Номер провадження: 22-ц/813/1436/24
Справа № 522/20856/15-ц
Головуючий у першій інстанції Абухін Р. Д.
Доповідач Лозко Ю. П.
23.01.2024 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Лозко Ю.П.,
суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,
за участю секретаря судового засідання - Пересипка Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження
апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах якого діє представник-адвокат Доніна Людмила Анатоліївна
на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2023 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання права особистої приватної власності на майно,
встановив:
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним вище позовом, який згодом неодноразово уточнював та остаточно просив визнати право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 36,2 кв.м., житловою площею 20 кв.м. та на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 70,1 кв. м.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що квартира АДРЕСА_1 ) придбана позивачем 07 липня 1995 року за власні грошові кошти, які йому подарувала матір, але з певних причин, зокрема, у зв'язку з його роботою моряком за кордоном і знаходження його паспорту у відділі кадрів разом з військовим квитком, оформлення цієї квартири відбулося на його дружину, ОСОБА_4 , до якої позивачем було пред'явлено позов, але остання у зв'язку зі смертю вибула зі справи, правонаступником якої є відповідач ОСОБА_2 .
Спірна квартира АДРЕСА_2 позивач вказує також є його приватною власністю, оскільки була ним приватизована у зв'язку із роботою в Одеській філії управління «Мортрансфлот». Інші ж члени його родини: ОСОБА_2 та ОСОБА_4 не проживали у цій квартирі з 2000-х років, а отже позивач вважає вони не мали права на участь у її приватизації.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання права особистої приватної власності на майно відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено підстав позову, зокрема, обставин щодо не проживання членів його родини: ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_2 з 2000-х років, а навпаки у 2004 році, позивач сам вказав членів своєї сім'ї які постійно проживали у спірній квартирі та мали відповідне право на приватизацію. Також суд зауважив про не надання позивачем доказів придбання квартири АДРЕСА_1 загальною площею 36,2 кв.м., житловою площею 20 кв.м за рахунок власних коштів, подарованих йому матір'ю. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 в інтересах якого діє представник-адвокат Доніна Л.А. посилаючись на обставини якими обґрунтовується позов, вважає висновки суду про відмову в задоволенні його позовних вимог з підстав наведених у тексті оскаржуваного рішення помилковими до яких суд дійшов з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, тому просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення яким повністю задовольнити його позов.
У судове засідання відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_3 , будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи не з'явилися, із заявою (клопотанням) про відкладення розгляду справи не звертались, що відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи.
У судовому засіданні, скаржник та його представник адвокат - Доніна Л.А., доводи та вимоги апеляційної скарги підтримали.
Представник відповідача адвокат Марінкевич М.М., заперечувала проти доводів апеляційної скарги, яку просила залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення скаржника та його представника, представника відповідача адвоката - Марінкевич М.М. за доводами апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах, визначених ст. 367 ЦПК України колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст.263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду відповідає.
За вимогами ст. 13 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.
Предметом позову є матеріально - правова вимога позивача до відповідача щодо якої вона просить ухвалити рішення, а підставою - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
За ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
За ч.1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Отже, у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (ст. 77-79 ЦПК України) і це є її процесуальним обов'язком (ст. ст. 12, 13,81 ЦПК України).
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується ст. 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Так, відповідно до ст. 69 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Згідно ч.1 ст.2 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» № 2483-XII від 19.06.92р. (в редакції, що діяла на момент виникнення правовідносин), до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.
Частинами 2, 3 ст.8 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», передбачено, що передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Відповідно до аб.1, аб.2 ч.1 ст.3 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація здійснюється шляхом, зокрема, безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю та продажу надлишків загальної площі квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.
У відповідності до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив в законну силу.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Тобто, обставини встановлені рішенням суду не доказуються при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті ж особи, або особа, щодо якої встановлені ці обставини.
Преюдиціальність дає привілей стороні у справі повторно не доказувати такі факти для обґрунтування своїх позовних вимог, а іншій стороні не дає права спростовувати ці факти іншими засобами доказування.
Дія преюдиції припиняється, коли попереднє преюдиціальне рішення, зокрема судове, скасовано в установленому порядку.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2019 року у справі № 522/9775/15-ц встановлено, що 24 вересня 1967 року ОСОБА_1 і ОСОБА_5 уклали шлюб, і від цього шлюбу подружжя має сина ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час шлюбу 07 липня 1995 року подружжям ОСОБА_1 і ОСОБА_4 придбана квартира АДРЕСА_1 , про що укладено Договір №8135 купівлі-продажу майна, що зареєстрований за №8135 від 07 липня 1995 року на Одеській товарній біржі (ідентифікаційний код - 03876810, місцезнаходження: 65114, м. Одеса, вул. Люстдорфська дорога, 140, корпус А) згідно із положеннями ст.15 Закону України «Про товарну біржу». Договір зареєстрований в КП «ОМБТІ та РОН» 14 серпня 1995 року під №кн.49 .08 вересня 1999 року ця квартира була продана за біржовим договором №25606, однак рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2019 року, по справі № 522/9775/15-ц, визнано недійсним біржовий договір купівлі-продажу та скасовано право власності відповідача ОСОБА_2 на вказану квартиру.
Як убачається з матеріалів справи, 22 липня 2004 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до органу приватизації вх. №16998 про оформлення та передачу квартири АДРЕСА_2 загальною площею 70,1 кв.м. у спільну часткову власність ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 в рівних частках, враховуючи вимоги ч.1 ст.2 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», зокрема, щодо кількості наймачів.
Подання вказаної заяви до органу приватизації позивач не заперечував.
Згідно Розпорядження органу приватизації від 28 липня 2004 року №185363 квартира АДРЕСА_2 загальною площею 70,1 кв.м. була передана у спільну часткову власність позивачу ОСОБА_1 , його дружині ОСОБА_4 та сину, відповідачу ОСОБА_2 в рівних частках.
На підставі зазначеного розпорядження, 28 липня 2004 року Управлінням житлово-комунального господарства Одеської міської ради було видано Свідоцтво про право власності на житло та зареєстровано у реєстровій книзі під № 8-І58ІІ, що не заперечував позивач.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до чч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Зі змісту ст.ст. 76-80 ЦПК України убачається, що суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, на підставі належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів.
Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов'язків сторін. Отже принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.
Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суд від 02 жовтня 2019 року у справі № 522/16724/16-ц.
З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності і диспозитивності цивільного процесу, положень ЦПК України, апеляційний суд погоджується, із висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено підстав його позову, зокрема обставин не проживання членів його родини: ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_2 з 2000-х років та обставин щодо придбання ним квартири АДРЕСА_1 загальною площею 36,2 кв.м., житловою площею 20 кв.м за рахунок власних коштів, які йому подарувала матір.
Так, з матеріалів справи убачається, що позивач у вказаній вище заяві від 22 липня 2004 року зазначив членів своєї сім'ї які постійно проживали у спірній квартирі та мали відповідне право на приватизацію, водночас звертаючись до суду із цим позовом позивач заперечує проти цих фактичних обставин, а саме, проживання із ним у квартирі АДРЕСА_2 у 2000-х роках членів його сім'ї: дружини та сина.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них". Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №90/34/17 (провадження N 61-22315сво18).
Також колегія суддів вважає слушними зауваження суду першої інстанції у тексті оскаржуваного рішення про те, що у відповідності до санітарних норм щодо обов'язкового метражу передбаченого на кожного члена родини та кількості наймачів для можливості здійснення приватизації, відображених у ст. ст. 2, 3 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», позивач мав право на безоплатну приватизацію тільки 21 квадратного метру загальної площі об'єкту і саме наявність інших членів, де кожна особа отримала свій відповідний мінімум, відбулася можливість приватизації спірної квартири загальною площею 70,1 кв.м.
При цьому колегія суддів зауважує, що розпорядження органу приватизації від 28 липня 2004 року №185363 про передачу квартири АДРЕСА_2 загальною площею 70,1 кв.м. у спільну часткову власність позивачу ОСОБА_1 , його дружині ОСОБА_4 та сину, відповідачу ОСОБА_2 , в рівних частках позивачем ОСОБА_1 , як особою, що особисто зверталась із заявою про приватизацію, у порядку ч.11 ст. ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», не оскаржувалось.
Доводи апеляційної скарги за своїм змістом та суттю загалом є обґрунтуванням позовних вимог, і зводяться до суб'єктивного тлумачення скаржником норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, без посилення на обставини, які не були враховані судом під час вирішення цієї справи.
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" N 2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, й міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (SeryavinandOthers v. Ukraine) від 10.02.2010 року, заява №4909/04).
Порушень судом норм процесуального права колегією суддів не встановлено.
Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції, з мотивів наведених у скарзі.
У відповідності ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підсумовуючи наведене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст.367, 374,375, 381-384 ЦПК України
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах якого діє представник-адвокат Доніна Людмила Анатоліївна залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 29 січня 2024 року.
Головуючий Ю.П. Лозко
Судді: В.В. Кострицький
М.В. Назарова