27 лютого 2024 рокуЛьвівСправа № 380/9397/23 пров. № А/857/17605/23
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Затолочного В.С.,
суддів: Курильця А.Р., Мікули О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2023 року у справі № 380/9397/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Братичак У.В., в м. Львові 21.08.2023 року в порядку письмового провадження), -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), в якому просить:
- визнати протиправними дії ВЧ НОМЕР_1 про відмову у звільненні ОСОБА_1 з військової служби;
- зобов'язати ВЧ НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржив позивач, який покликаючись на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, просить рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким закрити провадження по справі.
В обґрунтування апеляційних вимог зазначає, що визначальною ознакою для звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ) є необхідність здійснення догляду за хворою особою, яка потребує постійного догляду. Позивач документально підтвердив таку необхідність. Суд першої інстанції не врахував дані докази, дійшовши помилкового висновку про те, що потреба дорослої особи у постійному догляді має підтверджуватися виключно висновком медико-соціальної експертної комісії (далі - також МСЕК), тоді як висновок лікарсько-консультативної комісії (далі - також ЛКК) складається тільки відносно неповнолітньої особи. Крім того, апелянт зазначає, що судом застосовано законодавчі норми, які не мають відношення до спірних правовідносин. Також покликається на невирішення судом першої інстанції клопотань про залучення до участі у справі співвідповідача та про закриття провадження у справі.
Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу.
Справа розглядається в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши та обговоривши матеріали справи, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу за призовом під час мобілізації у ВЧ НОМЕР_1 .
Позивач звернувся до відповідача із рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ через сімейні обставини: у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою, яка за висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду.
До рапорту долучено дублікат заключення ЛКК від 21.02.2022 № 103 _далі - також Заключення № 103) про те, що ОСОБА_2 (далі - також ОСОБА_2 ), 1932 р. н., потребує постійного стороннього догляду терміном на 1 рік (для призначення допомоги по догляду).
Згідно службового листа ВЧ НОМЕР_1 від 21.11.2022 позивача повідомлено, що вказаний рапорт не підлягає задоволенню у зв'язку з тим, що: 1) дублікат заключення ЛКК від 21.02.2022, оформлений з порушенням форми № 080-4/о, не може породити жодних правових наслідків; 2) із доданого до рапорту солдата ОСОБА_1 копії свідоцтва про народження ОСОБА_3 вбачається, що у ОСОБА_2 є донька - ОСОБА_4 , 1961 р.н., яка згідно з статтею 172 Сімейного кодексу України (далі - також СК України) зобов'язана піклуватися про свою матір.
Вдруге позивач звернувся до відповідача із рапортом, зареєстрованим 11.04.2023. До вказаного рапорту додано копію Висновку від 05.12.2022 № 797 про наявність порушення функцій організму через які невиліковні хворі особи не можуть самостійно пересуватися та обслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі (далі - також Висновок № 797), яким підтверджено, що ОСОБА_2 потребує соціальної послуги з догляду вдома на непрофесійній основі.
Крім того, до рапорту додано інші документи, зокрема, рішення виконавчого комітету Поморянської селищної ради від 15.03.2023 № 44, згідно якого ОСОБА_1 призначено помічником ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки. Цим же ж рішенням вирішено провести реєстрацію помічника. На підставі вказаного рішення, ОСОБА_1 15.03.2023 видано посвідчення помічника фізичної дієздатної особи.
Згідно службового листа ВЧ НОМЕР_1 від 14.04.2023 позивача повідомлено, що вказаний рапорт не підлягає задоволенню у зв'язку з тим, що: не надано довідку уповноваженого та належного структурного підрозділу з питань соціального захисту населення органу місцевого самоврядування або районної державної адміністрації про здійснюваний постійний догляд, в якості отримання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі.
Вважаючи дії відповідача протиправними позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Оцінюючи спірні правовідносини, що виникли між сторонами, апеляційний суд виходить з наступних міркувань.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон № 2232-XII здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною шостою статті 2 Закону № 2232-XII передбачено наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про Загальну мобілізацію» оголошено загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 введено на території України воєнний стан.
В подальшому дію воєнного стану було неодноразово продовжено.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII.
Так, відповідно до абзацу сьомого підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час воєнного стану (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), через такі сімейні обставини або інші поважні причини: необхідність здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною; необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи; необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Відповідно до частини сьомої статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до абзацу 2 пункту 12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі Положення) право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Згідно із пунктом 233 Положення військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
За приписами підпункту 2 пункту 225 Положення звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється: під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону № 2232-ХІІ.
Таким чином, під час дії воєнного стану передбачено можливість звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів за сімейними обставинами, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу, у зв'язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною; необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи; необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Обґрунтовуючи наявність підстав для застосування наведених положень Закону № 2232-ХІІ, позивач покликається на Висновок № 797 про те, що ОСОБА_2 потребує соціальної послуги з догляду вдома на непрофесійній основі (висновок форми № 080-4/о, затвердженої наказом МОЗ України від 09.03.2021 № 407).
Разом із тим, суд першої інстанції вірно вказав, що необхідність догляду є тимчасовою та встановлена терміном на 1 рік.
Подане позивачем заключення ЛКК не містить жодного посилання на безтермінову необхідність постійного отримання стороннього догляду бабусею позивача. Так, із заключення ЛКК від 21.02.2023 № 103 та Висновку від 05.12.2022 № 797, виданих КНП «Золочівська районна лікарня», вказано лише про те, що бабусі позивача рекомендовано догляд вдома на непрофесійній основі, постійний сторонній догляд на термін 1 рік, у той час як позивач ініціює остаточне звільнення з військової служби.
В свою чергу, підпункт «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ містить посилання на таку передумову звільнення з військової служби як «постійний догляд», що підтверджується відповідним медичним висновком МСЕК або ЛКК закладу охорони здоров'я.
В контексті наведеного, суд зазначає, що постійний сторонній догляд - це догляд, який надається особам з дуже тяжкою інвалідністю, спричиненою професійним захворюванням, каліцтвом або нещасним випадком, що призводить до значного обмеження життєдіяльності, які надзвичайно потребують постійного стороннього догляду, допомоги або нагляду з боку третьої особи і не здатні до обслуговування себе.
Втім, соціальна послуга догляду вдома - це заходи, що проводяться за місцем проживання (вдома) отримувача соціальної послуги протягом робочого дня надавачем і полягає у надання допомоги із самообслуговування особи, яка частково, або повністю втратила, чи не набула здатності до самообслуговування.
Отже, терміни, які визначені законодавчо як «постійний догляд» і «догляд вдома» не є тотожними та застосовуються для різного правового регулювання.
При здійсненні правозастосування суд має комплексно та системно застосовувати законодавство, враховуючи при цьому мету (ціль) та завдання того чи іншого нормативно-правового акта.
Іншій підхід призвів би до невиправданого звільнення від виконання військовозобов'язаним Конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України і ухилення від виконання такого.
Так, наказом Міністерства охорони здоров'я України 09 березня 2021 року № 407 затверджено, крім іншого, форму первинної облікової документації № 080-4/о «Висновок про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі» (далі - також Висновок) та Інструкцію щодо її заповнення (далі - Інструкція № 407).
Згідно пункту 4 Інструкції № 407 Висновок надається особі або законному представнику особи, яка потребує надання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі відповідно до Порядку подання та оформлення документів, призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2020 року № 859 (далі 0 також Порядок № 859).
Відповідно до пункту 9 Інструкції № 407 Висновок призначений для надання до структурних підрозділів з питань соціального захисту населення районної, районної у м. Києві та м. Севастополі держадміністрації, виконавчих органів міської, міста обласного значення, районної в місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної, міської ради об'єднаної територіальної громади за місцем проживання/перебування особи, якій надаються соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, або до структурного підрозділу, що визначений договором про співробітництво територіальних громад для вирішення питання призначення особі соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі.
Особам, яким встановлено інвалідність безстроково, Висновок видається безстроково. Особам, яким інвалідність встановлена на певний строк, Висновок видається на строк не більше ніж до завершення строку встановлення їм інвалідності, але не менше ніж на 12 місяців. Іншим категоріям осіб Висновок видається на 12 місяців з дати видачі (пункт 11 Інструкції № 407).
При цьому, механізм призначення і виплати компенсації за догляд, що призначається фізичній особі, яка надає соціальні послуги з догляду без провадження підприємницької діяльності на непрофесійній основі, без проходження навчання та дотримання державних стандартів соціальних послуг особам із числа членів своєї сім'ї, які спільно з нею проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки встановлює Порядок № 859.
Таким чином, законодавцем чітко врегульовано підстави і мету видачі Висновку та його призначення - отримання компенсації за догляд, що не кореспондує із цілями підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ.
На користь зазначених висновків суду свідчить також те, що долучений позивачем до матеріалів справи Висновок № 797 не містить жодного посилання на безтермінову необхідність постійного отримання сторонньої допомоги бабусею позивача, що очевидно вказує на обмежену часовими межами компетенцію ЛКК з цього питання. Так, у Висновку № 797 вказано лише про те, що ОСОБА_2 за станом здоров'я рекомендовано таку соціальну послугу як «догляд вдома» на непрофесійній основі лише на один рік, у той час як позивач ініціює остаточне звільнення з військової служби.
До того ж суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації передбачено Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317 (далі - Положення № 1317).
Відповідно до абзацу четвертого пункту 4 Положення № 1317 міські та районні комісії утворюються з розрахунку одна комісія на 100 тис. чоловік віком 18 років і старше, міжрайонні - у районах і містах з кількістю населення менш як 100 тис. чоловік.
Підпунктом 1 пункту 11 Положення № 1317 визначено, що міські, міжрайонні, районні комісії визначають ступінь обмеження життєдіяльності осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітації, реабілітаційний потенціал, групу інвалідності, причину і час її настання, професію, з якою пов'язане ушкодження здоров'я, а також ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках) працівників, які одержали ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням ними трудових обов'язків.
У свою чергу, механізм організації експертизи тимчасової втрати працездатності осіб в окремих випадках, за яких медичний висновок про тимчасову непрацездатність (далі - медичний висновок) відповідно до Порядку формування медичних висновків про тимчасову непрацездатність, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 01 червня 2021 року № 1066, не формується, а також повноваження та роботу ЛКК за результатом здійснення експертизи тимчасової непрацездатності лікуючим лікарем закладу охорони здоров'я незалежно від форми власності та фізичної особи-підприємця, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, передбачено Порядком організації експертизи тимчасової втрати працездатності, затвердженим Наказом Міністерства охорони здоров'я від 09.04.2008 № 189 (далі - Порядок № 189).
Пункти 1-3 Розділу IІІ Порядку № 189 визначають, що при лікувально-профілактичних закладах охорони здоров'я незалежно від форми власності, які мають ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, утворюються ЛКК.
ЛКК у своїй діяльності керується стандартами медичних технологій лікувально-діагностичного процесу та протоколами надання медичної допомоги за спеціальностями, іншими законодавчими та нормативно-правовими актами.
До основних завдань ЛКК належить: 1) видача документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність особи, відповідно до вимог пункту 4 розділу IV цього Порядку; 2) здійснення направлення хворих на огляд та обстеження до МСЕК для встановлення інвалідності; 3) надання до МСЕК документів хворого, направленого на огляд та обстеження; 4) вжиття заходів щодо перевірки та усунення недоліків у суб'єкта господарювання, що були виявлені за результатом перевірки уповноваженими лікарями, перелік яких затверджується правлінням Пенсійного фонду України, обґрунтованості медичних висновків про тимчасову непрацездатність (у разі звернення керівника суб'єкта господарювання). У разі виявлення порушень щодо таких медичних висновків про тимчасову непрацездатність ЛКК виносить на своє засідання питання щодо обґрунтованості формування такого медичного висновку про тимчасову непрацездатність. Здійснює аналіз якості наданих медичних послуг у межах відповідного випадку тимчасової непрацездатності: період, на який сформовано медичний висновок/-ки; обґрунтування потреби формування нового медичного висновку в разі продовження лікування в амбулаторних умовах після стаціонарного лікування; своєчасність направлення хворого до стаціонару при наявності медичних показань з урахуванням профілю захворювання; правильність оформлення медичної первинно-облікової документації; правильність відбору при направленні хворих до санаторно-курортних закладів, реабілітаційних центрів та реабілітаційних відділень санаторно-курортних і спеціалізованих закладів охорони здоров'я; якість надання медичної допомоги; якість ефективності спостереження, оздоровлення хворих, які часто та тривало хворіють; внесення відміток про порушення пацієнтом режиму лікування до медичного висновку про тимчасову непрацездатність; роботу лікуючого лікаря з вивчення і профілактики захворюваності та інвалідності; 5) надає керівнику суб'єкта господарювання за результатами вжиття заходів, визначених у підпункті 4 пункту 3 розділу II цього Порядку, аналіз якості експертизи тимчасової непрацездатності, пропозиції щодо відповідності фахівців займаним посадам, кваліфікаційним категоріям, про накладання дисциплінарних стягнень та передачу справ у слідчі органи; 6) участь у встановленому порядку у засіданнях МСЕК.
Пункт 4 Розділу IV Порядку № 189 визначає, що ЛКК видає такі документи, що засвідчують тимчасову непрацездатність особи:
форму рішення для встановлення причинно-наслідкового зв'язку захворювання з умовами праці відповідно до вимог, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 квітня 2019 року № 337 «Про затвердження Порядку розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві»;
висновки або рекомендації щодо догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі, коли дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), - до досягнення дитиною 16-річного віку.
Отже, системний аналіз наведених норм свідчить, що необхідність здійснення постійного стороннього догляду за особою, що досягла повноліття, підтверджується відповідним медичним висновком МСЕК. В той же час, необхідність постійного стороннього догляду за хворою дитиною підтверджується висновком ЛКК.
Підсумовуючи наведене, суд зазначає, що як і визначення «постійний догляд», «догляд вдома», так і призначення, мета і порядок одержання висновку про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі та висновку медико-соціальної експертної комісії про потребу в сторонньому догляді - є різними за своєю природою та наслідками подальшого використання і реалізації.
В даному випадку, долучений позивачем до рапорту Висновок № 797 не може бути визнаний належною підставою для застосування абзацу 7 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону № 2232-ХІІ і, як наслідок, звільнення позивача з військової служби за сімейними обставинами, оскільки він не відноситься до документів, що підтверджує необхідність здійснення постійного догляду за бабусею позивача, а його призначенням є отримання компенсації по догляду на непрофесійній основі.
Таким чином, Заключення № 103 та Висновок № 797, видані КНП «Золочівська районна лікарня», не можуть бути визнані документами, передбаченими чинним законодавством, на підставі яких позивач підлягає звільненню з військової служби.
Разом з тим, апеляційний суд погоджується з доводами апелянта про те, що суд першої інстанції помилково застосував норми Постанови Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 року № 413 «Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу», оскільки дійсно вони видані на розвиток тих положень статті 26 Закону № 2232-ХІІ, які регулюють звільнення громадян з військової служби в мирний період.
Так, сімейні обставини та інші поважні причини для звільнення військовослужбовців під час дії особливого періоду, включаючи періоди проведення мобілізації та воєнного стану, чітко визначені зазначеною правовою нормою, а для звільнення з військової служби в мирний час такі обставини згідно статті 26 Закону № 2232-ХІІ мають визначатися Кабінетом Міністрів.
Разом з тим, зазначена помилка суду першої інстанції не призвела до помилкового вирішення спору.
Додатково суд апеляційної інстанції звертає увагу на правомірні сумніви відповідача у обґрунтованості заявлених позивачем підстав для його звільнення з військової служби з огляду на наявність у ОСОБА_2 доньки ОСОБА_4 , яка має відповідні обов'язки по піклування за хворою матір'ю згідно положень статті 172 СК України.
Наявність у неї ( ОСОБА_4 ) власних захворювань не знімає з неї такого обов'язку і не спростовує можливості відповідного догляду за хворою матір'ю.
Сумнівним є покликання позивача і на ту обставину, що він визначений помічником фізичної дієздатної особи ОСОБА_2 , оскільки дата рішення про визначення такого його статусу і видачі посвідчення, яке підтверджує такий статус (15.03.2023 року) відповідає періоду, коли позивач перебував у складі Збройних Сил України, переведених на воєнний стан, а отже ніяк не міг реалізувати шляхом виконання обов'язки помічника хворої бабусі.
З огляду на вищевикладене, доводи апеляційної скарги зазначених правильних висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
Щодо покликання апелянта на неврахування судом першої інстанції клопотань про залучення як співвідповідача іншої військової частини, у яку був переведений позивач, та про закриття провадження у справі колегія суддів зазначає, що дані клопотання надійшли до суду першої інстанції після ухвалення рішення по суті спору, що підтверджується датами, проставленими на штемпелях вхідної кореспонденції про реєстрації зазначених клопотань (а.с. 57, 60).
Сумніви щодо дати ухваленого рішення, на які покликається апелянт, суд апеляційної інстанції не вважає обґрунтованими.
Та обставина, що судове рішення було надіслане до ЄДРСР 23 серпня 2023 року, надіслане на офіційну електронну адресу представника позивача 24.08.2023 року, оприлюднене в ЄДРСР 25.08.2023 року, жодним чином не спростовує дати його ухвалення саме 21.08.2023 року.
Можливі порушення Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень лежать поза межами апеляційного перегляду даного рішення.
Крім того, слід зазначити, що спір вирішений судом першої інстанції в межах заявлених позовних вимог і будь-які інші вимоги до іншого відповідача позивачем не заявлялися.
Апеляційний суд, оцінивши доводи апелянта, позбавлений права задовольнити його вимогу про закриття провадження у справі.
Так, статтею 319 КАС України передбачені підстави для скасування рішення повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позовної заяви без розгляду у відповідній частині.
Частиною 1 вищенаведеної статті встановлено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження по справі щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо оскаржувані порушення були виправлені суб'єктом владних повноважень і при цьому відсутні підстави вважати, що повне відновлення законних прав та інтересів позивача неможливе без визнання рішень, дій або бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправними після такого виправлення.
Апелянт зазначає, що військовою частиною НОМЕР_2 було звільнено позивача із військової служби за сімейними обставинами - у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю ІІ групи або за особою, яка висновком МСЕК або ЛКК закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд, а відтак, на думку апелянта, суб'єктом владних повноважень виправлені оскаржувані порушення.
Апеляційний суд не може погодитися з такими доводами, тому що в ході апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції не встановлено порушень, допущених відповідачем, при розгляді рапортів позивача про звільнення.
Крім того, звільнення з військової служби позивача відбулося за наказом не відповідача у справі, а іншої юридичної особи, до якої жодних позовних вимог не заявлялося.
Тому, навіть за припущення про виправлення ймовірних порушень, вони сталися поза межами спору, що розглядається в даній справі.
За таких обставин, колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла до висновку про те, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає.
Згідно до частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.
Відповідно до частин першої та другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Підсумовуючи, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Наведені висновки суду є вичерпні, а доводи апелянта - безпідставні.
Апеляційний суд переглянув оскаржуване судове рішення і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове.
Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2023 року у справі № 380/9397/23 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише з підстав, визначених статтею 328 КАС України.
Головуючий суддя В. С. Затолочний
судді А. Р. Курилець
О. І. Мікула