№ справи 759/207/21
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/3447/2024
Головуючий у суді першої інстанції: Дубас Т.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
01 березня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
головуючий - Немировська О.В.,
судді - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.
секретар - Черняк Д.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін» про захист прав споживачів та визнання недійсним договору,
за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін» на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 червня 2023 року,
встановив:
у січні 2021 року позивач звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним договір позики, укладений між нею та відповідачем, посилаючись на те, що його було укладено із порушенням норм Законів України «Про захист прав споживачів» та «Про електронну комерцію».
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 червня 2023 року позов було задоволено, визнано недійсним договір позики №677879 від 26 грудня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Веллфін».
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.
В судове засідання учасники справи не з'явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином.
Позивач ОСОБА_1 при зверненні до суду з позовною заявою вказала адресу своєї електронної пошти. Повідомлення позивача про розгляд справи апеляційним судом здійснювалось за зазначеною електронною адресою та за адресою її реєстрації.
Частиною 3 ст. 175 ЦПК України визначено, що позовна заява повинна містити, зокрема, відомі номери засобів зв'язку та адреси електронної пошти сторін та інших учасників справи.
У постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року в справі № 757/48467/21 (провадження № 61-10924св22) зроблено висновок, що для цілей ЦПК України офіційною електронною адресою є електронна адреса, зареєстрована в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі. Разом із тим, якщо учасник справи надав суду електронну адресу (хоча міг цього і не робити), зазначивши її у заяві (скарзі), то такий учасник справи бажає (принаймні не заперечує), щоб ці засоби комунікації використовувалися судом, що, в свою чергу, покладає на учасника справи обов'язок отримувати повідомлення і відповідати на них. З огляду на це, суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.
У постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 725/486/22 (провадження № 61-7107св22) також зазначено, що вказавши саме таку адресу електронної пошти, позивач проінформував суд у встановлений процесуальний спосіб адресу для електронного листування, чим поклав на себе ризики щодо її актуальності.
Схожі висновки викладені й у постановах Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 530/342/17 (провадження № 61-12944св19), від 30 листопада 2022 року у справі № 725/486/22 (провадження № 61-7107св22), від 04 липня 2023 року у справі № 302/1202/19 (провадження № 61-2502св23), від 26 квітня 2023 року у справі № 127/32270/21 (провадження № 61-12567св22).
Враховуючи те, що суд апеляційної інстанції повідомляв ОСОБА_1 про розгляд апеляційної скарги шляхом направлення кореспонденції на адресу електронної пошти, вказану позивачем при зверненні з позовною заявою як офіційну, та керуючись положеннями ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи та їхніх представників.
Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, прийнятого за відсутності учасників справи в судовому засіданні 20 лютого 2024 року, є дата складення повного судового рішення.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалась на те, що між нею та відповідачем було укладено договір позики. Зазначала, що ознайомившись зі змістом договору, вона вважає його недійсним, оскільки його укладено в електронному вигляді і вона його не підписувала. Вказувала, що відповідачем не було повідомлено їй письмово всю необхідну інформацію щодо умов договору, не вказано ціну та сукупну вартість кредиту, а договір укладено шляхом використання відповідачем нечесної підприємницької практики.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 червня 2023 року позов було задоволено, визнано недійсним договір позики №677879 від 26 грудня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Веллфін».
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що договір позики між позивачем та відповідачем є неукладеним, оскільки відповідачем не доведено належними доказами, що позивач вживала будь-які розпорядження на укладення договору про споживчий кредит. Однак, з таким висновком суду колегія суддів погодитись не може з наступних підстав.
У своїй апеляційній скарзі відповідач посилається на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що позивачем не доведено неукладення договору та неотримання грошових коштів у позику. Також відповідач зазначав, що позивач самостійно обрала відповідача в якості позикодавця, ініціатива укладення договору належить позивачу, яка шляхом заповнення заявки на отримання позики та підписання в електронному вигляді договору отримала від ТОВ «Веллфін» грошові кошти у позику.
При зверненні до суду з позовом позивачем не було надано будь-яких доказів на підтвердження своїх позовних вимог. ОСОБА_1 було заявлено клопотання про витребування у відповідача екземпляру договору позики, укладеного між нею та ТОВ «Веллфін». Позивач не вказувала дати оспорюваного договору позики, хоча факт його укладення не заперечувала.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 листопада 2021 року було задоволено клопотання позивача про витребування доказів та витребувано від ТОВ «Веллфін» належним чином засвідчену копію договору позики, укладеного між ним та позивачем ОСОБА_1 .
В ході розгляду справи відповідачем було надано до суду паперову копію електронного договору позики №677879 від 26 грудня 2018 року.
Відповідно до умов вказаного договору позикодавець надає позичальнику позику в розмірі 8 000 грн. строком на 30 днів до 25 січня 2019 року зі сплатою 1,8% від суми позики за кожен день користування.
Пунктом 1.2 Договору позики визначено, що вона надається позичальнику виключно за допомогою Веб-сайту позикодавця за умови ідентифікації позичальника та використання електронного цифрового підпису одноразовим ідентифікатором.
В ч. 1 статті 203 ЦК України закріплено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору відповідно до ч. 1 статті 638 ЦК України є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з ст.6, ч.1 ст.627 та ч.1 ст.628 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписами ч.1, ч.2 ст.639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовились укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагається. Договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним в письмовій формі.
Верховний Суд у постанові від 12 січня 2021 року у справі №524/5556/19 дійшов висновку про те, що будь-який вид договору, який укладається на підставі ЦК України або ГК України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (ст.ст.205, 207 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.12 Закону України «Про електронну комерцію» моментом підписання електронної правової угоди є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання коштів електронного цифрового підпису всіма сторонами електронної правової угоди; електронний підпис одноразовим ідентифікатором, визначеними цим Законом, аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису (при письмовій згоді сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору.
Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або сім-коду, надісланого на телефон, або іншим способом.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
В постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов'язків.
При зверненні до суду першої інстанції позивачем не було надано достатніх та беззаперечних доказів на підтвердження своїх позовних вимог. Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач одночасно зазначає про те, що: договір позики нею було укладено; що договір вона не підписувала; що договір позики суперечить вимогам Закону України «Про споживче кредитування»; що у договорі не зазначена ціна та сукупна вартість кредиту. Вказані доводи позивача є суперечливими та не підтверджують наявність підстав для визнання договору позики недійсним.
Зі змісту укладеного договору вбачається, що сторони досягли згоди щодо його істотних умов. В договорі міститься, зокрема, графік розрахунків, в якому зазначено суму позики, дату погашення, суму відсотків та сукупний розмір позики з відсотками.
Згідно з положеннями статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов'язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.
У процесуальному законодавстві передбачено обов'язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.
В даному випадку позивачем не було надано належних та достатніх доказів на підтвердження того, що укладений між нею та відповідачем договір позики є недійсним чи порушує її споживчі права.
Вказані обставини судом першої інстанції враховані не були. Судом при вирішенні спору обов'язок доведення фактичних обставин справи було покладено на відповідача, тоді як спір розглядався не з приводу стягнення заборгованості, а за наслідками звернення ОСОБА_1 про визнання договору недійсним. Також апеляційний суд звертає увагу на те, що позивачем не заявлялось клопотання про витребування від відповідача доказів на підтвердження перерахування їй позики і обставини щодо отримання грошових коштів нею не заперечувались.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.
У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).
Статтею 376 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
постановив:
апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін» задовольнити.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 червня 2023 року скасувати та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Веллфін» про захист прав споживачів та визнання недійсним договору - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді