Справа № 347/411/23
Провадження № 22-ц/4808/119/24
Головуючий у 1 інстанції КІЦУЛА Ю. С.
Суддя-доповідач Мальцева Є.Є.
20 лютого 2024 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої судді Мальцевої Є.Є.,
суддів Баркова В.М., Луганської В.М.,
секретар Кузів А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23 жовтня 2023 року у справі за позовом Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення суми за порушення грошового зобов'язання,
10.02.2023 року позивач АТ «Сенс Банк» звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором №45 від 19.02.2007 року. Позов обґрунтований тим, що 19.02.2007 року Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «УКРСОЦБАНК» (нині АТ «Сенс Банк») та ОСОБА_2 уклали Кредитний договір №45.
З метою забезпечення умов виконання кредитного договору № 45 від 19.02.2007 року між ОСОБА_1 та АКБ «Укрсоцбанк» було укладено Договір поруки № 45 від 19.02.2007 року.
Також для забезпечення виконання умов кредитного договору № 45 від 19.02.2007 року між ОСОБА_3 та АКБ «Укрсоцбанк» було укладено Договір поруки № 45/1 від 19.02.2007 року.
Позивач свої зобов'язання за Договором виконав в повному обсязі, надав ОСОБА_2 кредитні кошти, однак відповідач належним чином зобов'язання не виконував.
23.07.2013 року Косівським районним судом Івано-Франківської області з позичальника та поручителів в солідарному порядку на користь ПАТ «Банк Укрсоцбанк» була стягнута сума заборгованості за кредитним договором в розмірі 116958,64 грн.
Відповідачі не виконують обов'язки по погашенню кредиту, не виконують і рішення суду про стягнення заборгованості.
Права банку порушені відповідачами у зв'язку із порушенням умов договору кредиту про повне виконання і невиконанням рішення суду про стягнення заборгованості.
На підставі ч.2 ст.625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов'язання банк нарахував відповідачам на 09.11.2022 року суму заборгованості за ставкою 3 % річних на кредитну заборгованість в розмірі 9 357,70 грн. і заборгованість у зв'язку з інфляційними втратами 44 267,28 грн., а всього 53 624,98 грн.
02.05.2023 року позивач АТ «Сенс Банк» збільшив розмір позовних вимог, просив суд стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заборгованість за невиконання грошового зобов'язання та рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23.07.2013 року, що складає 77 541,54 грн., та складається з суми заборгованості за ставкою 3 % річних на кредитну заборгованість 15 930,88 грн., суми заборгованості за інфляційними втратами 61 610,66 грн.
Просив стягнути судові витрати.
Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23 жовтня 2023 року позов АТ «Сенс Банк» задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 в солідарному порядку на користь АТ «Сенс Банк» заборгованість за невиконання грошового зобов'язання за кредитним договором №45 від 19.02.2007 року та рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23.07.2013 року: 3% річних в сумі 15 930,88 грн. та інфляційні втрати в сумі 61 610,66 грн..
Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь АТ «Сенс Банк» з кожного по 894,66 грн.; в дохід держави судовий збір з кожного по 894,66 грн.
Рішення суду першої інстанції оскаржила відповідач ОСОБА_1 .
Вказує, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Висновки суду не відповідають обставинам справи.
Зазначила, що судом всупереч положенням закону стягнуті грошові суми з відповідача, оскільки строк виконання договору кредиту настав через 61 день після 29.02.2009 року - першої дати за графіком погашення кредиту, з якох позичальник порушив зобов'язання, тобто з 22.04.2009 року. З цієї дати для позичальника виник обов'язок повного виконання зобов'язань, а у банка припинилося право нараховувати проценти за договором. Отже, суми 3 відсотків річних в розмірі 15 930,88 грн та інфляційні втрати 61 610,66 грн, нараховані за період з 12.03.2017 року по 23.07.2022 року, безпідставно нараховані банком після строку дії кредитного договору - після 22.04.2009 року. Банк втратив можливість нарахування штрафів на підставі ст.625 ЦК України .
Звертає увагу, що банк нарахував спірні суми, які є штрафними санкціями, в період 12.03.2017 року по 23.07.2022 року, в той час, як з 12.03.2020 року на законодавчому рівні позичальники звільнені від сплати неустойки, штрафів, пені за прострочення зобов'язань по кредиту в період дії карантину, введеного у зв'язку із поширенням хвороби Covid-19.
Вказує, що з 24.02.2022 року законом встановлено обов'язок кредитодавця списання сум, нарахованих за прострочення грошового зобов'язання на підставі статті 625 ЦК україни, штрафів, пені, інших платежів. Банком всупереч вимог закону нараховані такі суми за період з 12.03.2017 року по 23.07.2022 року.
На думку апелянта банк не мав права заявляти вимоги про стягнення сум позовних вимог в гривні, оскільки валютою кредитного договору були долари США.
Відповідач ОСОБА_1 не мала можливості захистити свої права під час розгляду спору, за результатом якого судом 23.07.2013 року було ухвалено рішення про стягнення з неї заборгованості, оскільки не була повідомлена належним чином про розгляд справи.
Також звертає увагу колегії суддів, що законом передбачена можливість зменшити розмір неустойки за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. Так, позичальник ОСОБА_2 і поручитель ОСОБА_1 є особами з інвалідністю 3 групи, мають низький дохід, що не дає можливості погашати борг у визначеному судом розмірі.
Вважає, що суми, які вимагає банк стягнути з відповідачів, неправильно розраховані, також нараховані з порушенням строків позовної давності.
Просить рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Заслухавши суддю-доповідача, відповідача ОСОБА_1 , яка підтримала доводи апеляційної скарги, заперечення представника АТ «СенсБанк» адвоката Матвійчука М.З., перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.
Проте оскаржене рішення повністю таким вимогам не відповідає.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що АКБ соціального розвитку «УКРСОЦБАНК» 19.02.2007 року надав ОСОБА_2 у тимчасове користування грошові кошти у розмірі 10 000 дол. США зі сплатою 13% річних, про сторонами був укладений кредитний договір №45 ( т.1 а.с.12-20).
Задля забезпечення виконання зобов'язань за даним кредитним договором 19.02.2007 року між АКБ соціального розвитку «УКРСОЦБАНК» та ОСОБА_3 було укладено договір поруки №45/1, згідно з яким поручитель ( ОСОБА_3 ) взяв на себе зобов'язання відповідати за зобов'язаннями боржника (т.1 а.с. 7-8).
В забезпечення виконання зобов'язань за даним кредитним договором, 19.02.2007 року між АКБ соціального розвитку «УКРСОЦБАНК» та ОСОБА_1 було укладено договір поруки №45 (т.1 а.с.9-11).
Рішенням Косівського районного суду від 23.07.2013 року у справі № 347/1781/13-ц ухвалено стягнути в солідарному порядку з відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ПАТ «Банк Укрсоцбанк» за кредитним договором №45 від 19.02.2007 року заборгованість в сумі 116 958, 64. і 1169,59 грн. судового збору (т.1 а.с. 21-22).
У зв'язку з невиконання грошового зобов'язання за договором і невиконання рішення суду банк заявив вимоги до боржників про компенсацію суми 3 відсотків річних на підставі ч.2 ст.625 ЦК України та інфляційні втрати за період з 10.11.2019р. по 09.11.2022 р. у розмірі 53 624,98 грн. (т.1 а.с.5-6).
Після звернення до суду, але до початку розгляду справи по суті, позивач збільшив позовні вимоги, включив у період нарахування таких сум період з 12.03.2017 року, але обмежив його 23.02.2022 року. Таким чином, позивач визначив суму 3% річних в розмірі 15930,88 грн., а інфляційні втрати - 61 610,66 грн., а всього 77 541,54 грн (т.1 а.с.74-78).
При вирішення спору суд керувався наступними нормами права.
Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).
Суд послався на правовий висновок у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 року про те, що ст.625 ЦК України поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань.
Також суд прийняв до уваги, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019р. у справі № 373/2054/16-ц зазначила, що у ч. 2 ст. 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.
Таким чином, судом правильно встановлено правовідносини, що склалися між сторонами, зроблено висновок про грунтовність вимог банку.
Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що судом всупереч вимогам закону встановлено наявність підстав для стягнення відсотків, нарахованих на заборгованість в порядку ч.2 ст. 625 ЦК України, та інфляційних втрат, оскільки такі суми є штрафними санкціями, не є слушними.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти.
У частині першій статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Закон не пов'язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов'язанням, забезпеченим порукою.
Наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов'язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов'язку відповідача сплатити заборгованість.
Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов'язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов'язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов'язання продовжує існувати.
Як вбачається зі справи, зобов'язання відповідача ОСОБА_1 перед позивачем за договором поруки не припинилися, це встановлено судовим рішенням, що набрало законної сили. Аргументи ОСОБА_1 про те, що вона не згодна із рішенням суду від 23.07.2013 року, не мають значення в даній справі, оскільки вона не реалізувала власні процесуальні права щодо оскарження рішення суду про стягнення з позичальника ОСОБА_2 та з неї як з поручителя заборгованості за кредитом.
Отже, рішенням суду про стягнення з боржника і поручителів заборгованості за кредитним договором встановлена наявність обов'язків відповідачів виконати зобов'язання.
Така позиція суду відповідає правовим висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду від 19.01.2022 року у справі № 295/48/17 (провадження №61-41500 св 18), і спростовує твердження апеляційної скарги про те, що банк не мав права після закінчення строку договору нараховувати відсотки та інфляційні втрати на підставі ст. 625 ЦК України.
Колегія суддів не приймає доводів апеляційної скарги про те, що суми, заявлені позивачем в позові, є штрафними санкціями, тому такі вимоги банку не ґрунтуються на законі і не підлягають задоволенню.
В силу ч. 2 ст. 554 ГК поручитель відповідає перед кредитором в тому ж об'ємі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, відсотків, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлене договором поручительства. Враховуючи додатковий характер зобов'язання поручителя, кредитор має право вимагати стягнення з поручителя відсотків у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання, забезпеченого поручительством, на підставі ч. 2 ст. 625 ГК до фактичного погашення боргу.
З аналізу ч. 2 ст. 625 ЦК України випливає, що нарахування інфляційних витрат на суму боргу і 3 % річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права і інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів і отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними їм грошовими коштами. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 року №723/304/16-ц (провадження №14-360цс19)).
Оскільки наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційних нарахувань і 3 % річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права і інтересу, вони нараховуються незалежно від провини боржника.
Відповідно, неможливо погодится із думкою апелянта про можливість зменшення сум, що підлягають до стягнення за вимогами банку, з урахуванням матеріального стану позичальника та поручителя, оскільки законом така можливість не передбачена - суми інфляційних нарахувань і 3 % річних не є санкціями, а мають іншу правову природу.
Відтак, правильним є висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідачів сум інфляційних нарахувань і 3 % річних на суму заборгованості на користь банку.
Разом з тим, перевіряючи рішення суду про стягнення таких сум в частині розміру і періоду стягнення, з урахуванням доводів апелянта про пропуск позивачем строку позовної давності для подібних вимог, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст.261 Цивільного кодексу України за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст.ст. 252-255 Цивільного кодексу України.
При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 Цивільного кодексу України).
За змістом цієї норми, початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №127/15672/16-ц зробила висновок, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості 3% річних та інфляційних витрат за невиконання зобов'язань за період з 12.03.2017 року по 23.02.2022 року.
Позивач вважав, що не пропустив строк позовної давності, оскільки такий строк продовжений на строк дії Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», а також у відповідності до положень п.19 Розділу «Прикінцеві положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану.
Разом з тим загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Суд першої інстанції не врахував при цьому положення статті 257 ЦК України, вважав, що звернувшись до суду в лютому 2023 року, позивач не пропустив строк позовної давності для нарахувань за весь період з березня 2017 року.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Як вбачається з матеріалів справи, у відзиві на позов відповідачем ОСОБА_1 заявлено, що після закінчення строку договору починається строк позовної давності для інших вимог банку, який ним пропущений (т.1 а.с.131).
Відтак, висновки суду про можливість стягнення нарахованих сум за весь спірний період, що перебільшує три роки, суперечать вимогам закону, оскільки строки позовної давності не збільшуються на період, визначений вказаними нормативними актами, а тривають.
Відповідно до частин першої, другої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Встановлено, що позивач розрахував суми на підставі ч.2 ст.625 ЦК України за період з 12.03.2017 року по 23.02.2022 року: сума 3 відсотків річних становить 15 930, 88 грн., а інфляційні втрати на суму заборгованості, встановлену рішенням суду, складають 61 610, 66 грн.
До суду банк звернувся 10.02.2023 року. Представником відповідача ОСОБА_1 було заявлено про застосування строку позовної давності.
11.03.2020 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12 березня 2020 року на усій території України введено карантин та Постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запроваджування обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2» від 09.12.2020 року № 1236 та від 21.04.2021 року № 405 «Про внесення змін до деяких актів КМУ» було продовжено карантин.
02 квітня 2020 року набув чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257. 258. 362, 559. 681, 728. 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Відповідно до п. 12 Розділу «Прикінцеві положення» ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Згідно з п. 19 Розділу «Прикінцеві положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Відповідно, строк позовної давності продовжений на вимоги, заявлені до початку дії закону, який продовжив його дію, але тривалість його обмежена трома роками, згідно з положеннями ст. 257 ЦК України. Отже, оскільки розмір спірних сум розрахований до 23.02.2022 року, і строк позовної давності не сплинув до вимог в межах трирічного строку, то позивач не втратив право вимоги таких сум тільки за період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року.
Тому суд першої інстанції, враховуючи вищенаведене, повинен був задовольнити позовні вимоги частково, стягнувши нарахування за ч.2 ст.625 ЦК України тільки за останні три роки, що передували кінцевій даті розрахунку. А висновок про наявність правових підстав для повного задоволення позовних вимог про стягнення з боржників 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих за час прострочення позичальником виконання зобов'язань у період з 12.03.2017 року по 23.02.2022 року, є помилковим.
Доводи апеляційної скарги про те, що банком всупереч вимогам закону нараховані грошові вимоги за період до 23.07.2022 року, не відповідають обставинам справи, спростовуються розрахунком заборгованості позивача, який обмежений датою 23.02.2022 року (т.1 а.с.76-78), тобто до введення воєнного стану в Україні, що відповідає п.18 Перехідних Положень ЦК України.
Твердження апелянта про незаконність нарахування сум на підставі ч.2 ст.625 ЦК України в гривні, незважаючи на те, що кредит був виданий в іноземній валюті, були перевірені судом першої інстанції, відхилені у зв'язку із тим, що рішенням Косівського районного суду від 23.07.2013 року заборгованість стягнута саме в національній валюті, без визначення її еквівалента в іноземній валюті, а відтак інфляційні витрати нараховані позивачем саме на заборгованість, яка підлягає сплаті у гривнях, оскільки індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня,
Такий висновок суду відповідає правовій позиційї, викладеній 18 вересня 2020 р. Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 916/4693/15.
Перевіривши розрахунок, наданий банком, враховуючи порядок нарахування, колегія суддів вважає можливим визначити розмір суми, що підлягає стягненню солідарно з відповідачів в розмірі 6203,34 грн трьох відсотків річних та інфляційні втрати в сумі 27 892,05 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 23.02.2019 року до 23.02.2022 року.
Отже, підстава апеляційного оскарження позивачем судового рішення частково знайшла своє підтвердження, і доводи з приводу неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення вимог процесуального права є підставою для зміни оскарженого рішення в частині розміру стягнутих сум.
У справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів.
Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого. Зі справи вбачається, що банк з кожним з поручителів укладав окремі договори поруки для забезпечення виконання позичальником забов'язань за кредитним договором № 45 (т.1 а.с.7-11). Тому рішення суду про солідарне стягнення боргу з позичальника ОСОБА_2 та поручителів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 не відповідає нормам матеріального права, і підлягає зміні з визначеням про солідарне стягнення суми боргу з позичальника ОСОБА_2 з кожним з поручителів окремо.
Аргументуючи заперечення проти доводів апеляційної скарги, преставник позивача в апеляційному суді зауважив, що заява про застосування наслідків пропуску строку позовної давності поступала тільки від одного з відповідачів, інші відповідачі не робили таких заяв, отже, до відносин банку з іншими відповідачами правила позовної давності не застосовуються.
Колегія суддів не приймає такі заперечення, оскільки стаття 554 ЦК України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
А у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Відповідачі - поручителі кожний окремо несуть однакову солідарну відповідальність з одним і тим же позичальником. Тому при солідарному обов'язку будь-який з відповідачів може заявити про застосування позовної давності (постанова КЦС Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі 521/19151/14цс, Постанова ВП ВС від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).
Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не дотримався вимог норм матеріального та процесуального права, неповно з'ясував обставини, які мають значення для справи, його висновки не відповідають обставинам справи, а тому апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, а рішення суду першої інстанції - зміні, із ухваленням рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь АТ «Сенс Банк» 6203,34 грн. трьох відсотків річних та інфляційних втрат в сумі 27 892,05 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання, і про солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь АТ «Сенс Банк» 6203,34 грн. трьох відсотків річних та інфляційних втрат в сумі 27 892,05 грн. за прострочення виконання грошового зобов'язання.
У зв'язку із зміною рішення в частині розміру стягнутих сум, підлягає зміні порядок розподілу судових витрат.
При звернення до суду позивачем сплачений судовий збір в розмірі 2684 грн. З відповідачів на користь позивача підлягає стягненню сума в розмірі 1180,96 грн., тобто по 393,65 грн з кожного, враховуючи, що із заявлених вимог на суму 77 541,51 грн задоволено 44 %. За апеляційне оскарження рішення з позивача на користь апелянта підлягає стягненню 2254,56 грн із розрахунку 56 % від суми, що сплачена ОСОБА_1 за судовий збір в розмірі 4026 грн..
Керуючись ст.ст.367,368,374,376,381,382,383,384,390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 23 жовтня 2023 року змінити.
Позов Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення сум за порушення грошового зобов'язання задовольнити частково.
Стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» 6203 (шість тисяч двісті три) грн. 34 коп. трьох відсотків річних та інфляційні втрати в сумі 27 892 грн. 05 коп. за прострочення виконання грошового зобов'язання
Стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» 6203 (шість тисяч двісті три) грн. 34 коп. трьох відсотків річних та інфляційні втрати в сумі 27 892 грн. 05 коп. за прострочення виконання грошового зобов'язання
Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь Акціонерного товариства «Сенс Банк» у відшкодування витрат на судовий збір по 393,65 грн.
Стягнути з Акціонерного товариства «Сенс Банк» на користь ОСОБА_1 2254,56 грн. за апеляційне оскарження рішення.
Постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст складений 29 лютого 2024 року.
Головуючий: Є.Є. Мальцева
Судді: В.М. Барков
В.М. Луганська