Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/5592/2024
м. Київ Справа № 757/18577/22-ц
19 лютого 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Левенця Б.Б.
при секретарі - Колесник А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Дубового Артема Михайловича на рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 серпня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Ільєвої Т.Г., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
26 липня 2022 рокуОСОБА_1 звернулася до Печерського районного суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування заявлених вимог зазначила, що 01.03.2022 року заступником директора філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» ОСОБА_2 було видано і підписано наказ (розпорядження) №138/ос від 01.03.2022 року «Про припинення трудового договору (контракту)» за яким, ОСОБА_1 менеджера-начальника відділу казначейства філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» було звільнено з займаної посади в порядку п.1 ст.36 КЗпП України. В основу вказаного наказу в якості правової підстави покладено: заяву ОСОБА_1 та згоду власника.
Вважала наказ №138/ос від 01.03.2022 року незаконним, протиправним, необґрунтованим, виданим за відсутності домовленості сторін, підписаний особою, яка не мала на те повноважень, позбавленим юридичної сили та таким, що підлягає скасуванню повністю.
Зазначала, що п. 8.9. Положення про оплату праці працівників Акціонерного товариства «Українська залізниця», затвердженого протокольним рішенням засідання правління Акціонерного товариства «Українська залізниця» від 21.12.2021 року, передбачено виплату працівнику роботодавцем одноразової грошової допомоги у зв'язку із звільненням за згодою сторін.
Позивачем 21.02.2022 року було подано на ім'я в.о. директора філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» Перцовського О. заяву наступного змісту: «Прошу Вас звільнити мене за угодою сторін з 09.03.2022 року з виплатою одноразової грошової допомоги в розмірі не більше чотирьох посадових окладів згідно п.8.9. Положення про оплату праці працівників Акціонерного товариства «Українська залізниця», затвердженого протокольним рішенням засідання правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» від 21.12. 2021 року №Ц-56/143».
Таким чином, позивач у письмовій формі звернулася до роботодавця в особі уповноваженої посадової особи юридичної особи публічного права з ініціативою припинити трудові відносини з Акціонерним товариством «Українська залізниця» за угодою сторін, яка передбачала виконання роботодавцем 2-х (двох) істотних умов цієї угоди: 1) припинити трудові правовідносини за взаємною згодою сторін з 09.03.2022 року; 2) виплатити ОСОБА_1 , в порядку п.8.9. Положення про оплату праці працівників Акціонерного товариства «Українська залізниця», затвердженого протокольним рішенням засідання правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» від 21.12.2021 року №Ц-56/143, одноразову грошову допомогу працівнику роботодавцем у зв'язку із звільненням за згодою сторін у розмірі не більше 4 (чотирьох) посадових окладів (місячних тарифних ставок).
Проте, відповідач у день видання наказу 01.03.2022 року та станом на останній день роботи позивача 09.03.2022 року не виконав умови угоди сторін про звільнення та не виплатив останній одноразову грошову допомоги, а відтак звільнення з посади менеджера-начальника відділу казначейства філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» фактично та юридично не відбулося за приписами п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України.
Також зазначала, що 21.02.2022 року позивач звернулася на ім'я в.о. директора філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» О.Перцовського із заявою про припинення трудового договору за угодою сторін, в якій навела істотні умови такої угоди та дату її припинення. Після того, як заяву було подано керівнику, позивач дізналася, що роботодавець не збирається виплачувати їй одноразову грошову допомогу у розмірі не більше 4 (чотирьох) посадових окладів (місячних тарифних ставок).
У зв'язку із небажанням роботодавця в порядку п.8.9. Положення про оплату праці працівників Акціонерного товариства «Українська залізниця» виплатити одноразову грошову допомогу ОСОБА_1 03.03.2022 року звернулася на ім'я в.о. директора філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» О.Перцовського із заявою наступного змісту: «Прошу Вас вважати недійсною мою заяву про звільнення за угодою сторін від 21.02.2022». Тобто, позивач відкликала раніше подану заяву, попросила роботодавця вважати її недійсною, оскільки не мала наміру в останній день (дату) роботи у товаристві припиняти трудові правовідносини з Акціонерним товариство «Українська залізниця» в порядку п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України.
Звертала увагу на те, що заява, якою була відкликана заява про припинення трудового договору за угодою сторін, була подана позивачем роботодавцю 03.03.2022 року, тобто, заздалегідь до 09.03.2022 року, а відтак на дату останнього дня роботи позивача на посаді менеджера-начальника відділу казначейства філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» ОСОБА_1 угоди (домовленості) сторін про звільнення позивача за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України не було (не існувало).
Зазначала, що оскаржуваний наказ № 138/ос від 01.03.2022 року про звільнення позивача з посади менеджера-начальника відділу казначейства філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» є незаконним, не має юридичної сили та підписаний лише однією особою, що не мала на те повноважень, так як наказ не було підписано головою та членом Правління АТ «Українська залізниця», або двома членами правління Акціонерного товариства «Українська залізниця» або іншими уповноваженими на це двома особами; було підписано всупереч п.125 Статуту Акціонерного товариства «Українська залізниця» лише однією особою - при чому особою, що не є членом правління Акціонерного товариства «Українська залізниця»; підписант наказу ОСОБА_2 не мала на те повноважень, передбачених законом та/або Статутом та/або довіреністю; на дату оформлення (видання) наказу Акціонерного товариства «Українська залізниця» №138/ос від 01.03.2022 року довіреність юридичної особи Акціонерного товариства «Українська залізниця» на ім'я заступника директора філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» ОСОБА_2 не видавалася.
Крім того, вказувала на те, що 01.08.2017 року у філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» створена та діє первинна профспілкова організація апарату філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця». Звертає увагу суду, що станом на 09.03.2022 року позивач була та залишається членом виборного органу Комітету первинної профспілкової організації апарату філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця». Відповідно до ч.3 ст.41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки), крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу членами якого вони є, а також вище стоячого виборного органу цієї профспілки (об'єднання профспілок). Проте, Акціонерне товариство «Українська залізниця», уповноважений ним орган (керівник) не зверталися до профспілкового комітету апарату філії «Пасажирська компанія» щодо отримання попередньої згоди на звільнення позивача з роботи за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України. В свою чергу, виборний орган первинної профспілкової організації апарату філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» не надавало власнику Акціонерного товариства «Українська залізниця» «Українська залізниця», уповноваженому ним органу (керівнику) своєї попередньої згоди на звільнення позивача з роботи за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України, рівно як таку згоду не надавав вище стоячий виборний орган - Профспілковий комітет «Професійної спілки залізничників і транспортних будівельників України».
Відтак, просила суд :
- визнати незаконним та скасувати наказ (розпорядження) філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» №138/ос від 01.03.2022 року про припинення трудового договору та звільнення ОСОБА_1 з посади менеджера- начальника відділу казначейства філії «Пасажирська компанія» акціонерного товариства «Українська залізниця» за угодою сторін в порядку п.1 ч. 1 ст.36 КЗпП України;
- поновити ОСОБА_1 на посаді менеджера-начальника відділу казначейства філії «Пасажирська компанія» акціонерного товариства «Українська залізниця»;
- стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09.03.2022 року до моменту поновлення на посаді менеджера-начальника відділу казначейства філії «Пасажирська компанія» акціонерного товариства «Українська залізниця»;
- допустити негайне виконання судового рішення в частині присудження працівникові заробітної плати за час вимушеного прогулу, але не більше, ніж за один місяць, та поновлення на роботі незаконно звільненого працівника.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 28 серпня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 06 листопада 2023 року представник позивача ОСОБА_1 адвокат Дубовий Артем Михайлович подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 серпня 2023 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що позовні вимоги позивача гуртувалися на окремих самостійних 6-ти підставах, а саме: наказ № 138/ос безпідставно обґрунтовано п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України»; станом на 09.03.2022 року була відсутня домовленість про припинення трудового договору за взаємною згодою; позивачем було відкликано подану нею заяву про припинення трудового договору за угодою сторін; видача наказу № 138/ос здійснена неповноважною особою; звільнення позивача відбулось всупереч вимогам ч. 3 ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»; наказ № 138/ос не відповідає типовій формі, затвердженій наказом Державного комітету статистики України від 05.12.2008 № 489.
Проте, незважаючи на окреслені позивачем правові та фактичні обставини протиправності звільнення позивача із займаної посали, Печерський районний суд міста Києва у рішенні від 28.08.2023 року не надав мотивованої оцінки кожному аргументу, наведеному в позовній заяві. Викладене очевидно свідчить про порушення Печерським районним судом міста Києва при ухваленні рішення від 28.08.2023 року норм процесуального права.
Вказує, що проаналізувавши норми чинного трудового, цивільного законодавства та співставивши їх із фактичними обставинами даної справи, можна зробити очевидний висновок про те, що позивач запропонувала припинити трудовий договір за умови виплати їй одноразової грошової допомоги, передбаченої п. 8,9. Положення про оплату праці працівників Акціонерного товариства «Укрзалізниця», затвердженого протокольним рішенням засідання правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» № Ц-56/143 від 21.12.2021 року. Вказана умова була істотною для досягнення згоди щодо припинення договору, відсутність згоди відповідача на виплату одноразової грошової допомоги, передбаченої п. 8.9. Положення від 21.12.2021 року, однозначно свідчить про відсутність угоди про розірвання трудового договору. Також, факт досягнення згоди щодо звільнення позивача міг би бути підтверджений шляхом проставлення резолюції на заяві позивача та повідомлення позивача про факт досягнення згоди з цього питання.
Проте, відповідачем не повідомлено позивача письмово про прийняття пропозиції щодо припинення трудового договору; не було вжито жодних заходів щодо вчинення юридично значимої дії у вигляді сплати грошової суми, яка могла б свідчити про прийняття пропозиції для розірвання трудового договору.
Натомість, заява позивача від 21.02.2022 року містить лише напис «Не заперечую», який вчинено ОСОБА_3 . При цьому, із змісту вказаного напису неможливо встановити ні посади цієї особи, ні наявності у неї повноважень представляти інтереси відповідача при вирішенні такого роду питань. Відповідно, допоки позивача не було повідомлено про факт досягнення згоди щодо припинення трудового договору за угодою сторін, у неї були правові підстави для відкликання своєї пропозиції щодо припинення трудового договору, позаяк жодних дій, які би свідчили про прийняття пропозиції позивача відповідачем вчинено не було. Вважає, що чинне трудове законодавство розмежовує такі категорії, як угода працівника та роботодавця на припинення трудового договору, яка є двостороннім правочином, та оформлення такого звільнення, яке відбувається на підставі наказу, який є одностороннім розпорядчим актом роботодавця. Отже, позивач не була обізнаною про прийняття відповідачем її пропозиції щодо припинення трудового договору у зв'язку з чим звернулась до відповідача із заявою про відкликання своєї заяви. Крім того, при розгляді даної справи судом першої інстанції не було враховано наявності факту відкликання працівником своєї заяви на звільнення.
Зазначає, що позиція Печерського районного суду міста Києва щодо правомірності поведінки відповідача ґрунтується також і на тому, що позивачу в день звільнення були виплачені усі належні до виплати суми коштів, окрім одноразової грошової допомоги відповідно до п. 8.9. Положення від 21.12.2021. При цьому, правомірність невиплати такої суми судом обґрунтована рішенням Управління Акціонерного товариства «Укрзалізниця», оформленого протоколом № Ц-45/31 від 14.03.2022 року .
З цього приводу зауважує, що відповідного рішення не існувало ні на момент подання позивачем заяви про звільнення; ні на момент прийняття наказу № 138/ос; ні на час подання позивачем заяви про відкликання заяви про звільнення. Відтак, судом першої інстанції фактично застосовано до спірних правовідносин норми рішення, якого не існувало на момент звільнення ОСОБА_1 .
Зазначає, що п. 125 Статуту Акціонерного товариства «Укрзалізниця» визначено, що будь-які договори, довіреності, інші правочини та документи, а також банківські та фінансові документи від імені товариства повинні бути підписані щонайменше двома особами: членами правління та/або іншими уповноваженими на це особами. Такі договори, довіреності, правочини та документи від імені товариства вважаються належним чином укладеними (вчиненими) та мають юридичну силу для товариства виключно у разі, коли вони скріплені двома підписами. Натомість наказ № 138/ос про звільнення позивачки підписано однією особою, що свідчить про недотримання вказаного імперативного припису Статуту.
Пунктом 14 Статуту Акціонерного товариства «Укрзалізниця» визначено, що воно має цивільні права та обов'язки, у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами, цим Статутом та внутрішніми документами товариства, прийнятими відповідно до цього Статуту. Із змісту цього пункту Статуту однозначно випливає, що внутрішні документи Акціонерного товариства «Укрзалізниця» не можуть суперечити Статуту, а ті що йому суперечать не можуть слугувати підставами для вчинення будь-яких юридично значимих дій.
Статут Акціонерного товариства «Укрзалізниця» не містить жодних відомостей про те, що за певних умов допускається відступ від його вимог, а тому висновки суду першої інстанції є таким, що не відповідають змісту установчого документа Акціонерного товариства « Укрзалізниця».
Також, звертає увагу на той факт, що у рішенні від 28.08.2023 року суд першої інстанції не спростував доводи позивача про порушення відповідачем порядку її звільнення через неотримання попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації.
Також, аналіз змісту норм К3пП України, в яких міститься право або обов'язок роботодавця видати наказ, дозволяє зробити висновок про те, що наказ є розпорядчим документом, який видається керівником установи (структурного підрозділу) на правах єдиноначальності та в межах своєї компетенції, обов'язковий для виконання підлеглими. Наведене спонукає до висновку, що наказ повинен містити конкретне розпорядження адресоване обмеженому колу осіб. Натомість аналіз змісту наказу № 138/ос вказує на те, що в ньому немає розпорядження на звільнення позивача та не визначено дати такого звільнення. Однак на підставі наказу № 138/ос було внесено відповідні записи до трудової книжки позивача.
На підставі викладеного вище вважає, що наявні однозначні підстави вважати наказ № 138/ос протиправним розпорядчим актом, який підлягає скасуванню судом, а висновки рішення від 28.08.2023 року про зворотне є безпідставними.
04.02.2024 до Київського апеляційного суду представником Акціонерного товариства «Укрзалізниця» надано відзив на апеляційну скаргу позивача.
Вказує на те, що рішення суду першої інстанції містить посилання на норми КЗпП України, які встановлюють права та обов'язки сторін за правовідносинами, що склалися між позивачем і відповідачем у даній справі. Суд вірно посилається на вимоги ст. 36 КЗпП України про те, що припинення трудового договору за згодою сторін може виходити як від працівника так і від власника або уповноваженого ним органу. За згодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою. Така згода була викладена 21.02.2022 року власноруч ОСОБА_1 в заяві на ім'я в.о. директора філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Укрзалізниця» із зазначенням конкретної дати звільнення 09.03.2022 року. Чинне законодавство не передбачає обов'язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору.
Твердження позивача про необхідність повідомлення роботодавцем про прийняття пропозиції працівника про припинення трудового договору, а саме «…факт досягнення згоди щодо звільнення позивача міг би бути підтверджений шляхом проставлення резолюції на заяві позивача та повідомлення позивача про факт досягнення згоди з цього питання» не обґрунтовано вимогами трудового законодавства України.
Вказує на те, що судом надана належна правова оцінка діям позивача щодо написання власноруч заяви від 21.02.2022 року на звільнення за угодою сторін та діям відповідача щодо погодження та прийняття рішення за отриманою заявою. З урахуванням вимог та аналізу норми права, що регулює зазначені правовідносини, судом першої інстанції в рішенні обґрунтовано зазначено «якщо роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника», «з виданням оскаржуваного позивачем наказу 01.03.2022 уповноважена особа роботодавця виразила згоду на розірвання трудового договору за угодою сторін з 09.03.2022 і, відповідно, не надала своєї згоди на прийняття заяви про відкликання заяви на звільнення за угодою сторін».
Вказує на те, що нормами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов'язку прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін. В ході розгляду справи судом першої інстанції було правомірно встановлено, що станом на момент складання заяви про звільнення за угодою сторін було наявне відповідне волевиявлення позивача про припинення трудового договору за зазначеною підставою, при цьому, наступна зміна власного рішення позивача не впливає на чинність досягнутої домовленості з роботодавцем (без його згоди на таку зміну), тим більше, що така зміна рішення позивача відбулась після видачі наказу про звільнення.
Також зазначає, що посилання позивача на порушення судом першої інстанції норми ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» не відповідає дійсності і є власним тлумаченням норми закону. Частина 3 статті 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначає, що звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, але ця ж частина містить умову коли вона не застосовується, а саме: крім додержання загального порядку. Як вірно було встановлено судом першої інстанції, звільнення позивача відбулося за згодою сторін на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Така угода є загальним порядком припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу. А відтак, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що отримання попередньої згоди виборчого органу профспілки , членом якого є позивач, є необхідним лише у тому разі, коли звільнення є видом стягнення за порушення трудової дисципліни.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 адвокат Дубовий Артем Михайлович повністю підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Представник відповідача Акціонерного товариства « Українська залізниця» адвокат Сіткевич Євген Петрович в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив оскаржуване рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 серпня 2023 року залишити без змін, а апеляційну скаргу- без задоволення.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга непідлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 наказом (розпорядженням) №680/ос від 03.09.2019 року була переведена з посади провідного бухгалтера на посаду менеджер-начальник відділу (відділ казначейства).
21.02.2022 року ОСОБА_1 подала заяву про звільнення за угодою сторін з 09.03.2022 року з виплатою одноразової грошової допомоги в розмірі не більше чотирьох посадових окладів згідно п.8.9 Положення про оплату праці працівників Акціонерного товариства «Укрзалізниця, затвердженого протокольним рішенням засідання правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» від 21.12.2021року №Ц-56/143 (далі по тексту Положення про оплату праці).
01.03.2022 року заступником директора філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Українська залізниця» ОСОБА_2 було видано і підписано наказ (розпорядження) №138/ос від 01.03.2022 року «Про припинення трудового договору (контракту)» за яким ОСОБА_1 менеджера-начальника відділу казначейства філії «Пасажирська компанія» акціонерного товариства «Українська залізниця» з 09.03.2022 року було звільнено з займаної посади в порядку п.1 ст.36 КЗпП України.
В якості правової підстави в основу наказу №138/ос від 01.03.2022 року було покладено заяву ОСОБА_1 та згоду власника.
03.03.2022року ОСОБА_1 електронною поштою подано заяву про недійсність її заяви про звільнення за угодою сторін від 21.02.2022 року .
В день звільнення позивачу були здійснені всі виплати, що належали їй на день звільнення за виключенням одноразової грошової допомоги відповідно до п.8.9 Положення про оплату праці.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції вказав на те, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням. З виданням оскаржуваного позивачем наказу 01.03.2022 року уповноважена особа роботодавця виразила згоду на розірвання трудового договору за угодою сторін 09.03.2022року і, відповідно, не надала своєї згоди на прийняття відкликання позивачем заяви на звільнення за угодою сторін.
Виплата одноразової грошової допомоги є правом, а не обов'язком і вона виплачується або не виплачується при розірванні трудового договору за окремою підставою розірвання трудового договору, як за угодою сторін, то відповідно твердження позивача, про те, що вона виражала декілька істотних умов її звільнення при дотриманні яких вона надала згоду на її звільнення, не відповідають ст.36 КЗпП України та п.8.9. Положення про оплату праці.
Оскільки, підставою звільнення позивача є угода сторін, яка була досягнута щодо дати звільнення, то звернення до виборного органу для отримання згоди на таке звільнення не потрібно. Крім того, у разі не надання згоди виборного органу на звільнення працівника, членом якої вона є, буде порушення права на працю позивача, так як ініціатором звільнення є сам працівник, а не роботодавець. Отримання попередньої згоди є гарантією для працівника, який є членом виборного профспілкового органу лише при звільненні працівника за порушення ним трудової дисципліни.
Суд апеляційної інстанції в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 серпня 2023 року відповідає.
Відповідно до частин першої, шостої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.
У випадку, коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв'язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.
Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.
Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.
У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.
Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суд повинен з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.
Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19).
Отже, приписами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов'язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.
Згідно з усталеною судовою практикою при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника (пункт 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»).
Про необхідність наявності взаємної згоди власника або уповноваженого ним органу та працівника щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України також зазначено у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19).
Отже, чинним законодавством не передбачено обов'язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору.
Згідно статті 9 Конвенції МОП № 158, тягар доказування наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в ст. 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.
Аналогічний правовий висновок щодо принципу розподілу тягаря доказування у трудових спорах та застосування до спірних правовідносин Конвенції МОП № 158 міститься в постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року по справі № 235/3148/17-ц, від 23 січня 2019 року по справі № 520/211/16-ц.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Повно, об'єктивно та всебічно з'ясувавши обставини даної справи, надавши належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, які містяться в матеріалах справи та звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи даний спір, колегія суддів приходить до висновку, що матеріалами підтверджується, що угода про припинення трудового договору була оформлена між сторонами шляхом подання позивачем заяви про звільнення за угодою сторін із зазначенням конкретної дати звільнення - 09 березня 2022 року.
Колегія суддів приходить до висновку про доведеність відповідачем існування домовленості між працівником та роботодавцем про звільнення за угодою сторін, при тому, що анулювання такої домовленості могло мати місце виключно при взаємній згоді на це власника або уповноваженого ним органу і працівника. За відсутності належних та допустимих доказів існування такої згоди відповідача, висновок суду першої інстанції про те, що звільнення ОСОБА_1 проведено із дотриманням вимог КЗпП України, є обґрунтованим.
Ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції позивачем не надано належних та допустимих доказів, в розумінні чинного ЦПК України, на підтвердження обставин того, що на момент складання заяви 21 лютого 2022 рокупро звільнення за угодою сторін, а також на момент видачі 01 березня 2022 року роботодавцем наказу №138/ос «про припинення трудового договору (контракту)» було відсутнє відповідне волевиявлення ОСОБА_1 про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.
Наступна зміна 03 березня 2022 року власного рішення позивача не впливає на чинність досягнутої домовленості з роботодавцем (без його згоди на таку зміну).
Зважаючи на вказані вище правові норми та встановлені обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції не встановлено, а відповідачем доведено відсутність обопільної згоди відповідача, як роботодавця, та позивача, як працівника, на скасування угоди про звільнення ОСОБА_1 , а тому позивача було правомірно звільнено з роботи за згодою сторін на п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції неправомірно не застосовано до спірних правовідносин положення ЦК України, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
З аналізу вказаної норми права вбачається, що предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об'єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема, статтями 3, 7, 9, 9-1, 44 КЗпП України), в свою чергу положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв'язку з укладенням трудового договору (контракту).
Таким чином, суд першої інстанції, установивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв'язку з існуванням трудових правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладений договір не є правочином у розумінні ЦК України, на який поширюються загальні вимоги щодо правочинів та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину.
Близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 295/8991/17(провадження № 61-41341св18).
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач запропонувала припинити трудовий договір виключно за умови виплати їй одноразової грошової допомоги, передбаченої п. 8,9. Положення про оплату праці працівників Акціонерного товариства «Укрзалізниця», затвердженого протокольним рішенням засідання правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» № Ц-56/143 від 21.12.2021 року, чого роботодавцем виконано не було, колегія суддів також відхиляє, з огляду на наступне.
Статтею 40 КЗпП України встановлено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40, пункті 6 частини першої статті 41 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Отже, стаття 44 КЗпП України визначає, що вихідна допомога виплачується працівникові при припиненні трудового договору з певних підстав.
Водночас, у статті 91 КЗпП України зазначено, що підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.
Таким чином, враховуючи, що законодавство встановлює мінімальні гарантії щодо виплати вихідної допомоги, то більший, ніж визначений у КЗпП України, її розмір може бути встановлений, зокрема, у трудовому договорі.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 711/4010/13-ц.
При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України).
Отже, у разі невиплати з вини роботодавця власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) належних звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно з умовами трудового договору, та відповідно до законодавчих гарантій.
Відповідно до п.8.9. Положення про оплату праці, затвердженого протоколом №Ц-56/143 Ком.т засідання правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» від 21.12.2021 у разі припинення трудового договору з працівником за угодою сторін, працівникові може бути виплачена одноразова грошова допомога за погодженням з членом правління за функціональною вертикаллю працівника. Розмір одноразової грошової допомоги визначається головою правління та членом правління, відповідальним за напрям діяльності «Людські ресурси», а у разі їх відсутності, членами правління, які виконують їх обов'язки згідно з повноваженнями, але не більше чотирьох посадових окладів (місячних тарифних ставок).
З наведеного вбачається, що виплата одноразової грошової допомоги є додатковою пільгою працівників і не є обов'язковою виплатою. Нарахування такої виплати є правом роботодавця, а не його обов'язком.
Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2790цс16 та постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року у справі № 201/532/20 (провадження № 61-10845св21), від 23 грудня 2019 року у справі № 194/919/18 (провадження № 61-11377св19), від 24 квітня 2019 року у справі № 127/14573/18 (провадження № 61-3348св19), від 01 жовтня 2018 року у справі № 487/6105/16-ц (провадження № 61-26818св18).
Також, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено, що в день звільнення їй були здійснені всі виплати, що належали їй на день звільнення.
В подальшому, 14.03.2022 правлінням Акціонерного товариства «Укрзалізниця» прийнято рішення, оформлене протоколом № Ц-45/31 Ком.т.
Згідно п.1.1.4 протоколу № Ц-45/31 Ком.т від 14.03.2022 інші додаткові виплати, що передбачені Галузевою угодою, колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги, призупинити. Виняток складає матеріальна допомога на лікування та на поховання, а також інші види матеріальної допомоги згідно рішень правління, роз'яснення щодо нарахування та виплати яких буде надано додатково директором з управління персоналом та соціальної політики
В подальшому листом № ЦЦУП-10/195 від 25.03.2022 (внут. № ПК-14/1151 від 25.03.2022) було доведено виплати, за якими проводитиметься нарахування на період дії правового режиму воєнного стану в Україні.
Наказом від 28.03.2022 № 18-ЗП «Про призупинення інших додаткових виплат, передбачених Галузевою угодою та колективними договорами виробничих підрозділів філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Укрзалізниця» філія «Пасажирська компанія» затвердила призупинення витрат на персонал згідно з додатком, де зазначений перелік кодів видів оплат, за якими проводитиметься нарахування.
Відповідно до вищевказаного наказу в Акціонерному товаристві «Укрзалізниця» призупинено нарахування одноразових виплат при звільненні, які не передбаченні законодавством, код виду оплати «651» Відповідно до додатку до листа не нараховуються одноразові виплати при звільненні, які не передбаченні законодавством, код виду оплати «651».
Оскільки виплата одноразової грошової допомоги є правом, а не обов'язком і вона виплачується або не виплачується при розірванні трудового договору за окремою підставою розірвання трудового договору, як за угодою сторін, то відповідно твердження позивача, про те, що вона виражала декілька істотних умов її звільнення при дотриманні яких вона надала згоду на її звільнення, не відповідають ст.36 КЗпП України та п.8.9. Положення про оплату праці.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем не отримано попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення позивача за п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП України, не грунтуються на вимогах закону з огляду на наступне.
Позивача звільнено з займаної посади на підставі п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП України - 09.03.2022 року.
Відповідно до частини 2 статті 41 Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» гарантії для працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів передбачено, що зміна умов трудового договору, оплати праці, притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, які є членами виборних профспілкових органів, допускається лише за попередньою згодою виборного органу, членами якого вони є.
Звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки), крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищестоячого виборного органу цієї профспілки (об'єднання профспілок).
Відповідно до ч.1 ст.147 КЗпП України, за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана або звільнення.
Виходячи із системного аналізу ст. 147 та ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» вбачається, що отримання попередньої згоди виборного органу, членом якої є позивач є необхідним лише у тому разі, коли звільнення є видом стягнення за порушення трудової дисципліни.
Оскільки, підстава звільнення позивача є угода сторін, яка була досягнута щодо дати звільнення, то звернення до виборного органу для отримання згоди на таке звільнення не потрібно. Крім того, у разі не надання згоди виборного органу на звільнення працівника, членом якої він є, це буде порушенням права на працю, так як ініціатором звільнення є сам працівник, а не роботодавець.
Отримання попередньої згоди є гарантією для працівника, який є членом виборного профспілкового органу, лише при його звільненні за порушення ним трудової дисципліни.
Доводи апеляційної скарги про те, що оскаржуваний наказ не відповідає наказу Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року №489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» суд відхиляє з огляду на ступне.
Згідно з підпунктом 1.3 пункту 1 наказу Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року №489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» затверджено типову форму наказу (розпорядження) про припиненнятрудового договору (контракту).
При застосування типової форми сторони не можуть відступати від змісту типової форми, але мають право конкретизувати її умови.
Співставивши типову форму наказу (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту), затверджену наказом Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року №489 та оспорюваний наказ №138/ос від 01.03.2022 року, колегія суддів встановила, що оскаржуваний наказ містить всі затверджені істотні умови для такого виду документа, а саме: назву документа; номер; дату складання; дату з якої буде звільнено працівника; табельний номер працівника; прізвище, ім'я, по батькові працівника; назву професії (посади) працівника; причину звільнення; підстави звільнення; підпис, прізвище, ім'я, по батькові та посаду керівника; графу про ознайомлення працівника з наказом про звільнення.
Те, що візуально графи та рядки оскаржуваного наказу №138/ос від 01.03.2022 року відрізняються розташуванням від розташування у типовій формі наказу про звільнення, затвердженого наказом Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року №489, не є безумовною підставою для скасування оскаржуваного наказу.
Доводи апеляційної скарги про те, що оскаржуваний наказ №138/ос від 01.03.2022 року підписаний неуповноваженою особою, колегія суддів вважає помилковими з огляду на наступне.
Згідно з додатком № 1 до протоколу № Ц-56/51 Ком.т. засідання правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» від 29.04.2021 року визначений Порядок призначення на посади та звільнення з посад керівників та інших працівників правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця».
Додатком № 1 до Порядку визначена номенклатура посад правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця», на які призначення та звільнення працівників проводиться за рішенням голови правління.
Серед посад, зазначених у номенклатурі посад голови правління товариства відсутня посада менеджер, в т.ч. менеджер відділу казначейства філії, тому наказ про звільнення ОСОБА_1 , що оскаржується, не повинен підписуватися безпосередньо головою правління або членами правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця».
Головою правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» Камишіним Олександром Миколайовичем та членом правління АТ «Укрзалізниця» ОСОБА_4 була видана довіреність від 15.11.2021 року, зареєстрована в реєстрі за № 5683 (копія додається) з дотриманням правила двох підписів, якою здійснено делегування повноважень заступнику директора філії з управління персоналом філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Укрзалізниця» ОСОБА_2 здійснювати певні дії в інтересах Товариства, пов'язані з діяльністю філії «Пасажирська компанія» Акціонерного товариства «Укрзалізниця», в тому числі, згідно із законодавством про працю, Положенням про філію, локальними нормативними актами товариства, здійснювати прийом, переведення, переміщення та звільнення працівників філії, вживати заходів заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників філії та виконувати інші функції довірителя або уповноваженого ним органу з питань законодавства про працю щодо працівників філії.
Так, вказана довіреність була дійсна до 11.04.2022 року та повноваження ОСОБА_2 визначені відповідно до абз.4 п.5.1 Положення про філію «Пасажирська компанія» правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця», затвердженим протоколом № Ц-45/125 Ком.т. засідання правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» від 30.12.2020 року.
Крім того, відповідно до наказу директора філії «Пасажирська компанія» від 24.02.2022 року № 16/од «Про деякі питання підписання кадрових документів в апараті управління філії «Пасажирська компанія» правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на період дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» обов'язки щодо прийняття рішень та підписання документів з кадрових питань (накази про призначення та звільнення, листи, довідки тощо) щодо працівників апарату управління філії «Пасажирська компанія» правління Акціонерного товариства «Укрзалізниця» покладено на заступника директора філії з управління персоналом ОСОБА_2 . Даний наказ був виданий, на підставі п.1; 15 п.5.5 Положення про Філію.
Таким чином, твердження позивача про те, що ОСОБА_2 не мала повноважень на підписання наказу від 01.03.2022 року № 138/ос на підставі довіреності від 15.11.2021 року, зареєстрованої в реєстрі за № 5683 та наказу від 24.02.2022 року № 16/од, не знайшли свого підтвердження та спростовані стороною відповідача.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Таким чином, доводи, викладені представником позивача ОСОБА_1 адвокаома Дубовим Артемом Михайловичем в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 серпня 2023 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 адвоката Дубового Артема Михайловича.
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Дубового Артема Михайловича залишено без задоволення, а судове рішення без змін, тому розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Дубового Артема Михайловича залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 серпня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 27 лютого 2024 року.
Головуючий Судді: