28 лютого 2024 року
справа №260/8479/23
провадження № П/380/26453/23
Львівський окружний адміністративний суд, у складі:
головуючої-суддіЧаплик І.Д.
секретар судового засіданняЛєбєдєв Д.Ю.
за участі:
представника Закарпатського окружного адміністративного суду Чубірко М.І.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв'язку за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Закарпатського окружного адміністративного суду, Державної судової адміністрації України за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головного управління Державної казначейської служби у Закарпатській області про визнання протиправними дій та стягнення суддівської винагороди, -
ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) звернувся із позовом до Закарпатського окружного адміністративного суду (місцезнаходження: 88000, м. Ужгород, вул. Загорська, 30, ЄДРПОУ: 35231455), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Державної судової адміністрації України (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5; ЄДРПОУ: 26255795), в якому просить:
визнати протиправними дії Закарпатського окружного адміністративного суду щодо нездійснення виплати суддівської винагороди за період з квітня по серпень 2020 року ОСОБА_1 , як судді Закарпатського окружного адміністративного суду;
стягнути із Закарпатського окружного адміністративного суду на користь ОСОБА_1 - судді Закарпатського окружного адміністративного суду суму нарахованої, але не виплаченої суддівської винагороди в розмірі 173 471 грн 48 коп. з утриманням при виплаті передбачених законом податків та обов'язкових платежів;
допустити до негайного виконання судове рішення в частині стягнення із Закарпатського окружного адміністративного суду на користь позивача суддівської винагороди за один місяць, з утриманням передбачених законом податків та обов'язкових платежів.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020, зазначає, що йому з квітня 2020 року по серпень 2020 року відповідач нараховував та сплачував щомісячну суддівську винагороду у розмірі 10 мінімальних заробітних плат. При цьому, відповідачем протиправно не застосовано і не сплачено суддівську винагороду щомісяця у розмірі 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, недоплачена сума відображена у довідках Закарпатського окружного адміністративного суду №42 та №49 від 20.11.2023 та складає 173 471 грн 48 коп., яку позивач просить стягнути з утриманням при виплаті передбачених законом податків та обов'язкових платежів.
Ухвалою суду від 14.11.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, залучено третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Державну судову адміністрацію України (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Липська, 18/5; ЄДРПОУ: 26255795) та Головне управління Державної казначейської служби у Закарпатській області (88000, Закарпатська обл., м. Ужгород, вул. П. Мирного, 2а, ЄДРПОУ 37975895). Підготовче засідання призначено на 29.11.2023 у приміщенні Львівського окружного адміністративного суду (м. Львів, вул. Чоловського, 2).
Відповідач - Закарпатський окружний адміністративний суд 24.11.2023 подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Відзив обґрунтований тим, що здійснюючи у період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року виплату суддівської винагороди позивачу у розмірі, визначеному абзацом 1 статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” (у редакції Закону № 553-ІХ), діяв на підставі, у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, оскільки з 18.04.2020 відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ). Вказує, що на момент прийняття оскаржуваних дій та наказу про нарахування суддівської винагороди, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (у редакції Закону № 553-ІХ) положення частин першої, третьої статті 29 такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) не визнавались (до 28.08.2020). Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020, яким визнано неконституційною наведену норму, на спірні правовідносини з 18.04.2020 по 28.08.2020 не впливає, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до прийняття такого рішення. Ураховуючи рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020, починаючи з 28 серпня 2020 р. виплата суддівської винагороди позивачу здійснюється у повному обсязі відповідно до статті 135 Закону.
Ухвалою суду від 27.11.2023 задоволено клопотання представника відповідача про участь у судових засіданнях у справі № 260/8479/23 у режимі відеоконференції з використанням комплексу технічних засобів та підсистеми відеоконференцзв'язку “ВКЗ”.
29.11.2023 розгляд справи відкладено до 20.12.2023 для уточнення позовних вимог та з'ясування статусу Державної судової адміністрації України.
20.12.2023 розгляд справи відкладено до 24.01.2024 у зв'язку з технічним збоєм у роботі програми «ВКЗ».
23.01.2024 від позивача на адресу суду надійшла заява про зміну позовних вимог, в якій позивач просив визначити позовні вимоги в наступній редакції:
Визнати протиправними дії Закарпатського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за квітень-серпень 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження згідно з ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»;
зобов'язати Закарпатський окружний адміністративний суд здійснити нарахування та виплату суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за квітень-серпень 2020 року відповідно до статті 135 Закону Украї ни “Про судоустрій і статус суддів”, без застосування обмеження передбачених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в сумі 173 471,48 грн;
зобов'язати Державну судову адміністрацію України виділити Закарпатському окружному адміністративному суду кошти для виплати суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за квітень-серпень 2020 року в сумі 173 471,48 грн., в зв'язку з чим змінити процесуальний статус Державної судової адміністрації України з третьої особи на відповідача.
Протокольною ухвалою від 24.01.2023 суд задоволив заяву позивача, про зміну позовних вимог та прийняв їх до розгляду, ухвалив розгляд справи здійснювати в межах заяви про зміну позовних вимог та змінив процесуальний статус Державної судової адміністрації України з третьої особи на відповідача, підготовче засідання відклав до 21.02.2024.
Відповідач - Державна судова адміністрація України позов не визнала, подала до суду відзив на позовну заяву, в якому покликається на рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 №3-рп/2012, в якому останній, даючи офіційне тлумачення, зокрема, ст. 95 Конституції України, зазначив, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. У рішенні від 26.12.2011 №20-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічні безпеці України, що згідно з ч.1 ст.17 Конституції України є найважливішою функцією держави. А тому у зв'язку із поширенням коронавірусу COVID-19 на території України ВР України 13.04.2020 прийнято Закон України №553-ІХ “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, який набрав чинності 18.04.2020. Відповідно до ч.ч.1, 3 ст. 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” (у редакції Закону №553-ІХ) встановлено, що у квітні 2020 року та на період завершення місяця, в якому відміняється карантин, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ нараховується у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Обмеження, встановлене в частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди. Таким чином, суддівська винагорода обмежувалася максимальним розміром 47 230 грн на місяць. Отже, Закарпатський окружний адміністративний суд як розпорядник коштів нижчого рівня не мав правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” (у редакції Закону №553-ІХ). З огляду на викладене, просить відмовити у задоволенні адміністративного позову.
Третя особа пояснень по суті спору до суду не подавала.
Протокольною ухвалою від 21.02.2024 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 28.02.2024.
В судове засідання з'явився лише представник Закарпатського окружного адміністративного суду, який проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явилися, явку уповноважених представників не забезпечили.
Частинами 1, 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що неприбуття у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. З цих підстав, а також зважаючи на клопотання позивача про розгляд справи без його участі та подані відповідачами пояснення по суті спору, суд вважає за можливе розгляд справи провести без їх участі.
Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, заслухавши пояснення представника відповідача з його участю на засіданні, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини.
Указом Президента України від 28.12.2010 №1290/2010 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Хустського районного суду Закарпатської області та наказом голови суду від 28.03.2011 №18-к зараховано до штату суду.
Указом Президента України від 13.03.2013 №133/2103 «Про переведення суддів» ОСОБА_1 переведено на посаду судді Закарпатського окружного адміністративного суду та наказом голови суду від 03.04.2013 №42/04-05 зараховано до штату суду.
Указом Президента України від 02.11.2017 №350/2017 «Про переведення суддів» ОСОБА_1 призначено безстроково на посаду судді Закарпатського окружного адміністративного суду та наказом голови суду від 06.11.2017 №239/к зараховано до штату суду.
За період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року позивачу нарахована суддівська винагорода відповідно до статті 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року.
Відповідно до архівної відомості Закарпатського окружного адміністративного суду №237 за період з січня 2020 року по грудень 2020 року та довідок Закарпатського окружного адміністративного суду №42 та №49 від 20.11.2023 загальна сума нарахованої суддівської винагороди ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року складає 479 616,39 грн., а виплаченої - 306 144,91 грн. Загальна сума обмеження суддівської винагороди позивача за спірний період становить 173 471,48 грн.
Суд зазначає, що суддівська винагорода ОСОБА_1 за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 нарахована відповідно до ст. 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” із застосуванням обмеження у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020, замість ст.135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.
Вважаючи застосування відповідачем - Закарпатським окружним адміністративним судом обмеження виплати суддівської винагороди десятьма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року, передбаченого статтею 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” таким, що порушує право позивача на належне матеріальне забезпечення, останній звернувся з цим позовом до суду.
Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано такі обставини справи та норми чинного законодавства.
Згідно з ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема в рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 01.12.2004 № 19-рп/2004, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 22.05.2008 № 10-рп/2008, від 03.06.2013 № 3-рп/2013, а також від 04.12.2018 № 11-р/2018.
Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом № 1402-VIII) гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом України від 02.06.2016 №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII), положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.
У преамбулі Закону № 1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Статтею 4 Закону № 1402-VIII визначено, що судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Цим Законом, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції. Суд звертає увагу на те, що Конституція України у редакції Закону №1402-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що «розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій».
З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 указаного Закону, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.
Частиною першою статті 135 Закону № 1402-VIII імперативно визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII , який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.
Статтею 130 Конституції України закріплено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Так, відповідно до частини другої статті 135 Закону № 1402-VІІІ суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII, яка згідно з рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11.03.2020 діє в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII, базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до частини дев'ятої статті 135 Закону № 1402- VIII обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
Аналіз частини другої статті 130 Конституції України та частини першої статті 135 Закону № 1402- VIII свідчить про те, що розмір суддівської винагороди встановлюється виключно Законом України “Про судоустрій і статус суддів”, що узгоджується з принципом незалежності судді, який відповідно до п.п. 7, 8 частини п'ятої статті 48 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” забезпечується окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом і належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.
У рішенні від 08.04.2016 №4-рп/2016 у справі №1-8/2016 Конституційний Суд України вкотре зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого ч. 1 ст. 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.
У рішенні від 03.06.2013 №3-рп/2013 у справі №1-2/2013 Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить ч. 1 ст. 55 Конституції України.
У рішенні від 04.12.2018 №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов'язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у ст. 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність. Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10.07.1998, у п.п. 6.1 п. 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 553-IX, згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон № 294-IX доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут - в редакції, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року): “установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга).
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті; частина третя).
Суд звертає увагу, що з 18.04.2020 суддівська винагорода нарахована та виплачена позивачу з урахуванням обмежень, встановлених зазначеним Законом №553-ІХ.
Однак, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення ч.ч. 1, 3 ст. 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” від 14.11.2019 №294-ІХ зі змінами, абз. 9 п. 2 розділу ІІ Прикінцеві положення Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” від 13.04.2020 №553-ІХ.
За текстом цього Рішення, указані положення законів № 294-IX, № 553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Проте, суд зазначає, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII й норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.
З 30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно із Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)” (далі - Закон № 1401-VIII).
Цим Законом, з-поміж іншого, статтю 130 Основного Закону України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище. У контексті спірних правовідносин потрібно наголосити, що Конституція України у редакції Закону № 1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що “розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій”.
З цією конституційною нормою співвідносяться норми частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII, які у поєднанні (системному зв'язку) дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій.
Наявність в Конституції України згаданої норми дає підстави для висновку, що для цієї групи правовідносин у сфері організації судової влади (йдеться про суддівську винагороду) закон про судоустрій є спеціальним законом, відповідно він має пріоритет над іншими нормативно-правовими актами не лише змістовний, але й певною мірою ієрархічний. Щодо останнього, то мається на увазі те, що позаяк Конституція України, відповідно до її статті 8, має найвищу юридичну силу, наявність в її тексті прямої вказівки на спосіб визначення суддівської винагороди слугує безапеляційним способом подолання будь-яких протиріч у правовому регулюванні правовідносин на кшталт тих, з яких виник цей спір, на користь спеціального закону (про судоустрій). Окрім того, норми Конституції України є нормами прямої дії, а отже, при вирішенні спору суд може застосовувати їх безпосередньо, особливо тоді, коли закон чи інший нормативно-правовий акт їм суперечить (частина четверта статті 7 КАС України).
Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України.
Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди не вносилися, відтак законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було.
Щодо Закону № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону № 294-ІХ, зокрема доповнено його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону № 553-ІХ), то у вимірі наведених вище міркувань та правового регулювання спірних відносин суд зазначає, що цей Закон, оскільки він не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону № 1402-VIII (стосовно розміру суддівської винагороди), не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII. Вирішення нормотворчих колізій має вирішуватись на підході, відповідно до якого перевагу у застосуванні має спеціальна правова норма, якщо її видання передбачено актом вищої юридичної сили.
У цьому зв'язку суд, зазначає, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ). Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож “спеціальність” Закону № 1402-VIII, зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її “продовженням”, у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх).
Суд звертає увагу, що Закон № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в частині другій статті 95 Конституції України та деталізовані у БК України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).
Верховний Суд у постановах від 03.03.2020 у справі № 340/1916/20, від 22.07.2021 № 260/3598/20, від 14.12.2021 у справі № 120/5245/20-а, від 21.12.2021 у справі № 140/15762/20, від 09.06.2022 у справі № 280/136/21, від 18.04.2022 у справі № 260/4417/20 та багатьох інш. висловив правову позицію з приводу застосування положень статті 135 Закону № 1402-VIII при виплаті суддівської винагороди (у період з 18.04.2020 по 28.08.2020), усуваючи таким чином правову колізію, яка виникла у зв'язку із набранням чинності положень Закону № 553-ІХ, яким Закон № 294-ІХ було доповнено статтею 29.
Зокрема, у вказаних постановах Верховний Суд зазначив, що розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України. Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який мовиться у позовній заяві не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було.
З приводу Закону № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону № 294-ІХ, серед іншого шляхом доповнення його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону № 553-ІХ), Верховний Суд у наведених справах наголошував, що цей Закон не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону №1402-VIII (стосовно розміру суддівської винагороди), а тому означений Закон не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом №553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII (пункт 56). Для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ). У цьому зв'язку Суд підкреслив, що Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону № 1402-VIII, зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її «продовженням», у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх).
З огляду на викладене, суд вважає неправомірним нарахування та виплату судді судді Микуляку Павлу Павловичу суддівської винагороди за квітень-серпень 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження розміру суддівської винагороди, передбаченого статтею 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ; у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин).
Щодо питання матеріального забезпечення суддів Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року зазначив, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку; неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.
Необхідно підкреслити, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.
Отже, позовні вимоги щодо визнання протиправними дій Закарпатського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за квітень-серпень 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження згідно з ст.29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
При вирішенні питання щодо обрання належного та ефективного способу захисту порушених прав позивача суд зазначає таке.
Згідно з нормами частин 3 та 4 статті 148 Закону України № 1402-VIII, ДСА України здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.
Відповідно до статті 149 цього Закону суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
В силу частини 1 та 2 статті 22 Бюджетного кодексу України, за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Головними розпорядниками бюджетних коштів є Державна судова адміністрація України.
Пунктами 2 та 4 частини 5 статті 22 Бюджетного кодексу України передбачено, що головний розпорядник бюджетних коштів: організовує та забезпечує на підставі Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету) та плану діяльності на середньостроковий період складання проєкту кошторису та бюджетного запиту і подає їх Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу); затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством.
Згідно з частиною 1 статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну судову адміністрацію України, що затверджене рішенням Вищої ради правосуддя від 17 січня 2019 року № 141/0/15-19, ДСА України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади в межах повноважень, установлених законом.
Пунктом 2 цього Положення закріплено, що ДСА України здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів.
Пунктом 6 вказаного Положення передбачено, що Державна судова адміністрація України відповідно до визначених завдань здійснює, зокрема, функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів (крім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони, ДСА України та її територіальних управлінь.
Отже, з урахуванням наведеного, виплата суддівської винагороди здійснюється в межах бюджетних призначень, головним розпорядником яких є ДСА України. Апеляційні, окружні адміністративні, господарські суди чи ТУ ДСА України, як розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня, здійснюють свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі, зокрема на 2020 рік.
Суд зазначає, що Закарпатський окружний адміністративний суду в силу наведених положень є розпорядником коштів нижчого рівня по відношенню до ДСА України. Відтак, здійснює свої повноваження в межах асигнувань, які ДСА України затвердила у його кошторисі.
Згідно з довідками Закарпатського окружного адміністративного суду №42 та №49 від 20.11.2023 позивач отримував суддівську винагороду в обмеженому розмірі, згідно з статтею 29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Недоотримана суддівська винагорода -складає 173 471,48 грн.
Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону № 1402-VIII у зіставленні з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої, частини п'ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, оскільки головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є ДСА, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме ДСА як суб'єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
Відтак, невиплата позивачу суддівської винагороди в повному обсязі пов'язана із діяльністю ДСА України (співвідповідача) як головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності усіх судів (крім Верховного Суду; стаття 148 Закону України № 1402-VIII), відповідно як суб'єкта владних повноважень, діями якого порушено право позивача.
Із урахуванням статусу ДСА України як головного розпорядника бюджетних коштів та учасника бюджетного процесу у питаннях фінансування судової системи Верховний Суд у постанові від 24 вересня 2020 року у справі № 280/788/19 дійшов висновку про правильність рішення судів у спорі «щодо розміру суддівської винагороди», яким зобов'язано ДСА України здійснити фінансування розпорядника коштів нижчого рівня з єдиного рахунку Державного бюджету України, передбаченого для виконання рішень судів на користь суддів, для проведення виплати судді недоотриманих сум суддівської винагороди. Така ж позиція викладена у постанові від 15 серпня 2023 року у справі № 120/19262/21-а.
Обираючи спосіб захисту порушеного права позивача суд виходить з того, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб'єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту.
З огляду на вищевикладений висновок суду касаційної інстанції, предмет позову та встановлених у цій справі обставин, суд вважає, що пред'явлені позивачем позовні вимоги підлягають задоволенню у спосіб зобов'язання Державної судової адміністрації України виділити Закарпатському окружному адміністративному суду кошти для виплати суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за квітень-серпень 2020 року та відповідно зобов'язання Закарпатського окружного адміністративного суду здійснити виплату суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за квітень-серпень 2020 року відповідно до статті 135 Закону Украї ни “Про судоустрій і статус суддів”, без застосування обмеження передбачених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з утриманням з цих сум передбачених законом подат ків та обов'язкових платежів при їх виплаті.
Подібна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 24 вересня 2020 року у справі 280/788/19, від 27.07.2023 у справі №240/3795/22, від 13.07.2023 у справі № 280/1233/22, від 22 грудня 2021 року у справі № 160/15369/20 та від 5 лютого 2024 року у справі № 990/235/23.
Враховуючи обраний спосіб захисту прав позивача, п. 2 ч.1 ст. 371 КАС України щодо негайного виконання рішення суду в межах суми стягнення за один місяць застосуванню не підлягає.
З урахуванням принципу змагальності, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі, положення Кодексу адміністративного судочинства України передбачають не лише обов'язок суб'єкта владних повноважень (відповідача у справі) щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, але й обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Окрім того, суд зазначає, що відповідно до частин 1 та 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з положеннями статті 9 Конституції України та статті 17, частини 5 статті 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-ІV, суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція), застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Загальною Декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2) та в Конвенції (стаття 13), відповідно до якої кожен, чиї права та свободи було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до пункту 22 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року (заява № 63134/00) поняття власності, яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу №1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як майнові права, і, таким чином, як власність в цілях вказаного положення.
Відповідно до пункту 23 цього рішення в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.
При цьому, у відповідності до пункту 26 названого рішення органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Згідно з вимогами ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позовних вимог.
Оскільки позивач на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір” звільнений від сплати судового збору за подання цього позову, а сторони не подали суду доказів понесення інших видів судових витрат, підстав стягнення судових витрат немає.
Керуючись ст. ст. 2, 8-10, 19-21, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 293, 295-297, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -
позов задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Закарпатського окружного адміністративного суду щодо нарахування та виплати судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за квітень-серпень 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження згідно з ст.29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік”.
Зобов'язати Державну судову адміністрацію України (01601. м. Київ. вул. Липська, 18/5, код ЄДРПОУ 26255795) виділити Закарпатському окружному адміністративному суду кошти для проведення виплати недоплаченої суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за квітень-серпень 2020 року.
Зобов'язати Закарпатський окружний адміністративний суд здійснити виплату суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за квітень-серпень 2020 року відповідно до статті 135 Закону Украї ни “Про судоустрій і статус суддів”, без застосування обмеження, передбаченого ст.29 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” з урахуванням раніше сплачених сум та з відрахуванням обов'язкових платежів.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду із врахуванням п.п.15.5 п.15 розділу VII Перехідні положення КАС України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складено 01.03.2024.
Суддя Чаплик І.Д.