Провадження № 22-ц/803/1103/24 Справа № 176/2167/23 Суддя у 1-й інстанції - Кучма В.В. Суддя у 2-й інстанції - Халаджи О. В.
28 лютого 2024 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді: Халаджи О.В.
суддів: Канурної О.Д., Космачевської Т.В.,
секретар Піменова М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Дніпропетровськгаз» на рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Дніпропетровськгаз» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії (суддя першої інстанції Кучма В.В.),
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області з позовом до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Дніпропетровськгаз» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, в якому просив визнати незаконними дії АТ «Дніпропетровськагаз» щодо монтажу загальнобудинкового вузла обліку природного газу з метою комерційного його обліку, зобов'язати відповідача здійснити перерахунок об'ємів споживання природного газу по квартирі позивача, зобов'язати відповідача за власні кошти встановити позивачу індивідуальний вузол обліку газу.
Рішенням Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Дніпропетровськгаз» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії задоволено.
Із вказаним рішенням суду не погодився відповідач, та подав апеляційну скаргу, вважає, що рішення суду в частині задоволення позовних вимог є необґрунтованим через невірне застосування норм матеріального права та неправильного, неповного встановлення обставин, що мають значення для справи.
Визнано незаконними дії Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Дніпропетровськгаз» щодо монтажу загально будинкового вузла обліку природного газу на фасадному газопроводі зовнішньої стіни будинку АДРЕСА_1 , з метою комерційного обліку та нарахування за ним об'ємів природного газу.
Визнано незаконним встановлений Акціонерним товариством «Оператор газорозподільної системи» «Дніпропетровськгаз» режим нарахування об'ємів спожитого природного газу згідно показань загальнобудинкового прибору обліку газу споживачу ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) та поновити з серпня 2020 року вказаному споживачу режим нарахування природного газу у разі відсутності лічильника газу, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 143 від 27 лютого 2019 року.
Зобов'язано Акціонерне товариство «Оператор газорозподільної системи «Дніпропетровськгаз» в строк до 01 січня 2024 року за власний рахунок здійснити встановлення у квартирі ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) індивідуальний газовий лічильник, як побутовому споживачу.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Дніпропетровськгаз» на користь держави судовий збір у розмірі 3220 грн. 80 коп.
Із вказаним рішенням суду не погодилась представник позивача ОСОБА_2 , та подала апеляційну скаргу. вважає його ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Мотивує скаргу тим, що позивач у справі став власником квартири, згідно договору дарування 12.05.2017 року, ОСОБА_1 саме як новий споживач приєднався до Типового договору, був обізнаний про наявність загальнобудинкового лічильника та, як особа, що має цивільну дієздатність, усвідомлював зміст договору і погодився із визначеними у ній умовами надання послуг з розподілу природного газу, які існували на дату укладання із визначенням об'єму розподілу та споживання природного газу на підставі даних загальнобудинокового лічильника газу.
Наголошує на тому, що станом на дату здійснення відповідачем монтажу загальнобудинкового вузлу обліку природного газу на будинок АДРЕСА_1 , позивач не міг висловлювати своє волевиявлення з цього приводу, оскільки не був власником квартири у зазначеному будинку.
Також зазначає, що позивач, заявляючи вимогу про незаконність дій відповідача щодо монтажу загальнобудинкового вузла обліку природного газу на фасадному газопроводі зовнішньої стіни будинку АДРЕСА_1 , не надає жодного документу, який би підтверджував повноваження представляти інтереси усіх мешканців зазначеного будинку.
Також наголошує на тому, що суд першої інстанції безпідставно не застосував строк позовної давності до вимоги позивача, щодо визнання незаконними дії відповідача щодо монтажу лічильника.
ОСОБА_2 просила рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Представник відповідача ОСОБА_3 , у судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.
ОСОБА_1 про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. У судове засідання не з'явився.
Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступного.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 на підставі договору дарування квартири від 12 травня 2017 року (а.с.6).
ОСОБА_1 є побутовим споживачем природного газу відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України “Про ринок природного газу”, а саме використовує природний газ з метою приготування їжі, за об'єктом споживання - квартира АДРЕСА_3 .
Відповідач - оператором ГРМ, виконавцем комунальної послуги, спрямованої на задоволення потреби фізичної особи у забезпеченні газопостачанням в необхідних об'ємах (обсягах).
З листа АТ «Дніпропетровськгаз» №490-Лв-17888-0823 від 17.08.2023 р. вбачається, що в будинку АДРЕСА_1 був змонтований та прийнятий в експлуатацію загальнобудинковий вузол обліку природного газу /а.с.12/.
Відповідно до цього ж листа вбачається, що позивач звернувся до АТ «Дніпропетровськгаз» з інформаційним запитом про надання інформації щодо можливості встановлення по об'єкту побутового споживача ОСОБА_1 індивідуального лічильника, на що йому було відмовлено /а.с.12/.
Згідно із наданого відповідачем Актом №216 приймання в експлуатацію об'єктів системи газопостачання від 30 листопада 2016 р. за адресою: АДРЕСА_1 , був встановлений загальнобудинковий вузол обліку газу G16. Дата закінчення будівельно-монтажних робіт: 25 листопада 2016 р. В графі «Вважати прийнятим в експлуатацію» зазначено «з 30 листопада 2016 р.». Даний Акт підписаний представниками АТ «Дніпропетровськгаз» та не має підписів співвласників багатоквартирного будинку. /а.с.30/
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем були порушені права позивача, як побутового споживача.
Апеляційний суд погоджується зданим висновком суду першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України “Про захист прав споживачів” держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання продукції іншими законними способами в обсязі, що забезпечує рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності.
За змістом статті 21 цього Закону права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення.
Відповідно до пунктів 3, 4, 7 частини першої статті 21 Закону України “Про захист прав споживачів” крім інших випадків порушень прав споживачів, права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо виконавець послуги нав'язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами, порушується принцип рівності сторін договору, ціну продукції визначено неналежним чином.
Як зазначено в преамбулі Закону України “Про житлово-комунальні послуги”, цей Закон регулює відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:
- житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил;
- виконавець комунальної послуги - суб'єкт господарювання, що надає комунальну послугу споживачу відповідно до умов договору;
- норми споживання - кількісні показники споживання житлово-комунальних послуг, затверджені згідно із законодавством відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;
- споживач житлово-комунальних послуг (далі - споживач) - індивідуальний або колективний споживач.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», державна політика у сфері житлово-комунальних послуг базується на таких принципах: забезпечення раціонального використання наявних ресурсів та сталого розвитку населених пунктів; створення та підтримання конкурентного середовища при виробленні та наданні житлово-комунальних послуг, забезпечення контролю у сфері діяльності природних монополій; забезпечення функціонування підприємств, установ та організацій, що виробляють, виконують та/або надають житлово-комунальні послуги, на умовах самофінансування, досягнення рівня економічно обґрунтованих витрат на виробництво таких послуг; регулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги у випадках, визначених законом, з урахуванням досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, природних особливостей відповідного регіону та технічних можливостей; забезпечення рівних можливостей доступу до отримання мінімальних норм житлово-комунальних послуг для споживачів незалежно від соціального, майнового стану, віку споживача, місцезнаходження та форми власності юридичних осіб тощо; дотримання встановлених стандартів, нормативів, норм, порядків і правил щодо кількості та якості житлово-комунальних послуг.
Як наведено у статті 3 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», предметом регулювання цього Закону є відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, а також відносини, що виникають у процесі надання послуг з постачання та розподілу електричної енергії і природного газу споживачам у житлових, садибних, садових, дачних будинках.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.
Договори про надання житлово-комунальних послуг укладаються відповідно до типових або примірних договорів, затверджених Кабінетом Міністрів України або іншими уповноваженими законом державними органами відповідно до закону. Договори про надання комунальних послуг можуть затверджуватися окремо для різних моделей організації договірних відносин (індивідуальний договір, індивідуальний договір з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем, колективний договір) та для різних категорій споживачів (індивідуальний споживач (співвласник багатоквартирного будинку, власник будівлі, у тому числі власник індивідуального садибного житлового будинку), колективний споживач).
Відповідно до п.1 ч.1 статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», споживач має право одержувати своєчасно та належної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством і умовами укладених договорів.
Індивідуальний споживач зобов'язаний укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом (частина 2 статті 7 зазначеного Закону ).
Виконавець зобов'язаний забезпечувати своєчасність надання, безперервність і відповідну якість комунальних послуг згідно із законодавством та умовами договорів про їх надання, у тому числі шляхом створення системи управління якістю відповідно до національних або міжнародних стандартів.
Правові, економічні та організаційні засади забезпечення всіх категорій споживачів вузлами обліку природного газу з метою запровадження повного комерційного (приладового) обліку природного газу визначені Законом України “Про забезпечення комерційного обліку природного газу”.
Відповідно до глави 1 розділу 1 Кодексу ГРС Оператор ГРМ - суб'єкт господарювання, що на підставі ліцензії здійснює діяльність з розподілу природного газу газорозподільною системою, яка знаходиться у його власності або користуванні відповідно до законодавства, та здійснює щодо неї функції оперативно-технологічного управління.
АТ «ОГС «Дніпропетровськгаз» є Оператором ГРМ.
Відповідно до частини першої статті 3 Законом України “Про забезпечення комерційного обліку природного газу” фінансування робіт з оснащення лічильниками газу населення здійснюється за рахунок: коштів суб'єктів господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території; коштів відповідного бюджету; інших джерел, не заборонених законодавством.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року в справі №212/5836/17, провадження № 14-11цс21, зроблено висновок, що оператор газорозподільної системи, який в односторонньому порядку встановив для багатоквартирного будинку загальнобудинковий лічильник природного газу як до 20 січня 2018 року, так і після цієї дати, діяв з порушенням вимог законодавства.
Оскільки відповідачем самостійно (в односторонньому порядку) встановлено загальнобудинковий вузол обліку (лічильник) природного газу у АДРЕСА_1 суд першої інстанції, на думку колегії суддів, дійшов обґрунтованого висновку про визнання таких дій відповідача неправомірними.
Положеннями Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» встановлено систему стимулів та гарантій запровадження повного комерційного (приладового) обліку та здійснення контролю за використанням ресурсів природного газу.
Згідно Закону України «Про ринок природного газу», відпуск природного газу споживачам здійснюється за умови наявності вузла обліку природного газу. При цьому населення у разі відсутності приладів обліку природного газу споживає газ за нормами, встановленими законодавством, до строків, передбачених у частині першій статті 2 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу».
Однак як норми Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу», так і норми Закону України «Про ринок природного газу» не ставлять у залежність визначення обсягу споживання населенням природного газу від наявності чи відсутності загальнобудинкового лічильника газу.
Закон України від 21 грудня 2017 року № 2260-VIII, та від 05.03.2021 року №1338-IX «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» щодо порядку встановлення лічильників споживачам природного газу» змінив строк постачання природного газу, яке здійснюється за умови його комерційного обліку в частині населення, що проживає у квартирах та приватних будинках, у яких природний газ використовується тільки для приготування їжі, - з 1 січня 2021 року, та з 01 січня 2023 року.
Отже, з 1 січня 2018 року почало діяти правило про облік до моменту встановлення лічильників газу за нормами споживання, визначеними Кабінетом Міністрів України. Це положення не пов'язується з наявністю загальнобудинкового лічильника газу.
Таким чином, законодавчими актами передбачено лише два механізми обчислення обсягу спожитого газу: за даними лічильників газу; за встановленими Кабінетом Міністрів України нормами споживання.
Відповідно до абзацу сьомого пункту 3 глави 4 розділу IX Кодексу газорозподільних систем, якщо побутовий споживач, який не забезпечений лічильником природного газу (індивідуальним або загальнобудинковим), відмовляється від його встановлення за рахунок оператора ГРМ (що підтверджується актом про порушення, складеним відповідно до вимог глави 5 розділу XI цього Кодексу), фактичний об'єм спожитого природного газу по побутовому споживачу за відповідний календарний місяць визначається за граничними об'ємами споживання природного газу населенням, визначеними у додатку 10 до цього Кодексу.
Тому для застосування такої санкції, як визначення фактичного об'єму спожитого природного газу за граничними об'ємами споживання природного газу населенням, має бути встановлений факт відмови споживача, який не забезпечений лічильником природного газу (індивідуальним або загальнобудинковим), від його встановлення за рахунок оператора ГРМ.
Таким чином, у разі не встановлення населенню у строки, зазначені у частині першій статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу», лічильників газу з вини суб'єктів господарювання, що здійснюють розподіл природного газу (до 01 січня 2023 року) на відповідній території, припинення розподілу природного газу таким споживачам забороняється, а його облік до моменту встановлення лічильників газу здійснюється за нормами споживання, визначеними Кабінетом Міністрів України. У спірний період вказані норми встановлювались, з 01 травня 2017 року і до 07 лютого 2019 року відповідно до норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 2016 року № 203 «Про норми споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників»; 08 лютого 2019 року і до 06 березня 2019 року відповідно до норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 30 січня 2019 року № 63 «Деякі питання споживання природного газу побутовими споживачами»; з 07 березня 2019 року (і до затвердження нових норм) відповідно до норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 2019 року № 143 «Питання споживання природного газу».
Зазначена правова позиція сформована Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2021 року справа № 212/5836/17, провадження № 14-11цс21.
Оскільки позивач сплачував за газопостачання за встановленими тарифами, в яких були передбачені витрати на встановлення лічильників газу, у тому числі безпосередньо індивідуальних, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, дійшов правильного висновку, що відповідач зобов'язаний надавати послуги, які оплачені позивачем, та відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» забезпечити встановлення індивідуального лічильника газу позивачу, який проживає у квартирі, де газ використовується тільки для приготування їжі.
Доводи апеляційної скарги відповідача, що позивач став власником квартири у 2017 році, він був обізнаний про наявність загальнобудинкового ВОГ та погодився з умовами надання послуг із газопостачання та визнав факт законності встановлення загальнобудинокового ВОГ колегією суддів не беруться до уваги, оскільки факт того, що позивач став власником квартири у 12 травня 2017 року не свідчать про те, що дії відповідача були правомірними та не свідчить, що позивач визнав факт законності встановлення загальнобудинкового ВОГ.
Колегія суддів вважає, що ухвалюючи рішення в частині зобов'язання відповідача встановити індивідуальний лічильник, який виявив бажання мати позивач та у встановленні якого йому було відмовлено листом від 09.08.2023 року, суд першої інстанції правомірно врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі №214/2435/17 (провадження №14-347цс18), в якій зазначено, що «зі змісту статті 6 Закону України “Про забезпечення комерційного обліку природного газу” вбачається обов'язок встановлення відповідними суб'єктами господарювання - газорозподільними організаціями лічильників для такої категорії споживачів природного газу, як населення у вигляді приладів обліку природного газу, що дозволяють визначати обсяги споживання газу кожним окремим споживачем. При цьому таких споживачів не зобов'язано відшукувати джерела фінансування вказаних приладів та робіт, оскільки відповідне фінансування уже закладено у тариф на оплату спожитого газу. Стаття 6 Закону України “Про забезпечення комерційного обліку природного газу” визначає обов'язок газорозподільної організації встановити саме квартирні прилади обліку газу в багатоквартирному будинку. Оскільки позивачі сплачували за газопостачання за встановленими тарифами, в яких були передбачені витрати на встановлення лічильників газу, у тому числі безпосередньо індивідуальних, то відповідач зобов'язаний надавати послуги, які оплачені позивачами, та відповідно до частини першої статті 6 Закону України “Про забезпечення комерційного обліку природного газу” зобов'язаний забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживає у квартирах, у яких газ використовується тільки для приготування їжі, - до 01 січня 2018 року, так як розгляд справи по суті завершився до внесення змін щодо строку встановлення лічильників таким споживачам».
При цьому, внесення змін до вищевказаного закону, яким строк забезпечення встановлення лічильників газу для населення, що проживає у квартирах, у яких газ використовується тільки для приготування їжі, було змінено спочатку з "2018 року" по "2021 рік" а у подальшому з «01 січня 2021 року» до «01 січня 2024 року, не свідчить про відсутність порушення прав позивача.
Колегія суддів зазначає, що метою дії судової гілки влади є саме забезпечення та дотримання прав людини, що звертається за відповідним захистом. Суди, вирішуючи той чи інший спір повинні уникати формалізму та діяти, перш за все, із принципів справедливості та гуманізму, оскільки кожен закон створюється з метою поліпшення існування та взаємодії людей як між собою, так і з державними органами, підприємствами тощо.
Враховуючи викладене, оскільки позивач сплачував за газопостачання за встановленими тарифами, в яких були передбачені витрати на встановлення лічильників газу, у тому числі безпосередньо індивідуальних, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач зобов'язаний надавати послуги, які оплачені позивачем, та відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу» забезпечити встановлення індивідуального лічильника газу позивачу, що проживає у квартирі, де газ використовується тільки для приготування їжі.
Вирішуючи питання про те, за чий рахунок повинно проводитися фінансування робіт з оснащення лічильниками газу, суд першої інстанції правильно керувався частиною першою статті 3 Закону України «Про забезпечення комерційного обліку природного газу», згідно з якою фінансування робіт з оснащення лічильниками газу населення здійснюється за рахунок: коштів суб'єктів господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території; коштів відповідного бюджету; інших джерел, не заборонених законодавством.
Саме на АТ «ОГС «Дніпропетровськгаз» покладений обов'язок з встановлення лічильників газу і відповідач повинен вживати заходів щодо залучення джерел фінансування цих робіт, а покладання такого обов'язку на споживачів є неправомірним.
Відповідно до вимог статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Доводи апеляційної скарги в частині пропуску позивачем строку позовної давності відхиляються, оскільки порушення прав позивача є триваючим, що узгоджується зі сталою практикою Верховного Суду.
Зокрема, вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25 червня 2020 року в справі № 212/7490/17-ц (провадження № 61-1511св19), від 23 листопада 2020 року у справі № 212/3482/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 212/4456/19, від 15 грудня 2021 року у справі № 212/8756/19 (провадження № 61-5873св20), від 12 січня 2022 року у справі № № 212/2311/19 (провадження № 61-526св20).
Інші доводи апеляційної скарги не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.
Керуючись статтями 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Дніпропетровськгаз» залишити без задоволення.
Рішення Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2023 рокузалишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга на судове рішення подається безпосередньо до Касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді: О. В. Халаджи
О.Д. Канурна
Т.В. Космачевська
Повний текст судового рішення складено 29 лютого 2024 року.
Головуючий - суддя О. В. Халаджи