відповідача в судовому засіданні в задоволенні позову просив відмовити з підстав викладених у відзиві, а також просив суд зменшити розмір заявлених позивачем витрат на правову допомогу.
Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, господарський суд прийшов до наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30.06.2022 по справі № 380/25725/21 (а.с.37-39) адміністративний позов ТОВ “Комтех Аутдор” (надалі - Товариство, позивач) до Виконавчого комітету Луцької міської ради (надалі - Виконком, відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення Виконкому від 03.11.2021 № 898-1 “Про демонтаж засобів зовнішньої реклами” у частині, яка стосується демонтажу засобів зовнішньої реклами, встановлених Товариством на підставі дозволів на розміщення зовнішньої реклами № 332 (пр. Відродження, 23), № 338 (пр. Соборності - вул. Чорновола), № 343 (пр. Відродження, 37) та № 357 (вул. Паркова - вул. Глушець), та про відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань Виконкому 576822,53 грн. реальних збитків, завданих внаслідок незаконного демонтажу, - задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення відповідача від 03.11.2021 № 898-1 “Про демонтаж засобів зовнішньої реклами” в частині, що стосується демонтажу засобів зовнішньої реклами (ЗЗР), встановлених Товариством на підставі дозволів на розміщення зовнішньої реклами № 332 (пр. Відродження, 23), № 338 (пр. Соборності - вул. Чорновола), № 343 (пр. Відродження, 37) та № 357 (вул. Паркова - вул. Глушець). В іншій частині позову відмовлено.
Додатковим рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.07.2022 вирішено питання про розподіл витрат на правничу допомогу у цій справі.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.09.2023 апеляційні скарги Товариства на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.06.2022 та на додаткове рішення від 15.07.2022 - задоволено (а.с.40-44). Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.06.2022 у справі № 380/25725/21 (в частині відмови у задоволенні позову) - скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення у формі постанови про його задоволення. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Виконкому в користь Товариства 576822,53 грн. реальних збитків, завданих внаслідок незаконно прийнятого рішення від 03.11.2021 № 898-1 “Про демонтаж засобів зовнішньої реклами”. Вирішено питання про новий розподіл витрат позивача на правничу допомогу у суді першої інстанції.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, ст. 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Як визначено ч.ч. 2, 4 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Згідно ч.4 ст.75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Як вбачається з ухвалених по справі № 380/25725/21 судових рішень, які набрали законної сили, предметом майнових вимог у цій справі було відшкодування шкоди у формі реальних збитків (п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України), які за результатами вирішення цього адміністративного спору були повністю задоволені.
З судових рішень слідує, що рішення Виконкому від 03.11.2021 №898-1 “Про демонтаж засобів зовнішньої реклами” у тій частині, яка стосується належних Товариству ЗЗР, є незаконним, що послужило підставою для їх скасування судом.
За вказаних обставин, позивач звернувся з позовом на відшкодування за рахунок відповідача шкоди (збитків) у формі упущеної вигоди, стягнення якої не було предметом позову у справі №380/25725/21, оскільки таке його право прямо передбачене пунктом 2 ч. 2 ст. 22 ЦК України.
Даним позовом Товариство заявило вимогу про відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань Виконкому збитків у формі упущеної вигоди, завданих незаконним демонтажем рекламних конструкцій позивача (акт демонтажу від 11.11.2021), які були розміщені ним на підставі дозволів №338 (пр. Соборності - вул. Чорновола) та №357 (вул. Паркова - вул. Глушець).
Безпосередньою правовою підставою даного позову є положення статті 56 Конституції України, статті 22 Книги І (Загальні положення) ЦК України, яка поширює свою дію на всі цивільні відносини, та статей 1166, 1173 глави 82 Книги 5 цього ж Кодексу (Зобов'язальне право).
З урахуванням ч. 4 ст. 75 ГПК України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, належними, допустимими і достовірними доказами протиправної поведінки відповідача є судові рішення по справі № 380/25725/21 про визнання неправомірним та скасування його рішення від 03.11.2021 № 898-1 у частині демонтажу рекламних конструкцій позивача, які набрали законної сили.
Належними, допустимими і достовірними доказами завдання позивачу збитків (матеріальної шкоди) є незаконне у відповідній частині рішення відповідача від 03.11.2021 №898-1, акт від 11.11.2021 про демонтаж на його виконання рекламних конструкцій, які розміщувались на підставі дозволів № 338 (пр. Соборності - вул. Чорновола) та № 357 (вул. Паркова - вул. Глушець), а також чинна постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13.09.2023 по справі № 380/25725/21.
Належними, допустимими і достовірними доказами причинного зв'язку між протиправною поведінкою відповідача та збитками є те саме незаконне у відповідній частині рішення відповідача від 03.11.2021 № 898-1, той самий акт від 11.11.2021 про демонтаж рекламних конструкцій позивача, а також ті самі судові рішення по справі № 380/25725/21, які набрали законної сили.
Що стосується вини відповідача, то для правильного вирішення даного спору її наявність (або відсутність) не має правового значення, про що прямо зазначено у ч. 1 ст. 1173 ЦК України.
Щодо розміру упущеної вигоди, яка є предметом даного позову, то відповідно до Розрахунку упущеної вигоди (а.с.51-53), за період з 11.11.2021 по 01.11.2023 позивачу, внаслідок реалізації незаконного рішення відповідача від 03.11.2021 № 898-1 про демонтаж ЗЗР за адресами: пр. Соборності - вул. Чорновола (дозвіл № 338) та вул. Паркова - вул. Глушець (дозвіл № 357), завдано збитків у формі упущеної вигоди на суму 168 802,33 грн.
Відповідно до статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких утворює склад правопорушення, що є підставою для цивільно-правової відповідальності. При цьому на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина в заподіянні збитків.
Суб'єктом права вимоги (потерпілим) у зазначеному зобов'язанні може бути будь-яка особа, якій заподіяно шкоду. Носієм обов'язку відшкодувати шкоду, в свою чергу, можуть виступати: безпосередній заподіювач шкоди та інші особи (незавдавачі шкоди), на яких законом покладено обов'язок із відшкодування шкоди.
Вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли в потерпілої особи - наслідком такої протиправної поведінки.
Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є:
-в трати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі
- втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки),
- доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Упущена вигода входить до складу збитків та визначається як доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (пункт 2 частини 2 статті 22 ЦК України).
Таким чином, непрямі витрати не можуть враховуватись при розрахунку упущеної вигоди як складова, яка зменшує її загальний показник, оскільки прямі витрати, які пов'язані із завданою шкодою, відшкодовуються у складі реальних збитків за правилом п. 1 ч. 2 ст. 22 цього Кодексу як витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (наприклад, витрати на транспортування пошкодженого внаслідок ДТП автомобіля евакуатором до місця його ремонту). Тобто, прямі витрати, збільшують (а не зменшують) загальний показник майнової шкоди (збитків).
З цього, своєю чергою, прямо слідує, що непрямі витрати не можуть враховуватись при визначенні збитків, у тому числі у формі упущеної вигоди, ні з метою збільшення, ні з метою зменшення їх загального розміру, оскільки їх врахування суперечитиме одній з ключових умов для відшкодування майнової шкоди, а саме: обов'язковій наявності причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою. Ця умова відшкодування майнової шкоди (збитків) поширюється на упущену вигоду повною мірою, оскільки вона входить до складу збитків згідно з ч. 2 ст. 22 ЦК України.
У постанові по справі № 922/3928/20 від 30.092021 Касаційний господарський суд визначив критерії для розрахунку розміру збитків у вигляді упущеної вигоди та стандарти його доказування.
Згідно з цією постановою, критеріями визначення (обчислення) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди є:
- звичайні обставини (умови цивільного / господарського обороту);
- розумні витрати;
- компенсаційність відшкодування збитків.
У разі неможливості точно встановити розмір збитків у вигляді упущеної вигоди, який заявлено до стягнення з боржника (не факт наявності, а саме розмір), суд, керуючись принципом справедливості, має визначити розмір таких збитків з урахуванням усіх обставин конкретної справи.
Доведення наявності збитків у вигляді упущеної вигоди та їх розміру здійснюється із застосуванням стандарту вірогідності доказів, який з розумною впевненістю дає змогу стверджувати, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що такий факт імовірніше відбувся (мав місце), аніж не відбувся / його не було.
Збитки у вигляді упущеної вигоди підлягають відшкодуванню в таких випадках:
- коли заявлений кредитором неотриманий дохід (майнова вигода) був у межах припущення сторін на момент виникнення зобов'язань;
- втрата доходу є ймовірним результатом порушення зобов'язання іншим контрагентом (боржником);
- дохід не є абстрактним і може бути доведеним з розумним рівнем впевненості.
Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.
При цьому пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (постанови Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15, від 09.12.2014 у справі №5023/4983/12).
Збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов'язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у понесених ним витратах, втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.
Статтею 22 ЦК України визначено поняття збитків, яке поділяється на дві частини (види): реальні збитки й упущена вигода.
Реальні збитки - це втрати, яких особа зазнала в зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.
Упущена вигода - це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.
Обґрунтовуючи вимогу про стягнення з відповідача збитків позивач зазначив, що в результаті протиправної поведінки відповідача, позивач отримав ці збитки.
Визначення поняття збитків є також у ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України, відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б в разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Відповідно до ст. 225 ГК України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Отже, відшкодування збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності особи; шкідливого результату такої поведінки (збитків), наявності та розміру понесених збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з елементів відповідальність у вигляду відшкодування збитків не наступає.
При цьому саме позивач повинен довести факт протиправної поведінки, спричинення збитків, обґрунтувати їх розмір, довести безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням збитків і розмір відшкодування. Особа, яка порушила зобов'язання, доводить відсутність своєї вини. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання (ст. 614 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Упущена вигода - це доход або прибуток, який міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності в разі здійснення зовнішньоекономічної операції і який він не одержав внаслідок дії обставин, що не залежать від нього, якщо розмір його передбачуваного доходу або прибутку можна обґрунтувати. Отже, для правильного вирішення спорів, пов'язаних із відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.
Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивача обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані.
У разі упущеної вигоди мова йдеться не про реальні втрати особи, які вона зробила або зробить, а про ті доходи, які вона недоотримає внаслідок порушення її цивільного права. Незважаючи на те, що неодержаний прибуток - це результат, який не наступив, вимоги про відшкодування збитків у вигляді втраченої вигоди повинні бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами на підкріплення реальної можливості отримання відповідних доходів.
Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.
Щодо розміру упущеної вигоди, то вона залежить від доходів, які отримала особа, що порушила право. Так, упущена вигода не може бути меншою від доходів, одержаних правопорушником (ч. 3 ст. 22 ЦК України).
Вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли в потерпілої особи - наслідком такої протиправної поведінки.
Разом із тим відповідно до частини 1 статті 142 Господарського кодексу України прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.
Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.
При цьому пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (постанови Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15, від 09.12.2014 у справі №5023/4983/12).
Виходячи з викладеного, позивач повинен довести факт спричинення збитків, обґрунтувати їх розмір, довести безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням збитків і розмір відшкодування. Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою потерпілої сторони.
Окрім цього, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести фактичне вжиття ним певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержаний кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягатиме відшкодуванню. Тобто підставою для відшкодування упущеної вигоди є протиправні дії, які мали наслідком не отримання позивачем доходу, на який він розраховував (постанова Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 квітня 2018 року у справі №921/377/14-г/7).
При визначенні конкретного розміру упущеної вигоди, суду належить враховувати наведені принципи і засади цивільного законодавства та у разі неможливості точно встановити розмір збитків у вигляді упущеної вигоди, який заявлено до стягнення з боржника (не факт наявності, а саме розмір) керуючись принципом справедливості визначити розмір таких збитків з урахуванням усіх обставин конкретної справи (висновок, викладений Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20).
Близький за своєю суттю підхід щодо визначення справедливого розміру збитків застосований у рішеннях Європейського суду з прав людини від 11.06.2020 у справі "UGRINOVA AND SAKAZOVA v. BULGARIA", від 15.04.2021 у справі "PORБZIK v. HUNGARY", в яких суд, зважаючи на неможливість (ускладненість) точного розрахунку розміру заявлених матеріальних збитків визначив з урахуванням обставин справи справедливий розмір таких збитків керуючись критерієм справедливості.
Ураховуючи наведене, відмова у стягненні упущеної вигоди з підстав недоведення позивачем чіткого розміру заподіяних йому збитків не узгоджується із наведеним вище принципом справедливості, засадами цивільного законодавства та призводить до втрати захисної і відновлювальної функції відшкодування збитків.
У разі, якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд у будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем) (висновок щодо обов'язку суду з перевірки розрахунку, викладений Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постановах від 02.12.2020 у справі № 910/14341/18, від 11.02.2021 у справі № 910/18996/16, від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20).
Визначаючи розмір матеріальних збитків, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок упущеної вигоди), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду (висновок, викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 926/1904/19, від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20)".
Суд взяв до уваги, що була доведена наявність у діях відповідача всіх елементів цивільного правопорушення, необхідних для покладення на відповідача відповідальності у вигляді збитків.
Оцінюючи подані стороною докази, що ґрунтуються на повному, всебічному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що заявлена позивачем вимога щодо стягнення з відповідача підтверджена матеріалами справи, відповідачем не спростована підлягає до задоволення в сумі 168802,33 грн. упущена вигода.
Доводи представника відповідача, щодо бухгалтерської довідки №93-10/23 від 24.10.2023, щодо нарахування амортизаційний витрат, яку відповідач ставить під сумнів з огляду на ПКД, наданої позивачем на підтвердження своїх вимог у справі №380/25725/21, спростовуються наступним.
Дане твердження відповідача зводиться до того, що розрахунок амортизаційних відрахувань має проводитись на підставі відновної, а не залишкової вартості основних засобів.
Під упущеною вигодою розуміються ті доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (ч. 2 ст. 22 ЦК України).
Позивач не повинен був нести витрати на приведення незаконно демонтованих конструкцій до стану, який відповідає їх функціональному призначенню. За звичайних обставин позивач отримував би доходи від своїх контрагентів на підставі долучених до справи договорів, та нараховував би знос на основні засоби (демонтовані ЗЗР) відповідно до встановлених норм (амортизаційні відрахування).
У зв'язку з цим відповідач, робить підміну бази оцінки. понять ринкової, залишкової, відновної вартості майна тощо.
Національним стандартом № 1 “Загальні засади оцінки майна і майнових прав”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 № 1440 (надалі - Стандарт), під базою оцінки розуміється комплекс методичних підходів, методів та оціночних процедур, що відповідають певному виду вартості майна”. Для визначення бази оцінки враховуються мета оцінки та умови використання її результатів.
Цей Стандарт містить визначення, зокрема, таких термінам, як вартість відтворення, знос (знецінення), фізичний знос, функціональний знос, вартість заміщення, залишкова вартість заміщення (відтворення), оціночна вартість, прямі збитки тощо.
Згідно з цим Стандартам, вибір бази оцінки залежить від мети, з якою проводиться оцінка майна, його особливостей, а також нормативних вимог. У разі коли у нормативно-правових актах з оцінки майна, договорі на проведення оцінки майна або ухвалі суду не зазначається вид вартості, який повинен бути визначений у результаті оцінки, визначається ринкова вартість.
Таким чином, вартість майна визначається на підставі бази оцінки.
Для визначення розміру матеріальної шкоди (реальних збитків) база оцінки визначена нормативно.
Відповідно, базою оцінки для визначення реальних збитків, завданих цим демонтажем, з урахуванням конкретних обставин та наслідків, була вартість відтворення - визначена на дату оцінки поточна вартість витрат на створення (придбання) в сучасних умовах нового об'єкта, який є ідентичним об'єкту оцінки, а не залишкова вартість демонтованих ЗЗР згідно даних бухгалтерського обліку.
Що стосується упущеної вигоди, то за звичайних умов господарювання позивач доводить, що протягом всього строку їх експлуатації продовжував би відносити до складу своїх поточних витрат амортизаційні відрахування на демонтовані ЗЗР за нормативно встановленими ставками (не плутати з їх фізичним або функціональним зносом).
Суть цих витрат обумовлена фіскальною політикою держави, і полягає у забороні відносити до складу витрат відповідного податкового періоду повну (первісну) вартість придбаного основного засобу, як це дозволено у випадку з іншими категоріями активів (товарів). Замість цього платник податків отримує право зменшувати фінансовий результат своє діяльності (об'єкт оподаткування податком на доходи) поступово - шляхом списання такої первісної вартості рівними частинами протягом всього строку експлуатації, який встановлений для кожної групи ОС окремо (тобто переносити понесені витрати на майбутні періоди рівними частинами).
Оскільки відповідачем поставлено під сумнів первісну вартість придбаних ЗЗР, позивач надав первинні документи на їх придбання (прибуткові накладні).
Що стосується непрямих витрат, які, на думку відповідача, безпідставно не враховані позивачем у Розрахунку упущеної вигоди.
У розрахунку упущеної вигоди, зазначено, що даний Розрахунок містить визначення показника упущеної вигоди ТОВ “Комтех Аутдор” (тобто доходів, які він міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене), визначеного на підставі показників неотриманого доходу, зменшеного на показник витрат, які позивач повинен був понести у зв'язку з його одержанням.
Разом з цим, непрямі витрати не можуть враховуватись при розрахунку упущеної вигоди як складова, яка зменшує її загальний показник, оскільки прямі витрати, які пов'язані із завданою шкодою, відшкодовуються у складі реальних збитків за правилом п. 1 ч. 2 ст. 22 цього Кодексу як витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (наприклад, витрати на транспортування пошкодженого внаслідок ДТП автомобіля евакуатором до місця його ремонту).
Тобто, прямі витрати, збільшують (а не зменшують) загальний показник майнової шкоди (збитків).
Непрямі витрати не можуть враховуватись при визначенні збитків, у тому числі у формі упущеної вигоди, ні з метою збільшення, ні з метою зменшення їх загального розміру, оскільки їх врахування суперечитиме одній з ключових умов для відшкодування майнової шкоди, а саме: обов'язковій наявності причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою. Ця умова відшкодування майнової шкоди (збитків) поширюється на упущену вигоду повною мірою, оскільки вона входить до складу збитків згідно з ч. 2 ст. 22 ЦК України.
Базою для розрахунку упущеної вигоди є конкретна сума недоотриманого доходу, а не прибуток (чи збиток) підприємства, які є узагальнюючими показниками. Позивач зменшив показник недоотриманого доходу на показник непонесених прямих витрат, чого він не зобов'язаний був робити відповідно до законодавства. Додаткове зменшення отриманого результату на показники непрямих витрат не тільки не грунтується на законі, а й суперечить формальній логіці, критерію справедливості та принципу повного відшкодування завданої шкоди.
Що стосується посилань відповідача на розділи “Форс мажор” у долучених позивачем договорах з контрагентами, то причиною дострокового розірвання цих договорів був демонтаж рекламних конструкцій, проведений на підставі незаконного рішення відповідача від 03.11.2021 № 898-1 «Про демонтаж засобів зовнішньої реклами», а не військовий стан, запроваджений зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України в Україні з 24.02.2022.
Судова практика на даний не визнає воєнний стан як загальну форс-мажорну обставину, яка є підставою для невиконання будь-яких господарських зобов'язань. Згідно з цією правозастосовною практикою, форс-мажор визнається таких лише випадках, коли воєнні дії мали безпосередній вплив на господарську діяльність внаслідок окупації певної території, знищення конкретного майна тощо.
Також, позивач зазначає, що розрахунок упущеної вигоди, який є додатком до позовної заяви у даній справі, був проведений позивачем у листопаді 2023 року (а не у листопаді 2021 року, коли вказані у ЗЗР були демонтовані на підставі незаконного рішення відповідача від 03.11.2021 № 898-1 «Про демонтаж засобів зовнішньої реклами»).
Оскільки, вказане рішення відповідача у частині, яка стосується демонтажу зазначених ЗЗР, було визнано протиправним та скасовано рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30.06.2022 №380/25725/21 з тих підстав, що ці дозволи підпадають під пряму дію пункту 2-1 ст. 11 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», згідно з яким вони вважаються продовженими на весь період дії карантину або обмежувальних заходів, пов'язаних із поширенням коронавірусної хвороби (COVID19), і протягом трьох місяців з дня його/їх закінчення (тобто, до 30.09.2023 включно).
Саме внаслідок того, що ці дозволи підпадають під пряму дію пункту 2-1 ст. 11 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (обставина, встановлена рішенням суду №380/25725/21, яке набрало законної сили), з 19.03.2022 вони автоматично підпали під одночасну пряму дію постанови Кабінету Міністрів України від 18.03.2022 № 314 “Деякі питання забезпечення провадження господарської діяльності в умовах воєнного стану”, якою встановлено, що строки дії діючих строкових ліцензій та документів дозвільного характеру автоматично продовжуються на період воєнного стану та три місяці з дня його припинення чи скасування, а періодичні, чергові платежі за ними відстрочуються на строк, зазначений у цьому підпункті (крім строку дії ліцензій у сфері діяльності з організації та проведення азартних ігор та плати за такі ліцензії).
А станом на 01.11.2023 дію воєнного стану - не скасовано.
У справі “Лінгенс проти Австрії” Європейський Суд з прав людини виснував: “Слід уважно відрізняти факти від оціночних суджень. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень - не можна”.
Таким чином, доводи відповідача у цій частині відзиву ґрунтуються на невизначеності питання про надання (або ненадання) дозвільним органом згоди на продовження строку дії вказаних дозволів на строк до 01.11.2023 у межах адміністративних дозвільних процедур, встановлених Законом України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» та п. 29 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету міністрів України від 29.12.2003 № 2067 (у редакції станом на 14.06.2012 згідно з постановою Окружного адміністративного суду міста Києва № 826/2002/16 від 22.06.2016), у той час як на підставі п. 3 ч. 2 розділу ІІ Закону України від 17.03.2020 № 530-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)”, з дня оголошення карантину був зупинений не тільки перебіг строків звернення за отримання адміністративних та інших послуг, а й строків надання цих послуг, визначених законом.
Позбавивши суб'єктів господарювання державних гарантій на надання їм адміністративних послуг у межах дозвільних процедур у зв'язку із запровадженням на всій території України карантинних обмежень, законодавець, діючи у відповідності з принципами “належного урядування”, “правової визначеності” та “балансу між публічним та приватними інтересами”, у такий спосіб гарантував їм право проводити протягом дії таких обмежень і трьох місяців після їх припинення відповідну господарську діяльність без згоди на те дозвільних органів, а безпосередньо на підставі закону.
Таким чином, запровадження карантину на всій території України постановою КМУ від 11.03.2020 № 211 “Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19” у контексті даної справи свідчить не про те, що станом на момент демонтажу ЗЗР позивача у листопаді 2021 року він провадив господарську діяльність не за звичайних обставин (що ставить під сумнів поданий ним розрахунок упущеної вигоди як такий), а про те, що з моменту прийняття цієї Постанови змінились звичайні умови цієї діяльності, відповідно до яких позивач не повинен був просити у держави надання йому дозволу на продовження цієї діяльності відповідно до п. 29 Типових правил (див. п. 2.1).
Повною мірою це стосується і постанови Кабінету Міністрів України від 18.03.2022 №314, з тією лише різницею, що вказаною Постановою врегульоване не тільки питання автоматичного продовження всіх діючих дозволів, а й питання про набуття суб'єктами господарювання права провадити дозвільні види господарської діяльності за їх відсутності. Тобто, за декларативним принципом, який не потребує формальної згоди дозвільного органу.
Таким чином, протягом періоду часу, зазначеного у Розрахунку упущеної вигоди, позивач мав право розміщувати демонтовані ЗЗР без згоди на це дозвільного органу, а тому посилання відповідача на відсутність у справі дозволів на розміщення зазначених ЗЗР, чинних до 01.11.2023, не беруться судом до уваги.
Подаючи позов до суду, позивач зазначав, що виходячи з домовленостей з представником-адвокатом, позивач передбачає понесення витрат на правову допомогу у суді першої інстанції у розмірі 3-х (трьох) мінімальних заробітних плат (МЗП) за фіксованою ставкою - незалежно від обсягу виконаної адвокатом роботи та часу, витраченого на її виконання (у тому числі 2 МЗП - як компенсація часу, витраченого на проведення розрахунку упущеної вигоди).
За правову допомогу, надану йому адвокатом у судах апеляційної/касаційної інстанції, позивач передбачає понесення витрат у розмірі 1 МЗП у суді кожної інстанції за фіксованою ставкою (ч. 2 статті 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”).
Зазначені суми не включають показників можливих витрат, понесених безпосередньо представником-адвокатом під час провадження у справі у зв'язку з її розглядом (поштові, транспортні витрати, судовий збір тощо), які відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 126 Кодексу підлягають компенсації понад суму гонорару.
Докази понесених позивачем витрат на правову допомогу будуть подані суду у порядку і строки, передбачені ч. 8 статті 129 ГПК України.
02.01.2024 представник відповідача сформував в системі «Електронний суд» клопотання про долучення доказів (а.с.149-154), а саме долучив договір про надання правової допомоги № 20-05/19/1, додаткову угоду № 3/2003-КА, Рахунок на оплату № 1/903/1174/23 та Платіжну інструкцію № 710.
В судовому засіданні просив суд стягнути з відповідача 26800,00 грн витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи.
03.01.2024 представник відповідача сформував в системі «Електронний суд» клопотання про зменшення витрат на правову допомогу (а.с.160-170).
Статтею 123 ГПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
За ч. ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі “East/West Alliance Limited” проти України”, заява N 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Лавентс проти Латвії” зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Частиною 5 ст. 126 ГПК України встановлено, що у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 126 ГПК України).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Лавентс проти Латвії” зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 5, 7 та 9 ст. 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунок таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Враховуючи викладене, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.
Така правова позиція викладена у додаткових постановах Верховного Суду від 22.03.2018 у справі №910/9111/17 та від 11.12.2018 у справі №910/2170/18.
Факт надання позивачу професійної правничої допомоги під час розгляду справи підтверджується договором про надання професійної правничої допомоги від 21.05.2019 №20-05/19/1, додатковою угодою №3/2003-КА від 03.11.2023, рахунком №1/903/1174/23 від 14.12.2023, платіжною інструкцією №710 від 15.12.2023.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 визначила докази, які є необхідними для компенсації витрат на правничу допомогу: на підтвердження цих обставин (складу та розміру витрат) суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат.
Із дослідженого договору про надання професійної правничої допомоги від 21.05.2019 №20-05/19/1, вбачається, що сторони узгодили, що унктом 4.1 Договору передбачено, що розмір гонорару (винагороди), який клієнт сплачує або повинен сплатити адвокату за надану їм правову допомогу, порядок його обчислення та сплати, а також зміст конкретного доручення клієнта, за виконання якого цей гонорар повинен бути сплачений, визначається сторонами в окремих додаткових угодах, які після їх підписання сторонами стають невід'ємними частинами цього договору.
У відповідності до п.3.1. додаткової угоди, сторонами узгоджено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір або погодинна оплата): фіксований розмір.
Згідно п.3.2. додаткової угоди, розмір гонорару становить:
3.2.1. За ведення справи у суді:
1) три розміри мінімальної заробітної плати ( надалі - МЗП) - у суді першої інстанції незалежно від кількості та обсягу складених процесуальних документів, а також від часу витраченого на їх підготовку та подання (у тому числі 2 розміри МЗП - як компенсація часу, витраченого на проведення розрахунку упущеної вигоди).
2) один розмір МЗП - за ведення справи у судах апеляційної/касаційної інстанцій, незалежно від кількості та обсягу складених процесуальних документів, а також від часу, витраченого на їх підготовку та подання.
3.2.2. За участь у судових засіданнях (у випадку розгляду справи у порядку загального позовного провадження): один розмір МЗП у суді кожної інстанції, незалежно від кількості та тривалості судових засідань.
3.3. Порядок сплати гонорару:
3.3.1. Клієнт сплачує гонорару безготівковому порядку шляхом перерахування відповідної суми коштів на банківські рахунки, відкриті на ім'я Адвоката, на підставі виставленого Адвокатом рахунку.
3.3.2. Строк оплати гонорару: протягом 30 днів після отримання рахунку.
3.4. Розмір МЗП визначається станом на день виставлення рахунку ( п.3.3.1).
Як вбачається з матеріалів справи, адвокат Єсіпов І.А. виставив рахунок на суму 26800,00 грн, а позивач 15.12.2023 оплатив згідно платіжної інструкції №70 від 15.12.2023.
Витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено. Такого висновку дійшла Об?єднана Палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.
Враховуючи вказане, позивачем згідно з вимогами ст. 74 ГПК України було доведено надання йому адвокатом вказаних послуг у суді.
Суд, при вирішенні розміру судових витрат оцінив співмірність та розумність ціни його послуг, врахував складність справи.
Приймаючи до уваги наведене вище, виходячи із засад розумності і справедливості, суд вважає підставним та обґрунтованим стягнення з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000,00 грн.
Зокрема, як зазначено в постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Така ж правова позиція випливає з інших рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, у пункті 95 рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015, пунктах 34-36 рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України" від 10.12.2009, пункті 80 рішення у справі "Двойних проти України" від 12.10.2006, пункті 88 рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
При цьому суд звертає увагу на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, згідно якої витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
Отже, принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 126 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
Судом прийнято до уваги, що предмет доказування охоплює незначну кількість обставин та фактів, які підлягають ретельному дослідженню, а також не потребує додаткового детального вивчення судової практики, оскільки категорія даного спору не відноситься до складної та спір є типовим.
Крім того, судом під час оцінки обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу враховано характер спірних правовідносин, предмет заявлених позовних вимог, а також обсяг та зміст підготовлених адвокатом документів.
Зважаючи на час, необхідний для дослідження наведеної кількості доказів, нескладний характер спору та сталу судову практику з даного питання, враховуючи незначну кількість доказів та відсутність складних арифметичних розрахунків позову суд приходить до висновку про те, що розмір заявлених до стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу позивачем завищено.
В контексті понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу суд виходить з позиції обґрунтованості, співмірності витрат із складністю справи, відповідності критерію реальності таких витрат та обсягом наданих послуг, а також розумності їхнього розміру.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, у тому числі в рішенні від 28.11.2002 "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, зазначено, що за ст. 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" та "Єчюс проти Литви", п.п. 79 і 112).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Тобто, нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін (п. п. 33-34, 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).
Не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і їх необхідність (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, у постанові Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20).
За умови підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, не надання іншою стороною доказів невідповідності заявлених до відшкодування витрат критеріям співмірності, у тому числі спростування правильності відповідних розрахунків, витрати на надану професійну правничу допомогу підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено, чи тільки має бути сплачено (Постанова об'єднаної палати КГС ВС від 22.01.2021 №925/1137/19).
Згідно висновків, викладених Верховним Судом у п. 4.16. постанови від 30.11.2020 у справі № 922/2869/19 «суд має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, за клопотанням іншої сторони» та «суд має право зменшити суму судових витрат, встановивши їх неспіврозмірність, незалежно від того, чи подавалося відповідачами відповідне клопотання» не є тотожними за своєю суттю, і фактично другий висновок відповідає викладеному в пункті 6.1 постанови Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, що «під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу. Суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
У пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо.
Проаналізувавши наведений у заяві про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу детальний опис наданих позивачу послуг та подані документи, врахувавши, що наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути не лише доведений, а документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат, суд вважає за можливе не присуджувати на користь позивача заявлену суму витрат на професійну правничу допомогу в повному обсязі.
У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року в справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) Європейський суд з прав людини вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з "гонораром успіху". Європейський суд з прав людини указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
З огляду на складність справи, наданий адвокатом обсяг послуг, суд вважає, що розмір заявлених позивачем витрат на правову (правничу) допомогу у сумі 26800,00 грн, не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, такі витрати не мають характеру необхідних і неспіврозмірні з виконаною роботою у суді, отже їх розмір є необґрунтованими у зазначеному вище розмірі, а їх стягнення з відповідача становитиме надмірний тягар для останнього, що не узгоджується із принципом розподілу таких витрат.
Приймаючи до уваги наведене вище, виходячи із засад розумності і справедливості, оскільки розмір судових витрат доведений, документально обгрунтований та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення розміру таких витрат із первинно заявлених позивачем до стягнення з відповідача 26800,00 грн до суми 13400,00 грн.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З гідно п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір», судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.
Враховуючи, що предметом даного спору є стягнення упущеної вигоди, завданої позивачу органом місцевого самоврядування, в межах наданих повноважень, отже такий позов судовим збором не оплачується.
Відповідно до ч.2 ст.129 ГПК України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Відтак, враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору у розглядуваній справі, а позовні вимоги підлягають до задоволення, з відповідача слід стягнути 2684,00 грн судового збору в дохід Державного бюджету України.
Відповідно до частин 3, 4 ст. 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №917/1307/18). Аналогічна позиція викладена у п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Відповідно до ч. 1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст.77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі ст.78 ГПК України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Проте, якщо подання сторони є вирішальним для результату проваджень, воно вимагає конкретної та прямої відповіді ("Руїс Торіха проти Іспанії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами ("Ван де Гурк проти Нідерландів)".
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті ("Гірвісаарі проти Фінляндії").
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у даній справі як джерело права.
За таких обставин, інші доводи та заперечення сторін судом розглянуті та відхилені як такі, що на результат вирішення спору впливу не мають.
Керуючись ст. ст. 129, 232, 236-242, 256-257 ГПК України, суд,-
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Виконавчого комітету Луцької міської ради (вул.Б.Хмельницького,19, м.Луцьк, 43025, код ЄДРПОУ 04051327) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Комтех Аутдор» (вул.Зелена,109, кім.316, м.Львів, 79035, код ЄДРПОУ 33533697) 168802,33 грн (сто шістдесят вісім тисяч вісімсот дві гривні 33 коп) збитків та 13400,00 грн (тринадцять тисяч чотириста гривень) понесених витрат на правову допомогу.
3. Стягнути з Виконавчого комітету Луцької міської ради (вул.Б.Хмельницького,19, м.Луцьк, 43025, код ЄДРПОУ 04051327) 2684,00 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири гривні) судового збору в дохід Державного бюджету України.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Північно-західного апеляційного господарського суду відповідно до ст. 255-256, п. 17.5 Перехідних положень ГПК України.
Повний текст рішення виготовлено 05.03.2024.
Суддя І. О. Гарбар