29 лютого 2024 року № 320/7785/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку.
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі по тексту також позивачка, ОСОБА_1 ) з позовом до Державної фіскальної служби України (далі по тексту також відповідач, ДФС України), в якому просить суд стягнути з відповідача на користь позивачки середній заробіток за час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі №826/6524/17 за період з 14.01.2022 по 13.01.2023 включно у розмірі 164205,60 грн.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивачка повідомила, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі №826/6524/17 визнано протиправним та скасовано наказ Державної фіскальної служби України від 20.04.2017 №877-о «Про звільнення ОСОБА_2 ».
Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу взаємодії з дипломатичними установами управління організаційно-технічної підтримки Департаменту міжнародних зв'язків Державної фіскальної служби України з 21.04.2017.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 21.04.2017 по 04.01.2019 у сумі 214625,13 грн.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу взаємодії з дипломатичними установами управління організаційно-технічної підтримки Департаменту міжнародних зв'язків Державної фіскальної служби України та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 8841,84 грн (дев'ять тисяч п'ятсот п'ятдесят одна гривня 01 коп.) допущено до негайного виконання.
Однак, до теперішнього часу рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі №826/6524/17 залишається не виконаним, у зв'язку з чим позивачка вважає, що відповідно до положень статті 236 Кодексу законів про працю України вона має право на стягнення з ДФС України середнього заробітку за період з 14.04.2021 по 13.01.2023 включно, тобто по день звернення до адміністративного суду з даним позовом включно.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 28.03.2023 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач був проінформований про відкриття провадження у справі шляхом направлення на електронну адресу відповідної ухвали, що підтверджується довідкою, сформованою програмним забезпеченням «Діловодство спеціалізованого суду», про у встановлені строки відзив на позов до суду направлений не був.
Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Згідно з частиною другою статті 175 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі №826/6524/17 визнано протиправним та скасовано наказ Державної фіскальної служби України від 20.04.2017 №877-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу взаємодії з дипломатичними установами управління організаційно-технічної підтримки Департаменту міжнародних зв'язків Державної фіскальної служби України з 21.04.2017.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 21.04.2017 по 04.01.2019 у сумі 214625,13 грн.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу взаємодії з дипломатичними установами управління організаційно-технічної підтримки Департаменту міжнародних зв'язків Державної фіскальної служби України та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 8841,84 грн (дев'ять тисяч п'ятсот п'ятдесят одна гривня 01 коп.) допущено до негайного виконання.
Зміна прізвища позивачки з « ОСОБА_3 » на « ОСОБА_1 » підтверджується свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_1 від 12.04.2018, виданим Подільським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в місті Києві.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.02.2021 у справі №640/26089/19 визнано протиправною бездіяльність Державної фіскальної служби України щодо затримки виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі № 826/6524/17.
Стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі № 826/6524/17, а саме, за період з 06.02.2019 до 26.12.2019 включно в розмірі 127693,01 грн.
На виконання означеного рішення Окружним адміністративним судом міста Києва 15.07.2021 видано виконавчий лист №640/26089/19.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.01.2022 у справі №640/9207/21 стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду в адміністративній справі № 826/6524/17 у розмірі 260105,88 грн з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.
На виконання означеного рішення Окружним адміністративним судом міста Києва 14.02.2022 видано виконавчий лист №640/9207/19.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивачка зазначає, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі №826/6524/17 до теперішнього часу не виконано, у зв'язку з чим просить відповідно до положень статті 236 Кодексу законів про працю України стягнути з ДФС України середній заробіток за період з 14.01.2022 по 13.01.2023.
Надаючи оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно з положеннями статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
При цьому статтею 236 Кодексу Законів про працю України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку за час затримки.
Статтею 129 Конституції України обов'язковість рішень суду (до яких належать і ухвали) визначена як одна з основних засад судочинства.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення є обов'язковими до виконання.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Згідно з частинами другою та третьою статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
У відповідності з пунктом 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
Згідно з частиною другою статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Аналіз наведених вище норм законодавства, дає підстави для висновку, що рішення судів про поновлення на роботі є обов'язковими та виконуються негайно, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.
Поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, а тому правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади), з тими ж функціональними обов'язками, які мали місце до звільнення. Обов'язком боржника є не лише видання наказу (розпорядження) про поновлення працівника на роботі, а й фактичний допуск поновленого працівника до виконання попередніх обов'язків.
Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акту органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника. Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.
Верховний Суд у постанові від 26.02.2020 у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18) зазначив, що КЗпП України не містить поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов'язків, тобто, створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов'язків».
Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 17.06.2020 у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18) та від 26.05.2022 у справі №640/4699/20 (провадження № К/9901/36398/21).
Як свідчать матеріали справи та не спростовано відповідачем, поновлення позивачки на посаді, фактичного допуску її до виконання попередніх обов'язків з наданням відповідного робочого місця, збереження заробітної плати, створення належних умов праці, які були до її незаконного звільнення, не відбулося, а відтак у суду є підстави вважати, що відповідачем не виконано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі №826/6524/17.
Суд зауважує, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04) зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
Частинами першою та другою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Слід зазначити, що усталеною є позиція Верховного Суду про покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 236 КЗпП України, незалежно від дій чи ініціативи працівника щодо поновлення на роботі, а також незалежно від причин зволікання із виконанням судового рішення, оскільки диспозиція цієї норми трудового законодавства пов'язує виплату середнього заробітку виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню роботодавцем (зокрема, постанови Верховного Суду від 24.12.2020 у справі № 807/2434/15, від 19.04.2021 у справі №826/11861/17, від 24.06.2021 у справі №640/15058/19, від 20.07.2021 у справі №826/3465/18, від 21.10.2021 у справі №640/19103/19).
Верховний Суд у постанові від 19.05.2022 у справі №160/288/19 зауважив, що положення КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, в цьому випадку - пред'явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі.
Правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зокрема, зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 31.07.2019 №813/593/17, від 24.09.2019 №826/16191/17, а також в постанові від 03.10.2019 у справі №804/8042/17 тощо.
Верховним Судом в постанові від 23.04.2020 у справі № 826/9731/18 зроблено наступний правовий висновок, який враховується судом при виборі та застосуванні норм права у спірних правовідносинах.
Стаття 236 Кодексу Законів про працю України не містить жодних застережень, щодо звільнення власника або уповноваженого ним органу від відповідальності за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
Обов'язок виплатити поновленій на посаді особі середній заробіток за час вимушеного прогулу не залежить від обставин та причин невиконання судового рішення про поновлення такої особи на посаді.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №711/8138/18 виснувала, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов'язок полягає в тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.
В постанові від 15.05.2020 у справі № 500/424/19 Верховний Суд зазначив, що поновлення на роботі має бути реальним, тобто з відновленням трудових відносин між працівником і роботодавцем, що, виходячи зі змісту статей 21 і 24 Кодексу Законів про працю України, передбачає не лише винесення наказу про поновлення працівника на роботі, але і фактичний допуск його до роботи, виконання працівником своїх службових (посадових) обов'язків, а роботодавцем - обов'язку виплачувати працівникові заробітну плату.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII також передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Враховуючи викладене, суд доходить до висновку про те, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі №826/6524/17 підлягало негайному виконанню, зокрема, в частині поновлення позивачки на посаді з моменту його винесення.
Оскільки позивачку на момент звернення до адміністративного суду з позовною заявою у цій справі (14.01.2023) на роботі фактично не поновлено, сплаті на її користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу внаслідок затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі за період з 14.01.2022 по 13.01.2023 включно відповідно до заявлених позовних вимог.
У свою чергу, обчислення середньої заробітної плати для оплати вимушеного прогулу внаслідок затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі здійснюється відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Згідно з пунктом 1 Порядку № 100 цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Абзацом першим пункту 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до пункту 10 Порядку №100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.
Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
Пункт 10 Постанови №100 був виключений постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100», яка набрала законної сили 12.12.2020, у зв'язку з чим після цієї дати не здійснюється коригування середньої заробітної плати у разі подальшого (після 12.12.2020) підвищення тарифних ставок і посадових окладів.
Як встановлено судом, позивачка була звільнена з посади головного державного інспектора відділу взаємодії з дипломатичними установами управління організаційно-технічної підтримки Департаменту міжнародних зв'язків Державної фіскальної служби України з 21 квітня 2017 року.
Таким чином, середня заробітна плата їй обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно з п. 2 Порядку №100, а саме, за лютий та березень 2017 року.
Згідно з довідкою ДФС України від 25.04.2017 №311, доданою до матеріалів справи, за лютий та березень 2017 року позивачці було нараховано 11368,00 грн, фактична кількість відпрацьованих робочих днів у цьому періоді складає 27, внаслідок чого середньоденна заробітна плата дорівнює 421,04 грн (11368 грн : 27 днів).
Як було вказано вище, позивачкою у цій справі охоплено період з 14.01.2022 по 13.01.2023.
Розрахунок кількості робочих днів є таким:
- січень 2022 року - 12 робочих днів;
- лютий 2022 року - 20 робочих днів;
- березень 2022 року - 23 робочих дні;
- квітень 2022 року - 20 робочих днів;
- травень 2022 року - 23 робочих дні;
- червень 2022 року - 22 робочих дні;
- липень 2022 року - 21 робочих день;
- серпень 2022 року - 23 робочих дні;
- вересень 2022 року - 21 робочий день;
- жовтень 2022 року - 22 робочих дні;
- листопад 2022 року - 22 робочих дні;
- грудень 2022 року - 22 робочих дня;
- січень 2023 року - 10 робочих днів.
Загальна кількість робочих днів - 261.
При обчисленні кількості робочих днів суд враховує, що відповідно до пункту 2 Глави ХІХ «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
У свою чергу, частиною шостою статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (набрав чинності 24.03.2022) визначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої - п'ятої статті 67, статей 71, 73, 78-1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України "Про відпустки".
Таким чином, починаючи з 24.03.2022 не застосовуються, зокрема, такі норми:
- ч. 3 ст. 67 КЗпП України (у випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого);
- ст. 73 КЗпП України (святкові і неробочі дні).
Як вбачається з матеріалів справи, посадовий оклад за посадою позивачки до звільнення був встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15 “Питання оплати праці працівників державних органів” (із змінами) та складав 5900,00 грн.
У подальшому посадовий оклад за посадою, з якої незаконно звільнено позивачку, щорічно підвищувався та, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2020 №16, у 2020 році складав 8500 грн. (головний спеціаліст державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію України).
Суд визнає непереконливими посилання позивача на необхідність врахування постанови Кабінету Міністрів України від 02.02.2022 №89 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 р. № 15 і від 24 травня 2017 р. № 358», оскільки, як було вказано вище, пункт 10 Постанови №100 був виключений постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100», яка набрала законної сили 12.12.2020, у зв'язку з чим після цієї дати не здійснюється коригування середньої заробітної плати у разі подальшого (після 12.12.2020) підвищення тарифних ставок і посадових окладів.
Враховуючи, що коефіцієнт коригування відповідно до пункту 10 Постанови №100 визначається діленням нового підвищеного окладу (ставки) на той, що був до підвищення (лист Мінсоцполітики від 22.03.2019 №383/0/206-19), середня заробітна плата позивачки в 2020 році підлягає коригуванню на коефіцієнт 1,4407 (8500,00 грн. : 5900,00 грн.) та дорівнює 606,59 грн. (421,04 грн. х 1,4407).
Таким чином, за 261 робочий день за період з 14.01.2022 по 13.01.2023, у зв'язку з невиконанням рішення суду про поновлення на роботі, розмір середньої заробітної плати, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки, складає: 158 319,99 грн. (606,59 грн. х 261 робочих днів).
Такий алгоритм обчислення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу у зв'язку з невиконання судового рішення про поновлення на посаді викладений Верховним Судом у постанові від 19 травня 2022 року у справі № 160/288/19 (адміністративне провадження № К/9901/25609/19).
При цьому наведений у позовній заяві розрахунок середньої заробітної плати, заявленої позивачем до відшкодування, у розмірі 164205,60 грн, є неправильним, оскільки був зроблений, виходячи з середньоденного заробітку з урахуванням коефіцієнта підвищення, що не відповідає положенням Порядку №100.
Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.
Таким чином, позов слід задовольнити частково.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для вирішення питання щодо судових витрат зі сплати судового збору відсутні.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною третьою статті 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з положенням частини першої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Як вбачається з пункту 1 частини третьої статті 134 КАС України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Відповідно до положень частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною шостою статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з частиною сьомою статті 134 КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу наведених положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі № 810/4749/15.
При цьому з імперативних положень частини шостої статті 134 КАС України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI (далі - Закон № 5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону №5076).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 5076).
Статтею 19 Закону № 5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до статті 30 Закону № 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Судом встановлено, що між позивачем (Клієнт) та адвокатським бюро «Олег Зудінов та партнери» (Бюро) укладено договір про надання професійної правничої (правової) допомоги від 13.01.2023 №01/23 КВВ, за умовами якого Бюро надає Клієнту правничу допомогу з питання стягнення з ДФС України (її правонаступників) середнього заробітку за час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі №826/6524/17 за період з 14.01.2022 по 13.01.2023.
Пунктом 3.1 означеного договору встановлено, що за надання зазначеної у пункті 1.1 цього договору правничої допомоги клієнт сплачує Бюро гонорар у фіксованому розмірі 15000,00 грн.
Оплата здійснюється у безготівковій формі на рахунок Бюро у банківській установі протягом одного місяця з дня виконання відповідного рішення суду (пункт 3.2. договору).
Також в матеріалах справи наявна копія рахунку від 13.01.2023 №13-01 на суму 15000,00 грн, який підлягає оплаті у строк, зазначений у пункті 3.2 договору від 13.01.2022 №01/26 КВВ.
Суд звертає увагу, на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21.01.2021 у справі № 280/2635/20, в якій Верховний Суд зазначив, що КАС України у редакції, чинній з 15.12.2017, імплементував нову процедуру відшкодування витрат на професійну правову допомогу, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Також суд враховує правовий висновок Верховного Суду в постанові від 28.12.2020 у справі № 640/18402/19, щодо застосування положень частини четвертої статті 134 КАС України, який полягає втому, що у випадках, коли розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого адвокатом часу, надання детального опису робіт для визначення розміру витрат не є необхідним.
Суд з огляду на умови договору про надання правничої (правової) допомоги, враховуючи складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені і в інтересах позивача, доходить висновку, що в даній конкретній справі витрати на правову допомогу в сумі 15 000,00 грн є реальними та підтвердженими матеріалами справи.
Суд зауважує, що відповідачем під час розгляду справи не було заявлено клопотання про зменшення витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката та, відповідно, ніяким чином не спростовано правомірність заявленого позивачем до стягнення розміру витрат на правничу допомогу.
У зв'язку з цим, зважаючи на часткове задоволення позовних вимог, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень ДФС України, витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 14 462,36 грн пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (15000 х 158319,99 :164205,60).
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.02.2019 у справі №826/6524/17 за період з 14.01.2022 по 13.01.2023 включно у розмірі 158 319,99 грн (сто п'ятдесят вісім тисяч триста дев'ятнадцять гривень 99 коп.), без урахування обов'язкових податків та зборів.
3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 14 462,36 грн. (чотирнадцять тисяч чотириста шістдесят дві гривні 36 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Державної фіскальної служби (ідентифікаційний код 39292197, адреса: 04655, м. Київ, Львівська площа, 8).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Дудін С.О.