Номер провадження: 22-ц/813/1336/24
Справа № 523/14183/19
Головуючий у першій інстанції Середа І. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
15.02.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Дришлюка А.І., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: представника ОСОБА_1 - адвоката Бикової О.В.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в інтересах якого діє адвокат Пятигорец Володимир Іванович на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення компенсації частки вартості квартири, -
10 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення компенсації 1/2 частки вартості відчуженого майна у вигляді квартири АДРЕСА_1 у розмірі 259 071,50 грн.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказала, що з 2004 року вони з відповідачем почали підтримувати стосунки, проживали разом однією сім'єю як чоловік та жінка, мали спільний побут і бюджет, шлюб зареєстрували 24 вересня 2014 року, від шлюбу мають сина. У березні 2013 року вони разом інвестували спільні кошти на будівництво квартири АДРЕСА_2 , яку у подальшому продали, а вилучені від продажу кошти та інші спільні кошти використали для придбання у 2016 році квартири АДРЕСА_1 . 07 листопада 2016 року шлюб між сторонами розірвано. Придбана ними квартира є спільною сумісною власністю, проте відповідач розпорядився даним майном без її згоди не в інтересах сім'ї, згоди щодо поділу квартири між ними не досягнуто, у добровільному порядку сплатити їй компенсацію за 1/2 частки квартири відповідач відмовляється, тому вона вимушена звернутися до суду з даним позовом.
У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_2 вказав, що у березні 2013 року ще до укладення шлюбу з позивачкою він придбав майнові права на квартиру будівельний номер АДРЕСА_3 (у подальшому квартира АДРЕСА_4 на підставі договору про пайову участь у будівництві №12/99 від 29 березня 2013 року за рахунок коштів, отриманих від свого батька в розмірі 261 561 грн, одночасно батько надав кошти у такому ж розмірі і його сестрі на придбання сусідньої кватири АДРЕСА_5 у цьому ж будинку. Відповідач зазначає, що придбання квартири за спільні кошти з позивачкою було неможливим, оскільки на той час він лише розпочав свою діяльність як суб'єкт підприємницької діяльності, а позивачка працювала у ДП «Старлайн Марін» і отримувала щомісячний дохід у розмірі 4 015,06 грн.
За період шлюбу з відповідачкою він продав вищевказану квартиру відповідно до договору купівлі-продажу від 19 березня 2016 року за 35 000 дол. США, а на виручені кошти придбав квартиру АДРЕСА_1 за 746 731 грн, що складало 28 500 дол. США. Майнові права на квартиру спочатку були оформлені на позивачку на підставі договору переуступки права вимоги до договору про сплату внесків у ЖБК «Набережний квартал - Крижанівка 2» №50 від 24 лютого 2015 року.
Відповідач ОСОБА_2 також вказав, що коли стосунки з позивачкою почали погіршуватися він запропонував їй переоформити на нього майнові права на квартиру, оскільки позивачка розуміла, що ніякого відношення до її придбання вона не має, тому 06 жовтня 2016 року був укладений між сторонами Договір переуступки права вимоги, за яким позивачка переуступила, а відповідач прийняв право вимоги на отримання у власність вказаної квартири. Проте вказана квартира не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки хоча і була придбана у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя і є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого було придбано.
Дійсно відповідач 07 вересня 2018 року здійснив відчуження квартири, яка належала йому на праві приватної власності, у шлюбі з позивачкою на той час він не перебував, спільно вони не проживали і спільного господарства не вели, тому інтереси сім'ї він не порушував.
Від сплати аліментів за судовим наказом відповідач не ухиляється і сплачує їх регулярно.
Щодо компенсації вартості частини відчуженої квартири, то позивачка з цим питанням до нього не зверталася. Ціну позову вважає необґрунтованою та такою, що не відповідає дійсності.
На підставі викладеного ОСОБА_2 у задоволенні позову просив відмовити.
19 листопада 2019 року позивачка ОСОБА_1 надала позовну заяву у новій редакції, в якій просила окрім стягнення компенсації 1/2 частки вартості відчуженого майна у вигляді квартири АДРЕСА_1 в розмірі 259 071,50 грн, також визнати договір купівлі-продажу автомобіля марки BMW, модель 5351, білого кольору, 2013 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , який укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , фіктивним.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2019 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_3 . Прийнято до провадження збільшені позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення компенсації вартості частини квартири та визнання договору купівлі-продажу квартири фіктивним.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року задоволено заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Бикової О.В. про закриття провадження в частині позовних вимог. Прийнято відмову позивачки ОСОБА_1 від позову в частині вимог до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 , про визнання договору купівлі-продажу автомобіля фіктивним. Провадження у справі в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу автомобіля фіктивним закрито.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення компенсації частки вартості квартири задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію 1/2 частки вартості відчуженого майна у вигляді квартири АДРЕСА_1 в розмірі 259 071,50 грн, а також судовий збір у розмірі 2 975,20 грн.
Не погодившись із вищезазначеним рішення суду, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Пятигорец В.І. звернувся до суду із апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Відповідач ОСОБА_2 та його адвокат Пятигорец В.І. в судове засідання до суду апеляційної інстанції не з'явились. Про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про отримання ними повісток-повідомлень про судове засідання. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомленого про дату і час судового засідання відповідача.
Заслухавши суддю-доповідача та представника ОСОБА_1 - адвоката Бикову О.В., яка просила залишити рішення суду першої інстанції без змін та відмовити в задоволенні апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.
Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру».
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України).
Крім того, частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (частини перша, четверта статті 65 СК України).
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Частинами першою, четвертою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Ключовим для вирішення питання про компенсацію одним із подружжя іншому компенсації вартості відчуженого спільного сумісного майна є не лише наявність на це письмової згоди іншого з подружжя, а використання виручених від продажу грошових коштів не в інтересах сім'ї чи на її потреби.
В постанові Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі №755/20923/14-ц (провадження №61-10442св18), суд касаційної інстанції дійшов такого висновку: «при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна».
У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі (постанова Верховного Суду від 09 грудня 2020 року, справа №301/2231/17.
На підставі матеріалів справи суд першої інстанції встановив, що 23 березня 2013 року за договором про пайову участь у будівництва житла №12/99, укладеного між Промислово-будівельною групою «Інтобуд» та ОСОБА_2 , відповідач узяв на себе зобов'язання здійснити пайову участь у будівництві житлового будинку по АДРЕСА_6 , а підприємство зобов'язувалося побудувати будинок, а після отримання сертифікату відповідності на житловий будинок передати у власність відповідача квартиру під будівельним номером АДРЕСА_3 у даному будинку.
24 вересня 2014 року у відділі ДРАЦС у Суворовському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, актовий запис 1574, між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 було зареєстровано шлюб.
Від спільного проживання під час шлюбу у сторін народився син - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На підставі договору про пайову участь у будівництва житла №12/99, додаткової угоди до неї від 23 квітня 2015 року та розпорядження Суворовської районної адміністрації 222р від 14 березня 2016 року про встановлення нумерації об'єкту нерухомості приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Мазаратій І.В. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 28821052 від 18 березня 2016 року внесла відомості про право власності відповідача на квартиру АДРЕСА_4 , номер запису: 13765496.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2016 року, яке набрало законної сили 18 листопада 2016 року, шлюб між сторонами було розірвано.
01 березня 2016 року відповідач за нотаріально посвідченою згодою позивачки продав ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Заботкіною Т.Ю. за номером 627, за умовами договору продаж квартири було здійснено за 149 800 грн.
У абзаці 3 пункту 3.2 договору купівлі-продажу від 19 березня 2016 року зазначено, що продавець ОСОБА_2 свідчить, що вказана у договорі квартира придбана ним під час перебування у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 , на спільні сумісні кошти, у зв'язку із чим отримано згоду від 19 березня 2016 року за реєстровим номером №626, на продаж вказаної у договорі квартири.
29 березня 2016 року за договором переуступки права вимоги до договору про сплату внесків у ЖБК «Набережний квартал - Крижанівка 2» №50 від 24 лютого 2015 року ОСОБА_1 прийняла від ОСОБА_8 право вимоги на отримання у власність квартири АДРЕСА_7 .
06 жовтня 2016 року ОСОБА_1 переуступила ОСОБА_2 право вимоги на отримання у власність вищевказаної квартири за договором переуступки права вимоги до Договору переуступки права вимоги до договору про сплату внесків у ЖБК «Набережний квартал - Крижанівка 2» №50 від 24 лютого 2015 року від 29 березня 2016 року.
За проведеною технічною інвентаризацією об'єкту нерухомості його площа становила 85,10 кв.м, що на 1,31 кв.м менше у порівнянні із проєктною площею, про що між ОСОБА_2 та ЖБК «Набережний квартал - Крижанівка 2» була укладена додаткова угода №1 до договору про сплату пайових внесків у ЖБК «Набережний квартал - Крижанівка 2» №50 від 24 лютого 2015 року від 29 березня 2016 року та переуступки права вимоги від 06 жовтня 2016 року.
26 квітня 2017 року державний реєстратор КП «Центр державної реєстрації Хлібодарської селищної ради» Одеської області Тулба О.О. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 35017363 від 03 травня 2017 року зареєстрував за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_8 , загальною площею 85,1 кв.м, житловою площею 38,9 кв.м (номер запису про право власності 20224635), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1238012951227.
07 вересня 2018 року ОСОБА_2 продав вищевказану квартиру ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Машкіною Н.О..
Продаж квартири здійснено за 518 143 грн, що відповідно до Звіту про оцінку майна, виконаного ФОП ОСОБА_10 від 05 серпня 2018 року, складає ринкову вартість об'єкту.
Судом першої інстанції також були допитані в судовому засіданні свідки.
Так, допитана в якості свідка позивачка ОСОБА_1 , повідомила, що разом проживали як подружжя ще до укладення шлюбу, вона працювала і утримувала сім'ю, а відповідач намагався розвиватися, був в пошуку діяльності. Вони збирали кошти на квартиру, частково батько відповідача допомагав. Купили квартиру, дізналися, що буде дитина, вирішили відразу двокімнатну квартиру шукати. В с. Крижановка будинок ще не здався, між ними відбувся конфлікт. Відповідач поставив умову, щоб вона переписала квартиру на нього, бо він не надасть згоду на розірвання шлюбу.
Свідок ОСОБА_11 , тітка позивачки, повідомила, що племінниця та відповідач до реєстрації шлюбу разом проживали як чоловік та дружина три роки, спочатку орендували квартиру, він не надавав допомоги. На четвертому місяці вагітності позивачки вони переїхали жити до неї, а після досягнення дитиною семи місяців племінниці довелося вийти на роботу.
Свідок ОСОБА_12 , дружина батька відповідача ОСОБА_13 , повідомила, що з ОСОБА_13 вона проживала спільно з 2006 року, а в 2020 році зареєстрували шлюб. Позивачка та відповідач до одруження жили разом три роки, спочатку орендували квартиру, потім також жили в них, позивачка ОСОБА_1 завагітніла, а коли у відповідача з батьком почалися конфлікти, вони переїхали жити до тітки позивачки ОСОБА_14 . Яку суму коштів батько їм надав для купівлі квартири на АДРЕСА_6 , вона не знає. Коли ОСОБА_15 розповіла батькові відповідача, що той продав квартиру без її відома, батько дуже розлютився, зателефонував йому і лаявся.
Допитаний в якості свідка відповідач ОСОБА_2 повідомив, що в 2012 році закінчив юридичну академію, пішов працювати, орендував житло, була лише заробітна плата, намагався заробляти разом з батьком, який був підприємцем, коштів у відповідача не було. Батько вирішив взяти кредит та зробити подарунок, дав гроші , які і він і його сестра внесли в інвестування двох квартир. З позивачкою вони на той час лише зустрічалися, сходилися, розходилися. Коли були в шлюбі, то квартиру в м. Одесі продали, зробили договір переуступки на квартиру в с. Крижанівка, і в 2016 році розірвали шлюб. Будучи в шлюбі позивач зробила переуступку квартири на нього.
Свідок ОСОБА_16 - сестра відповідача зазначила, що в 2013 році приїжджала разом з братом до забудовника та підписували два договори на дві квартири, батько надав гроші близько 500 000 грн. Гроші батько брав в кредит, але при укладенні такого договору вона не була присутня позивач та відповідач стали жити разом та вести господарство після одруження.
Свідок ОСОБА_17 , яка представилася доброю знайомою відповідача та його батька, повідомила, що допомагала продавати квартиру в м. Одесі, так як працювала в агентстві нерухомості «Капітал». Батько відповідача радився з нею на якому поверсі купувати квартиру, потім виникла необхідність в купівлі іншої квартири, оскільки сторонам квартира на АДРЕСА_6 була малої площі, шукали більшу, вона була присутня під час оформлення квартири в с. Крижановка.
В позовній заяві ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 компенсацію 1/2 частки вартості відчуженого майна у вигляді квартири АДРЕСА_1 у розмірі 259 071,50 грн, вказавши, що вказана квартира є спільною сумісною власністю сторін, проте відповідач розпорядився даним майном без її згоди не в інтересах сім'ї.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції вірно виходив із того, що на момент укладення ОСОБА_2 договору про пайову участь у будівництві житла по АДРЕСА_6 (у подальшому по АДРЕСА_9 від 29 березня 2013 року сторони проживали однією сім'єю, не перебуваючи у шлюбі між собою.
Так, відповідач в договорі- купівлі продажу квартири АДРЕСА_10 підтвердив її придбання під час перебування у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 , на спільні сумісні кошти.
Тому, квартира АДРЕСА_10 , право власності на яку було зареєстровано за відповідачем 18 березня 2016 року за №13765496, є об'єктом права спільної сумісної власності сторін.
В наступному саме за отримані від її продажу кошти відбулося інвестування квартири АДРЕСА_1 , що не заперечується жодною із сторін.
А тому, враховуючи те, що відповідач розпорядився спільним майном подружжя, а саме продав квартиру АДРЕСА_1 , без згоди позивачки ОСОБА_1 , вона має право на компенсацію половини вартості вказаної квартири, що становить 259 071,50 грн.
На підставі вище встановлених обставин, колегія суддів апеляційного суду погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що продана ОСОБА_2 квартира АДРЕСА_1 , це те майно, яке належить особисто йому, і на нього не поширюється сімейно-правовий принцип спільності майна подружжя, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.
В сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.
Так, відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічні правові висновки містяться у постанові постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17-ц, провадження №14-325цс18.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. ст. 12, 81 ЦПК України).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17.06.2011) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів
Так, суд першої інстанції вірно вказав, що в рішенні Суворовського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2016 року, судом було встановлено, що сторони підтримували стосунки близько 10 років, до державної реєстрації шлюбу мали фактичні шлюбні стосунки приблизно 2 роки, відповідач ОСОБА_2 підтвердив дані обставини. Рішення суду сторонами не оскаржувалося, 18 листопада 2016 року набрало законної сили.
Факт тривалого проживання сторін до укладання шлюбу, підтвердили допитані в судовому засіданні свідки, крім того даного факту не заперечував в апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 ..
Отже, на момент укладення ОСОБА_2 договору про пайову участь у будівництві житла по АДРЕСА_6 (у подальшому по АДРЕСА_9 від 29 березня 2013 року сторони проживали однією сім'єю, не перебуваючи у шлюбі між собою.
Крім того, в договорі-купівлі продажу квартири АДРЕСА_10 , відповідач ОСОБА_2 підтвердив її придбання під час перебування у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 , на спільні сумісні кошти.
У такому випадку квартира АДРЕСА_10 , право власності на яку було зареєстровано за відповідачем 18 березня 2016 року за №13765496, є об'єктом права спільної сумісної власності сторін.
В наступному, як вказують сторони, за отримані від продажу вищезазначеної квартири, кошти відбулося інвестування квартири АДРЕСА_1 .
Тому, квартира АДРЕСА_1 , яка набута сторонами в шлюбі, є спільною сумісною власністю даного подружжя.
Відповідачем ОСОБА_2 не доведено належність квартири АДРЕСА_1 , до його особистої приватної власності, презумпція спільності права власності подружжя на набуте в період шлюбу майно, за якою частки подружжя є рівними, відповідачем не спростована, що є його процесуальним обов'язком.
Твердження ОСОБА_2 , що квартира АДРЕСА_10 , була придбана на кошти його батька, не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами, та не спростовують висновків суду першої інстанції щодо поширення правового режиму спільного сумісного майна на дану квартиру, придбану в період спільного проживання сторін.
Таким чином, доводи наведені в апеляційні скарзі суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, фактично зводяться до незгоди із мотивами судового рішення.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, та заперечення відповідача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», надав їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах якого діє адвокат Пятигорец Володимир Іванович залишити без задоволення, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 26 лютого 2024 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дришлюк
С.М. Сегеда