04 березня 2024 року м. Житомир справа № 240/321/24
категорія 105000000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди,
установив:
У січні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправною відмови Державної казначейської служби України (далі - відповідач, ДКС України) у виконанні додаткового рішення Артеміського міськрайонного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року та постанови Донецького апеляційного суду від 09.12.2020 у справі №219/2786/19 в порядку, передбаченому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», шляхом безспірного списання коштів державного бюджету України за бюджетною програмою «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою» та зобов'язання вчинити відповідні, а також стягнути з відповідача компенсацію в розмірі трьох відсотків річних від простроченої суми грошового зобов'язання у розмірі 9526,80 грн, інфляційні втрати в сумі 45725,83 грн та моральну шкоду в розмірі 400000,00 грн.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідач протиправно, на його переконання, відмовився виконувати постанову суду апеляційної інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції. Наведені у його листах доводи протирічать позиціям Верховного Суду, згідно яких на спірні правовідносини поширює свою дію Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Посилаючись на позицію Великої Палати Верховного суду, викладену в постанові від 03 жовтня 2023 року у справі №686/7081/21, зауважує, що має право на виплату 3% річних та інфляційних витрат на період несвоєчасного виконання судових рішень. Наголошує, що протиправні дії відповідача завдали йому моральну шкоду, яку він оцінює в розмірі 400000,00 грн.
Ухвалою суду від 05 січня 2024 року позов прийнято до провадження, призначено до розгляду в електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.
20 січня 2024 року до суду надійшов відзив, у якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що виконавчі листи на виконання судових рішень надійшли до ДКС України 04 січня 2021 року. Листом від 17 листопада 2023 року представника позивача повідомлено, що наразі законодавством України, зокрема законом про Державний бюджет України на поточний рік, не визначено джерело та порядок виплати грошової компенсації особам, яким спричинено шкоду в ході проведення антитерористичної операції. Отже, безспірне списання коштів органами Казначейства за зазначеною вище категорією судових рішень може бути здійснено виключно з моменту встановлення відповідних видатків у законі про Державний бюджет України та визначення уповноваженого розпорядника або одержувача бюджетних коштів, який матиме відкриті рахунки в органах Казначейства. Наголошує, що Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» передбачає механізм виконання рішень суду винятково про стягнення коштів з: державного органу; державного підприємства, установи, організації; юридичної особи, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства. Отже, на переконання відповідача, названий Закон поширює свою дію на обмежено коло рішень суду, які передбачають стягнення коштів з визначеного кола суб'єктів. З огляду на викладене застосування положень зазначеного Закону до спірних правовідносин є помилковим. Посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 03 жовтня 2001 року №12-рп/2001, відповідач стверджує, що позивач помилково вважає, що боржником за судовими рішенням є ДКС України, оскільки за такими рішеннями кошти підлягають стягненню саме з Держави Україна, а не з певного державного органу чи юридичної особи. Наголошує, що Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок № 845) не передбачає механізму відшкодування особам шкоди, завданої під час проведення терористичної операції, зокрема, виплату компенсації за невиконання державою свого позитивного матеріального обов'язку. Посилаючись на положення Бюджетного кодексу України, зауважує, що безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету. З метою виконання судових рішень ДКС України, відповідно до пункту 39 Порядку №845, постійно направляє листи до Міністерства фінансів України із пропозиціями про визначення механізму відшкодування шкоди, заподіяної зокрема, терористичним актом і стягнення з Держави компенсації у зв'язку з відсутністю механізму відшкодування зазначеної вище шкоди, а також встановлення щодо таких видатків бюджетних призначень у законах про Державний бюджет України або у змінах до них. Наведене, на переконання відповідача, спростовує твердження позивача про допущення бездіяльності та підтверджує, що ДКС України діяла та діє в межах повноважень, не порушуючи прав і законних інтересів позивача, що виключає правові підстави для задоволення позову.
25 січня 2024 року до суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивач наполягає на задоволенні позову. Посилаючись на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 17 січня 2024 року у справі №757/26216/22-ц, наголошує, що неправильним є розмежовувати відповідальність держави як боржника у деліктних правовідносинах щодо відшкодування завданої нею шкоди у розмірі, підтвердженому в рішенні суду, та відповідальність органу державної влади, який це рішення виконує. Зауважує, що виконавцем у судових рішеннях визначено ДКС України, а згідно приписів частини 1 статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Акцентує увагу, що як і під час розгляду справи №219/2786/19 Державою (в особі ДКС України та Кабінету міністрів України) заперечувався власний обов'язок щодо сплати позивачу компенсації через відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну терористичним актом, так і у розглядуваній справі Державою в особі ДКС України заперечується власний обов'язок щодо сплати Позивачу компенсації через відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну терористичним актом. Таким чином, заперечуючи обов'язок сплатити позивачу кошти у розмірі, підтвердженому рішенням суду, з підстав відсутності джерела і порядку відшкодування шкоди, заподіяної майну терористичним актом, відповідач, фактично, на переконання позивача, відмовляється виконати рішення суду з тих же, підстав, з яких він заперечував позовні вимоги в справі №219/2786/19 щодо стягнення грошових коштів. Зауважує, що право на стягнення з держави та державних органів 3% річних та інфляційних втрат неодноразово було підтверджено Верховним Судом, у тому числі, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 грудня 2023 року у справі № 380/8020/22, постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2023 року у справі №420/2411/19 та від 03 жовтня 2023 року у справі №686/7081/21. На обґрунтування права на відшкодування моральної шкоди посилається на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), згідно якої порушення прав людини вже само по собі тягне за собою моральні страждання та ще з урахуванням виникнення моральної шкоди, а також з урахуванням наявності майнової шкоди, тому факт страждань доказування не потребує, для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної чи майнової шкоди є сам факт порушення права (справи «Войтенко проти України», «Науменко проти України»).
Суд установив, що 09 грудня 2020 року Донецький апеляційний суд за результатами розгляду справи №219/2786/19 за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України про стягнення майнової та моральної шкоди, ухвалив постанову, якою скасував рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 02 червня 2020 року, позов задовольнив частково, стягнув з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 100000,00 грн. Додаткове рішення Артемівського районного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року, яким стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10307,00 грн, а також судові витрати за підготовку експертних висновків на замовлення сторони у розмірі 4911,60 грн, залишено без змін.
21 грудня 2020 року Артемівський міськрайонний суд Донецької області видав виконавчі листи, які позивач 04 січня 2023 року пред'явив до виконання ДКС України.
14 листопада 2023 року представником позивача до ДКС України направлено запит щодо виконання виконавчих листів по справі №219/2786/19.
Листом від 17 листопада 2023 року ДКС України повідомила, що відповідно до рішень Донецького апеляційного суду та Артемівського міськрайонного суду Донецької області по справі №219/2786/19, виплаті підлягає компенсація за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу майна, судові витрати на професійну правничу допомогу та судові витрати за підготовку експертних висновків. Ураховуючи зазначене, за сутністю рішення, виплаті підлягає матеріальна шкода, завдана майну позивача терористичним актом під час проведення антитерористичної операції. Проте, станом на сьогоднішній день законодавством не визначено джерело та порядок виплати грошової компенсації особам, яким спричинено шкоду в результаті вчинення терористичних актів під час проведення антитерористичної операції. Казначейство, переймаючись проблематикою, пов'язаною із значною тривалістю заходів щодо стягнення з держави шкоди, заподіяної терористичним актом та стягнення компенсації у зв'язку з відсутністю механізму відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам житлової нерухомості, постійно звертається до Міністерства фінансів України, зокрема листами від 07 лютого 2023 року та від 06 липня 2023 року з проханням розглянути питання про визначення механізму відшкодування шкоди у вказаній категорії прав та встановлення щодо таких видатків бюджетних призначень у законі про Державний бюджет України або змінах до них. Отже, безспірне списання коштів органами Казначейства за судовими рішеннями вказаних категорій справ, може бути здійснено виключно з моменту встановлення відповідних видатків у законі про Державний бюджет України та визначення уповноваженого розпорядника або одержувача бюджетних коштів,. Який матиме відкриті рахунки в органах казначейства.
16 листопада 2023 року представник позивача звернувся із адвокатським запитом про виконання рішень суду по справі №219/2786/19.
Листом від 21 листопада 2023 року ДКС України повідомила, що судами чітко встановлено, що компенсація на користь ОСОБА_1 нарахована, зокрема, у зв'язку з невідновленням житла, відсутністю порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту житло, а не дій чи бездіяльності Казначейства. Таким чином дія Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не поширюється на рішення суду про стягнення компенсації за шкоду, внаслідок пошкодженого під час проведення терористичного акту належного позивачу майна, судових витрат на професійну правничу допомогу та судових витрат за підготовку експертних висновків за рахунок коштів Державного бюджету України. Отже, у Казначейства відсутні підстав для виконання судових рішень по справі №219/2786/19 за рахунок коштів бюджетної програми КПКВК 3504040 «Заходи щодо виконання рішень суду, що гарантовані державою», а відтак і компенсація, передбачена Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» не може бути нарахована. Казначейство розгляну питання щодо виконання зазначених виконавчих листів у разі визначення порядку виплати грошової компенсації особам, яким спричинено шкоду в результаті вчинення терористичного акту під час проведення антитерористичної операції та встановлення відповідних видатків у законі про Державний бюджет України.
Уважаючи бездіяльність відповідача протиправною, ОСОБА_1 звернувся із цим позовом до суду.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
У відповідності до абзацу 2 підпункту 1 пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.
Згідно частини 2 статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин, рішення суду про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року №4901-VI з наступними змінами та доповненнями, у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України №4901-VI), держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа).
При цьому частина 2 названої правової норми передбачає, що дія цього Закону не поширюється на рішення суду, стягувачем за якими є державний орган, державне підприємство, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація, що належать до комунальної власності.
Частиною 1 статті 3 вказаного Закону передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Також названа норма закріплює, що виконання рішення суду про стягнення коштів за час роботи стягувача на посаді помічника-консультанта народного депутата України, у тому числі при звільненні з такої посади, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для виконання рішень суду, що гарантовані державою, відповідальним виконавцем якої він є.
За приписами статті 5 Закону України №4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.
Згідно з абзацом 2 пункту 2 Порядку №845 безспірним списанням є операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання рішень про стягнення коштів Казначейством та його територіальними органами без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів.
Відповідно до пункту 3 Порядку №845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
Безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам врегульовано положення відповідного розділу Порядку №845.
Згідно пункту 35 цього розділу Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації):
1) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду;
2) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень;
3) шкоди, заподіяної органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності;
4) різниці між сумою коштів, що надійшли до державного бюджету від реалізації конфіскованого або зверненого судом у дохід держави майна, іншого майна, у тому числі валютних цінностей, що переходять у власність держави, та сумою, встановленою у судовому рішенні;
5) шкоди, заподіяної фізичній особі внаслідок кримінального правопорушення.
Пунктами 38 та 39 Порядку №845 передбачено, для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.
У разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає протягом одного місяця з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету. Казначейство відкладає безспірне списання коштів державного бюджету та поновлює його з дати набрання чинності законом про внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету.
Відповідно до пункту 47 Порядку №845 безспірне списання коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, здійснюється Казначейством на підставі поданих: 1) органом Казначейства: документів та відомостей, надісланих стягувачами та боржником; інформації про неможливість виконання безспірного списання коштів з рахунків боржника; 2) керівником органу державної виконавчої служби зазначених у пункті 7 цього Порядку документів та відомостей.
Названий пункт, постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2023 року №959, доповнено новим абзацом, згідно якого у разі коли у виконавчих документах, які надійшли до Казначейства, визначено боржником Кабінет Міністрів України, у якого відсутні рахунки в Казначействі, безспірне списання коштів здійснюється Казначейством за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Пунктом 48 Порядку №845 передбачено, що для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 47 цього Порядку в Казначействі України відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Перерахування коштів стягувачу здійснюється Казначейством у тримісячний строк з дня надходження необхідних документів та відомостей.
Аналіз вищенаведених норм права свідчить про те, що при виконанні рішень суду, за якими боржником є держава, ДКС України є суб'єктом владних повноважень, на якого покладений обов'язок щодо належного та своєчасного виконання рішень суду з виплати грошових коштів.
В цьому випадку постановою Донецького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 219/2786/19 передбачено стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь позивача грошової компенсації у розмірі 100000,00 гривень.
Так, у зазначеній постанові містяться наступні висновки: Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі Котов проти Росії , заява № 54522/00, пункт 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutanшення ЄСПЛ у справі Котов проти Росії , пункт 114).
Дійсно, як вже зазначено, закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням майна внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов'язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації.
Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі Доган та інші проти Туреччини , заява № 8803-8811/02; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі Чірагов та інші проти Вірменії , заява № 13216/05, пункти 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі Саргсян проти Азербайджану , заява № 40167/06, пункти 152-242).
Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.
Ураховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов'язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Суд дослідивши матеріали справи, зокрема зазначене судове рішення, вважає, що вказаною постановою Донецького апеляційного суду заявникові присуджено 10000,00 грн компенсації за не виконання позитивного обов'язку з боку держави за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.
Отже, посилання відповідача на Закон України «Про боротьбу з тероризмом» в частині порядку відшкодування завданої шкоди є безпідставними.
Додатковим рішенням Артемівського районного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року, яке залишено без змін названою постановою, стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10307,00 грн, а також судові витрати за підготовку експертних висновків на замовлення сторони у розмірі 4911,60 грн.
Як свідчать матеріали справи, постанова Донецького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 219/2786/19 не виконана.
Відповідач не спростовує наявності у позивача права на виконання ухваленого відносно нього судового рішення, що перебуває на виконанні в органах Казначейства, однак обґрунтовує неможливість його виконання відсутністю встановлення у Законі про Державний бюджет України відповідних бюджетних призначень.
Суд уважає, що невиконання державою Україною позитивних зобов'язань за статтею 1 Протоколу першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і спонукало Донецький апеляційний суд до обрання такого способу захисту порушеного цивільного права заявника як стягнення коштів шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку.
Єдиний казначейський рахунок - рахунок, відкритий центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (далі - Казначейство України), у Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України, на якому консолідуються кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування та кошти інших клієнтів, які відповідно до законодавства знаходяться на казначейському обслуговуванні (пункт 231 частини 1 статті 2 Бюджетного кодексу України)
Водночас, Єдиний казначейський рахунок не є тотожним до того рахунку, котрий згаданий у пунктах 47 - 52 Порядку №845.
Суд зауважує, що матеріали звернення заявника не містили дефектів в оформленні чи комплектності або формулюванні порушеного питання, котрі б об'єктивно спричиняли перепони (перешкоди) у виконанні виконавчих листів Артемівського районного суду Донецької області та постанови Донецького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 219/2786/19.
З огляду на викладене суд приходить до висновку, що викладені ДКС України у листах від 17 та 21 листопада 2023 року мотиви та посилання на статтю 23 Бюджетного кодексу України, в частині здійснення платежів з бюджету лише за наявності відповідного бюджетного призначення суперечать висновкам, наведеним у постанові Донецького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у справі №219/2786/19.
Цим судовим актом чітко визначено процедуру та механізм виконання судового припису - списання коштів з Єдиного казначейського рахунку.
Отже, суд не бере до уваги посилання відповідача на пункт 39 Порядку №845, де зазначено, що у разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає протягом одного місяця з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету. Казначейство відкладає безспірне списання коштів державного бюджету та поновлює його з дати набрання чинності законом про внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення котів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету.
Відповідно до пункту 35 Порядку №845, Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації): 1) шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що провадить оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, органу прокуратури або суду; 2) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень; 3) шкоди, заподіяної органом державної влади у сфері нормотворчої діяльності; 4) різниці між сумою коштів, що надійшли до державного бюджету від реалізації конфіскованого або зверненого судом у дохід держави майна, іншого майна, у тому числі валютних цінностей, що переходять у власність держави, та сумою, встановленою у судовому рішенні; 5) шкоди, заподіяної фізичній особі внаслідок кримінального правопорушення.
Дослідивши матеріали справи суд уважає, що жодний з указаних у пунктах 35 та 39 Порядку №845 випадків не узгоджується з висновками, викладеними у постанові Донецького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у справі №219/2786/19, якою стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 100000,00 грн та залишено без змін додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року, яким стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10307,00 грн, а також судові витрати за підготовку експертних висновків на замовлення сторони у розмірі 4911,60 грн.
Ураховуючи викладене, суд погоджується з твердженням позивача, що ДКС України безпідставно посилається на невизначеність законодавством джерел та порядку виплати грошової компенсації особам, яким спричинено шкоду в результаті вчинення терористичних актів під час приведення терористичної операції та на відсутності встановлення у Державному бюджеті України відповідних бюджетних асигнувань на ці виплати.
З метою захисту порушеного права суд приходить до висновку про наявність підстав для ухвалення рішення про визнання протиправної відмови Державної казначейської служби України, оформленої листом від 17 листопада 2023 року №5-06-06/21531 та зобов'язання Державної казначейської служби України вчинити дії на виконання виконавчих листів, виданих Артемівським міськрайонним судом Донецької області у справі №219/2786/19.
Аналогічні висновки, викладені у постановах Другого апеляційного адміністративного суду від 02 вересня 2021 року у справі №520/139/08/20 та Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2022 року у справі №640/26700/21.
Надаючи правову оцінку вимозі позивача стягнути з відповідача компенсацію в розмірі 3% річних від простроченої суми грошового зобов'язання у розмірі 9526,80 грн та інфляційні втрати в сумі 45725,83 грн, суд зауважує на таке.
Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року та пункт 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року).
Так, у рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відтак, системний аналіз статті 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що частина 2 цієї правової норми гарантує кожному захист своїх прав, які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано частини 3, 5 та 6 статті 55 Конституції України.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
У розумінні Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити факт того, що у зв'язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Розгляду та задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Так, відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину щодо фактичного порушення суб'єктом владних повноважень - відповідачем його прав, свобод чи інтересів має довести, саме, позивач належними і допустимими доказами.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи рішень.
При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Тобто, рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб'єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 800/301/16, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.
Аналогічний висновок сформовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року у справі № П/800/526/17, від 19 квітня 2018 року у справі № П/800/570/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 802/2474/17-а та від 07 листопада 2019 року у справі №9901/227/19, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №826/13229/16.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.
Як зазначено вище, згідно приписів статті 5 Закону України 4901-VI у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині 4 статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.
Відповідно до приписів пункту 50 Порядку №845 Компенсація за порушення встановленого законом строку перерахування коштів нараховується за заявами стягувачів:
Казначейством, якщо боржником є державний орган;
державним виконавцем, якщо боржником є підприємство, установа, організація або юридична особа, зазначені в пункті 48 цього Порядку.
Компенсація виплачується Казначейством на підставі рішення або постанови про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів за черговістю надходження таких заяв стягувачів та після погашення заборгованості за рішеннями суду відповідно до пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №4901-VI.
Згідно пункту 51 Порядку №845 у рішенні (постанові) про виплату компенсації зазначаються:
назва і дата видачі виконавчого документа, найменування органу, що його видав;
повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та по батькові (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), код згідно з ЄДРПОУ або податковий номер (для юридичних осіб), реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) або серія і номер паспорта для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття такого номера, реквізити рахунків стягувача і боржника;
дата надходження документів та відомостей, необхідних для перерахування коштів, дата закінчення встановленого законом строку для перерахування коштів, дата перерахування коштів стягувачу;
строк прострочення платежу;
реквізити рахунка, з якого здійснюється безспірне списання;
спосіб перерахування коштів стягувачу;
сума нарахованої компенсації.
рішення про виплату компенсації затверджується Головою Казначейства, а постанова - керівником органу державної виконавчої служби.
Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що після виконання рішення суду, що передбачає стягнення коштів з держави - проведення перерахування таких на рахунок стягувача, голова ДКС України повинен прийняти постанови про виплату компенсації, розрахунок якої проводиться виходячи з дати надходження виконавчих документів та дати перерахування коштів, на їх виконання.
Станом на момент розгляду цієї справи перерахування коштів позивачу на виконання постанови Донецького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у справі №219/2786/19 ДКС України ще не проведено, а тому відсутні правові підстави для прийняття головою останньої постанови про виплату компенсації.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що право на отримання компенсації на момент розгляду справи відповідачем ще не порушене, а тому правові підстави для його захисту відсутні.
Наведене обумовлює ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди Суд зазначає таке.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною 1 статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
За статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим, суду слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Тобто, аналізуючи наведені положення законодавства, з урахуванням обставин справи, а також зваживши на згадані вище роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, наведені у постанові від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» щодо відшкодування моральної шкоди, то насамперед треба звернути увагу на те, що сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб'єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв'язок з протиправними діями відповідача.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої суб'єктом владних повноважень, сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17.
Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (пункт 49).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (пункт 56).
Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
У розвиток цих положень, у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (пункт 51).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставини справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (пункт 53).
Окрім того, статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до статей 73, 74 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
У справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Однак, позивачем таких доказів суду не надано.
Виходячи з доводів позивача, суд уважає їх недостатніми та приходить до висновку, що позивачем не доведено наявності правових підстав для відшкодування моральної шкоди.
Такий висновок суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 17 січня 2024 року у справі №580/1015/21.
Суд ураховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів сторін), сформовану у справі «Серявін та інші проти України (№ 4909/04)»: згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до частини 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Ураховуючи наведене у сукупності суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
За відсутності документально підтверджених судових витрат, питання про їх розподіл суд не вирішує.
Керуючись статтями 77, 90, 139, 194, 242-246, 250, 255, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною відмову Державної казначейської служби України, оформлену листом від 17 листопада 2023 року №5-06-06/21531.
Зобов'язати Державну казначейську службу України вчинити дії на виконання виконавчих листів, виданих Артемівським міськрайонним судом Донецької області у справі №219/2786/19.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Т.О. Окис