Справа № 366/236/22 Головуючий у суді І інстанції Ткаченко Ю.В.
Провадження № 22-ц/824/1460/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
21 лютого 2024 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційними скаргами Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» на рішення Іванківського районного суду Київської області від 26 вересня 2023 року та додаткове рішення Іванківського районного суду Київської області від 01 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що він з 01 лютого 2011 року і по даний час працює майстром дільниці обслуговування ПТЛРВ та експлуатації спецоб'єктів цеху по поводженню з РАВ та експлуатації сховищ у ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами».
04 жовтня 2021 року на сайті Міністерства охорони України було опубліковано прийнятий Наказ МОЗ України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» № 2153 від 04 жовтня 2021 року (далі - Наказ МОЗ № 2153).
Наказом МОЗ України «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» № 2393 від 01 листопада 2021 року, який набрав чинності 09 грудня 2021 року, затверджено зміни до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженого Наказом МОЗ № 2153, зокрема, доповнено Перелік новими пунктами 4-6.
08 грудня 2021 року наказом № 687, що виданий виконуючого обов'язки генерального директора ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами»Рибаченка І.Я., його було відсторонено від роботи з підстав не надання підтверджуючого документу щодо здійснення обов'язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 (далі - оскаржуваний наказ).
Позивач вважає оскаржуваний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, через те, що у ньому відсутні належні правові підстави, оскільки стаття 46 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для відсторонення, а така підстава як «в інших випадках, передбачених законодавством» не може бути застосована до спірних правовідносин. Крім цього, оскаржуваний наказ прийнятий за відсутності законом порядку відсторонення.
Позивач зазнав протиправного втручання в його право на працю внаслідок примушування до щеплення, яке проводиться в порушення закону, через що був позбавлений можливості заробляти собі на життя власною працею, а також був підданий дискримінації за ознакою стану здоров'я.
Зазначений вище наказ МОЗ не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених в ньому працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, у зв'язку з чим підстави для відсторонення, що передбачені в статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відсутні.
При цьому має враховуватися не лише статті 12 вказаного Закону, а й спеціальний нормативно-правовий акт - календар профілактичних щеплень в Україні, яким встановлюється перелік обов'язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення. Цей календар визначає перелік обов'язкових щеплень, які можуть бути введені за епідемічними показниками, і він не передбачає щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2.
Просив врахувати і вимоги статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Беручи до уваги, що не встановлено факту його ухилення чи відмови від щеплення, тому немає належних доказів для підтвердження правомірності відсторонення його від роботи.
З огляду викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправним та скасувати наказ виконуючого обов'язки генерального директора ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами»Рибаченка І.Я. № 687 від 08 грудня 2021 року про відсторонення його від роботи та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 51 479,60 грн, а також допустити негайне виконання рішення в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.
Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 26 вересня 2023 року позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ виконуючого обов'язки генерального директора ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» Рибаченка І.Я. № 687 від 08 грудня 2021 року про відсторонення ОСОБА_1 .
Стягнуто з ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 51 479,60 грн.
Рішення суду в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу допущено до негайного виконання у межах суми платежу, але не більше ніж за один місяць.
Стягнуто з ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» на користь держави судовий збір у розмірі 2 481,00 грн.
Додатковим рішенням Іванківського районного суду Київської області від 01 листопада 2023 року заяву представника позивача - адвоката Кравця Р.Ю. про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення судових витрат на правову допомогу задоволено.
Стягнуто з ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» на користь ОСОБА_1 11 300,00 грн понесених судових витрат на правничу допомогу.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, відповідач звернувся з апеляційними скаргами, в яких просить їх скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Обґрунтовує зазначені вимоги апеляційних скарг тим, що нормами Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та Календарем профілактичних щеплень в Україні передбачено встановлення обов'язкових щеплень проти інших інфекційних хвороб.
Наголошує, що оскільки ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» відноситься до підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, а також належить до сфери управління центральних органів виконавчої влади (ДАЗВ), то працівники підприємства відповідно до Наказу МОЗ № 2393 підлягають обов'язковій вакцинації.
Зазначає, що відмова або ухилення працівника від обов'язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які визначені Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Відповідач переконаний, що оспорюваний наказ, виданий в.о. генерального директора Рибаченком І..Я. на підставі та у межах наданих йому повноважень, у спосіб, передбачений законом. В наказі зазначено підстави такого відсторонення.
На його думку, виходячи з того, що позивачем не було надано підприємству станом на 08 грудня 2021 року жодного документу на підтвердження наявності обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров'я, то були законні підстави для винесення оспорюваного наказу про відсторонення від роботи.
Звертає увагу суду на те, що лише додаток до медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19 містить інформацію, яка підпадає під поняття таємниці про стан здоров'я, проте його надання до пред'явлення за вимогою не є обов'язковим.
Також відповідач, посилаючись на правовий висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17, зазначав, що вимога про обов'язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров'я, а також здоров'я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип виваженості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об'єктивні підстави, тобто були виправданими.
Щодо додаткового рішення суду про стягнення витрат на правову допомогу відповідач зазначає, що представником позивача суду не надано доказів надання правничої допомоги саме щодо скасування наказу про відсторонення від роботи та участі в судовому засіданні 26 вересня 2023 року.
26 грудня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, поданий представником позивача - адвокатом Кравцем Р.Ю. У вказаному відзиві сторона позивача просить апеляційні скарги ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» залишити без задоволення та стягнути з останнього витрати на правничу допомогу, пов'язані з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.
Позивач вважає, що оскаржуваний наказ є протиправним, оскільки прийнятий за відсутності визначеного законом порядку відсторонення.
Окрім того, наголошує, що фактом, який має бути також виявлений власником чи уповноваженим ним органом для відсторонення працівника з підстав, передбачених статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», є і те, чи є нормативно-правовий акт чи інший доказ, який би підтверджував чи встановлював, що має місце діяльність, яка може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.
Посилаючись на правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, позивач вказує, що відсутність доказів, які б підтверджували відсутність його згоди саме після його повного та об'єктивного інформування про щеплення та наслідки відмови, а також відсутність належних доказів, які підтверджували саме факт відмови чи ухилення від щеплення, а не факт не надання документів про щеплення, свідчать про невиправдане втручання у права людини та протиправність відсторонення.
Вказує, що відсутність щеплення не може мати автоматичне та безумовне відсторонення, адже має бути дотримана пропорційність втручання і саме роботодавець має забезпечити таку пропорційність, адже за відсутності доказів пропорційності таке втручання з боку роботодавців є невиправданим та протиправним.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представники відповідача просили апеляційні скарги задовольнити на підставі наведених у них доводів, рішення суду скасувати і в задоволенні вимог позивача відмовити.
Представник позивача в судовому засіданні заперечувала проти задоволення апеляційних скарг, як необґрунтованих та безпідставних, просила залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також відзиву на них, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги слід задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 01 лютого 2011 року і по даний час працює майстром дільниці обслуговування ПТЛРВ та експлуатації спецоб'єктів цеху по поводженню з РАВ та експлуатації сховищ у ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами».
Наказом МОЗ України «Про затвердження Змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» № 2393 від 01 листопада 2021 року, який набрав чинності 09 грудня 2021 року, затверджено зміни до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони України від 04 жовтня 2021 року № 2153, зокрема, доповнено Перелік новими пунктами 4- 6 такого змісту:
«4. Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади;
5. Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів;
6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83».
Наказом № 687 від 08 грудня 2021 року, виданого виконуючим обов'язки генерального директора ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» Рибаченком І.Я., ОСОБА_1 було відсторонено від роботи з підстав відмови чи ухилення від проведення обов'язкових щеплень проти COVID-19 та не надання підтверджуючого документу щодо здійснення обов'язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 /а.с. 15-17/.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що трудове законодавство України не містить чітких норм, якими регулюються трудові відносини між працівником та роботодавцем в частині відсторонення працівника від роботи з підстав відмови працівника від вакцинування від хвороби COVID-19, що в свою чергу дає підстави для задоволення позовних вимог в повному обсязі.
При перевірці висновків суду першої інстанції, у контексті доводів апеляційної скарги, колегія суддів, ураховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), виходить з такого.
Щодо проведення обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону
Відповідно до статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.
У пунктах а, б статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» встановлено обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я, зокрема, піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.
Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» також передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов'язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Відповідності до пункту 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09 грудня 2020 року № 1236 в редакції з урахуванням змін, що набрали чинності 26 жовтня 2021 року (далі - Постанова), керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій слід забезпечити:
1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 04 жовтня 2021 року № 2153;
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
Зі змісту підпункту 1 пункту 41-6 Постанови вбачається, що керівник державного органу (державної служби), керівник підприємства, установи та організації також має прийняти рішення про повідомлення працівників про проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Таке повідомлення має містити усю необхідну інформацію, необхідну для проведення обов'язкових щеплень (наприклад, посилання на нормативно-правові акти, на підставі яких проводиться обов'язкове щеплення працівників; прохання надати у визначений строк документи, які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; дата, час та місце проведення обов'язкового профілактичного щеплення, якщо роботодавець вирішив організувати проведення такого щеплення; наслідки відмови або ухилення від обов'язкового профілактичного щеплення тощо).
Повідомлення про обов'язкове щеплення проти COVID-19 може бути доведено до відома усіх працівників, наприклад, у письмовому вигляді з проставленням підпису працівника про ознайомлення з таким повідомленням тощо.
Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов'язків відмови чи ухилення працівника від обов'язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об'єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров'я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов'язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.
У справі, яка переглядається, установлено, що відповідач повідомив працівників, у тому числі і позивача, про необхідність вакцинації. Факт того, що позивач одержав повідомлення про обов'язкову вакцинацію стверджується його особистим підписом у наказі.
Тобто позивач розумів для себе наслідки ухилення від щеплення або ненадання відповідних документів про протипоказання від вакцинації.
Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов'язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону
Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі:
- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння,
- відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;
- в інших випадках, передбачених законодавством.
Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), Міністерство охорони здоров'я України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.
Накази Міністерство охорони здоров'я України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов'язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням.
Відповідно до цього Переліку обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники:
1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів;
2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів;
3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності;
4) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади;
5) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів;
6) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.
Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).
Підприємства, установи і організації зобов'язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).
Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов'язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.
Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.
Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.
Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов'язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.
Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.
Положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов'язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».
Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом.
За таких обставин аргументи позовної заяви про те, що відсторонення позивача від роботи у зв'язку із відсутністю щеплення проти COVID-19 відбулось не на підставі закону є безпідставними.
Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).
Отже, відмова або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов'язковим профілактичним щепленням відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153. Як виняток, невакцинований працівник може бути допущений до роботи, якщо надасть роботодавцю медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
При цьому саме працівник має надати роботодавцю документи, які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
Відповідно до пункту 4 Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року, Абсолютні протипоказання до введення вакцини: 1) наявність в анамнезі анафілактичної реакції на попередню дозу вакцини (підпункт 5.5 пункту 5 цього Переліку); 2) вагітність - протипоказано введення живих вакцин (підпункт 5.12 пункту 5 цього Переліку); 3) тяжка імуносупресія/імунодефіцит - протипоказано введення живих вакцин (підпункти 5.6, 5.7 пункту 5 цього Переліку); 4) гострі захворювання з підвищенням температури вище 38,0 °C - протипоказання для рутинної вакцинації (підпункт 5.1 пункту 5 цього Переліку).
Позивач не надав роботодавцю документи на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відсутність підтвердження факту проходження працівником обов'язкового щеплення та відсутність медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації не є належною підставою для його відсторонення від роботи.
Чи було відсторонення позивача від роботи нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в його право на повагу до приватного життя
У справі, що переглядається, установлено, що ОСОБА_1 був відсторонений від роботи у зв'язку із відсутністю щеплення проти COVID-19 із 09 грудня 2021 року.
Надаючи оцінку щодо невиправданого втручання у права позивача у зв'язку із його відстороненням від роботи, апеляційний суд зазначає про таке.
За змістом пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з'ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.
Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров'я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з'ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.
За змістом Переліку № 2153 обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов'язаних зі станом здоров'я конкретної людини, із загального правила про обов'язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об'єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню.
Відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов'язків, зокрема, оцінки об'єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов'язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:
- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);
- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;
- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
Визначаючи об'єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з'ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач є працівником підприємства, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, а також належить до сфери управління центральних органів виконавчої влади, які підлягали обов'язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Позивач працював на посаді майстра дільниці обслуговування ПТЛРВ та експлуатації спецоб'єктів цеху по поводженню з РАВ та експлуатації сховищ у ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» та належав до працівників, які підлягають обов'язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Позивач був ознайомлений з необхідністю обов'язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, однак відмовився від проведення вакцинації та не надав докази, які свідчать про абсолютні протипоказання до щеплення.
Водночас, з наданих суду документів встановлено, що позивач працював вахтовим методом в м. Чорнобиль, під час перебування на вахті проживав у гуртожитку та користувався загальною їдальнею.
Також відповідачем надані документи, які підтверджують, що у цеху, де працював позивач, працювало ще 14 працівників.
Отже, вахтовий метод роботи позивача зумовлював службову необхідність у контактуванні з іншими працівниками ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами», що підвищувало ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню.
При цьому, під час апеляційного розгляду не встановлено можливості виконання позивачем своїх посадових обов'язків за дистанційною формою роботи.
У цій справі індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства.
Держава, встановивши обов'язковість щеплень для певних категорій працівників, зокрема, працівників підприємств, установ та організацій, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я всіх задіяних в цьому суб'єктів, в тому числі і власне не щепленого працівника.
Колегія суддів зазначає, що відмова від вакцинації є правом громадянина, але, як будь-яке право, в деяких ситуаціях це право може бути обмежено.
Обмеження прав може відбуватися в інтересах держави та суспільства і обумовлено насамперед необхідністю поваги таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави.
Право позивача на працю в підприємстві, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, а також належить сфери управління центральних органів виконавчої влади, було тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач ухилилася від обов'язкового щеплення. Таке втручання ґрунтувалося на законі, має легітимну мету, є пропорційним до досягнення такої мети та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.
Оцінюючи загрозу, яку потенційно на роботі міг нести позивач як невакцинований працівник, колегія суддів враховує також кількість її соціальних контактів на робочому місці.
З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення причин, що зумовили його відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт), Київський апеляційний суд не встановив порушення права позивача на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.
У цій справі позивачем не доведено, а судом першої інстанції не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у його приватне життя.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 697/2349/21 (провадження № 61-6083св22), від 01 березня 2023 року у справі № 751/8696/21 (провадження № 61-7240св22), від 15 березня 2023 року у справі № 697/2359/21 (провадження № 61-5525св22), від 29 березня 2023 року у справі № 682/2645/21 (провадження № 61-4736св22), від 19 квітня 2023 року у справі № 452/4325/21 (провадження № 61-9756св22).
Держава зобов'язана здійснити ефективні заходи, зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов'язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров'я людей, фундаментальні конституційні цінності.
Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров'я є найбільш тісно пов'язаними. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Зв'язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров'я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.
За таких обставин, відповідач був вимушений відсторонити позивача від роботи.
Доводи позивача про те, що відповідачем були застосовані заходи для уникнення можливого розповсюдження гострої респіраторної хвороби COVID-19, зокрема, встановлені пристрої температурного моніторингу стану персоналу, який в'їжджав у зону відчуження та відвідував загальну їдальню, та вжиті інші протиепідемічні заходи, на думку колегії суддів, не є підставою для задоволення позовних вимог, а свідчать про відповідальне відношення відповідача до створення належних умов праці у період пандемії.
Оскільки за позивачем на період відсторонення зберігалося робоче місце, трудовий договір не припинений, період відсторонення позивача від роботи не був тривалим, колегія суддів вважає, що порушення права позивача на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України, відсутні.
Інтереси однієї особи в даному випадку не можуть превалювати над інтересами держави і суспільства в питанні забезпечення безпеки життя і здоров'я громадян, а також забезпечення діяльності підприємства, що має стратегічне значення для держави.
Аналогічні висновки зазначені у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 279/764/22, у справі № 383/1279/21.
В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не окремих думок суддів Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Воловік проти України, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України».
За наведених обставин рішення суду першої інстанції про задоволення позову не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ДСП «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Статтею 270 ЦПК України встановлено порядок ухвалення судом додаткового рішення у цивільній справі, відповідно до якого суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.
За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.
Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.
Отже, додаткове рішення суду, ухвалене у порядку статті 270 ЦПК України є невід'ємною частиною основного рішення у справі по суті спору, та не може існувати окремо від нього.
Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення Іванківського районного суду Київської області від 26 вересня 2023 рокупо суті спору у даній справі, то додаткове рішення цього ж суду від 01 листопада 2023 року також слід скасувати.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.
У частинах першій, шостій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Отже, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).
Зважаючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», а апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги та відмови у задоволенні позову, то документально підтверджені судові витрати, понесені відповідачем у межах даної справи, а саме 3 721,50 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги, необхідно компенсувати останньому за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги Державного спеціалізованого підприємства «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» задовольнити.
Рішення Іванківського районного суду Київської області від 26 вересня 2023 року та додаткове рішення Іванківського районного суду Київської області від 01 листопада 2023 рокускасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Компенсувати Державному спеціалізованому підприємству «Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами» за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 3 721,50 грн (три тисячі сімсот двадцять одну гривню 50 копійок) сплаченого судового збору у справі.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 27 лютого 2024 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній