29 лютого 2024 року м. Ужгород№ 260/10547/23
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Рейті С.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання протиправними та скасування рішення про відмову у перетинанні державного кордону, -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (далі - відповідач, НОМЕР_1 прикордонний загін) про визнання протиправними та скасування рішення про відмову у перетинанні державного кордону від 29.10.2023 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням інспектора прикордонної служби вищої категорії 1 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (тип Б) майстер - сержантом ОСОБА_2 від 29.10.2023 року було відмовлено громадянину України ОСОБА_3 у перетинанні державного кордону на виїзд з України.
Вказана відмова аргументована тим, що у зв'язку з Указом Президента України №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", а також Закону України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 р.", громадянина України ОСОБА_1 тимчасово обмежено у праві виїзду з України, так як він не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підстави для виїзду за кордон визначені п. 2-6 ПКМУ № 57 категорії осіб, яким дозволяється виїзд за межі України, визначено абз. 5 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а саме громадяни України, які самостійно виховують хоча б одну дитину віком до 18 років. За рішенням суду та за згодою двох сторін визначено проживання дитини з батьком, а також батько на добровільній основі відмовився від сплати аліментів на неповнолітнього сина.
Позивач не погоджується з рішенням відповідача, вважає його протиправним та необгрунтованим, оскільки позивач на підтвердження статусу "одинокий батько", що надає право на перетин кордону, надав представнику прикордонної служби такі документи: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; свідоцтво про народження дитини - ОСОБА_4 , 2013 року народження, а також судове рішення народного суду повіту Фенсінь провінції Цзянсі з цивільної справи за номером (2022) Гань 0921 Мінь Чу № 2171, зі змісту якого, шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 розірвано та виховання і витрати на виховання дитини NIKITA PIROHOV, народженої у шлюбі, бере на себе відповідач ОСОБА_7 .
За таких обставин позивач вважає, що рішення відповідача про відмову в перетинанні державного кордону від 29.10.2023 року прийняте не на підставі, не у межах та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Ухвалою судді від 08.12.2023 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Одночасно, за клопотанням позивача, вказаною ухвалою було витребувано у Державної прикордонної служби України інформацію, що зберігається в базі даних "Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України" про перетинання державного кордону України за період з 05.03.2020 року по 28.11.2023 року громадянки ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , номер посвідчення особи громадянина НОМЕР_2 .
13.12.2023 року на електронну пошту суду та 20.12.2023 року засобами поштового зв'язку, до суду надійшли листи Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України за №№ 91-61260/18/23-Вих, 91-61357/18/23-Вих, зі змісту яких, запитувана ухвалою суду інформація не може бути надана, оскільки прізвище, ім'я особи не вказано латинськими літерами.
14.12.2023 року позивачем направлено до суду фотокопію посвідки на постійне проживання в Україні виданої на ім'я громадянки Китаю - ОСОБА_5 , де її прізвище, ім'я, дата народження та громадянство - зазначені латинськими літерами.
18.12.2023 року до суду відповідачем подано відзив на позовну заяву, зі змісту якого НОМЕР_1 прикордонний загін позовні вимоги ОСОБА_1 не визнає в повному обсязі у зв'язку з тим, що вони є безпідставними та необґрунтованими, такими що не відповідають чинному законодавству України.
Зазначає, що 29.10.2023 року на виїзд з України у міжнародний пункт пропуску для автомобільного сполучення "Малий Березний" прибув громадянин України ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_3 . На паспортний контроль вищевказаний громадянин пред'явив: паспорт громадянина України для виїзду закордон серії НОМЕР_3 виданий 03.09.2018 року, однак наданий на паспортний контроль паспортний документ не надає права на перетин ДКУ згідно ПКМУ від 27.01.1995 року № 57 "Про затвердження Правил перетинання державного кордону України громадянами України" (зі змінами) та ст. 20 ЗУ "Про Державну прикордонну службу України".
Крім того, позивач, під час проходження паспортного контролю 29.10.2023 року, надав нотаріально завірений переклад судового рішення за цивільною справою прийнятою Народним судом повіту Фенсінь провінції Цзянсі Китайської Народної Республіки рішення Гань 0921 Мінь Чу № 2171 від 2022 року.
Згідно ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" дозволено виїзд за межі території України, які самостійно виховують дитину віком до 18 років, а згідно рішення Гань 0921 ОСОБА_10 № 2171 від 2022 року, яке надав громадянин України ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_3 на паспортний контроль, визначено місце проживання з батьком, що не є самостійною підставою для перетину державного кордону.
Враховуючи викладене, 29.10.2023 року було прийнято Рішення про відмову у перетинанні державного кордону України громадянину України який досяг 16-річного віку - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , згідно п. 3 Указу Президента України від 24.02.2022 року № 64/20/22 "Про введення воєнного стану в Україні" щодо введення тимчасових обмежень конституційних прав і свободи людини і громадянина, передбачених статтею 33 Конституції України вищевказаному громадянину тимчасово обмежено у праві виїзду з України, так як він не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підстави для виїзду за кордон визначені п.2-6 ПКМУ №57 категорії осіб, яким дозволяється виїзд за межі України, визначено абз.5 ч.1 ст.23 ЗУ "Про Мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а саме: громадяни України які самостійно виховують хоча б одну дитину віком до 18 років.
25.12.2023 року до суду позивачем подано відповідь на відзив, де позивач не погоджується з доводами відповідача та вважає, що викладені в них цитування норм матеріального права не спростовують підстави заявленого ним позову, а також письмові докази на які посилався позивач на підтвердження позовних вимог.
Ухвалою суду від 08.01.2024 року витребувано у Державної прикордонної служби України інформацію, що зберігається в базі даних "Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України" про перетинання державного кордону України за період з 05.03.2020 року по 28.11.2023 року громадянки Китаю ОСОБА_5 (прізвище та ім'я латинськими літерами - ОСОБА_12 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , номер посвідчення особи громадянина НОМЕР_2 .
09.01.2024 року до суду надійшли витребувані докази.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Як вбачається з наявних в матеріалах справи доказів, Рішенням про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку від 29.10.2023 року, прийняте інспектором прикордонної служби вищої категорії 1 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (тип Б) майстер - сержантом ОСОБА_2 , позивача тимчасово обмежено у праві виїзду з України, так як він не зміг надати на паспортний контроль документи, що підтверджують підстави для виїзду за кордон, визначені п.2-6 ПКМУ № 57 категорії осіб, яким дозволяється виїзд за межі України, визначено абз. 5 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме: громадяни України які самостійно виховують хоча б одну дитину віком до 18 років. За рішенням суду та за згодою двох сторін визначено проживання дитини з батьком, а також батько на добровільній основі відмовився від сплати аліментів на неповнолітнього сина.
Позивач не погодився з таким рішенням відповідача, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом про його скасування.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Частиною першою статті 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Водночас, згідно з статтею 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.
Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави.
Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.
Загальні процедури прикордонного контролю визначені в статті 6 Закону України «Про прикордонний контроль».
Так, згідно з частинами першою - третьою статті 6 Закону України «Про прикордонний контроль» перетинання особами, транспортними засобами державного кордону і переміщення через нього вантажів здійснюються лише за умови проходження прикордонного контролю та з дозволу уповноважених службових осіб Державної прикордонної служби України, а у випадках, визначених цим Законом, - посадових осіб Державної прикордонної служби України, якщо інше не передбачено цим Законом.
Початком здійснення прикордонного контролю особи, транспортного засобу, вантажу є момент подання особою паспортного, інших визначених законодавством документів для перевірки уповноваженій службовій особі Державної прикордонної служби України.
Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про прикордонний контроль» паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону.
Порядок відмови у перетинанні державного кордону іноземцям, особам без громадянства та громадянам України, регламентовано статтею 14 Закону України «Про прикордонний контроль».
Так, відповідно до частин першої-третьої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Форма рішення про відмову у перетинанні державного кордону встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону.
Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право протягом одного місяця з дня прийняття відповідного рішення у передбаченому законом порядку оскаржити його до органу Державної прикордонної служби України вищого рівня або до адміністративного суду за місцем розташування відповідного органу. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії.
Згідно з положеннями статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.12.2015 № 389-VIII (далі - Закон № 389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону № 389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-ІХ (в подальшому, Указами Президента України воєнний стан в Україні неодноразово продовжувався, такий режим тривав і триває, як станом на час виникнення спірних правовідносин, так і на день розгляду справи в суді).
Указом № 64/2022 передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону №389-VIII.
В подальшому, Указами Президента України воєнний стан в Україні продовжено, та такий тривав і триває, як станом на час виникнення спірних правовідносин, так і на день розгляду справи в суді
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Порядок та умови перетинання громадянами України державного кордону визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (далі - Правила № 57).
Згідно з пунктом 2 Правил № 57 перетинання громадянами України державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю, якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну:
1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
2) дипломатичний паспорт;
3) службовий паспорт;
4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий);
5) посвідчення особи моряка;
6) посвідчення члена екіпажу.
У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Відповідно до пункту 2-6 Правил № 57, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а також пункті 2-14 цих Правил.
Згідно з абзацом третім пунктом 12 Правил № 57 у ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Процедуру встановлення заходів особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або її окремих місцевостях, де введено воєнний стан, що здійснюються військовим командуванням разом з військовими адміністраціями (у разі їх утворення) самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, визначає Порядок встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 № 1455 (далі Порядок № 1455).
Відповідно до пункту 8 Порядок встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що мобілізація це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації визначені статтею 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Підстави для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації визначені статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Так, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.
Таким чином, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено право чоловіка, який самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років, на звільнення від призову на військову службу під час мобілізації, та, як наслідок цього, право на виїзд за кордон.
Також системний аналіз вказаних вище нормативних актів дає суду підстави для висновку про те, що ні Законами України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ні Правилами № 57 не визначено, якими саме документами повинен бути підтверджений факт того, що особа самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років.
Щодо проекції вказаного правого регулювання на обставини цієї адміністративної справи, то, як встановлено судом, 29.10.2023 для підтвердження права на перетин державного кордону позивачем було надано на паспортний контроль, зокрема, такі документи: паспорт громадянина України для виїзду закордон серії НОМЕР_3 від 03.09.2018 року; нотаріально завірений переклад судового рішення за цивільною справою прийнятою Народним судом повіту Фенсінь провінції Цзянсі Китайської Народної Республіки рішення Гань 0921 Мінь Чу № 2171 від 2022 року.
Зі змісту судового рішення народного суду повіту Фенсінь провінції Цзянсі з цивільної справи за номером (2022) Гань 0921 Мінь Чу № 2171, шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 розірвано та виховання і витрати на виховання дитини NIKITA PIROHOV, народженої у шлюбі, бере на себе відповідач ОСОБА_7 .
Статтею 141 Сімейного кодексу України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Вирішення батьками питання про виховання дитини регулюється статтею 157 Сімейного кодексу України, яка, зокрема, визначає, що той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Як передбачено статтею 158 Сімейного кодексу України за заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення.
Стаття 12 Закону України «Про охорону дитинства» конкретизує, що на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 № 9 (далі - Постанова Пленуму ВС України) одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
У постанові від 13.06.2018 по справі № 822/2446/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, вбачається можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого зазначено у Постанові Пленуму ВСУ. Тобто, для набуття статусу одинока матір, одинокий батько, необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Системний аналіз норм Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що батька можна визнати, що виховує дитину без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу та реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.
Таким чином, суд зазначає, що розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з одним із батьків жодним чином не підтверджує факту самостійності виховання дитини одним із батьків, оскільки нормами Сімейного кодексу України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі (ч.1 ст. 14, ч.1 ст. 15 СК України).
З наведеного суд приходить до висновку, що позивачем під час здійснення перетину кордону не було надано представнику прикордонної служби документів, які б свідчили про встановлення певного юридичного факту (свідоцтва про смерть) чи рішення суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім), які підтверджують те, що права та обов'язки у даному випадку матері щодо дитини є припиненими і свідчать про те, що позивач здійснює самостійне виховання дитини віком до 18 років.
При цьому, позивач наголошує, що мати їхнього сина покинула територію України у 2020 році, що є доказом самостійного виховання дитини.
Суд наголошує, що розірвання шлюбу батьків, їх проживання окремо, встановлення місця проживання дитини, як в цьому випадку - із батьком, не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дітей, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей, ці обставини не можуть розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дітей.
В цьому випадку відсутні будь-які належні та допустимі докази, що мати дитини ухиляється від виконання батьківських обов'язків або позбавлена батьківських прав, що б свідчило про самостійне виховання позивачем дитини віком до 18 років. Зокрема, відсутні достатні докази того, що мати не приймає участі в утриманні дитини, а саме докази того, що позивач звертався до суду про стягнення з неї аліментів на утримання дитини та докази наявності заборгованості зі сплати аліментів, що б свідчило про те, що мати ухиляється від обов'язку щодо утримання дитини, або рішення суду про встановлення факту самостійного виховання (самоусунення матері від виховання).
Також суд звертає увагу на те, що у законодавстві відсутнє формулювання поняття «самостійне виховання дітей одним з батьків». Разом з тим, Порядок надання відпустки при народженні дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 07 липня 2021 року № 693, містить визначення термінів «одинока мати» та «одинокий батько». Так, одинока мати - мати, у актовому записі про народження дитини якої відомості про чоловіка як батька дитини внесені в установленому порядку за її вказівкою; мати дитини, батько якої помер, відповідно до рішення суду позбавлений батьківських прав, визнаний безвісно відсутнім або оголошений померлим, якщо ця дитина не була усиновлена іншим чоловіком; одинокий батько - батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою.
Виходячи з цього визначення, оскільки матір дитини не позбавлена батьківських прав, не визнана безвісно відсутньою, не оголошена померлою, відсутні підстави стверджувати про те, що позивач є одиноким батьком або самостійно виховує неповнолітню дитину.
Також слід врахувати, що відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів від 06.11.1992 № 9 (далі - Постанова Пленуму ВС України), одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
У постанові від 13.06.2018 по справі № 822/2446/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вказав, що правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, вбачається можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого зазначено у Постанові Пленуму ВСУ. Тобто, для набуття статусу одинока матір, одинокий батько, необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Системний аналіз норм Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що батька можна визнати таким, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.
Відтак, враховуючи встановлений судом факт про те, що позивачем при перетині кордону не було надано документів, які б підтверджували наявність у нього права на перетин кордону, тому рішення відповідача від 29.10.2023 року про відмову у перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку ОСОБА_1 є правомірним.
Оскаржене рішення про відмову позивачу в перетинанні державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку, від 29.10.2022 року, відповідає формі, затвердженій наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 14.12.2010 №967.
Суд також зазначає, що відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Право особи на вільний перетин державного кордону України може бути обмежене в умовах воєнного стану.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).
Оскільки станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.
Суд вважає, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час дії воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Однак таке втручання в цьому разі прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету.
Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 09.03.2023 у справі № 600/2520/22-а.
Водночас суд зазначає, що у разі незмінності в період дії правового режиму воєнного стану в Україні законодавства, яке регулює спірні відносини, та за наявності у позивача вказаних документів, які б беззаперечно підтверджували підставу для виїзду закордон, позивач не позбавлений можливості реалізувати своє право виїзду за межі України.
Також суд зазначає, що оскаржуване рішення про заборону виїзду є разовим і при пред'явленні позивачем повного пакету документів, які надають право на виїзд з України, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину кордону України за наявності на це законних підстав.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити повністю.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. ст. 5, 19, 77, 243, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1.У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_4 ) до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Закарпатська область, м. Чоп, вул. Головна, 55-А код ЄДРПОУ 14321707) про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.
2. Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 255 КАС України, та може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.
СуддяС.І. Рейті