Номер провадження: 11-кп/813/774/24
Справа № 946/6407/23
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1 Доповідач ОСОБА_2
13.02.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючий - суддя ОСОБА_2
судді: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю:
секретаря судових засідань - ОСОБА_5 ,
прокурора - ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження №12022162150001063 від 09.11.2022 рокуза апеляційною скаргою захисника ОСОБА_7 на вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 30.10.2023 року, стосовно:
ОСОБА_8 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Ізмаїл Одеської області, громадянина України, не одруженого, із вищою освітою, працюючого за наймом, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 ,
раніше судимого:
- 10.06.2014 року Солом'янським районним судом м. Києва за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК) до трьох років позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК від відбування покарання звільнений з випробуванням строком на два роки;
- 14.03.2016 року Солом'янським районним судом м. Києва за ч. 2 ст. 15 ч. 3 ст. 185, ст. 71 КК до трьох років та шести місяців позбавлення волі, звільнений 06.07.2018 за відбуттям строку покарання;
- 29.06.2023 року Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області за ч. 3 ст. 15 ч. 4 ст. 185, ч. 4 ст. 185, ст. 70 КК до позбавлення волі на строк п'ять років,
обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.185, ч.2 ст.190 КК України,
встановив:
оскарженим вироком суду ОСОБА_8 , визнаний винуватим у скоєні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст. 185, ч. 2 ст. 190 КК України, та призначено йому покарання:
- за ч. 4 ст. 185 КК України у виді позбавлення волі на строк шість років;
- за ч. 2 ст. 190 КК України у виді позбавлення волі на строк один рік.
На підставі ст. 70 КК України ОСОБА_8 визначено покарання за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років.
Строк покарання ОСОБА_8 у виді позбавлення волі обчислюється з моменту його затримання та взяття під варту за цим вироком, після звернення його до виконання.
Вироком суду вирішено питання щодо речових доказів, процесуальних витрат та заходів забезпечення у даному кримінальному провадженні.
Оскарженим вироком ОСОБА_8 визнаний винуватим у тому, що він, 05.11.2022 року, у вечірній час доби, перебуваючи за місцем своєї роботи, а саме на підприємстві з виробництва вугільних брикетів, розташованому по АДРЕСА_3 (далі - АДРЕСА_3 , діючи умисно, повторно, в умовах воєнного стану, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, шляхом вільного доступу таємно викрав грошові кошти у сумі 8000 грн за реалізовану продукцію, після чого з викраденими коштами залишив місце вчинення кримінального правопорушення, розпорядившись ними на власний розсуд, чим спричинив ОСОБА_9 матеріальну шкоду на зазначену суму.
Своїми діями ОСОБА_8 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.4 ст.185 КК, а саме таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинене повторно, в умовах воєнного стану.
Також, 07.11.2022 року, у вечірній час доби ОСОБА_8 , знаходячись за місцем своєї роботи на підприємстві з виробництва вугільних брикетів, розташованому по АДРЕСА_3 , діючи умисно, повторно, в умовах воєнного стану, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, шляхом вільного доступу таємно викрав грошові кошти у сумі 61 000 грн за реалізовану продукцію, після чого з викраденими коштами залишив місце вчинення кримінального правопорушення, розпорядившись ними на власний розсуд, чим спричинив ОСОБА_9 матеріальну шкоду на зазначену суму.
Своїми діями ОСОБА_8 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 185 КК, а саме таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинене повторно, в умовах воєнного стану.
Крім того, 15.03.2023 року, в обідній час доби, точного часу не встановлено, ОСОБА_8 , перебуваючи біля Центрального ринку по вул. Авраамівській, 70-а в м. Ізмаїлі Одеської області, діючи умисно, повторно, з корисливих мотивів, шляхом зловживання довірою свого знайомого ОСОБА_10 , під вигаданим приводом, не маючи наміру повертати майно останнього, заволодів його мобільним телефоном марки «Samsung» моделі «Galaxy А11» вартістю 1 566,66 грн, після чого з місця вчинення кримінального правопорушення зник, розпорядившись викраденим майном на власний розсуд, чим спричинив ОСОБА_10 майнову шкоду на вказану суму.
Своїми діями ОСОБА_8 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 190 КК, а саме заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою (шахрайство), вчинене повторно.
Не погоджуючись з вироком суду захисник звернулась з апеляційною скаргою, просить вирок суду змінити в частині призначеного покарання, визнати ОСОБА_8 винуватим у вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.185 КК України, ч.2 ст.190 КК України та призначити обвинуваченому покарання, із застосуванням положень ст.ст.69 КК України. На підставі ст.70 КК України визначити остаточне покарання у виді 5 років позбавлення волі.
Захисник зазначає, що місцевим судом не враховані всі пом'якшуючі обставини, які дають право суду застосувати ст.69 КК України, а саме фактичне часткове відшкодування шкоди, шляхом повернення майна, співпраця зі слідством та щире каяття. Наведені обставини, на думку сторони захисту, є підставами для призначення більш м'якого покарання.
Іншими особами, які мають право на апеляційне оскарження, вирок суду не оскаржений.
Судовий розгляд у суді апеляційної інстанції, відповідно до положень ч.4 ст.405 КПК України, проведено за відсутності потерпілих, які в судове засідання не з'явились, клопотань про відкладення судового засідання не заявляли. Також, апеляційний розгляд проведено без обвинуваченого, який не клопотав про забезпечення його участі та без участі його захисника, яка у телефонному режимі повідомила, що не має змоги з'явитись у судове засідання, при цьому була повідомленою про дату, час та місце судового засідання у передбаченому законом порядку.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що на стадії апеляційного перегляду оскарженого рішення, судом були створені всі умови для реалізації права учасників процесу, на доступ до правосуддя.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції.
В своїх рішеннях Європейський Суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Заслухавши суддю-доповідача; прокурора, який заперечував проти апеляційної скарги; вивчивши матеріали кримінального провадження; обговоривши доводи апеляційної скарги; провівши судові дебати; колегія суддів дійшла висновку про таке.
Відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК, вирок суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом в межах апеляційної скарги, але положеннями ч.2 цієї ж статті передбачено, що суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого.
Згідно вимог ст. 370 КПК України (далі - КПК) судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно з положеннями ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що обвинувачений ОСОБА_8 не заперечував фактичні обставини справи, повністю визнав свою провину в пред'явленому обвинуваченні, не заперечував проти розгляду кримінального провадження в порядку ч.3 ст.349 КПК України.
В апеляційній скарзі обвинувачений не оспорює встановлені судом першої інстанції фактичні обставини вчинення злочину, доведеність вини ОСОБА_8 у вчинені злочинів, передбачених ч.4 ст. 185, ч. 2 ст. 190, у зв'язку з чим апеляційний суд вирок у цій частині не переглядає.
Апеляційний суд вважає вірними висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості обвинуваченого за встановлених судом першої інстанції та викладених у вироку обставин.
Порушень при вирішенні судом першої інстанції питання щодо дослідження доказів відносно тих обставин, які ніким не оспорюються, апеляційним судом не встановлено, а тому ці обставини, як і юридична кваліфікація скоєних ОСОБА_8 не є предметом апеляційного розгляду.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги захисника стосовно законності та обґрунтованості вироку в частині призначеного покарання, зокрема щодо можливості застосування при призначенні покарання положень ст.ст. 69, 75 КК України, дослідивши матеріли, які характеризують особу обвинуваченого, апеляційний суд дійшов висновку про таке.
Статтею 69 КК України передбачено, що за наявності кількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційний злочин, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин.
Колегія суддів третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 03 лютого 2021 року (справа №629/2739/18) зауважила про те, що ч.1 ст.69 КК України надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м'яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до частин 1 та/або 2 статті 66 КК України; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв'язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.
При визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити з системного тлумачення статей 66 та 69 КК України та тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини, як ознаки привілейованих складів злочину, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеню тяжкості вчиненого злочину. Ці обставини в своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим.
У справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року (заява №10249/03) зазначено, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним.
Призначаючи обвинуваченому покарання, суд першої інстанції, у відповідності до вимог ст. 65 КК України, врахував характер вчинення злочину, особу обвинуваченого та дійшов висновку про необхідність призначення покарання у виді позбавлення волі, яке обвинувачений має відбувати реально.
Апеляційний суд вважає, що призначене обвинуваченому покарання, як за своїм видом, так і за розміром, не можна вважати занадто суворим.
Так, визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що захисник порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання пов'язаних із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Відповідно до ст.ст. 50 і 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Вирішуючи питання про те, яка міра покарання має бути призначена обвинуваченому за вчинення злочинів, передбачених ч.4 ст. 185, ч. 2 ст. 190 КК України, і чи повинен він його відбувати реально, суд першої інстанції в повній мірі врахував обставини даної справи.
Так, при призначенні покарання обвинуваченому, місцевий суд врахував дані про його особу, а саме те, що останній раніше неодноразово судимий, та врахував, що обвинувачений неодноразово в інших провадженнях був звільнений від відбування покарання з іспитовим строком, однак належних висновків для себе не зробив та через нетривалий проміжок часу вчиняв корисливі злочини, а тому місцевий суд не знайшов підстав для застосування при призначенні покарання положень ст.ст. 69, 75 КК України.
Колегія суддів вважає, що врахувавши тяжкість та характер вчинених кримінальних правопорушень, особу обвинуваченого, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення обвинуваченому покарання у виді позбавлення аолі, який він має відбувати в умовах ізоляції від суспільства.
При цьому, апеляційний суд звертає увагу, що судом призначено покарання обвинуваченому майже в мінімальних межах статей ч. 4 ст. 185, ч. 2 ст. 190 КК України.
Доводи захисника про неврахування місцевим судом щирого каяття, співпраці зі слідством обвинуваченого та фактичне повернення майна, які на думку захисника дають підстави для застосування обвинуваченому при призначенні покарання положень ст.69 КК України, колегія суддів визнає неспроможними, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 69 КК України за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
З огляду на викладене, враховуючи положення ст. 69 КК України, апеляційний суд не вбачає обставин, які б істотно знижували ступінь тяжкості вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, а також відповідно до положень ст.75 КК України давали суду підстави для звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання.
За наведених обставин, апеляційний суд вважає, що призначене обвинуваченому покарання ґрунтується на положеннях ст.ст. 50 і 65 КК України, відповідає принципам справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання і є необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів, а тому не вбачає підстав вважати, що призначене покарання є явно несправедливим через його суворість.
Відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 407 КПК, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити вирок без змін.
За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для зміни вироку, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 409, 412, 413, 419, 424, 532 КПК України, апеляційний суд,
постановив:
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської областівід 30.10.2023 року в кримінальному провадженні №12022162150001063 від 09.11.2022 року, яким ОСОБА_8 засуджений за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.185, ч.2 ст.190 КК України - залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення, а для особи яка утримується під-вартою з моменту отримання ухвали апеляційного суду.
Судді Одеського апеляційного суду
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4