29 лютого 2024 року
м. Київ
cправа № 910/19061/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Жайворонок Т.Є.,
за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,
представників учасників справи:
позивача - товариства з обмеженою відповідальністю аудиторської фірми «Професіонал» -Петрова О.Є., адвокат (ордер від 02.01.2024 серії АІ № 1521946)
відповідача - Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України - Тацишина О.П., в порядку самопредставництва,
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю аудиторської фірми «Професіонал»
на рішення господарського суду міста Києва від 08.12.2022 (суддя Підченко Ю.О.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2023 (головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Шаптала Є.Ю., Тарасенко К.В.)
у справі № 910/19061/21
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю аудиторської фірми «Професіонал» (далі - ТОВ «Професіонал»)
до Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення)
про визнання недійсним в частині та скасування рішення.
1. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ТОВ «Професіонал» звернулося до суду з позовом до Відділення про визнання недійсним та скасування рішення від 23.09.2021 № 60/79-р/к зі справи № 865/89-р-02-06-14 «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» (далі - Рішення АМК) в частині, яка стосується позивача.
Позов обґрунтований з посиланням на протиправність оспорюваного рішення, з огляду на його прийняття з порушенням вимог законодавства.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням господарського суду міста Києва від 08.12.2022 зі справи № 910/19061/21, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2023, у задоволенні позову відмовлено повністю.
Судові акти попередніх інстанцій мотивовані з посиланням на відсутність визначених статтею 59 Закону України «Про захист економічної конкуренції» (далі - Закон № 2210) підстав для визнання недійсним Рішення АМК стосовно позивача.
Суд апеляційної інстанції додатково зазначив про те, що доводи позивача стосовно порушення відповідачем розумних строків розгляду справи стосовно позивача суд відхиляє як підставу для скасування оскаржуваного рішення, оскільки ні Закон № 2210, ані Правила розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, які затверджені розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.1994 № 5, не містять строків, які б визначали тривалість розслідування з моменту його початку до моменту винесення відповідного рішення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ТОВ «Професіонал», з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати судові рішення попередніх інстанцій, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/19008/21 щодо питання застосування розумності строків розгляду справи Антимонопольним комітетом України стосовно позивача; скаржник вказує на те, що по суті Верховним Судом були викладені висновки щодо розумності строків рішення Антимонопольного комітету України, яке є предметом оскарження у справі № 910/19061/21, і саме на підставі того, що у справі № 910/19008/21 судами попередніх інстанцій не було враховано строку розгляду справи, рішення були скасовані, а справа направлена на новий розгляд; скаржник також зазначає, про те, що у випадку розгляду справи відповідачем всі розумні строки розгляду були порушені, а судами попередніх інстанцій не була проаналізована ця обставина - обов'язок своєчасно здійснювати свою діяльність державними органами та установами, чим суди порушили вимоги частини другої статті 3 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; судами попередніх інстанцій також не було досліджено, які обставини викликали такий тривалий строк для розгляду справи, не встановлено і поважності обставин, які примусили відповідача такий тривалий строк розглядати справу.
Доводи інших учасників справи
Відділення не скористалося своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Згідно з ухвалою Суду від 31.01.2024 зі справи задоволено заяву позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Згідно з розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 12.02.2024 № 32.2-01/248 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 910/19061/21 у зв'язку з перебуванням судді Малашенкової Т.М. у відпустці.
Протокольною ухвалою від 15.02.2024 зі справи відмовлено Відділенню у задоволенні клопотання про продовження строку на подачу відзиву на касаційну скаргу та задоволено клопотання про відкладення розгляду касаційної скарги зі справи.
28.02.2024 від Відділення надійшли письмові пояснення по справі.
3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Рішення судів попередніх судових інстанцій мотивовані такими фактичними встановленими обставинами та висновками.
Рішенням АМК:
- визнано, що, зокрема, ТОВ «Професіонал» вчинило порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене пунктом 1 статті 50 та пунктом 4 частини другої статті 6 Закону № 2210, у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, шляхом узгодження умов участі у конкурсній процедурі із закупівлі «Консультативні послуги з питань управління комерційною діяльністю», яка проводилась Державним підприємством обслуговування повітряного руху України (номер бюлетеня: 4 (606) від 09.01.2012, номер оголошення у бюлетені: 007154), (пункт 1);
- за вчинене порушення на ТОВ «Професіонал» накладено штраф у розмірі 68 000,00 грн. (пункт 2);
- визнано, що, зокрема, ТОВ «Професіонал» вчинило порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене пунктом 1 статті 50 та пунктом 4 частини другої статті 6 Закону № 2210, у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, шляхом узгодження умов участі у конкурсній процедурі із закупівлі «Послуги зі складання звітів і проведення ревізій (консультаційні послуги з трансформації фінансової звітності Украероруху за 2010 рік відповідно до Міжнародних стандартів фінансової звітності та проведення аудиту фінансової звітності Украероруху за 2010 рік, складеної відповідно до Міжнародних стандартів фінансової звітності)» (Лот № 1), яка проводилась Державним підприємством обслуговування повітряного руху України (номер бюлетеня: 79 (525) від 04.07.2011, номер оголошення у бюлетені: 104554), (пункт 4);
- за вчинене порушення на ТОВ «Професіонал» накладено штраф у розмірі 68 000,00 грн. (пункт 5);
- визнано, що, зокрема, ТОВ «Професіонал» вчинило порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене пунктом 1 статті 50 та пунктом 4 частини другої статті 6 Закону № 2210, у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, шляхом узгодження умов участі у конкурсній процедурі із закупівлі «Послуги зі складання звітів і проведення ревізій», яка проводилась державним підприємством «Морський торговельний порт «Южний» (номер бюлетеня: 19 (621) від 13.02.2012, номер оголошення у бюлетені: 065164), (пункт 7);
- за вчинене порушення на ТОВ «Професіонал» накладено штраф у розмірі 68 000,00 грн. (пункт 8).
Доводи Відділення щодо наявності у діях позивача та іншого учасника торгів антиконкурентних узгоджених дій ґрунтуються на:
1) спільних засобах зв'язку;
2) спільних особливостях оформлення документів;
3) синхронності дій;
4) спільній господарській діяльності;
5) цінових пропозиціях.
Позивач вважає, що Рішення АМК прийнято Відділенням з порушенням норм матеріального та процесуального права, підлягає визнанню недійсним і скасуванню в частині, яка стосується позивача, з наступних підстав:
- ТОВ «Професіонал» та інший учасник торгів не є пов'язаними особами в розумінні Закону України «Про здійснення державних закупівель»;
- зовнішні ознаки в оформленні документів не можуть свідчити самі по собі про те, що між учасниками процедури відбувся обмін інформацією при підготовці конкурсної пропозиції;
- учасниками торгів було запропоновано замовнику різні ціни, а останній не був позбавлений можливості обрати іншого переможця або відхилити пропозицію Учасників;
- подання учасниками пропозицій в один день є наслідком звичайного співпадіння;
- висновки відповідача про вірогідну узгодженість дій внаслідок використання позивачем та іншим учасником торгів однакових адрес регіональних представництв, зроблені на основі припущень та без урахування факту використання позивачем власних відокремлених приміщень.
У своїх доводах позивач також посилався на те, що розгляд справи Відділенням здійснювався впродовж 9 років без жодних об'єктивних на те причин.
4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним Рішення АМК в оскаржуваних його частинах.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження ТОВ «Професіонал» посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/19008/21 щодо питання застосування розумності строків розгляду справи Антимонопольним комітетом України стосовно позивача; скаржник вказує на те, що по суті Верховним Судом були викладені висновки щодо розумності строків рішення Антимонопольного комітету України, яке є предметом оскарження у справі № 910/19061/21, і саме на підставі того, що у справі № 910/19008/21 судами попередніх інстанцій не було враховано строку розгляду справи, рішення були скасовані, а справа направлена на новий розгляд; скаржник також зазначає, про те, що у випадку розгляду справи відповідачем всі розумні строки розгляду були порушені, а судами попередніх інстанцій не була проаналізована ця обставина - обов'язок своєчасно здійснювати свою діяльність державними органами та установами, чим суди порушили вимоги частини другої статті 3 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; судами попередніх інстанцій також не було досліджено, які обставини викликали такий тривалий строк для розгляду справи, не встановлено і поважності обставин, які примусили відповідача такий тривалий строк розглядати справу.
Стосовно наведених доводів касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Скаржником вказано постанову Верховного Суду у справі № 910/19008/21, в якій зазначені правові висновки, що, на думку позивача, не були враховані судами попередніх інстанцій у розгляді справи.
Так, у постанові Верховного Суду від 18.05.2023 зі справи № 910/19008/21 про визнання недійсним в частині та скасування рішення Антимонопольного комітету України від 23.09.2021 № 60/79-р/к зі справи № 865/89-р-02-06-14, Суд виснував, зокрема, таке.
Ні Закон, ані Правила розгляду заяв і справ порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.1994 № 5, не містять строків, які б визначали тривалість розслідування з моменту його початку до винесення відповідного рішення АМК.
Верховний Суд звертається до рішення Європейський суд з прав людини у справі «Ireland v. the United Kingdom» (Ірландія проти Сполученого Королівства, від 18.01.1978, § 154), в якому останній вказав, що судові рішення, насправді, слугують не лише для вирішення справ у Суді, а і в загалом для того, щоб пояснити, забезпечити й удосконалити норми, визначені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), сприяючи таким чином виконанню державами своїх зобов'язань як учасників Конвенції.
Разом з тим, Антимонопольний комітет України як державний орган із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері публічних закупівель (частина перша статті 1 Закону України «Про Антимонопольний комітет України»), будує свою діяльність на принципах:
- законності;
- гласності;
- захисту конкуренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів (стаття 4 Закону України «Про Антимонопольний комітет України»).
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що господарські суди у розгляді справ про визнання недійсними рішень АМК не повинні перебирати на себе не притаманні суду функції, які здійснюються виключно органами АМК, але при цьому зобов'язані перевіряти правильність застосування органами АМК відповідних правових норм (правова позиція, викладена у низці постанов Верховного Суду, у тому числі, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 910/23000/17).
Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися органом свавільно, а суд повинен мати можливість переглянути рішення, прийняті на підставі реалізації цих дискреційних повноважень, що є запобіжником щодо корупції та свавільних рішень в умовах максимально широкої дискреції державного органу (пункт 75 постанови від 02.07.2019 у справі № 910/23000/17).
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № К(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Верховний Суд зазначає, що у пункті 45 Доповіді Венеціанської комісії щодо Верховенства права, серед іншого, зазначено, що «Потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними. У цьому контексті закон (a law), яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції. Не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади. Отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої такої дискреції та на спосіб її здійснення із достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій».
Верховний Суд, при цьому вказує і на пункт 47, в якому Венеціанська комісія корелювала ці вимоги із зверненням до законодавчого органу: «…парламентові не може бути дозволено зневажати основоположні права людини внаслідок ухвалення нечітких законів. Цим досягається істотно важливий юридичний захист особи супроти держави та її органів і посадових осіб».
Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи, Венеційської комісії хоч формально і не мають обов'язкового характеру, однак вони є дуже важливими для національної практики, зокрема, для надання змістовного тлумачення.
У законодавстві України визначення поняття «дискреційні повноваження» наведено в Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5. Так дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Конституційний Суд України визнає за органом публічної влади право на певні дискреційних повноваження у прийнятті рішень, та застерігає, що «цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів» (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 08.06.2016 № 3-рп/2016).
Верховний Суд виходить з того, що законодавче регулювання не є і не може бути всеосяжним за формою та змістом. Відтак, під час здійснення органом своїх повноважень наявність у нього певної міри розсуду є допустимою та належною. Попри це, межі дискреційних повноважень такого органу не можуть бути неоглядними. Міра такого розсуду повинна бути мінімально достатньою, зокрема, з метою уникнення порушення нормативно-правових приписів та запобіганню зловживання.
З позиції гарантування основоположних прав людини, надання дискреційних повноважень органам обсяг яких не має чітко визначених меж було б несумісним з принципом верховенства права, як одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією і Конституцією України.
Верховний Суд звертається до рішення Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Рисовський проти України» [заява № 29979/04, прийняте 20.10.2011, набуло статусу остаточного 20.01.2012].
У пункті 70 ЄСПЛ вказав таке: «Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява №48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява №21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява №10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119)».
Отже, принцип «належного урядування» покладає обов'язок на орган діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб, запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
З огляду на викладене, Верховний Суд зазначає, що принцип «належного урядування» має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу «належного урядування» забезпечує прийняття суб'єктами легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип «належного урядування» підкреслює те, що між особою та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.
Верховний Суд висновує, що дискреційні повноваження Антимонопольного комітету України мають узгоджуватися з конституційним принципом верховенства права, та такими його елементами, як юридична визначеність та заборона свавілля.
Верховний Суд виходить з того, що при реалізації дискреційного повноваження суб'єкт зобов'язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог.
Ураховуючи статтю 19 Конституції України, статтю 6 Конвенції, вказані рішення ЄСПЛ, приписи Закону № 2210, Закону України «Про Антимонопольний комітет України», Верховний Суд вважає, що під час прийняття рішення Комітет має переслідувати лише ту мету, задля якої його наділено такими повноваженнями; дотримуватись принципу об'єктивності й безсторонності, враховуючи лише ті чинники, які стосуються конкретної справи; дотримуватися принципу рівності перед законом, не допускаючи несправедливої дискримінації; забезпечувати належну рівновагу між несприятливими наслідками, які його рішення може мати для прав, свобод чи інтересів осіб, та переслідуваною при цьому метою; приймати своє рішення в межах строку, прийнятного під кутом зору питання, яке вирішується; забезпечувати послідовне застосування загальних нормативно-правових приписів з одночасним врахуванням конкретних обставин кожної справи, пропорційності, розумності строку, обґрунтованості.
Критеріями судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень є: критерії перевірки діяльності такого суб'єкта, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об'єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття.
Суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) Антимонопольного комітету України поза межами перевірки за критеріями, визначеними у статті 19 Конституції України та статті 59 Закону № 2210.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням суду є контроль за легітимністю прийняття рішень. Суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу.
Відтак, судова практика ЄСПЛ щодо правозастосування статті 6 Конвенції у контексті питання необхідного обсягу судового контролю встановлює загальну рамку, в межах якої дискреційна влада може здійснюватися і юридично контролюватися.
Критеріями перевірки законності оспорюваного рішення є конституційні положення про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (формальний критерій), а складові принципу верховенства права дають суду підстави досліджувати зміст ухваленого рішення (сутнісний критерій) на предмет відповідності легітимній меті, недискримінації, пропорційності тощо.
Верховний Суд висновує, що дискреція не є довільною; вона завжди здійснюється відповідно до закону (права), оскільки, згідно з частиною другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України
Хоч окремі розслідування можуть проводитись з прийнятною тривалістю, проте загальна тривалість має відповідати, зокрема, принципу верховенства права, як одному з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конституцією України так принципу «належного урядування».
Проведення розслідування у такий строк (майже понад 9 років) за трьома процедурами закупівель з двома учасниками, ураховуючи строки притягнення до відповідальності встановлені у статті 42 Закону № 2210 (п'ять років з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення - з дня закінчення вчинення порушення; строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачені пунктами 13-16 статті 50 цього Закону, становить три роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення - з дня закінчення вчинення порушення) має бути обґрунтовано об'єктивними та поважними причинами, які пов'язані безпосередньо із розглядом справи Антимонопольним комітетом України, як-то: складністю справи, поведінкою сторін (відповідачів антимонопольної справи), діями/бездіяльністю відповідних державних органів, у тому числі, Комітету тощо.
З'ясуванню підлягає питання чи вплинуло розслідування у такий строк та прийняття рішення АМК після 9 років з початку розслідування на права позивача, у тому числі, майнові. Також оцінка доводів має відбуватися, у тому числі, в контексті реалізації позивачем права на захист у межах антимонопольної справи з урахуванням того, чи не було надмірним тягарем для позивача реалізація такого права у такий строк (9 років).
Зазначена постанова Верховного Суду ухвалена у подібних правовідносинах зі справою № 910/19061/21 (судові рішення в якій є предметом касаційного перегляду) за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
Зокрема, у справі № 910/19008/21, на яку посилається скаржник, оскаржувалося те саме рішення АМК від 23.09.2021 № 60/79-р/к зі справи № 865/89-р-02-06-14 «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» (але іншим учасником тих самих торгів, що й у справі, яка розглядається), при цьому позивачі в обох справах посилались на нерозумність строків розслідування органом АМК.
Так, у розгляді справи № 910/19061/21 скаржник послідовно зазначав про те, що розслідування Відділенням тривало значний час і Відділення не приймало рішення в антимонопольній справі протягом 9 років.
Водночас зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій фактично залишили вказаний довід позивача без дослідження та оцінки, зокрема, з урахуванням та в аспекті тих критеріїв, які наведені у постанові Верховного Суду від 18.05.2023 зі справи № 910/19008/21 щодо необхідності: встановлення наявності/відсутності об'єктивних та поважних причин, які пов'язані безпосередньо із розглядом справи органом Антимонопольного комітету України, як-от: складністю справи, поведінкою сторін (відповідачів антимонопольної справи), діями/бездіяльністю відповідних державних органів, у тому числі, органу Антимонопольного комітету України тощо; дослідження питання чи вплинуло розслідування у такий строк та прийняття Рішення АМК після 9 років з початку розслідування на права позивача, у тому числі, майнові. Також оцінка доводів має відбуватися, у тому числі, в контексті реалізації позивачем права на ефективний захист у межах антимонопольної справи з урахуванням того, чи не було надмірним тягарем для позивача реалізація такого права у такий строк (9 років).
Однак, зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій не з'ясували означені питання, які мають істотне та важливе значення для встановлення обставин у справі.
При цьому суд касаційної інстанції в силу імперативних положень частини другої статті 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.
Відповідно до положень статті 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з частиною першою статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Враховуючи викладене у цій постанові, оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону (статтям 86, 236, 237 ГПК України) не відповідають.
Отже, доводи касаційної скарги з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України знайшли своє підтвердження, відповідно наявні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ураховуючи доводи касаційної скарги, які є нерозривними у їх сукупності та з огляду на те, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, а суд апеляційної інстанції не усунув вказане порушення, що мало своїм наслідком не встановлення обставин, що є визначальними, вагомими і ключовими у цій справі у вирішенні даного спору, беручи до уваги межі розгляду справи судом касаційної інстанції, імперативно визначені статтею 300 ГПК України, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, § 54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Суд касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при прийнятті оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку знайшли своє підтвердження з мотивів і міркувань, викладених у цій постанові.
Порушення судами норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу ТОВ «Професіонал» задовольнити, судові рішення у справі скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду суду слід звернути увагу на викладене у цій постанові, надати належну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, перевірити зазначені в цій постанові доводи та докази, а також вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку, і, в залежності від встановленого, вирішити спір відповідно до закону.
Судові витрати
Розподіл судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України не здійснюється, адже суд не змінює та не ухвалює нового рішення, а скасовує оскаржувані судові рішення та передає справу на новий розгляд, тому за результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у справі.
Керуючись статтями 300, 308, 310, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю аудиторської фірми «Професіонал» задовольнити.
2. Рішення господарського суду міста Києва від 08.12.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2023 у справі № 910/19061/21 скасувати.
3. Справу № 910/19061/21 передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Т. Жайворонок