Справа № 420/1350/23
26 лютого 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скупінської О.В., розглядаючи за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії
До Одеського окружного адміністративного суду 24 січня 2023 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 в якому позивач просить суд:
1. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 року по 29.12.2022 року включно;
2. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 року по 29.12.2022 року включно відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що він з 14.04.2015 по 24.03.2020 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка з 01.01.2020 була зарахована на грошове забезпечення до військової частини НОМЕР_3 . У період проходження військової служби нарахування індексація грошового забезпечення здійснювалося не в повному обсязі. На виконання постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 24 березня 2021 року у справі №420/8448/20 військовою частиною НОМЕР_3 нараховано на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням базових місяців грудень 2015 року та січень 2016 року у сумі 4413,50 грн, що підтверджується повідомленням про надходження коштів. Не погоджуючись із застосованими базовими місяцями для нарахування індексації грошового забезпечення та як наслідок виплаченою сумою позивач повторно звернувся до суду. На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 у справі №420/21236/21 відповідачем 30.12.2022 нараховано на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця січень 2008 року у сумі 80153,25 грн. Таким чином повідомленнями про надходження коштів підтверджено факт несвоєчасного остаточного розрахунку відповідачем з позивачем при виключенні його зі списків особового складу за період з 03.09.2016 по 29.12.2022. Оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 24.03.2020 року, а останню виплату відповідачем здійснено 30.12.2022, то відповідачем затримано розрахунок з 25.03.2020 по 29.12.2022 на 1010 днів.
Ухвалою судді від 30.01.2023 ухвалено прийняти до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 ; відкрити провадження у адміністративній справі; розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Ухвалою суду від 07.04.2023 доручено Військовій частині НОМЕР_1 надати до Одеського окружного адміністративного суду у п'ятиденний строк від дати отримання копії даної ухвали Довідку про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за січень-лютий 2020 року, складеної відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100. Зупинено провадження по справі №420/1350/23, до надходження до суду відповіді на доручення.
18.04.2023 до суду надійшов відзив (вх..№12221/23) з витребуваними матеріалами (вх..№12221/23), а саме довідкою про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за січень-лютий 2020 року.
В поданому до суду відзиві в/ч НОМЕР_1 зазначає наступне. Беручи до уваги те, що наказ командира військової частини про виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення не оскаржується та не оскаржувався раніше, а також те, що з рапортом з приводу не виключення його зі списків особового складу не звертався, таким чином позивач погодився на виключення зі списків особового складу військової частини, що в свою чергу, виключає неправомірність дій військової частини. Отже, звільнення позивача з військової служби відбулося законно, наказ про виключення зі списків особового складу позивачем не оскаржувався та останньому при звільненні не було виплачено лише індексацію грошового забезпечення, розрахунок по всім іншим виплатам проведений. В даному випадку, із матеріалів справи вбачається, що позивач, вважаючи проведений з ним розрахунок при звільненні неправильним, звертався до суду з позовом щодо стягнення належних йому сум індексації грошового забезпечення. На виконання судового рішення, військовою частиною НОМЕР_4 було виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення.
Ухвалою суду від 24.11.2023 поновлено провадження у справі № 420/1350/23. Витребувано у військової частини НОМЕР_1 відомості щодо розміру та складових виплачених ОСОБА_1 грошових коштів при звільненні. Залучено до участі у справі № 420/1350/23 в якості другого відповідача Військову частину НОМЕР_2 . Розпочато розгляд адміністративної справи № 420/1350/23 спочатку.
14.12.2023 до суду надійшло клопотання (вх..№ЕС/18844/23) представника в/ч НОМЕР_1 - ОСОБА_2 , яке по суті є відповіддю в/ч НОМЕР_1 щодо виконання вимог ухвали суду від 24.11.2023 в частині витребування відомостей щодо розміру та складових виплачених ОСОБА_1 грошових коштів при звільненні. В наданому суді клопотанні представник відповідача зазначає, що із наданої позивачем копії Витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) №69 від 24.03.2020 вбачається, що полковника ОСОБА_1 , колишнього начальника продовольчої служби тилу, призначеного наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 25.02.2020 №121 на посаду заступника начальника кафедри продовольчого та речового забезпечення факультету підготовки спеціалістів матеріально - технічного забезпечення військової академії (м. Одеса). Отже, ОСОБА_1 не був звільнений, а призначений на іншу посаду. Іншої інформації про проходження військової служби ОСОБА_1 у військовій частині НОМЕР_1 відсутні. Крім цього, відповідно до Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 року №260 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 14.07.2008 р. за №638/15329), ОСОБА_1 було проведено всі належні виплати, що підтверджується раніше наданою суду Довідкою №1674 від 13.04.2023.
Таким чином, відповідачем вимоги ухвали суду від 24.11.2023 в частині надання суду доказів не виконано.
Вивчивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступне.
Згідно з Витягом з Наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) №42 від 14.04.2015, підполковник ОСОБА_1 , призначений наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 10.02.2015 №32 на посаду начальника продовольчої служби тилу оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 », є таким, що 14.04.2015 прийняв справи та посаду і приступив до виконання службових обов'язків (а.с.7).
Відповідно до Наказу №69 від 24.03.2020 (по стройовій частині) командира військової частини НОМЕР_2 , полковника ОСОБА_1 24.03.2020 виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення (а.с.7).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/8448/20 від 06 листопада 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) січень 2008 року. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року з урахуванням абзацу 4 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 24.03.2021 вказане рішення було змінене лише в мотивувальній частині.
30.04.2021 військовою частиною НОМЕР_1 нараховано та виплачено ОСОБА_1 4413,50 грн на виконання рішення суду №420/8448/20 (а.с.6).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18.02.2022 у справі №420/21236/21 частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 . Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо застосування травня 2015 року та січня 2016 року як місяців, за якими починається обчислення індексу споживчих цін (базових місяців) для розрахунку індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 в період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року включно. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, з урахуванням раніше виплачених сум.
На виконання вказаного рішення суду №420/21236/21 військовою частиною НОМЕР_1 30.12.2022 нараховано на картковий рахунок ОСОБА_1 80153,25 грн (а.с.6).
Позивач, вважаючи, що при виплаті вищевказаної суми у відповідача виник обов'язок виплати середнього грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 25.03.2020 по 29.12.2022, звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи спір, що виник між сторонами, суд виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 затверджено «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України».
Пунктом 242 «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» регламентовано, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Зі змісту наданих матеріалів вбачається, що позивачу у день звільнення не було проведено нарахування та виплату індексації грошового забезпечення.
У зв'язку з несвоєчасним нарахуванням та виплатою ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення на підставі рішення суду, на його думку, виникли підстави для виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Нормами спеціального законодавства не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби, а тому до таких правовідносин необхідно застосовувати положення ст.ст. 116-117 Кодексу законів про працю України, як таких, що є загальними та поширюються на всіх працівників.
Згідно положень ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до положень ст. 117 Кодексу законів про працю України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Суд зазначає, що елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
Європейський суд з прав людини трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення Європейського суду з прав людини у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява №21722/11, § 170).
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року «Cantoni v. France», заява №17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року «Vyerentsov v. Ukraine», заява №20372/11, § 65).
Відповідно до п. 57 рішення Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 року у справі «Меньшакова проти України» (заява №377/02), остаточне рішення від 04.10.2010 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. У зв'язку з цим Суд зазначає, що відповідно до статті 117 Кодексу «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
У п. 65 зазначеного вище рішення Суд зазначив, що вимоги заявниці щодо компенсації за період з 8 липня 1997 по 18 березня 1999 року не мають жодного правового підґрунтя (див. пункти 56 і 57 вище). Зокрема, стаття 117 Кодексу законів про працю не могла бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена заявниці за рішенням суду.
Разом з цим, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (постанова від 15 вересня 2015 року провадження №21-1765а15), висновок, викладений у рішенні Європейського суду з прав людини від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Як вбачається із рішення Європейського суду з прав людини позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 Кодексу законів про працю України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим, у своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, Європейський суд з прав людини у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 Кодексу законів про працю України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення Європейський суд з прав людини вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява №26083/94, пункт 54, Європейський суд з прав людини 1999-I).
Відповідно за висновком Європейського суду з прав людини не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 Кодексу законів про працю України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження №21-1765а15). Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15.
Нормами ст. 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена ст. 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі по тексту - Порядок №100).
Згідно з абзацом першим пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом третім пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як убачається з абзацу 2 пункту 7 Порядку №260, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Крім того, згідно пункту 7 розділу I Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197, в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно. В наказах про виключення зі списків особового складу обов'язково зазначається про виплату одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Відповідно до частини другої статті 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні.
Таким чином, військовослужбовці отримують грошове забезпечення не за робочі дні, а за календарні дні, тому при розрахунку середньоденного заробітку необхідно брати кількість календарних днів.
Суд зазначає, що період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку.
У справі, яка розглядається, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/8448/20 та у справі №420/21236/21, просить зобов'язати відповідача виплатити грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Як вже було зазначено вище, відповідач виконав зазначені рішення Одеського окружного адміністративного суду та 30.12.2022 здійснив повний розрахунок з ОСОБА_1 сплативши йому 80153,25 грн.
Таким чином, військова частина НОМЕР_1 провела фактичний розрахунок з ОСОБА_1 поза межами строку, встановленого статтею 116 Кодексу законів про працю України.
Враховуючи дату виключення позивача зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 - 24.03.2020, та дату остаточного розрахунку - 05.10.2023, суд приходить до висновку, що відповідачем фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати зазначеної сум індексації, проведений поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, та затримка складає - 1010 календарних днів, що є підставою для виплати позивачеві середнього заробітку за весь час затримки.
При цьому, період затримки виплати належних позивачу сум при звільнені з військової служби складає 1010 календарних днів та обраховується з першого дня після його остаточного звільнення з посади (25.03.2020) до дня остаточного розрахунку - 29.12.2022 (останній день затримки перед днем виплати).
Як вбачається з Довідки військової частини НОМЕР_1 від 13.04.2023 №1674, розмір грошового забезпечення позивача в січні 2020 року становив 26719,25 грн, в лютому 2020 року такий саме розмір - 26719,25 грн.
Таким чином, середньоденне грошове забезпечення позивача перед звільненням становило (26719,25/60) 445,32 грн.
Отже, сума середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 (наступний день після звільнення) по 29.12.2022 (останній день затримки перед днем виплати) становить 449 773,20 грн. (445,32 грн - середньоденний заробіток позивача х 1010 дні).
З 19.07.2022 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-IX від 01.07.2022 (далі - Закон № 2352-ІХ), яким викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України, а саме:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Тобто, з 19.07.2022 законодавцем встановлене обмеження щодо розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні шестимісячним терміном.
На підставі вимог ч. 5 ст. 242 КАС України, суд враховує висновки Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, у правовідносинах з аналогічним предметом спору та періодом виникнення спірних правовідносин. У цій справі ВС дійшов висновку про необхідність застосування статті 117 КЗпП України в редакції згідно із Законом № 2352-ІХ, яка діяла на дату звернення позивача з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Суд зазначає, що в даному випадку правовідносини щодо розрахунку при звільненні закінчились виплатою відповідачем позивачу 30.12.2022 заборгованості. Тобто такий розрахунок відбувся в період дії поточної редакції ст. 117 КЗпП України.
Відтак, середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні належить до виплати не більш як за шість місяців, що становить 185 календарні дні, тобто з 25.03.2020 по 25.09.2020.
Як вище було встановлено, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 445,32 грн.
Із цього слідує, що середнє грошове забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні в межах, визначеного ст. 117 КЗпП України, шестимісячного терміну становить 82 384,20 (445,32 грн х 185 календарні дні).
Застосування шестимісячного строку при виплаті середнього заробітку за весь час затримки при звільненні, враховуючи редакцію Закону №2352-IX, узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 28.06.2023 у справі №560/11489/22.
Вирішуючи спір по суті, суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені в постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 та від 26.02.2019 у справі №761/9584/15-ц щодо необхідності дотримання судом, який розглядає спір про стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, принципів розумності, справедливості та пропорційності суми відшкодування, та зменшення за певних умов розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Суд звертає увагу на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у п. 39-41 постанови від 18.03.2020 по справі №711/4010/13-ц, згідно яких встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, суд може зменшити належні до виплати суми. При цьому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Верховним Судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019.
Верховний Суд в постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
У п. 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року по справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Між тим, враховуючи ненадання відповідачем відомостей про суму виплачених ОСОБА_1 грошових коштів при звільненні, не зволікання позивачем зверненням до суду у 2020 році щодо нарахування та виплати йому індексації грошового забезпечення, виходячи з розміру його середньомісячного (26719,25 грн) та середньоденного (445,32 грн) заробітку, суд вважає достатньою та співмірною встановленому вище суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 82 384,20 грн, що обчислена із застосуванням часових обмежень (шість місяців) та без істотності частки середнього заробітку.
За таких обставин, суд вважає, що належним способом захисту у спірних правовідносинах буде зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 суму середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 82 384,20 грн.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог шляхом:
- визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 по 29.12.2022 включно;
- зобов'язання військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 по 29.12.2022 включно в сумі 82384,20 грн відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100, з відрахуванням належних податків та зборів.
Відповідно до приписів ст..139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 5, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 по 29.12.2022 включно.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Міністерства оборони України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.03.2020 по 29.12.2022 включно в сумі 82 384,20 грн відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100, з відрахуванням належних податків та зборів.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 );
Відповідачі:
Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 );
Військова частина НОМЕР_2 (адреса: АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ).
Суддя Олена СКУПІНСЬКА