26.02.24
22-ц/812/215/24
Справа №489/2387/23
Провадження № 22-ц/812/215/24
Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.
Іменем України
20 лютого 2024 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого - Яворської Ж.М.,
суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,
із секретарем судового засідання - Колосовою О.М.,
за участі позивача - ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження
апеляційну скаргу
ОСОБА_1 та його представника -
адвоката Зіневича Дмитра Валерійовича
на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2023 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Кокорєвим В.В., повний текст складено того ж дня, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про позбавлення права власності на будинок, визнання майнових прав як об'єкт права власності на будинок, зняття з реєстрації
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Державна міграційна служба України Інгульський районний відділ в м. Миколаєві, про позбавлення права власності на будинок, визнання майнових прав як об'єкт права власності на будинок та зняття з реєстрації.
Обґрунтовуючи позовні вимоги вказував, що 15 вересня 2005 року за договором дарування його батько ОСОБА_4 передав його рідному брату ОСОБА_3 безоплатно будинок АДРЕСА_1 у власність, який зареєстрований в державному реєстрі за № 5-801 та був посвідчений державним нотаріусом Другої миколаївської державної нотаріальної контори Савченко І.М.
Вказує, що будинок знаходився у придатному для використанні стані за цільовим призначення, відповідав санітарним та технічним нормам щодо житлових приміщень. На даний час будинок псується, руйнується, відповідач там не проживає 18 років, тобто з 2005 року.
В зв'язку з тим, що його брат відсутній 13 років, будинок в аварійному стані та непридатний до проживання, 03 квітня 2023 року він звернувся із заявою до райдержадміністрації Інгульського району м. Миколаєва в якій просив провести огляд будинку та скласти відповідний акт з метою виявлення деформації конструкцій і несправності інженерного обладнання, що порушують умови нормальної експлуатації будинку.
Зазначає, що цей Акт він мав надати суду як доказ з метою позбавлення відповідача права власності за рішенням суду.
Проте, отримав відмову, яку вважає такою, що порушує положення ЖК України стосовно здійснення контролю за утриманням будинків (квартир), що належать громадянам.
Звертає увагу, що будинок який збудували його батьки знищується в результаті відмови від нього його братом, який його отримав в дар за договором дарування. Таким чином, його протиправні дії свідчать про його відмову від права власності на будинок, відповідно до пунктами 2,4 частини 1 статті 346, частини 1 статті 47 та статті 349 ЦК України.
Вказує, що його інтерес полягає в тому, щоб отримати право власності на майнове право на спірний батьківський будинок для захисту його прав та законних інтересів.
Також позивач зазначає, що підставами для зняття відповідача з реєстрації за спірною адресою можливо лише на підставі рішення суду про позбавлення права власності на житлове приміщення.
Враховуючи вищевикладене, просив позбавити відповідача права власності на будинок, визнати за ним майнові права як об'єкт права власності на будинок АДРЕСА_1 , зняти відповідача з реєстрації за вказаною адресою.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2023 року у задоволені позову відмовлено.
Мотивуючи рішення суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_1 не є власником/користувачем житлового будинку АДРЕСА_1 , не має будь-якого речового права на вказаний житловий будинок.
Передбачених законом підстав для набуття у власність ОСОБА_1 вищевказаного будинку в позовній заяві не зазначено. Той факт, що будинок в минулому належав його батькові не може бути підставою для набуття права власності або майнових прав, оскільки його батько здійснив відчуження будинку шляхом дарування його відповідачу.
Також суд першої інстанції виснував, що позивачем не надано до суду доказів того, що відповідач ОСОБА_3 добровільно відмовився від права власності на спірний житловий будинок, тобто що відповідач виразив власну волю, спрямовану на припинення в нього права власності на вказаний будинок, не надав до суду доказів внесення за заявою власника (відповідача) до державного реєстру права власності на нерухоме майно запису про право власності на будинок.
А те, що житловий будинок відповідача недоглянутий, він в ньому не проживає, не означає, що останній добровільно відмовився від права власності на цей будинок або що будинок знищений, і не може бути підставою для припинення права відповідача на житловий будинок АДРЕСА_1 і не порушує права, свободи, законні інтереси позивача. Матеріали справи не містять документів, і доказів які б підтверджували знищення вказаного житлового будинку, доказів того, що відповідач ОСОБА_3 вчиняє щодо свого майна будь-які дії, які суперечать закону, моральним засадам суспільства, використовує право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршує екологічну ситуацію та природні якості землі.
Суд зазначав, що зняття із зареєстрованого місця проживання здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, органом реєстрації, на території територіальної громади, на яку поширюються повноваження відповідної ради. Цим судовим рішенням ОСОБА_3 не позбавлено права власності на спірний житловий будинок. Суд вважає, що в задоволені вимоги позивача про зняття відповідача із зареєстрованого місця проживання необхідно відмовити.
В апеляційній скарзі, особи, які її подали вказують, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки судом першої інстанції допущено неповне з'ясування обставин та недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи. А тому, просив рішення суду першої інстанції скасувати та закрити провадження у справі.
Зазначає, що предметом позову є будинок АДРЕСА_1 який отримав рідний брат позивача в дар за договором дарування від батьків у придатному сані для проживання. Після оформлення власності на зазначений будинок у 2005 році, відповідач виїхав з України до російської федерації м. Серпухів на постійне місце проживання, покинув будинок без догляду, наслідком чого будинок став аварійним, не придатним до проживання в ньому. Постійне проживання відповідача в іншій країні, зазначено в договорі дарування, а це означає що подарований будинок не можливо визначити як його житло, відповідно до частини 1 статті 29 ЦК України.
Спір, що виник між сторонами справи стосується збереження будинку для проживання, обов'язків власників стосовно використання будинку як житла для себе так і для членів сім'ї.
Такий обов'язок передбачені частинами 3,4 статті 13 Конституції України.
Тягар утримання майна власником встановлений статтею 322 ЦК України, а саме: власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Суд першої інстанції не погодився з наданими позивачем доказами добровільної відмови відповідача від житла та дійшов висновку, що матеріали справи не містять доказів як добровільної відмови позивача від позову, так і знищення спірного майна.
Відповідач не може приїхати до України і подати заяву про відмову від права власності до державного реєстру, у зв'язку з війною.
Правом на подачу відзиву відповідач та третя особа не скористалися.
У судовому засіданні позивач та його представник апеляційну скаргу підтримали та просили про її задоволення.
Відповідач та третьої особи у судовому засіданні апеляційну скаргу не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що в силу приписів частини2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи без її участі.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, позивача та його представника, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним положенням закону відповідає в повній мірі.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що за договором дарування від 15 вересня 2005 року, посвідченого державним нотаріусом Другої миколаївської державної нотаріальної контори Савченко І.М., зареєстрованого в реєстрі за №5-801, ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_3 прийняв в дар цілий житловий будинок АДРЕСА_1 , з прилеглими до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами. Право власності у відповідача відповідно до умов договору виникає з моменту державної реєстрації цього договору. Також роз'яснено необхідність здійснення державної реєстрації права власності (а.с.72).
Отже, право власності на подароване нерухоме майно перейшло до обдарованого з часу державно реєстрації договору в момент прийняття дарунку, під яким розумілося отримання оригіналу договору дарування на житлового будинку та відповідач набув право власності на це майно з урахуванням вимог частин першої та четвертої статті 722 ЦК України.
Відповідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25 грудня 2023 року, відповідачем 18 жовтня 2005 року було зареєстровано право власності на це майно( а.с.120).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 (батько сторін) помер (а.с.66)
У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради про обстеження технічного стану спірного житлового будинку.
Відповідно до листа Адміністрації Інгульського району №С-64 від 28 квітня 2023 року відмовлено ОСОБА_6 у проведені обстеження технічного стану приватного будинку АДРЕСА_1 , у зв'язку з відсутністю власника цього будинку (а.с. 67,68).
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також - органи і особи, уповноважені захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин 1,6, 7 статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Вимоги статті 321 ЦК України передбачено, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов'язки учасників цивільних правовідносин.
До односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору.
При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб'єкта; вчиняються суб'єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов'язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків).
Підстави припинення права власності передбачені статтею 346 ЦК України, зокрема: у разі: відмова власника від права власності (пункт 2 частина 1), у разі знищення майна (пункту 4 частина 1 ).
Водночас, відповідно до частини 1 статті 182 ЦК України, припинення права власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації
Так, відповідно пункт 2 частина 1 статті 346 ЦК України, однією із підстав припинення права власності є - відмова власника від права власності.
Відповідно до статті 347 ЦК України особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності (частина 1 цієї статті).
За приписами частини 3 цієї статті у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
Приймаючи до уваги вищенаведене, відмова від права власності є одностороннім правочином, адже власник виражає лише власну волю, спрямовану на припинення в нього права власності на певне майно.
Відповідно до пункту 76 Постанови Кабінету міністрів України від 25 грудня 2015 року №1177 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень » ( в редакції чинній на час звернення до суду з цим позовом), для державної реєстрації припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з відмовою власника від права власності подається: 1) заява власника (співвласників) закінченого будівництвом об'єкта чи об'єкта будівництва, справжність підпису на якій засвідчується відповідно до Закону України “Про нотаріат”. Якщо майно відповідно до закону належить на праві спільної сумісної власності подружжю (колишньому подружжю), заява підписується кожним з подружжя (колишнього подружжя) незалежно від наявності державної реєстрації права власності лише в одного з них;
2) документ, що посвідчує право власності на закінчений будівництвом об'єкт чи об'єкт будівництва (крім випадків, коли право власності на такий об'єкт вже зареєстровано в Державному реєстрі прав або коли такий документ відсутній у зв'язку із втратою, пошкодженням чи псуванням).
Ураховуючи наведене, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження добровільної відмови ОСОБА_3 від права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Те, що відповідач не проживає у належному йому на праві власності житловому будинку, не доглядає його, не є свідченням добровільної відмови останнього від права власності на цей будинок, і не може бути підставою для припинення цього права без дотримання процедури визначеної діючим законодавством.
Більш того, позивачем не надав до суду доказів того, що відповідач вчиняє щодо свого нерухомого майна будь-які дії, які суперечать закону, моральним засадам суспільства, використовує право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршує екологічну ситуацію та природні якості землі.
Бездіяльність відповідач по відношенню до свого майна не порушує права та законні інтереси позивача, і не є підставою для визнання за останнім майнових прав на цей будинок.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 346 ЦК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, право власності припиняється у разі знищення майна.
Згідно зі статтею 349 ЦК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, право власності на майно припиняється в разі його знищення.
Пунктом 75 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою КМУ від 25.12.2015 № 1127, 1) заява власника (співвласників) закінченого будівництвом об'єкта чи об'єкта незавершеного будівництва, справжність підпису на якій засвідчується відповідно до Закону України “Про нотаріат”. Якщо майно відповідно до закону належить на праві спільної сумісної власності подружжю (колишньому подружжю), заява підписується кожним з подружжя (колишнього подружжя) незалежно від наявності державної реєстрації права власності лише в одного з них;
2) документ, що посвідчує право власності на закінчений будівництвом об'єкт чи об'єкт незавершеного будівництва (крім випадків, коли право власності на такий об'єкт вже зареєстровано в Державному реєстрі прав або коли такий документ відсутній у зв'язку із втратою, пошкодженням чи псуванням).
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно зі статтею 349 ЦК Украйни, є наявність встановленого факту знищення майна, а також відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17 січня 2019 року у справі № 708/254/18, від 26 червня 2019 року у справі № 334/16303/15, від 25 вересня 2019 року у справі № 272/62/15-ц, від 25 березня 2021 року у справі № 588/249/20, від 01 серпня 2019 року у справі № 915/406/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 04/5026/803/2012, на які заявник посилається у касаційній скарзі.
У постанові Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 907/710/17 зазначено, що власник має право за своєю волею визначати фактичну та юридичну долю речі. Одним із видів визначення такої фактичної та юридичної долі речі є знищення майна, тобто обставина, яка припиняє існування у подальшому конкретного об'єкта права власності.
За загальним правилом право власності на майно припиняється в момент його знищення, проте на майно, права на яке підлягають державній реєстрації (наприклад, об'єкти нерухомості (стаття 181 ЦК України)), таке право припиняється з моменту внесення відповідним органом за заявою власника змін до державного реєстру.
Положення статті 349 ЦК України є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, що дає підстави для висновку про те, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно з цією статтею, є наявність встановленого факту знищення майна. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо. При цьому, перелік документів, на підставі яких можна встановити факт знищення майна, не є вичерпними (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 липня 2021 року в справі № 904/4389/19).
Матеріали справи не містять документів, які б підтверджували знищення майна (вказаного житлового будинку), зокрема довідок органів внутрішніх справ України, офіційних висновків інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо.
Однак, відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 травня 2018 року у справі №367/2271/15-ц зробила висновок, що суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, та у разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).
Зважаючи на викладене та вирішуючи питання правомірності звернення позивача до суду з відповідним позовом, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність порушеного права та інтересу позивача, оскільки він не має будь-якого речового права на вказаний житловий будинком, бо не є ні його власником, ні користувачем. Той факт, що будинок належав його батькові не може бути підставою для набуття за ним права власності чи майнових прав на це майно, оскільки батько за життя вирішив долю належного йому майна. Питання щодо користування цим майном або набуття права власності може бути вирішено у встановленому законом порядку між ним та відповідачем, який є власником.
Звертаючись у вересні 2023 року до суду з цим позовом, позивач просив зняти з реєстрації місця проживання відповідача посилаючись на приписи статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». При цьому не звернув уваги на те, що вказана стаття виключена на підставі Закону України № 1871-IX від 05 листопада 2021 року.
Порядок декларування/реєстрація місця проживання (перебування), зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), зміна місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування) особи, на теперішній час регулюється Законом України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні"), Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 №265.
В апеляційній скарзі позивач та його представник зазначають, що відповідач втратив громадянство України у зв'язку з набуттям громадянства іншої держави. Проте таке не впливає на правильність висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення цього позову. Більш того, втрата громадянства України не позбавляє відповідача автоматично права власності на належне йому майно.
За інформацією з Єдиного Державного демографічного реєстру №239292 від 25 вересня 2023 року, витягу з є реєстру територіальних громад м. Миколаєва інформація щодо реєстрації ОСОБА_3 за спірною адресою відсутня. Отже, відповідач не є зареєстрованим за спірною адресою.
Суд першої інстанції відмовляючи у задоволені цих вимог, хоча і посилався на те, що права власності за відповідачем на спірний будинок не припинено, а тому відсутні підстави для зняття останнього з реєстрації, проте таке не впливає на основний висновок суду про відсутність підстав для задоволення цих вимог.
Зважаючи на таке, доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 та його представника адвоката Зіневича Д.В. не спростовують висновку суду щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою позивача та його представник просили скасувати рішення суду та закрити провадження у справі. Підстави закриття провадження у справі визначено частиною першою статті 255 ЦПК України.
Між тим, апеляційна скарга не містить обґрунтування підстав закриття провадження у справі.
Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтям 375,375 ЦПК України.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника - адвоката Зіневича Дмитра Валерійовича залишити без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 07 грудня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Ж.М. Яворська
Судді Т.М. Базовкіна
Л.М. Царюк
Повний текст постанови складено 26 лютого 2024 року.